Це – дуже чутлива, табуйована та непроста розмова. Вона про нас, людей з окупованих територій і про речі, які одразу не спадають на очі.
Нещодавно окупанти почали “приводити в порядок” могили героїв Другої світової війни в Маріуполі. Справжніх та вигаданих, але – зараз не про них. Зараз про те, як зараз дико виглядають прикрашені поодинокі могили, зі свіжими квітами та порядком навколо в порівнянні з всіма іншими на цвинтарі.
Тотальний безлад та розруха. Мало хто про це думає, ще менше – каже. Але. Вже четверту весну ми не маємо змоги потрапити на могили своїх близьких та віддати шану. Привести їх в порядок. Доглянути та покласти свіжих квітів. А могили сотнями тисяч приходять до стану, який страшно уявити.
За ними ніхто не дбає. Навіть, якби окупанти були людьми – це просто неможливо. В Маріуполі навіть на основному – новому кладовищі поховано понад мільйон людей. Не дарма, колись росіяни аби підірвати довіру до української влади розповсюджували фейк, що в Маріуполі найбільший цвинтар в Європі. Це не так, але реальний розмір примушував вірити в цю брехню.
Мова не лише про могили наших рідних, які померли до війни. З 24 лютого 2022 року Маріуполь поховав щонайменше 50 тисяч своїх громадян. Трагічний сектор №23 на цвинтарі Маріуполя – суцільний рів, масова могила з табличками номерів замість хрестів або траурних знаків. Ані прізвищ. Ані імен. Лише номери відповідно реєстру окупантів. Здебільше, реєстру невпізнаних трупів. Людей, яких збирали по вулицях. Частини тіл яких ексгумували у спалених багатоповерхівках. Сектор, який зникає крок за кроком просто тому, що за ним теж немає кому дбати. А окупаційна влада навмисно робить все аби скоріше ця страшна згадка про злочини Росії зникла.
І сьогодні все це, наша особиста пам’ять та наші останні фізичні спогади про важливих для нас людей, йдуть в руїну. В мене там головні люди мого дитинства та юнацтва – дід та бабуся. В мого кума – батько і мати. В друга з дитинства – батько. І всі ми – тут. Ми не маємо ані можливості, ані надії потрапити вже не просто додому. А поклонитися нашим предкам.
Це боляче та додає ненависті. Що буде далі? Сама думка про те, що одного дня ці нелюди просто зрівняють з землею всі наші спогади нестерпна. А знаючи, що воно точно станеться, закінчуються слова.
Чому зараз? Мабуть, просто прийшов час сказати про це вголос. Особливо зараз, коли примарний мир починає обирати нариси. Коли Президент каже, що не всі зможуть повернутись додому. Коли реальність перспективи довгої окупації більш ніж ймовірна.
Якщо можна відбудувати нові будинки, квартали та навіть міста з тією назвою, ми ніколи не повернемо могили наших предків. Відчуваючи себе імігрантами у власній країні
Тому, можливо пора починати говорити вголос не лише нам. Не лише з нами. Наводити нашим партнерам приклади. Та питати, як бути мільйонам людей, які змушені забути про могили своїх батьків та близьких? Як окупант мав забезпечити догляд або хай контрольований, обмежений доступ, але доступ.
Можливо й так. І можливо наш біль та наша втрата допоможе нам отримати дійсно справедливий мир. Але в будь-якому випадку це буде ще одна зависока плата за наш мир. Плата часткою душі. Без перебільшення та перекручень.
Петро Андрющенко
*Ці думки належать виключно автору. The Ukrainian Review не займає жодної позиції і не несе відповідальності за слова автора.
Петро Андрющенко був радником міського голови Маріуполя. Після початку війни Російської Федерації в Україні в лютому 2022 року він став де-факто “голосом” Маріуполя.
У своєму Telegram-каналі “Andryushchenko Time” він розповідає правду про жахи окупації, депортацію людей російськими окупантами та “фільтраційні” табори на Донбасі.
