Ми продовжуємо серію матеріалів про комбіновані практики війни Російської Федерації з метою поневолення держав та народів. Слідом за Нагорним Карабахом розглянемо ситуацію в Республіці Молдова, частину якої Росія взяла під фактичний контроль шляхом створення невизнаної Придністровської Молдавської Республіки (ПМР).
Історія конфлікту
Придністров’я — молдовський регіон вздовж річки Дністер на кордоні з Україною. Має давню багату історію, яка, втім, не є у фокусі даного матеріалу. Зазначу лише, що у 1940 році територія була передана з юрисдикції Української Радянської Соціалістичної Республіки до складу Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки та стала її законною територією (акцентую, що Україна ніколи не ставила під сумнів приналежність Придністров’я від Молдови).
Політика Перебудови, яку запровадив генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов у другій половині 1980-х років, дозволила республіканським елітам стати більш самостійними та національно орієнтованими. Не виключенням було й політичне керівництво МРСР, яке приділяло достатньо велику увагу національній та мовній ідентичності молдован, а також історичним зв’язкам Молдови (в радянській лінгвістичній інтерпретації республіку скорочено називали Молдавія) та Румунії. В першу чергу мова йшла про подолання наслідків політики русифікації молдован, що проводилася в СРСР багато десятиріч.
Однак у Придністров’ї панували переважно інші настрої. Це було зумовлено у першу чергу національним складом регіону. Тут етнічну більшість складали росіяни та зрусифіковані українці. На перших вільних парламентських виборах у МРСМ перемогли націонал-демократи з Народного Руху Молдови. В той же час у місцеві ради на території Придністров’я масово зайшли представники сепаратистського руху Об’єднаної ради трудових колективів (ОРТК), створеної в столиці нинішньої невизнаної ПМР Тирасполі в 1989 році. На той момент вони вже встигли провести низку забастовок на заводах Придністров’я, а також незаконні референдуми про автономію в Рибниці та тому ж Тирасполі.
Однак далеко не всі у Придністров’ї бажали автономізуватися. Влада Бендер — другого найбільшого міста Придністров’я — публічно виступила проти. В сільських районах теж багато хто не розділяв сепаратистські ідеї.
Лише після виборів за рахунок активної пропаганди, роздмухуючи мовну тему, ОРТК вдалося налаштувати інші райони проти Кишинева. 2 вересня 1990 року з’їзд місцевих депутатів проголосив утворення Придністровської Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки (ПМРСР).
Подальша ескалація та перші кровопролитні зіткнення
Бездіяльність офіційних радянських органів та аморфність місцевих правоохоронців підштовхнули сторони до ескалації. І це на тлі посилення сепаратистських настроїв в іншому етнічно строкатому регіоні МРСР Гагаузії — нині автономія у складі Молдови. Поборники територіальної цілісності республіки почали створювати свої силові органи. ПМРСР паралельно також оголосила неофіційний призов в збройні формування сепаратистів.
В листопаді 1990-го почалися зіткнення. Перша кров пролилася в Дубоссарх. Лише після цього у грудні того ж року Леонід Горбачов видав указ, згідно з яким визнав проголошення ПМРСР незаконним. Проте жодних реальних дій за цим не послідувало, тож сепаратисти, не маючи жодного правового статусу, встановили контроль над регіоном.
На боці ПМРСР окрім місцевих озброєних загонів виступали добровольці з Росії, зокрема представники неоказацьких рухів, а також згодом на їх бік пристала 14-та гвардійська радянська (пізніше — російська) армія, хоч її командування формально декларувало нейтралітет. На боці Молдови — представники поліції, які залишилися вірними офіційній владі.
Варто зазначити, що всі вище вказані події відбувалися на тлі остаточного розпаду Радянської імперії. 27 серпня 1991 року незалежність проголосила Республіка Молдова. Звісно ж, у загальновизнаних кордонах. У відповідь придністровські сепаратисти прийняли свою декларацію про незалежність.
Пік протистояння
Подальші 7 місяців прийнято називати “повзучим путчем”. Завдяки вище згаданій 14-й армії РФ, яка була на той час найпотужнішою збройною силою в регіоні, сепаратистам вдалося закріпитися на лівому березі Дністра. 28 березня 1992 року офіційна влада Молдови оголосила надзвичайний стан в країні. Ситуація перейшла у фазу відкритого воєнного протистояння.
Збройні сили Молдови були вимушені перейти до силового сценарію, проте втручання 14-ї армії зупинило наступ. Завдяки російським військовим придністровські сепаратисти мали підтримку важкого озброєння, якого не було у розпорядженні армії Молдови.
