Тема енергетики в Україні особливо активно обговорюється зараз, коли розпочався опалювальний сезон 2024-2025 років. З настанням холодів активізувалася і Росія, яка розпочала нову серію ракетних атак на нашу енергетичну систему. Від цього страждають не лише люди, а й економіка.
Ми поспілкувалися з Довідасом Віткаускасом, який виконує різні ролі консультанта високого рівня в Україні, зокрема, з 2016 року є керівником групи в різних проєктах з реформування державного та корпоративного управління, що фінансуються ЄС, а з 2021 року надає консультації Офісу Президента України. Він розповів про поточні проблеми в українському енергетичному секторі, про те, чому ситуація не така хороша, як могла б бути, і чого очікувати від відновлюваної енергетики.
З.: Яка найбільша проблема в енергетичному секторі України?
Д.В.: Енергетичний сектор України має багато проблем економічного та політичного характеру. Вони варіюються від слабкої енергоефективності в промисловості країни до наявного транзиту російського газу. І від необхідності імпортувати дизельне пальне до нерозвиненої системи поводження з відходами. Але, напевно, ключовою проблемою зараз є дефіцит електроенергії.
З.: У чому причина проблеми?
Д.В.: Агресія Росії є причиною різних короткочасних перебоїв в електропостачанні. Однак довгострокові проблеми є внутрішніми: незначна роль вітрової та сонячної генерації, застарілі радянські електромережі та станції, відсутність фінансових стимулів інвестувати у виробництво, надмірна залежність від атомної енергетики.
З: А хіба атомна енергія не найдешевша?
Д.В.: Так [сміється]… Але тільки якщо вилучити з рівняння всі капітальні витрати, понесені на будівництво, обслуговування і, врешті-решт, виведення з експлуатації цих атомних станцій. Україна повинна буде почати виводити з експлуатації всі свої ядерні реактори вже протягом 10 років. Скільки це коштуватиме? Від 1 до 3 мільярдів євро за один реактор… Сьогодні у світі існує безліч дешевших, швидших і безпечніших технологій. Хоча 80% населення України все ще вірить, що ядерна енергетика є ключовою для майбутнього країни, місцеві політики не надто пояснюють, скільки ця віра коштувала країні втрачених можливостей протягом десятиліть. Можливості належним чином оновити та перебудувати енергетичну систему.
З: Але ж атомна енергетика працює, незважаючи на війну…
Д.В.: Так. До початку відкритої війни у 2022 році Україна мала 4 діючі атомні електростанції та 15 реакторів, побудовані за радянських часів у 1970-1980-х роках. З урахуванням російської окупації Запорізької АЕС у 2022 році, Україна зараз експлуатує 3 атомні електростанції та 9 реакторів, які виробляють 52 тВт-год електроенергії, або 50% від загального річного виробництва. Лише Франція виробляє більше електроенергії за допомогою атомної енергетики в Європі.
З.: Скільки коштує виробництво електроенергії з атомної енергії?
Д.В.: Якщо виключити капітальні інвестиції, поточна операційна собівартість атомної електроенергії в Україні становить близько 2,5 євроцентів за кВт-год без урахування витрат на транспортування, або 7,7 євроцента/кВт-год з урахуванням усіх витрат оператора мережі та продавця. Це відносно дешево в середньому по Європі. Але цей пиріг ділять деякі гравці, включаючи державні компанії, такі як “Енергоатом”, оператор атомних електростанцій, та “Укренерго”, оператор високовольтних мереж. Ланцюг постачання також включає приватні компанії – обленерго, 25 регіональних операторів мереж “останньої милі” та ДТЕК, продавця. Загалом, важко сказати реальну вартість, частково через фінансову інженерію деяких з цих гравців. Достатньо сказати, що все, що заробляється від виробництва атомної електроенергії, недостатньо для балансу “Енергоатому”. За останні 2 роки компанія заслужила звання найбільшого збиткового підприємства в Україні.
З: Скільки втратив “Енергоатом”?
Д.В.: 250 мільйонів євро у 2023 році. Ще більше у попередньому році. За останнє десятиліття “Енергоатом” зазнавав мільйонних збитків у всі попередні роки, окрім 2021 року, коли компанія задекларувала прибуток. Однак синхронно з цим оголошенням про прибуток директори 21 постачальника “Енергоатому” написали відкритого листа прем’єр-міністру, в якому поскаржилися на невиплачену заборгованість та довгострокові борги на суму 70 мільйонів євро. І це лише державні постачальники. Десятки мільйонів євро “Енергоатом” винен меншим приватним постачальникам, зокрема будівельним, інжиніринговим, ремонтним та іншим компаніям.
