Росія: практики гібридної війни. Частина перша: Нагірний Карабах

Ні для кого не секрет, що інформаційне та ідеологічне підґрунтя для вторгнення в Україну у 2014 році, а потім і для повномасштабної війни у 2022 році Росія готувала заздалегідь. Готувала не один рік, не одне десятиріччя. Наративи про братні народи, спільну історію, велику перемогу над нацизмом, відсутність української мови як самостійної одиниці ледь не з самого початку незалежності вливалися у вуха українцям. Тобто частина з цих пропагандистських постулатів існувала і в СРСР, але тепер вони отримали нові сенси, адаптувалися до нової реальності. Їхньою головною метою було не дати можливості українцям набути суб’єктності, вийти з-під впливу Росії. Але ж звісно українці не єдині, хто зіштовхнувся з гібридним тиском Москви. Ми детально розглянемо участь РФ в інших збройних конфліктах на теренах колишньої Радянської імперії, а почнемо з Нагірного Карабаху.

Передісторія конфлікту та перша війна

Вірмено-азербайджанський конфлікт щодо Нагірного Карабаху уходить своїм корінням у часи розпаду Російської імперії. Регіон з переважно вірменським населенням вперше став кровопролитною ареною на початку ХХ століття, коли на території претендували Республіка Вірменія та Азербайджанська Демократична Республіка. 

Нова російська імперія у комуністичній обгортці і під назвою СРСР надала Нагірному Карабаху статус автономії, але із підпорядкуванням Азербайджанській РСР. Це протягом ХХ століття декілька разів викликало невдоволення навіть у комуністичного керівництва Вірменії (доходило навіть до протестів місцевого населення у 60-і роки минулого сторіччя), але, звісно ж, будь-які республіканські ініціативи зарубалися на початковый стадії центром. 

Новий кривавий конфлікт між вірменами та азербайджанцями спалахнув вже на руїнах СРСР. Політика певної демократизації тоталітарного радянського режиму дозволила керівництву ВРСР більш гучно озвучувати свої вимоги. Низка міжнаціональних зіткнень на території самого Нагірного Карабаху та мітинги у Єревані за приєднання автономії до Вірменії вилилися у відповідну законодавчу ініціативу. 22 лютого 1988 року позачергова сесія депутатів НКАО звернулася до керівництва Вірменії, Азербайджану та центрального керівництва СРСР з проханням передати область до складу Вірменської РСР. 

Низка дослідників нагірно-карабаського конфлікту, зокрема британський журналіст Том де Ваал у своїй книзі “Чорний сад”, зазначають, що після цього кривавий сценарій був фактично неминучим. Вже за два дні з’явилися перші загиблі, а далі ситуація розвивалася сніжним комом. Наступні кілька років почалося масове вичавлення вірмен із Азербайджану та азербайджанців з Вірменії. При цьому керівні органи СРСР зайняли спостережну позицію, лишень прийнявши кілька малозрозумілих постанов. Глобальні перебудови та зовнішня експансія верхівку радянської імперії, як і її попередниці Російської, завжди цікавили набагато більше, ніж доля так званих “малих народів”. “Виклик для Горбачова”, про який у 1990 році писала The New York Times, генсек просто проігнорував.  

На цьому тлі в регіоні спалахнула справжня війна з етнічними чистками. Вірмени створили свої незаконні збройні формування, а на боці Азербайджану діяли переважно місцеві силовики, які, втім, мало координували свої дії з центральним керівництвом і діяли переважно як національні каральні загони. Розпад СРСР ще поглибив конфлікт. Дві незалежні держави отримали у своє розпорядження повноцінні армії, які направили одна на одну. 

Варто відзначити, що Росія в цьому конфлікті формально зберігала нейтралітет, але де-факто виступала на боці Вірменії, передавши їй озброєння та техніку, зокрема авіацію (чотири СУ-25 в рамках співпраці СНД). В такій ситуації у травні 1994 року Азербайджан був змушений підписати невигідну для себе мирну угоду, яку до того ж схвалили й у світі. Згідно із нею Азербайджан отримував контроль лише над 15% території колишньої Нагірно-Карабаської автономії. Решта відходили до самопроголошеної у 1991 році однойменної республіки (звісно, не визнаної у світі), яка була повністю лояльною до Вірменії. Конфлікт де-юре заморожувався. На цьому перша Нагірно-Карабаська війна закінчилася. Проте чого справді варта російська підтримка вірмени дізнаються за 30 років.