Анатолій Шалару, екс-міністр оборони Республіки Молдова (2015 — 2016 рр.), екс-міністр транспорту та дорожньої інфраструктури Республіки Молдова (2009-2013 рр.)
“Гібридна війна, яку веде Росія проти Молдови триває протягом багатьох років, починаючи саме з 1991-го року, коли Росія напала на Молдову, мала місце російсько-молдовська війна на Дністрі. Тоді фактично весь світ підтримав Росію, бо в Росії була можливість проводити якісну пропаганду. Тільки через десятиріччя Молдова навчиться протистояти російському інформаційному впливу”.
Учасник тих подій, полковник у відставці Анатолій Мунтяну в інтерв’ю молдовському інтернет-порталу Point пригадує:
“…це була війна між Росією та Республікою Молдова, війна, в якій Росія виступає агресором та загарбником. Війна на Дністрі не була внутрішнім конфліктом між однією частиною Республіки Молдова та іншою її частиною. Вона була задумана в Кремлі і підтримувалась Москвою з політичної, військової та матеріальної точки зору. Її конкретною метою було недопущення об’єднання Республіки Молдова з Румунією”.
Між силами оборони Молдови та сепаратистами відбулася низка кривавих боїв, найбільш жорстоким з яких виявилася битва за Бендери. Дані про кількість загиблих різняться, але мова йде сотні людей (відкриті джерела наводять цифру у понад 600 загиблих). Понад 80 тисяч чоловік стали біженцями.
Зважаючи на переваючи сили противника, Збройним силам Молдови не вдалося вибити сепаратистів з підконтрольних ними територій. Лінія фронту стабілізувалася й ситуація зайшла у глухий кут. Офіційний Кишинів був змушений піти на мирну угоду. 21 липня 1992 року відповідний документ у Москві підписали президент Молдови Мірча Снєгур, президент Росії Борис Єльцин та лідер сепаратистів Ігор Смирнов. У Придністров’ї для “гарантій безпеки” розмістився російський “миротворчий” контингент, який перебуває там і понині. Наразі він налічує близько 1000-1500 одиниць особового складу.
Заморожений конфлікт та сумні перспективи “ПМР” без Молдови
На десятиліття самопроголошена республіка стала розсадником контрабанди та корупції, очолюваної місцевими кримінально-олігархічними елітами. Росія, використовуючи величезний політико-економічний вплив на так звану “ПМР” (а також на Гагаузьку автономію), регулярно намагається втручатися і у внутрішні справи Молдови.
Десятиліттями президентське крісло у Молдові обіймали лояльні до Росії політики (хоч на словах інколи і декларували європейські устремління). Першим по-справжньому проєвропейським президентом республіки у грудні 2020 року стала Мая Санду. Вона розпочала боротьбу з гібридним впливом Росії на Молдову у політичній, енергетичній, мовно-культурній та інформаційній площинах. І хоча деякі кроки сприймалися суспільством неоднозначно, загалом молдовани підтримали проєвропейський курс, про що засвідчили президентські вибори-2024 та парламентські-2025, на яких відповідно перемогли Санду та її партія, яка до того ж взяла більшість голосів у парламенті.
Про ситуацію у Придністров’ї та боротьбу з російським впливом у Молдові загалом ми поспілкувалися з молдовським політологом та журналістом, головним редактором каналу AVA-TV Андрієм Андрієвським
К.Г.: Андрію, що сьогодні з точки зору політичного устрою являє собою так звана “ПМР”?
А.А.: Придністров’я сьогодні являє собою систему двоєвладдя. З одного боку це олігархат, місцевий бізнес, десятки фірм, які контролюються однією людиною — Гушаном. З іншого боку це маріонетки Кремля, які на прямому управлінні з Москви. І тут у них на видноті так званий “міністр закордонних справ” Ігнатьєв. Між двома цими підсистема в структурі управління “ПМР” відбувається постійне напруження. Це не війна, вони бояться починати між собою відкрите протистояння. Гушан контролює більше, він сильніший, але не готовий на пряму конфронтацією Росією. Тому й трапляється цей постійний тиск, включаю вибори. Загалом вибори там — це питання, яка з підсистем більше контролюватиме президента.
Розуміючи цю систему, ми розуміємо і все інше, що там відбувається. Наприклад, чому вони не в’язуються у війну з Україною, не дивлячись на те, що з боку Росії були спроби організовувати певні провокації. Олігарх Гушан тісно пов’язаний з Україною. У нього [в Україні — ред.] бізнес, нерухомість, у нього українське громадянство. Він не хоче жодним чином вступати у конфлікт з Києвом. В той же час московська частина політикуму тисне на нього, тому він вимушений триматися проросійської риторики, але без конкретних дій на боці Москви.
