Сергія Гуцалюка в Одесі знають як громадського діяча, активіста козацького руху (отамана Чорноморського гайдамацького з’єднання), директора Південної філії Українського інституту національної пам’яті. Менше з тим, вже не перший рік Сергій боронить нашу батьківщину зі зброєю в руках.
Початок служби
Костянтин Гречаний (К.Г.): Розкажіть, як Ви вирішили піти на службу до Збройних сил? Коли це відбулося? Яка була мотивація?
Сергій Гуцалюк (С.Г.): Мотивація в мене була дуже потужна. Коли почалась агресія у 2014 році, мені просто було соромно сидіти вдома біля дружини, коли купа моїх друзів, товаришів, просто знайомих майданівців в цей час вже боронили Україну. Але в мене були проблеми з тим, що, по-перше, я не служив строковуслужбу, в мене зір поганий. Я пішов в військомат, мене відправили до Інституту Філатова, де дали висновок. Сказали, ми вас з таким зором не можемо взяти.
Я кажу, я хочу, я як доброволець хочу. Почали збирати довідки про несудимість і все інше, а на мене тоді було відкрите кримінальне провадження по ситуації з Шуфричем, ви пам’ятаєте. Вона тягнулася майже до 2016 року. В 2016 році це все було закрито по мені. І тоді я вже зміг потрапити в Збройні Сили. Я потрапив на той момент в 59-ту бригаду.
Цей весь час, поки оце кримінальне провадження висіло по мені, ми з хлопцями в рамках нашої самооборони Одеської (ГО “Самооборона Майдану” — ред.), займалися підготовкою до Збройних Сил. Я коли вже прийшов туди, у 59-ту бригаду, я вже був, в принципі, готовий. Мені це в моїй службі подальшій дуже сильно помогло, оці навички, що я отримав за цей час.
К.Г.: Ви є фаховим істориком, а також багато займався громадською діяльністю. Наскільки професійні навички Вам допомогли на фронті?
С.Г.: Ви розумієте, все допомагає. Крім фізичної підготовки, психологічної, моральної, оці знання, що ти отримав навчаючись в університеті… Потім вміння з людьми знаходити спільну мову, з великими колективами спілкуватися. Мені це дуже допомогло, звичайно. Я відразу, як тільки туди потрапив, мене тодішній комбат казав, що нам якраз потрібна людина, яка б відповідала за морально-психологічну підтримку, як ви на це дивитесь? Я ж тільки прийшов, я з нуля все починаю. Я кажу: ну, давайте якось побуду, подивлюсь, що до чого. Він каже, так, згоден. Я почав солдатом, потім я отримав старшого солдата, потім молодшого сержанта. Сержантом вже демобілізувався.
Якщо військовий фах у мене був спочатку стрілець, потім кулеметник (кулемет ПКМ), потім командир відділення, а вже звільнявся я старшим бойовим медиком, курси пройшов. І паралельно займався цими питаннями, які мені запропонував тодішній комбат, коли я тільки прийшов. Я теж фактично виконував обов’язки час від часу заступника командира роти з морально-психологічної підтримки на той момент.
Хоча ніхто з мене не мав обов’язки і кулеметника на той момент, і командира відділення, і все інше. Тут в армії взагалі така властивість, ти робиш дуже багато справ. Не обов’язково ті, що передбачає твоя посада.
Фронт і психологія людини
К.Г.: До речі, вкрай важливе питання. Я знаю, що у Вас була не одна, скажімо так, стресова ситуація. Зокрема, колись отримали контузію. Як взагалі боротися на фронті зі стресом, надзвичайними ситуаціями психологічно?
С.Г.: Ціла методика є, як це все робити, але залежить багато від колективу, залежить багато від твого настрою, від твоєї мотивації. Є люди, які щоб з ними не траплялося, завжди оптимізм не втрачають. Я намагаюся так теж робити, бо по-іншому не можна. Треба налаштовуватися завжди на позитив, не дивлячись на різні труднощі.
Мені, до речі, було дуже важко звикнути бути підлеглим, бо я завжди був або вільна людина, або в керівниках. В принципі, під час перших бойових навичок мене, як то кажуть, консультував і за ручку водив хлопець, який за віком як мій син. Сергієм теж звати. Кажу, Сергій, можеш сварити мене, матюкати, тільки говори, що правильно робити. То він мені всі моменти пояснював.
А потім вже я почав пояснювати людям. До речі, син мій так само в Збройних Силах, він офіцер Збройних Сил у званні капітана. Я зараз у званні лейтенанта. В принципі, в мене так трапилися, що службу я почав дуже пізно по роках. Це було 43 роки на той момент. Ну а зараз 53, я вже лейтенант. Отака моя кар’єра. Хоча в мене ніколи не було ніяких стремлінь і планів будувати військову кар’єру. Але так життя склалося.
К.Г.: Сергію, наскільки на фронті важливий фактор братерства, відчуття плеча товариша?
С.Г.: Це обов’язково має бути. Залежить багато від командирів, які це все своїм прикладом показують як треба робити. Бо тут все-таки вертикаль чітка, підпорядкування. Дуже важливо командиру бути прикладом для своїх підлег. Якщо це є, то підрозділ і результати гарні показує, і в людей немає якихось відхилень від норми військової.
Армія – це ж не проста справа. Армії різних країн приблизно однакові по наповненню людьми. Наша армія зараз унікальна в тому, що у нас зараз велика частина людей в Збройних Силах, які є некадровими військовими, які через війну стали військовими. У мене така ситуація. Це війна наша народна.
Повномасштабне вторгнення РФ: знову на фронт
К.Г: Як Ви сприйняли повномасштабне вторгнення РФ в Україну? Наскільки для Вас це було очікуваним?
С.Г.: Я демобілізувався в 19-му році, навесні. Подав документи на посаду начальника новостворюваного південного відділу Українського інституту національної пам’яті. Пройшов по конкурсу. Ну і почали ми нашу діяльність по декомунізації, по деколонізації і все інше, результати яких до сих пір тривають і боротьба ця триває. Але то інша велика тема.
Після повномасштабного вторгнення я з першого дня в Збройних Силах. Я, чесно кажучи, очікував, що вони попруть тільки на Сході, на Донеччині, на Луганщині. Я не очікував, що вони попруть з усіх сторін. Це для мене було шоком таким, чесно кажучи. Бо я не очікував, що в них стільки сил хватило. Але потім вже ці розклади показали, що в них сил не було таких.
Я з першого дня в різних підрозділах Збройних сил оперативного командування “Південь”. Зараз в званні лейтенанта виконую обов’язки за призначенням. Більше не можу сказати. Після війни.
К.Г.: Я думаю, що цього достатньо. Скажіть, як на фронті сприймають мирні перемовини?
С.Г.: Ну, в тому колі, що я спілкуюся з хлопцями, всі розуміють, що всі ці перемовини з Росією, вони нічого не варті, бо в них ціль нас знищити. Тому до цього всі ставляться, як до того, що такий етап ми маємо пройти. Ну, тобто нехай вони там зверху домовляються, то їхня справа. З моменту початку антитерористичної операції вже виросла дуже велика кількість людей, які цією війною постійно живуть. Тому тут настрій у хлопців… Всі зрозуміють, що ми в армії, доки перемога наша не відбудеться. Або так складуться міжнародні взаємовідносини, і така ситуація в світі буде, що вони вимушені будуть нас облишити.
Костянтин Гречаний