Друга війна та втрата позицій Вірменії. Російська зрада

Ситуація у регіоні була відносно спокійною до вересня 2020 року, проте сторони інколи порушували режим припинення вогню. 27 числа під час чергового ускладнення ситуації почався наступ Азербайджанської армії (президент Ільхам Алієв заявив про обстріл вірменами декількох прикордонних населених пунктів) — операція “Залізний кулак”. Азербайджан підтримала Туреччина — і політично, і військово (зокрема, ударними БПЛА, які незабаром покажуть свою ефективність під час російсько-української війни). Росія ж у свою чергу та підконтрольна їй ОДКБ, куди входила Вірменія з 1991 року, не поспішали сваритися з Туреччиною та підтримувати своїх союзників. Це спровокувало масові мітинги у Єревані з вимогою покинути організацію, однак Прем’єр Нікол Пашинян тоді не дослухався до людей, про що згодом сильно пожалкує. 

Цього разу війна тривала 44 дні. Азербайджан виявився значно більш готовим до ескалації. Їхні збройні сили взяли під контроль значні території — міста Джебраїл, Фізулі, Зангелан, Губадли, а також стратегічно важливе місто Шуша. 10 листопада Вірменія була змушена змиритися з втратою контролю над значними територіями та підписати вкрай невигідну для себе мирну угоду, під якою також підписалися азербайджанський та російський лідери. Більш того, наступного Росія та союзник Азербайджану Туреччина домовилися про створення спільного центру, який повинен займатися моніторингом виконання миру. Єдине, чого домоглася Вірменія — введення російських миротворців вздовж лінії зіткнення у Нагірному Карабасі та вздовж Лачинського коридору. Але миротворці заходили на умовах повного виводу вірменської армії з позначених угодою територій. Азербайджан святкував перемогу у війні, яку президент Ільхам Алієв назвав “вітчизняною”. 

Але й це ще був далеко не кінець усіх бід для вірмен. Протягом 2022 року Нікол Пашинян спробував спочатку заручитися військовою підтримкою країн ОДКБ, однак бажання Росії почати повномасштабну війну проти України багато в чому вирішило долю й Нагірного Карабаху. РФ не збиралася розпилювати ресурси на непотрібну їй війну. Окрім іншого, Азербайджан для підсанкційної ізольованої імперії ставав містком для співпраці з Туреччиною й Іраном, а також газовим віконцем у Європу.

Андрій Харук, військовий історик, доктор наук, професор

Я бачу дві основні причини. Перша – очевидна: брак ресурсів через агресію проти України. Мова не тільки про ресурси в їх матеріальному вимірі (скажімо, збройна сила), але й в нематеріальному (дипломатія). Друга – не настільки очевидна, але, думаю, не менш важлива, і теж пов’язана з агресією проти України: небажання керівництва РФ загострювати стосунки з Туреччиною.

Shant Khatcherian is a Canadian-Armenian journalist based in Yerevan, Armenia:

Не секрет, що Росія заздалегідь готувала інформаційне та ідеологічне підґрунтя для вторгнення в Україну в 2014 році, а потім і для повномасштабної війни в 2022 році. Коротка відповідь для всіх них – азербайджанський газ. Після вторгнення в Україну у 2022 році Росії потрібна була довірена особа, щоб продавати власний газ до Європи і обходити санкції. Для цього Путін вирішив стати на бік Алієва. Алієв хотів, щоб Путін просто нічого не робив, поки він захоплював Нагірний Карабах.

Європа, особливо Німеччина, збільшила імпорт газу з Азербайджану в геометричній прогресії відтоді, як запровадила санкції проти Росії. ЄС, як завжди, лицемірить, але принаймні вони можуть брехати в ЗМІ і говорити, що вони не купують російський газ, як раніше, а купують азербайджанський.

SOCAR, державна нафтова компанія Азербайджану, є головним бенефіціаром цієї угоди. Її заправки розташовані скрізь, де Азербайджан має свої інтереси.

Mokhammad Faradzhallakh, expert on Ukrainian-Arab relations and editor-in-chief of the publication “Ukraine in Arabic” commented:

Росія вирішила піти на угоду з Туреччиною, зважаючи на неможливість захистити свого союзника Вірменію. Тут декілька причин:

По-перше, Росія допомогла Вірменії понад 30 років утримувати ці території, витратила багато сил. У відповідь РФ хотіла беззаперечної підтримки від Вірменії, повне входження під російський вплив. Проте вірмени чинили опір, не хотіли бути другою Білоруссю. Тому для Росії було важливішим захопити нові регіони України, ніж допомагати своєму союзнику утримувати їхню територію.

По-друге, Росія на той час вже застрягла в Україні. Війна, яку Москва анонсувала завершити за кілька тижнів, очевидно затягувалася. У росіян об’єктивно був обмежений ресурс для участі у ще одній війні. 

