У 2025 році Росія та Україна знову сідають за стіл переговорів у Стамбулі — майже через три роки після початку повномасштабного вторгнення. Для багатьох це викликало асоціації з подіями березня 2022-го, коли в тому ж самому місті сторони обговорювали припинення війни. Тоді все закінчилося нічим. І зараз з’являється відчуття, що ситуація повторюється — але вже у новій фазі війни та геополітики.
Серед основних результатів зустрічі — домовленість про обмін військовополоненими за формулою 1000 на 1000, що стане найбільшим обміном від початку повномасштабної війни. Це безумовно позитивний сигнал, адже підтверджує, що діалог між сторонами не повністю зруйнований.
Однак щодо головного питання — припинення вогню — прориву не сталося. Російська делегація висунула жорстку вимогу: повне виведення ЗСУ з усіх чотирьох тимчасово окупованих областей, включно з Запоріжжям та Херсоном. Для України це — червона лінія, яку переходити неможливо. В результаті — глухий кут.
Риторика Кремля
Водночас риторика російської сторони, зокрема представника Мединського, свідчить про продовження шантажу: «Ми воювали зі Швецією 21 рік. А ви скільки готові?». Подібні заяви знецінюють сам формат перемовин як пошук компромісу. Ба більше — на фоні погроз щодо можливого захоплення Сум і Харкова вони виглядають радше як частина психологічного тиску, а не дипломатичного процесу.
Росія намагалася організувати «Стамбул-2» — імітацію мирного процесу під виглядом ініціативи США та Туреччини, зокрема для задоволення запиту Дональда Трампа, який прагне представити себе миротворцем. І хоч формально усі сторони погодилися на зустріч, складається враження, що РФ спробувала втягнути Україну у дипломатичну пастку: прийти, усміхатися, виставити ультиматум — і звинуватити Київ у зриві процесу.
Фактична відсутність повноважних осіб у складі російської делегації лише підкреслює, що Москва не планувала реальних поступок. Водночас Україна зберегла гідність, не погодившись на капітуляційні умови, але залишила простір для продовження діалогу, зокрема з міжнародними посередниками.
Ескалація
Нинішній Стамбул, як і попередній, може замість миру стати певним ритуалом перед переходом війни на новий рівень ескалації.
Дипломатія, на жаль, втратила свою функцію “антидетермінізму”, коли будь-яку катастрофу в майбутньому можна запобігти, а не зафіксувати постфактум.
Ми знаходимося в історичній фазі “смерті дипломатії”, коли наперед визначеність змітає все на своєму шляху.
Висновок
У цьому сценарії дипломатія більше не стримує катастрофу, а лише оформлює її постфактум.
Так, обмін полоненими — це важливо і людяно. Але він не може замінити реального миру. Поки риторика РФ залишається ультимативною, а Україна стоїть на своєму — про жодне припинення війни говорити зарано. Скоріш за все війна нас очікує і в 2026 році.
Стамбул став лише прелюдією до нової хвилі ескалації. І Мир ще можливий — але не тоді, коли одна зі сторін хоче капітуляції, а не компромісу.
Володимир Савченко, генеральний директор “The Ukrainian Review”