З: Чому б не звернутися до суду, щоб стягнути заборгованість?
Д.В.: Тому що не можна. Енергоатом користується так званими “мораторіями”, які захищають найбільші державні компанії від судових позовів, примусового стягнення або банкрутства. По суті, це дозвіл парламенту на спалювання боргових зобов’язань. До початку відкритої війни у 2022 році існувало 25 різних “мораторіїв”. Зараз їх стало ще більше. Якби українська бізнес-спільнота була тваринницькою фермою, то деякі тварини були б “більш рівними”, ніж інші…
З: Чи не повинна компанія бути прибутковою при такому щедрому захисті зверху?
Д.В.: Більшість – ні. Проблема у відсутності належних стандартів корпоративного управління. Енергоатом досі не має діючої ради директорів чи наглядової ради. Його річна звітність викликає сумніви. Бракує прозорості в питаннях, починаючи від зарплат керівництва і закінчуючи вибором субпідрядників. І навіть там, де державна компанія управляється краще, політичного тиску, на жаль, важко уникнути. Нещодавній скандал виник лише 2 місяці тому, коли було звільнено керівника “Укренерго”, а двоє його іноземних директорів пішли з компанії, звинувативши її у втручанні ззовні на високому рівні. Не допомогло й те, що керівництво “Укренерго” було високо оцінене різними експертами за те, що воно допомогло Україні пережити зиму 2023-2024 років без серйозних перебоїв у роботі енергосистеми.
З: Чи є роздрібна ціна на електроенергію в Україні адекватною?
Д.В.: Це ключове питання. І відповідь на більшість проблем, зазначених вище. Протягом десятиліть обіцянка “дешевої електроенергії” для роздрібних споживачів була своєрідною валютою, яка конвертувалася в голоси виборців на кожних виборах майже кожною політичною силою в Україні. У цьому політичному контексті такі питання, як “Скільки насправді коштує виробництво” або “Скільки інвестицій потрібно для забезпечення завтрашнього дня”, завжди були другорядними. Тому ціна на електроенергію для роздрібних споживачів є низькою, оскільки вона встановлюється зверху вниз постановами Кабінету Міністрів. Остання з них, зафіксована в червні 2024 року, становить 9,8 євроцента за кВт-год, включно з витратами на транспортування. Це все ще досить дешево, попри зростання на 64% порівняно з рівнем 2022 року. Але фінансовий тягар від цього політичного маневрування перекладається на державних виробників та передавачів (“Енергоатом”, “Укренерго”), які мають «спеціальні соціальні зобов’язання» щодо забезпечення низьких цін на електроенергію. Ці державні гравці, своєю чергою, перекладають цей тягар на своїх партнерів та постачальників. Замкнуте коло фінансових негараздів.
З.: А як щодо ціни на електроенергію для українського бізнесу?
Д.В.: Український бізнес – “менш рівна тварина”, ніж роздрібні споживачі. Він купує електроенергію за ринковими правилами, укладаючи довгострокові або спотові (на добу наперед) контракти. Ціна на електроенергію для бізнесу коливається в межах 17 євроцентів за кВт-год – майже вдвічі більше, ніж платять роздрібні споживачі. Це вже не так дешево, особливо в порівнянні з північноєвропейськими країнами, де виробництво електроенергії з відновлюваних джерел енергії є значним.
З.: Але ж хтось має отримувати прибуток?
Д.В.: Цікаво, що саме певні приватні компанії, а не державні, процвітають у цьому середовищі краще. По-перше, 25 так званих обленерго в різних регіонах України. Це оператори мереж “останньої милі”, які постачають електроенергію населенню та бізнесу. Кожне обленерго є фактичним монополістом у кожному регіоні. Другий, ДТЕК, є національним монополістом у сфері кінцевого продажу електроенергії. Половина українських обленерго та ДТЕК мають одного бенефіціарного власника – відомого олігарха Ріната Ахметова. ДТЕК став скандально відомим минулого року, коли лише за один місяць заробив 30 мільйонів євро прибутку, купуючи електроенергію у державних “Енергоатому” та “Укргідроенерго” за дешевшими нічними цінами та продаючи її у денний час. ДТЕК також володіє 70% потужностей усіх газових та вугільних теплоелектростанцій, які виробляють теплову та електричну енергію. У 2023 році на газ і вугілля припадало 30% (30 тВт-год) загального річного виробництва електроенергії в Україні.
