Капітан Василь Костянтинович Савін, командир роти 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади ЗСУ до війни був цілком успішним чиновником та політиком. Але руйнуючи міфи 2014 року взяв у руки зброю і пішов на війну. Відтоді були бої за Маріуполь, Донецький аеропорт, Гуляй Поле, Бахмут, Часів Яр. Численні поранення, контузії та 5 років у полоні. Важко уявити, наскільки у людини може бути сталевим характер. The Ukrainian Review попросив розповісти капітана ЗСУ Василя Савіна про його військовий та життєвий шлях, а також про мотивацію та психологічну стійкість наших бійців на фронті.
Життя на війні
Констянтин Гречаний (К.Г.): Василь Костянтинович, як Ви опинилися на війні, яка була Ваша мотивація, який Ваш військовий шлях?
Василь Савін (В.С.): Пішов воювати з перших днів окупації Донбасу. Це 2014 рік. Створювали там добробат “Шахтарськ”, добробат “Макіївка”. Виконував завдання наших спецслужб на території противника, потрапив у полон. П’ять років знаходився у полоні, пройшов катування, знущання. У кінці 2019 року президент мене обміняв. Я кілька років відновлювався.
З моменту широкомасштабного вторгнення з перших днів я знову взяв у руки зброю. Спочатку в складі київської тероборони бився за місто Ірпінь. Був поранений. З травня 2022 року — у складі 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. Разом з “Азовом”, з 36-ю бригадою морпіхів, з теробороною билися за місто Маріуполь. Знаєте ці бої. У полон не здавалися. Вісім діб виходили пішки на Запоріжжя. В Запоріжжі переформувалися, поповнивши наші ряди. Далі зайшли в Донецький аеропорт (з базуванням у селі Піски). Билися там протягом пів року. Звідти вийшли на Гуляй-Поле (село на Харківщині — ред.). А потім (початок 2023 року) билися за Бахмут. Нині відстоюємо Часів Яр. Без ротації, без нічого тримаємо позиції.
К.Г.: Яким було Ваше життя до війни? Ким працювали? Чи допомогли професійні навички на фронті?
В.С.: Я свого часу служив у повітряно-десантних військах. Після розпаду СРСР займався бізнесом, займався політичною діяльністю. Був депутатом Донецької обласної ради від міста Макіївка, очолював опозиційну фракцію. Також був головою адміністрації у місті Макіївка. Тобто допомагав людям, організовував їхнє життя. І як депутат облради від Макіївки я обіцяв всіляко захищати своїх виборців. Ніхто тоді не думав, що в буквальному сенсі потрібно буде їх захищати. З моменту окупації рідного краю взяв у руки зброю. Звісно, знання життя, знання людей, знання окупованої території допомагають мені в багатьох питаннях.
Психологія незламності
К.Г.: Ви пройшли полон, тортури, поранення. Як Ви морально вистояли у цих обставинах? Які існують методи боротьби на фронті з надзвичайними стресовими ситуаціями?
В.С.: Ніяк не борюся, бо вже звик. Тут один постійний стрес. Ситуація постійно змінюється. Ви знаєте, які зараз бої йдуть за Часів Яр. Зі стресом поборемося після перемоги. В мене чотири поранення, вісім контузій… Зараз на такі речі немає можливості звертати уваги.
Нам дуже не вистачає людей. Тому зараз усі мої побратими, які б’ються на передовій — це люди високо вмотивовані, які мають особисті рахунки з окупантами. Ми чесні перед собою, що звідки вже не підемо. Будемо битися до кінця. Ми тут пристрілялися, знаємо кожний сантиметр, тому вивести нас звідси в принципі неможливо. Нову непристріляну бригаду в момент буде знищено. Ми це розуміємо і ротації не вимагаємо.
К.Г.: В той же час йде певне комплектування. Заходять нові бійці, які не мають такого бойового досвіду як у Вас. Як психологічно втриматися людині, яка вперше опинилася на межі життя на смерті? Що Ви радите менш досвідченим товаришам?
В.С.: Молодим або новим бійцям (бо новий не завжди молодий) ми кажемо тільки одне: “роби як я”. Досвідчені бійці завжди беруть шефство над новоприбулими. Ніколи не буває так, що підрозділ складається тільки з недосвідчених і цей підрозділ кидають на виконання якогось завдання. Завдання виконують досвідчені бійці і до них представляють одного-двох нових, щоб ті набиралися досвіду. Тільки так.
К.Г.: Чи існують якісь методики виховання саме бойового духу у такій ситуації?
В.С.: Я ще раз кажу: всі ті, хто воює тут на нулі [військовий сленг; термін “нуль” або “нульова позиція” позначає лінію, де війська знаходяться на прямому контакті з противником — ред.], це люди глибоко вмотивовані. Їм не потрібна додаткова мотивація. Хоча служба психологічної підтримки персоналу працює прекрасно. Виїжджає і на полігон спілкуватися з бійцями, проводить роботу, і на нуль виїжджає, в окопах спілкується. Стимулює різними способами.
К.Г.: Я от власне це і мав на увазі: людина дуже вмотивована, хоче захищати Батьківщину, але хлопець приїжджає на нуль і починають тремтіти руки, з’являється психологічний бар’єр. Як Ви допомагаєте його долати?
В.С.: Таке дійсно буває. Це залежить від кожної людини. Після одного чи кількох важких боїв інколи людина “зламується”. Зрозуміло, що силоміць ніхто нікого не жене. Переводять у тилові служби, у інші підрозділи резерву.
Що ж стосується психологічних моментів, то демонструємо особистим прикладом. Ми за ці роки вже настільки загартувалися, настільки вже пристосувалися до війни, що різні стресові ситуації вже не можуть нас вивести з себе. Постійні мінометні, артилерійські, танкові обстріли… Велике значення зараз мають дрони. Проте вже давно вироблено відчуття небезпеки на підсвідомому рівні. Цьому й обучаємо нових бійців.
К.Г.: Пане Василь, як зараз на фронті сприймають мирні перемовини?
В.С.: Я скажу так: жодних ілюзій ми не маємо. Згадайте великоднє перемир’я. Жодної хвилини воно не дотримувалося. Потім День перемоги — так само, як штурмували наші позиції, так і продовжували штурмувати. Жодних ілюзій немає, мирних ініціатив не чекаємо, виконуємо свою роботу, б’ємо ворога, тримаємо наші позиції.
Костянтин Гречаний