К.Г.: Наскільки потужним є вплив РФ на Придністров’я, Гагаузію, Молдову загалом?
А.А.: Вплив є великим, але в тих межах, в яких з цим погоджується місцевий олігархат на чолі зі згаданим Гушаном. Якби Росія повністю контролювало Придністровя, то, звісно, там би були відверті провокації проти України, вони б більш жорстко вели себе щодо Молдови тощо. Тобто значний вплив РФ обмежений впливом місцевих бізнес-еліт.
Вплив на Гагаузію, можна сказати, такий же, як і на Придністров’я. В тому сенсі, що є обмежувач у формі Кишиніва. Вплив на місцевий політичний клас достатньо великий. Вкрай малий відсоток налаштований проєвропейські, це більше виняток з правила. Населення Гагаузії в більшості теж налаштовано проросійськи, але такі настрої стримуються адміністративними способами з Кишинева, тому що місцеві служби — поліція, прокуратура, служба інформації і безпеки — все-таки підпорядковані центральній владі, хоч і складаються з місцевих людей.
Вплив на Молдову в цілому — в першу чергу інформаційний — достатньо сильний. Росія дуже щільно працює з інтернетом, соцмережами. І саме в інформаційно-гібридній війні проти Молдови Росія явно лідирє, виграє. Тік-Ток, Телеграм, Ютуб, частково Фейсбук — вони там домінують.
Друга компонента, якою вони впливають на молдавську політику — це корупція. Вони корумпували дуже багато молдавських політиків (особливо представників малих партій), багатьох політичних коментаторів, аналітиків, відповідно створюють необхідний їм порядок денний. Але це часто виглядає в очах народу неприродньо, тому вони змушені маскуватися. Тобто сьогодні ніхто відверто не каже, що він за Росію. В той же час певні особи і політичні сили просувають ті меседжи, які вигідні РФ.
Їх легко впізнати за підкресленим євроскептицизмом, критикою Європи, до недавнього часу США. Зараз вони трохи завмерли: не знають, чи критикувати Трампа, чи любити.
K.G.: Які Ви бачите шляхи реінтеграції Придністров’я?
А.А.: Це дуже складне питання. По тій ситуації, яка наявна станом на зараз, я взагалі не бачу варіантів, як воно може інтегруватися. Але якщо говорити гіпотетично, це може бути через якісь договори між міжнародними елітами. Наприклад, якщо Трамп натисне на Росію, щоб вона в обмін на щось погодилася поступитися Придністров’ям. Плюс гарантії місцевим олігархам — головному олігарху і його команді, тоді інтеграція теоретично можлива. Але це дуже складно, бо Росія не розглядає варіант, де вона віддає Придністров’я. Путін нещодавно заявив, що де вступила нога російського солдата, то назавжди російська земля.
Є другий варіант, більш ризикований, але так би мовити гарантований, це силове вирішення питання. Київ вже багато разів натякав, що готовий таким чином вирішити це питання — якщо Кишинів буде згоден або якщо у Кишиневі прийдуть до влади антиукраїнські сили. Цей варіант гарантований, але з непередбачуваними наслідками, у тому числі з точки зору реакції Москви: гіпотетичний удар по Кишиневу якимись засобами дальнього ураження або щось у такому дусі. Щоб вирішити придністровське питання однозначно потрібні якісь неординарні підходи.
Все те, що робилося до цього 30 років не працює і не може працювати. Це політика малих кроків, це топтання на місці без наймалішого ефекту. Можливо на певному етапі з’явиться варіант придумати такий хід, який ніхто не чекає. Тобто це якісь торги з Москвою, це якісь гарантії місцевим олігархам, або буде так ще тягнутися дуже-дуже довго.
Висновки
Боротьба Молдови за енергетичну незалежність від Росії, закритий кордон з Україною після початку повномасштабної війни та небажання місцевих еліт відходити від олігархічно-планової економіки остаточно перетворили сучасне Придністров’я в депресивний кримінально-соціалістичний гібрид. Зважаючи, що Молдова останніми роками успішно рухається у ЄС (у 2022 році отримала статус кандидата), вибір у мешканців невизнаної республіки достатньо простий: або позбутися російського впливу і стати автономією у складі потенційно успішної європейської країни, або ж залишатися напівізольованою територією з невизначеним статусом і безперспективним майбутнім.