З.: А як щодо відновлюваної енергетики?
Д.В: Лише 20% від загального виробництва електроенергії (20 тВт-год на рік) в Україні виробляється з відновлюваних джерел. При цьому половина відновлюваної електроенергії виробляється на гідроелектростанціях радянських часів 1930-1960-х років. Вітрова та сонячна енергія становить лише 10% (10 тВт-год на рік) від загального обсягу виробництва електроенергії. Україна потребує більше зеленої енергії не тому, що про це просять бюрократи ЄС. А тому, що вона дешевша і ефективніша – і може гарантувати довгострокову енергетичну незалежність країни. Невідновлювана електроенергія (газ, вугілля, атомна енергія) неминуча в середньостроковій перспективі, але її частка в загальному балансі повинна і буде зменшуватися з часом. Робити ставку, як це зараз робить уряд, на те, що атомна енергетика все ще становитиме 50% від загального обсягу виробництва електроенергії у 2050 році, нереально. Якщо до того часу будуть виведені з експлуатації всі 9 ядерних реакторів, що працюють зараз, доведеться будувати нові. Скільки це буде коштувати – 10, 20 мільярдів євро на один реактор? І щонайменше 20 років на реалізацію? Про це свідчить подібна практика у Великобританії, Франції та Фінляндії. Набагато розумнішим довгостроковим варіантом було б встановлення більшої кількості потужностей “зеленої” енергетики в поєднанні з синтетичним паливом.
З.: Які найбільші перешкоди для виробництва відновлюваної енергії?
Д.В.: Фактична монополізація приватними гравцями, такими як “Обленерго” та ДТЕК, контролю над тим, хто і як під’єднується до електромережі. Існує внутрішній конфлікт інтересів у політиці, яка дозволяє одному приватному гравцю вирішувати, чи давати доступ на ринок новим конкурентам, чи ні. Гірше за монополію є лише приватна монополія. Україна повинна прийняти болючі рішення щодо демонополізації підключення до електромереж, що дозволить більш простими, прозорими, небюрократичними та автоматизованими методами допустити на ринок тисячі великих і малих виробників електроенергії, використовуючи в якості прикладу країни Північної Європи.
З.: Деякі обленерго зараз повернулися у власність держави…
Д.В.: Я не виступаю за націоналізацію, а радше за конкуренцію та прозорість у кожному регіоні України. Сам факт того, що розташування та стан систем передачі досі вважається “комерційною таємницею” (обленерго / ДТЕК), свідчить про певне нерозуміння того, що є суспільним інтересом. В іншому випадку, як потенційний інвестор – в енергетику чи будь-який інший сектор – може знати, чи є рахунок від обленерго адекватним? Були випадки, коли потенційним інвесторам виставляли рахунок на 1 мільйон євро і більше лише за підключення до електромережі. Відкриті дані як державна політика все ще значною мірою недорозвинені. Було б також корисно, якби держава виконала свою обіцянку повністю розрахуватися з нинішніми виробниками “зеленої” електроенергії. Значна заборгованість з виплати “зеленого тарифу” (державної субсидії) є фактором, що зменшує апетит до нової вітрової або сонячної генерації. Хороша новина полягає в тому, що незабаром “зелений тариф” може стати непотрібним. Але це станеться лише тоді, коли ринкову ціну платитимуть усі користувачі електроенергії, включаючи роздрібних споживачів, а не лише підприємства. У короткостроковій перспективі ринкова ціна на електроенергію неминуче зросте.
З.: Чи не є це поганою тенденцією?
Д.В.: Енергія має бути дешевою, але не надто дешевою. Інакше ми пиляємо гілку, на якій сидимо. Не буде інвестицій, інновацій та технологічного прориву, якщо бізнес з виробництва електроенергії залишатиметься збитковим. Ось чому акцент у політиці має бути зроблений не на короткострокових цілях, таких як регулювання роздрібної ціни на електроенергію (для потенційних виборців), а на необхідності виробляти більше електроенергії. Чим більше, тим краще. Деякі країни Північної Європи планують збільшити виробництво електроенергії на 500% або більше від сьогоднішнього рівня протягом наступного десятиліття. Україна має наслідувати їхній приклад. Понад сто років тому Нікола Тесла підкреслював зв’язок між рівнем виробництва електроенергії, з одного боку, і цивілізацією, з іншого.