По-третє, противник. Це не був лише Азербайджан. Це були і Азербайджан, і Туреччина. Азербайджанські війська не є самостійною одиницею, вони знаходяться у тісному зв’язку з турецькою армією. В такій ситуації перспективи перемоги для Росії були досить туманними. Тож втягуватись у найвірогідніше програшний конфлікт заради союзника, який не демонструє повної лояльності, Кремль не захотів. 

Отримавши відмову від ОДКБ, Пашинян спробував заручитися політичною підтримкою Євросоюзу для збереження наявних територій. Однак всі домовленості залишилися на папері. 19-20 вересня Азербайджан провів військову операцію проти Нагірно-Карабаської Республіки. Російські миротворці жодним чином не завадили наступу. 20 вересня НКР погодилася вивести залишки вірменських військ з Нагірного Карабаху. Фактично це був акт капітуляції. Ситуація стала зайвим доказом чого варті гарантії Росії. Після завершення бойових дій майже все вірменське населення покинуло територію Нагірного Карабаху.

Реакція Вірменії 

Нікол Пашинян відверто заявив про зраду з боку Росії і заморожування членства в ОДКБ. Трагікомічність ситуації полягає у тому, що Москва навіть після всіх вище згаданих подій хоче змусити Єреван платити членські взноси. 

Уряд Вірменії в останній рік спробував повернути свою політику на Захід. Європа прийняла план фінансової підтримки економіки Вірменії на 270 млн євро. Пашинян заявив, що Вірменія бажає стати членом ЄС.      

Mokhammad Faradzhallakh, expert on Ukrainian-Arab relations and editor-in-chief of the publication “Ukraine in Arabic” commented:

Вірменія дійсно переорієнтувалася на Захід, але вона є дуже далекою від того, щоб стати членом ЄС чи НАТО. Багато в чому через домінування Туреччини в регіоні. На жаль, ЄС втратив багато часу, щоб прийняти Туреччину до ЄС і стати світовим супергравцем. Розворот на Захід міг би бути ефективним, якби Туреччина, Азербайджан та Вірменія домовилися про стійкий мир, але зараз цього немає. 

Захід, напевно, допоможе Вірменії отямитися після війни, частково відновити економіку. Але проблем вірмен у тому, що вони коливаються. Бажання самої Вірменії — найперша умова повного виходу із орбіти впливу Росії.

Проте напевно найбільш резонансним випадом Пашиняна на адресу Москви стала заява про необхідність виводу російських військ (близько 10 тисяч)  з території Вірменії. На тлі цього російські пропагандисти стали ще більше інформаційно атакувати Вірменію та її уряд. А у самій країні все частіше лунають заклики вимкнути російські ТБ-канали. 

Аналізуючи ситуацію, 21 вересня 2023 року експерт Вірменського Інституту міжнародних відносин і безпеки Рубен Меграбян в інтерв’ю currenttime.tv заявив наступне: 

Ми бачимо, що у своїй політиці Росія задіяла практично весь свій інструментарій впливу. Перший інструмент у ролі вагнерівської кувалди – це режим Алієва. Другий інструмент – це та нова влада, яка Росія привела до керма в Нагірному Карабаху буквально два тижні тому. Це повністю російські маріонетки. І третє – це п’ята колона та шоста палата в Єревані. Це все було задіяно одночасно. Але їхній розрахунок не виправдався.

У сфері безпеки Вірменія провела спільні навчання з американськими військовими. Також країна почала закуповувати оборонне озброєння, зокрема системи ППО, у Франції, а також боєприпаси в Індії. Проте чи не запізно Вірменія збагнула необхідність дистанціювання від Москви? 

Висновки

Сучасна історія Нагірного Карабаху — показовий приклад “дружби” з Росією. В Росії немає союзників. В РФ є або ситуативні партнери, або ж країни-зони впливу. З останніми Росія будує відносини за принципом класичного середньовічного васалітету. Але сучасна РФ неодноразово демонструвала, що не може захистити умовних “своїх”. На тлі послаблення Росії Туреччина значно посилює свої позиції — як політичні, так і економічні.

І тут варто відзначити два головні висновки. Перший: зрада Вірменії — одна ланка в довгому ланцюжку зовнішньополітичних поразок сучасної Російської неоімперії, або, точніше, недоімперії, яка демонструє, що РФ — Колос на глиняних ногах. Другий: до чого призводять гібридні практики впливу Росії. Так, на відміну від України, Грузії чи Молдови, РФ поки що безпосередньо не нападала на Вірменію, обмежившись гуманітарним та інформаційним впливом. Але втягування невеличкої кавказької країни в оборонний союз завершилося тим, що вона стала розмінною монетою у геополітичній грі. 

Kostyantyn Grechany