Станом на сьогодні в російському полоні утримуються щонайменше 33 українські журналісти. Проте полон медійників – системна практика росіян: загалом із початку агресії РФ – 2014 року, понад 112 українських та іноземних представників медіа ставали заручниками російських сил.
Мета полону журналістів – змусити замовкнути тих, хто намагається розповідати правду про війну, окупацію й злочини проти цивільного населення. Полон медійників – це не лише спроба придушити свободу слова на захоплених територіях, а й спосіб залякування й шантажу всієї української журналістської спільноти.
Працівники медіа залишаються одними з найбільш уразливих цілей для окупантів, саме тому їхнє звільнення завжди супроводжується особливими труднощами й затягуванням з боку російської сторони.
The Ukrainian Review поспілкувався з Євгенією Кравчук, заступницею голови парламентської фракції “Слуга Народу”, членкинею Комітету з культури, науки та медіа ПАРЄ. Вона є авторкою резолюції про полонених українських журналістів, яку мають ухвалити восени в ПАРЄ. У резолюції закликатимуть міжнародні організації, що мають мандат на доступ до полонених, діяти більш рішуче, а також вимагатимуть посилення тиску на Росію щодо питання полону українських журналістів.
А.О.: У російському полоні досі перебувають, за останніми даними, 33 журналісти. В чому полягає складність їх повернення додому? Чим апелює Росія для того, аби затягнути процес повернення її додому?
Перш ніж будемо говорити про цих 30 людей, загалом поговорім за якою концепцією, за якими критеріями додаються саме ці люди до списку. Бо, наприклад, всі дуже тішилися повернення Максима Буткевича, але він насправді повернувся по обміну як комбатант.
Він правозахисник, він журналіст. І щобільше, ми спостерігаємо, що в випадку Буткевича, у випадку інших комбатантів, коли росіяни знають, що людина не просто військова, а має певний бекграунд (чи журналіст, чи медійний, чи, наприклад, режисери в погоні за документальними фільмами, чи, знову ж таки, правозахисники), то це завжди є така “обтягуюча” обставина. І цих людей Росія віддає набагато складніше, ніж просто військового.
Тому що вони розуміють, що люди фіксують під час свого полону всі ці порушення, вони розуміють, як про них потім розповісти. І, власне, мають певні зв’язки, щоб потім донести правду про ці різні типи воєнних злочинів. Тому насправді журналістів, які зараз комбатанти, але теж в полоні, їх набагато більше, ніж 30.
Також є випадки, коли, наприклад, людину заарештували й посадили в тюрму не за журналістську діяльність. От, наприклад, кейс Вікторії Рощиної дуже показовий. По ньому якраз можна міжнародній спільноті пояснювати, чому її спочатку закрили, а потім вбили.
За її роботу. Вона приїхала на тимчасово окуповані території для того, щоб саме фіксувати й розповідати історії про затримання тих самих цивільних. Тобто вона пройшла весь той шлях (на жаль, із летальним закінченням) і приїхала спеціально для того, щоб фіксувати.
Існують і випадки на Херсонщині, коли людина – журналістка газети – була заарештована й посаджена як громадська активістка, а не як журналіст. Тому цифра в 30 людей може бути більшою. Дуже багато журналістів перебувають у в’язницях з 2014 року, особливо це стосується Криму та Донеччини.
Відомий кейс Станіслава Асєєва. Його вдалося повернути, але це повернення відбувалося ще до повномасштабного вторгнення. Багато полонених журналістів – з Криму, в тому числі громадянських журналістів. Але вони не були штатними працівниками медіа, бо українських медіа, які можуть писати з повною свободою слова, на окупованих територіях нема.
Ті, хто приходив на судові засідання щодо кримських татар, яких просто закривали, забирали й садили в тюрми, працювали як блогери, громадянські журналісти, і їх заарештовували за виконання цієї функції. Чому так важко їх повернути? Можливо, варто згадати останній обмін, який відбувся за схемою “тисяча на тисячу”, бо було багато заяв про те, що не повернули “азовців”, не повернули цивільних заручників, які потрапили до в’язниць ще до повномасштабного вторгнення, і сидять там по вісім–дев’ять років. І такі люди є – це правда. Серед цивільних, які повернулися, не було жодного журналіста. Загалом повернення тих, про кого йдеться, – це надзвичайно важливо, але воно завжди складніше.
Багато родин журналістів не роблять публічних кампаній, щоб не привертати зайвої уваги. Бо це схоже на торгівлю людьми: ціна полоненого зростає, якщо видно, що він потрібен і важливий, тож процес звільнення стає ще складнішим. Але серед журналістів більшість – медійні особи, про яких знає журналістська спільнота, і рано чи пізно ця інформація виходить у публічний простір.
І загалом повернення цивільних чи дітей – набагато складніше, їх не можна обмінювати. Наприклад, Наріман Джеляла – це, мабуть, один із небагатьох прикладів, коли політв’язня і журналіста звільнили після повномасштабного вторгнення. Він не комбатант, сидів за звинуваченнями у тероризмі, що є сфальсифікованими справами. Але говорити про обмін цивільних на цивільних означає, що Росія постійно ловитиме будь-кого і вимагатиме обмін на своїх військових полонених. І, значить, ще й намагатися обмінювати на своїх військових полонених.
Єдиний випадок такого звільнення – коли одночасно знімаються обвинувачення або колаборанти повертаються. Наприклад, коли повернувся Джелял, очевидно, що тут зіграла особиста роль президента Туреччини Ердогана, який натиснув на Росію.