З.: А як щодо ролі донорів та міжнародних партнерів України?
Д. В.: Відверто кажучи, поки що вони виконують свою роль “допомоги” Україні досить недалекоглядно. По-перше, Україна страждає від величезної структурної дисфункції економіки, до якої донори зробили безпосередній внесок. У той час як минулого року ВВП зріс на 5%, виробництво електроенергії (-9%) та споживання (-6%) впали ще більше. Це могло б стати несподіванкою для Ніколи Тесли, але не для сучасних “фінансових алхіміків”. Секрет цього «зростання», що відбувається значною мірою завдяки кредитам і грантам Світового банку та Єврокомісії, дуже простий: з початком відкритої війни у 2022 році роль державних видатків майже подвоїлася – до понад 50% річного ВВП країни. Але Україна не Данія і не Норвегія – вона не має ні історії, ні культури, щоб сприйняти таку роль держави в економіці. В результаті майже всі донорські гроші “з’їдаються” зростаючими зарплатами в державному секторі (1200 євро на місяць), які вже в 3 рази перевищують середню зарплату в країні (400 євро на місяць). По-друге, великими переможцями тут є українські комерційні банки, які вперше в історії отримують від Центрального банку країни ресурси у вигляді твердої валюти (долари США та євро) під низькі відсотки.
Державні комерційні банки контролюють 80% українського депозитного ринку, тож для них це просто бомба. Іншими словами, це ще одна кишеня в державному бюджеті. Але кредити для кінцевих споживачів, населення та бізнесу, навряд чи залишаються доступними, чи дешевими. Тим часом, державний борг наближається до 100% ВВП. Наступного року він буде набагато більшим. Більше грошей у державній скарбниці також означає більше державних закупівель. Тому не дивуйтеся, коли наступного року почуєте більше історій про корупцію чи розкрадання. Західні партнери повинні повністю усвідомлювати, що вони безпосередньо причетні до цієї структурної дисфункції.
З.: Що тоді очікується від західних партнерів?
Д.В.: Україна гостро потребує інвестицій, а не “подарунків”, таких як дешеві кредити та непідзвітні гроші, які проковтне державний бюджет. Це стосується енергетичного сектору, як і будь-якого іншого. Інвестиції означають довгострокові зобов’язання перед країною та місцевими українськими партнерами, а також взяття на себе відповідальності за свої фінансові та управлінські рішення. На жаль, значних інвестицій від західних партнерів поки що не видно. Навпаки, деякі західні партнери, схоже, продають Україні технології минулого століття, включаючи нові ядерні потужності, які можуть коштувати українським платникам податків десятки мільярдів євро в довгостроковій перспективі, з дуже невизначеними термінами і результатами. Тим часом, інвестиції в українську енергетику та промисловість, схоже, надходять з так званого Глобального Півдня. Не варто дивуватися, що після закінчення війни Україна також почне геополітично схилятися до тих, хто інвестував, а не до тих, хто дарував дорогі “подарунки”…
З.: Але ж у країни є і короткострокові потреби, наприклад, пережити зиму 2024-2025 років?
Д.В.: Чим більше буде виробників електроенергії, тим краще. Децентралізоване електропостачання та розподілене виробництво також будуть безпечнішими та менш вразливими до російських ракетних атак. Цим принципом мають керуватися як політичні, так і фінансові рішення західних партнерів України та влади. Це стосується як нових “зелених” (вітряних і сонячних), так і “сірих” (газові мобільні когенераційні установки з потужністю 1-4 мВт) електроенергії, які можна встановити відносно швидко. По-друге, будь-які матеріальні чи фінансові “подарунки” українській енергосистемі мають приносити користь українським кінцевим споживачам, а не приватним монополістам. В іншому випадку я переконаний, що український народ і бізнес виживуть, як і виживали досі – за допомогою малих дизельних генераторів і нормування електроенергії та контрольованих “відключень”, продовжуючи демонструвати свою надзвичайну стійкість перед лицем Росії агресія. Проте український народ і бізнес мають право очікувати набагато більшого від уряду та донорів.
Артем Каспарян
