Після широкомасштабного російського нападу в лютому 2022 року понад мільйон українців втекли до Німеччини. Це був один з найбільших рухів біженців у Європі з часів Другої світової війни. На відміну від попередніх криз, Європейський Союз відреагував швидко і згуртовано принаймні на цей аспект війни: 4 березня 2022 року набула чинності так звана Директива про масовий приплив біженців, яка була імплементована в Німеччині через §24 Закону про перебування. Цей параграф надавав негайний захист українським біженцям без тривалої процедури надання притулку, з доступом до ринку праці, соціального забезпечення, мовних курсів та медичної допомоги. Для багатьох це нарешті означало певну стабільність посеред зруйнованого життя.
За даними Федерального відомства з питань міграції та біженців, на кінець 2024 року в Німеччині проживало близько 1,1 мільйона українських біженців, близько 850 000 з яких мали статус захисту відповідно до Розділу 24. Багато з них – жінки з дітьми, люди похилого віку або люди з проблемами зі здоров’ям. Статус §24 продовжувався кілька разів – востаннє до 4 березня 2025 року. Наразі на політичному рівні обговорюється подальше продовження до березня 2026 року, але вже зрозуміло, що це не означає постійного права на перебування.
Тому українці повинні вчасно шукати альтернативи. Право на проживання передбачає можливість переходу до іншого статусу перебування – наприклад, через працевлаштування, навчання або родинні зв’язки. На практиці, однак, така зміна часто пов’язана з бюрократичними перешкодами, неоднозначністю та високими вимогами. Зокрема, для одиноких батьків або людей похилого віку такий перехід майже неможливо здійснити.
Український уряд уважно стежить за розвитком подій. У кількох заявах, зокрема від Міністерства закордонних справ та Міністерства реінтеграції, Німеччині подякували за готовність прийняти біженців – але водночас закликали не припиняти статус захисту передчасно. У вересні 2024 року українська делегація в Берліні закликала до довгострокових перспектив для біженців, особливо для сімей з дітьми шкільного віку. Сам президент Зеленський говорив у Європарламенті про «спільну відповідальність Європи за тих, кого путінська війна вирвала з корінням».
Причина такої позиції зрозуміла. Україна втрачає своїх громадян – і не лише з суто фіскальних чи економічних причин. У перші місяці війни багато жінок виїхали з країни разом з дітьми – цілком зрозуміле рішення. Але зараз, на четвертому році війни, багато з цих дітей стають все більш і більш інтегрованими у своїх нових країнах. Шанс на те, що вони колись повернуться, з кожним місяцем стає все меншим. Для України це означає відкладену демографічну катастрофу.
У Німеччині дебати про 24-й розділ дедалі частіше стають частиною ширшої дискусії про міграційну політику. Зелені та частина СДПН послідовно виступають за щедре продовження статусу захисту після 2026 року.
Інтеграція була успішною, тепер нам також потрібна правова визначеність, – заявила Філіз Полат (Зелені), речниця з питань міграційної політики своєї парламентської групи.
Міністр внутрішніх справ СДПН Хельге Лінд також висловився за “перспективи постійного проживання для добре інтегрованих українців”.
Частини СвДП та ХДС/ХСС дотримуються іншої точки зору. Навесні 2025 року генеральний секретар ХДС Карстен Ліннеманн закликав до “стратегії повернення українців, як тільки дозволить ситуація в країні”. Міністр внутрішніх справ Ненсі Фезер також була обережною: “Захист має бути тимчасовим – все інше залежить від ситуації з безпекою в Україні”. Позиція ХДС не є україноскептичною, а скоріше базується на загальному скептичному ставленні до соціально субсидованих міграційних рухів. Оскільки німецький ринок праці – на відміну від ринків праці сусідніх Польщі чи Нідерландів – досить ворожий до іммігрантів, українці, які живуть у Німеччині, частіше залежать від соціальної допомоги, ніж українські біженці в інших європейських країнах. Складна система медичного страхування також призводить до того, що значна частина населення вважає, що вони перебувають у невигідному становищі порівняно з біженцями. Консервативний ХДС навряд чи може ігнорувати ці настрої.
Однак раптове припинення статусу захисту матиме далекосяжні наслідки. Хоча деякі біженці повернулися в Україну з 2022 року, згідно з опитуванням Федерального інституту демографічних досліджень, близько 44% українців, які живуть у Німеччині, хочуть залишитися надовго. Для цього є багато причин: діти тепер інтегровані в німецькі школи і багато хто розмовляє німецькою мовою. Житлові умови в Україні часто нестабільні – цілі міста, такі як Маріуполь, Бахмут або частини Харкова, все ще зруйновані. Існують також ризики безпеки, особливо для чоловіків призовного віку. Перед сім’ями особливо гостро стоїть питання, куди повертатися. У багатьох випадках вони просто більше не мають домівки.
Хоча більшість біженців складають жінки, діти та люди похилого віку, десятки тисяч українських чоловіків також живуть у Німеччині – попри загальну заборону чоловікам призовного віку залишати країну. Багатьом з них було дозволено виїхати легально, наприклад, як батькам трьох дітей, студентам, хронічно хворим людям або через гуманітарні винятки. Однак деякі також в’їжджали нелегально через треті країни.
Ситуація для цієї групи особливо драматична: Повернення в Україну може означати негайний призов до армії – без можливості підготуватися до цивільного життя. Хоча за статистикою військова служба для більшості означає службу далеко від лінії фронту або навіть у небойовій ролі, психологічне сприйняття неминучого призову одразу після повернення є одним із найпоширеніших страхів не лише самих чоловіків, а і їхніх родин. Водночас їхнє становище в Німеччині часто є невизначеним, оскільки вони рідко мають доступ до заходів сприяння інтеграції, таких як возз’єднання сім’ї або мовна підтримка. Особливо складно їм отримати постійний дозвіл на проживання.
У Польщі, де також знайшли захист понад мільйон українців, статус тимчасового захисту вже продовжено до червня 2026 року. Польський уряд навіть оголосив про намір створити можливості для довгострокового проживання для добре інтегрованих біженців – наприклад, шляхом сприяння трудовій міграції.
Нідерланди також відкриті до цієї ідеї: у січні 2025 року парламент ухвалив постанову, яка надає українським біженцям, які мають роботу, трирічну перспективу проживання – незалежно від того, як розвиватиметься війна. Поки в Німеччині тривають дебати, інші країни створюють факти.
Політичне майбутнє українських біженців у Німеччині залишається невизначеним. Багато що залежить від міграційної політики нового німецького уряду під керівництвом канцлера Мерца. Але багато залежить і від самих українців. Чи виникне з цієї досі значною мірою фрагментованої громади сильна, скоординована діаспора з політичною вагою, яку можна порівняти, наприклад, з єврейською чи турецькою громадою?
Поки що бракує єдиного голосу. Але потреба в ньому зростає. Тому що тільки ті, кого видно, будуть почуті – і тільки ті, кого чують, можуть залишитися.
Сергій Сумленний
