Повертаючись до Литви з чергової місії (дедалі частіше з арсеналом екстремальних пригод), я сам починаю замислюватися – чи не затупився я, оцінюючи побачені образи й почуті історії? Може бути й інша протилежність – у своїх розповідях я можу гіперболізувати емоційне середовище, що оточує моїх співрозмовників в Україні, яка переживає труднощі. І в такому разі дуже допомагає об’єктивний підхід збоку, особливо коли я беру інтерв’ю в колишнього однокурсника, якого знаю з 1976 року, який уперше вирушив у небезпечну подорож. Тут все одно, що піднятися крижаними схилами гори чи сплавитися бурхливою річкою. Ви маєте довіряти своєму товаришеві по команді, бо ви не знаєте на яку небезпеку ви можете наразитися.
За час цієї поїздки ми проїхали близько 2400 км від Вільнюса до найдальшої точки маршруту. Я вже писав про те, що ми пережили в Краматорську. Я хотів би додати невелику перерву. Краматорськ – велике промислове й адміністративне місто в Донецькій області, яке досі перебуває під контролем України. Місто раніше відоме своїм машинобудуванням, особливо підприємствами, що виробляють металургійну та енергетичну продукцію. Тепер, за умови наполегливих боїв у Часовому Яру і його програшу українцям, у росіян з’явилася б можливість контролювати Слов’янсько-Краматорську агломерацію. Про безперервні обстріли Краматорська я вже писав і показував кадри, кошмар триває.
У цьому контексті – коли щодня гинуть життя, руйнуються житлові будинки, ламаються долі людей, я переконаний, що необхідно також оцінити суть і значення подій, що відбулися в Овальному кабінеті 28 лютого.
Немає потреби повторно обговорювати зміст розмов (віднесення окремих співрозмовників до категорії “улюблені” або “неулюблені”). На мій погляд, важливіше розглянути, які обставини могли вплинути на остаточний результат такої зустрічі. Є відома приказка: “Диявол криється в деталях”. Я хотів би поговорити про огляд цих деталей. Для кращого розуміння події, думки та коментарі лідерів окремих держав (їхніх союзів) слід згрупувати в кілька умовних груп. За заявленими позиціями я б розділив їх на такі: США (президент Трамп і його нинішня адміністрація), Європа (Європейський Союз із бюрократичним апаратом, Велика Британія), Україна (президент Зеленський).
Почну з нового “реформатора світової політики” нашого часу. Наприкінці січня цього року “Політико” описав методологію знову приведеного до присяги (20 січня 2025 р.) 47-го президента США Трампа, який обіцяв своїй країні “золотий вік”. За даними видання, він віддає пріоритет прямим двостороннім відносинам з окремими європейськими державами, а не зі структурами ЄС. Ще більш категорично прозвучала заява Трампа про те, що ЄС створено для того, щоб обдурити США. Ніби продовжуючи таку політичну лінію щодо Старого континенту, на Мюнхенській безпековій конференції, що відбулася 2025 року 14-16 лютого, віцепрезидент США Венц у своєму виступі закликав європейців бути відкритішими і відігравати активнішу роль на міжнародній арені. Цей заклик був сприйнятий багатьма як критика дій або позицій європейських країн. До речі, цей високопоставлений чиновник розповів, що спілкуючись із лідером України, він ввічливо і твердо сказав, що війну слід закінчити якомога швидше. На думку Венца, Зеленський цього явно не розумів. Точка напруженості сягнула того, що 26 лютого держсекретар США М. Рубіо скасував заплановану зустріч із комісаром ЄС із зовнішньої політики К. Каллас “через брак часу”, хоча спеціально для цієї зустрічі вона вже поїхала з Брюсселя до Вашингтона.
Раніше К.Калл назвав плани президента США Трампа щодо припинення війни в Україні “брудною угодою”. Тут слід згадати і висловлювання Урсули фон дер Ляєн, президента Європейської комісії, про те, що Україні “потрібен мир через силу” (улюблена розповідь Зеленського).
Другу групу, крім представників уже обговорюваної бюрократичної машини ЄС, “несе на своїх плечах”, на мою думку, президент Франції Макрон. Для цього є кілька причин. 2024 рік склався для нього не дуже вдало. На виборах до Європарламенту його партія отримала лише 14,7% голосів, а вкрай права партія “Національне ралі” – цілих 31,5% голосів. Через ситуацію, що склалася, Макрон вирішив розпустити парламент країни і оголосити нові вибори, які відбулися 30 червня і 7 липня. Міжнародний простір, поки в Німеччині відбувається політичний перехідний період (канцлер змінюється після виборів), він використовує це, щоб домогтися лідерської позиції в Європі. На думку аналітиків, на наступних президентських виборах у Франції, які відбудуться 2027 року, Ле Пен вважатиметься фаворитом, а Макрон не зможе підняти свою кандидатуру на новий термін. Тому діяти необхідно тут і зараз.
Опубліковані ним заголовки гучні: якщо США мають намір піти зі Старого континенту, Франція може запропонувати Європі “ядерну парасольку” – літаки, які базуватимуться в Німеччині з ядерними боєголовками. Пропонує Великій Британії зробити те саме (26 лютого) Наступного дня BFMTV повідомив, що, коли пан Трамп готувався скасувати візит Зеленського до США, пан Макрон “заступався” за останнього, ручаючись за нього. Двома днями пізніше, під час візиту до Португалії, президент Франції заявив, що Європа має об’єднатися і “відмовитися від васальної залежності від США”. Про це повідомив той самий канал BFMTV. Знову ж таки, з вуст пана Макрона ми почули новину про те, що 6 березня, під час саміту ЄС, на фінансування України можуть бути виділені сотні мільярдів євро. Уже 2 березня великий “європейський трубадур” разом із прем’єр-міністром Великої Британії Стармером закликав Зеленського знову “поліпшити відносини з Трампом”. Щоправда, перед цим глава уряду “туманного Альбіону” заявив, що жодна довгострокова мирна угода не буде міцною без гарантій США.
Зробимо невелику паузу в розповіді і залишимо для наступного розділу вивчення найголовнішого елемента політичного калейдоскопа – президента України В. Зеленського та його оточення. Після таких непростих роздумів і не менш складних майбутніх подій залишається тільки одне – розслабитися, подивившись моє інтерв’ю з попутником Кестутісом.
Кестутіс Вагнеріс
*Ці думки належать виключно автору. Український журнал не займає жодної позиції та не несе відповідальності за слова автора.
Кестутіс Вагнеріс – литовський волонтер, який майже весь свій час присвячує допомозі українському народу. Більше того, він записує те, що бачить в Україні, а потім ділиться нотатками, фотографіями та відео у своїх соціальних мережах, щоб занурити литовських друзів та підписників в епізоди російсько-української війни.
Тетяна Стельмах адаптувала цей текст для The Ukrainian Review.