Щодо останнього обміну тисячі на тисячу – список, кого готова відпустити Росія, складала виключно Росія. Ми не могли на це вплинути. Україна лише наголошувала, що важливо, щоб тисячі родин були щасливі і люди повернулися додому.
А.О.: Зафіксуймо окремо: яке ідеологічне можливе значення, чому Росія отримує саме наших журналістів?
Я вже про це сказала у попередній відповіді. Це люди, які розуміють, що відбувається, фіксують воєнні злочини і можуть про це писати, розповідати. Для Росії це особливо цінні особи.
А.О.: Ви згадували за Вікторію Рощину. Це надзвичайно прецедентний кейс. Чи стала ця подія поштовхом до якихось змін? Можливо, посилення тиску на Росію з боку світової спільноти, чи все без змін?
Це унікальний випадок не лише тому, що людину довели до смерті (багато хто вмирає в полоні, це правда). Але у випадку Рощиної унікальність у тому, що 50 журналістів із багатьох країн одночасно зібралися, згуртувалися і одночасно випустили цю історію – різними мовами.
Це мало великий вплив на суспільства, які це прочитали. Адже поки у світі точиться дискусія про компроміси, переговори, поступки – ми своїм проєктом чітко кажемо: подивіться, ви толеруєте те, що сталося з Рощиною. Це відбувається на тимчасово окупованих територіях.
Тому що, якщо ми приймаємо ідею “відмовитися” від цих територій – то це означає фактично приректи таких, як Вікторія, на смерть або багаторічне ув’язнення. Це важливо розуміти. І потрібно постійно про це нагадувати.
Ви мене вирішили проінтерв’ювати у контексті резолюції, яку я ініціювала в ПАРЄ. Я мала на меті не просто створити ще один текст, який закінчується закликом до Росії звільнити цивільних заручників. Я хотіла розпочати інформаційну кампанію. Зокрема, серед депутатів ПАРЄ. І в нас уже була серія слухань та сайд-івентів, де, наприклад, виступав Максим Буткевич. Також були родичі журналістів-полонених: Катерина Єсипенко говорила про Владислава Єсипенка, Наталія Богута – про Костянтина Хиляка.
Це постійне привернення уваги і постійне нагадування, що це не просто дії чи воєнні злочини, це ще й наступ на правду про війну і на свободу слова.
Фактично те, що сталося – що їй (Вікторії Рощиній, – ред.) трахею вирізали, мозок і очні яблука – це те, що робить російська пропаганда. Забирає мозок, закриває очі, надає говорити. На підсвідомому рівні вони зробили те, що російська пропаганда хоче зробити з іншим.
Тому це важливо говорити, підіймати тему. Коли на свободу вийшов Джелял, він сказав, що йому було дуже важливо знати, що його ім’я звучить у резолюціях ПАРЄ. Що про нього не забули. Тому якщо родина готова говорити публічно – це має бути частиною ширшої кампанії.
Не варто сприймати полонених як просто цифру: мовляв, було понад 100 – 70 повернулися. Бо більшість із них – це люди, яких тримали кілька тижнів і відпускали з погрозою, щоб вони більше не повертались.
У випадку з Рощиною: її вже затримували в березні 2022-го, і вона знала, що другий раз може бути значно жорсткішим. Але свідомо пішла на цей ризик. Її покарали саме за професійну діяльність. Це – головна відмінність між журналістами-полоненими і цивільними заручниками.
А.О.: Журналістів захищає міжнародне право. То чому воно не працює у випадку з Росією? Які тоді ще механізми варто доопрацювати, змінити міжнародні спільноти для того, щоб вони були більш ефективними?
Ці всі механізми можуть діяти тільки якщо всі країни, які їх підписали, їх дотримуються. Якщо росіяни чорним по-білому кажуть, що “ми не будемо виконувати, нам все одно, ми їх тут засуджуємо за тероризм”…
Тобто вони використовують легальний інструмент, який є – судова система. Але використовують його як переслідування і придумують самі закони, які потім виконують. Тут нічого не зробиш. Тут просто треба одну країну, яка порушує, наказати, щоб вона більше так не робила. Бо просто закритись Женевськими конвенціями, статутами ООН і всіма іншими правилами, поводженнями цивільними – нічого не дасть.
Виходить, що ця війна підкреслює, що є право сили, а не право порядку. І в цьому і проблема і екзистенційність цієї війни. Можна написати ще 5 конвенцій, але якщо Росія буде на них не зважати – то нічого не буде.
До речі, в цьому контексті варто ще згадати про діяльність, а можливо бездіяльність Червоного Хреста. Тому що Червоний Хрест – це гуманітарна організація, яка якраз в мандаті своєму має посередництво, доступ до тих територій, до яких, наприклад, немає Україна. Але Червоних Хрест туди не пускають, а випускають 5% чи в 1% і роблять показуху.
Червоний Хрест не стукає активно двері. Ми ж не бачимо якусь там велику кампанію.
Щобільше, верифікація Червоним Хрестом дійсно допомагає при обмінах. Але не гарантує від того, що людину замучать до смерті. І це випадок із одним із мерів Запорізької області, який був верифікований, це теж цивільний заручник Він був верифікований Червоним Хрестом і його вбили. Попри те, що Червоний Хрест знав, був у нього. Але це не рятує.
Тому тільки санкція, тільки підтримка України й тільки покарання за всі воєнні злочини. Трибунал за злочини може чогось навчити тих людей, які просто не вважають за потрібно дотримуватися будь-яких правил.
Interview conducted by Anna Ostymchuk
