Питання стосовно примусового переміщення та депортації українських дітей до Росії або на окуповані Росією території під час війни — стало питанням світового значення.
Депортація дітей з окупованої території є порушенням Четвертої Женевської конвенції. Примусове переміщення дітей з однієї групи до іншої з метою знищення їхньої ідентичності може вважатися геноцидом згідно з Конвенцією про геноцид (1948). У 2023 році Міжнародний кримінальний суд (МКС) видав ордери на арешт Владіміра Путіна та уповноваженої Росії з прав дітей Марії Львової-Бєлової саме з цього питання. Це показує, наскільки серйозно до цього ставиться світ. Які кроки вживає Україна для повернення дітей?
Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з народною депутаткою Оленою Хоменко, присвячене її ролі, як голови Парламентської мережі з питань становища дітей України.
Станіслав Кінка: Чи можете ви надати оновлені дані про те, скільки українських дітей було примусово депортовано до Росії, і чи є підтверджені випадки вивезення дітей до Білорусі?
Олена Хоменко: Станом на цей час українська влада офіційно зареєструвала 19 546 випадків незаконної депортації дітей до Росії. Однак ця цифра, ймовірно, не відображає справжніх масштабів через обмежений доступ та навмисне приховування інформації окупаційними силами.
Війна Росії проти України вплинула на дітей у величезних масштабах. З 2014 року, і особливо після повномасштабного вторгнення у 2022 році, за оцінками, 1,6 мільйона українських дітей — близько 20% від загальної чисельності дітей України — проживають під російською окупацією або на територіях, тимчасово контрольованих Росією.
Ці діти зазнали системної наруги, включаючи індоктринацію, примусову русифікацію та ризик депортації. Уявлення про масштаби подій дала сама російська уповноважена з прав дитини Марія Львова-Бєлова, яка публічно заявила, що з лютого 2022 року Росія прийняла приблизно 700 000 українських дітей. Ця цифра разюче суперечить попереднім оцінкам і підкреслює масштаби масових переміщень, які залишаються здебільшого неврахованими.
Крім того, за даними розслідувань відкритих джерел, проведених правозахисними групами, щонайменше 2 219 українських дітей було ідентифіковано як таких, що були доставлені до Білорусі. Пряма роль Білорусі у переселенні, перевихованні та мілітаризації українських дітей зараз добре задокументована і має бути розглянута в рамках ширших зусиль щодо підзвітності.
Станіслав Кінка: Які механізми та канали зараз використовує український уряд для визначення місцезнаходження, ідентифікації та повернення дітей, депортованих до Росії чи Білорусі? Чи достатньо вони ефективні?
Олена Хоменко: Для визначення місцезнаходження, ідентифікації та повернення депортованих дітей Україна використовує комбінацію урядових, правових, технологічних та дипломатичних інструментів.
До них належать:
- Прямі переговори та посередництво третіх сторін через нейтральні країни або гуманітарних організацій для повернення дітей.
- Співпраця з сім’ями та опікунами для збору перевірених свідчень.
- Використання розвідки з відкритих джерел (OSINT) та нових технологій для відстеження цифрових доказів переміщень.
- Звернення до міжнародних органів, включаючи Міжнародний кримінальний суд та агентств ООН, щодо документування воєнних злочинів.
- Планування та здійснення операцій з повернення за допомогою неурядових організацій.
Українські та міжнародні громадські організації були на передовій рятувальних місій, зусиль щодо возз’єднання та транскордонного посередництва. Фактично, більшість успішних повернень на сьогодні були здійснені за допомогою представників громадянського суспільства. Однак, ми повинні відзначити надзвичайно важливу роль українських державних органів, таких як наші розвідувальні служби, Служба безпеки України, Омбудсмен України та інші, які тісно співпрацюють один з одним для ідентифікації, розшуку та повернення дітей.
Проте, ці зусилля, якими б героїчними та впливовими вони не були, залишаються краплею в морі порівняно з масштабом проблеми. Кожне повернення – це індивідуальна операція з високими ставками. Україні терміново потрібен – і до цього вона продовжує закликати – механізм, який може забезпечити систематичну, широкомасштабну ідентифікацію та репатріацію депортованих дітей.
Станіслав Кінка: З вашої позиції голови Парламентської мережі з питань становища дітей України, як ви оцінюєте внесок ПАРЄ у підтримку України в її зусиллях щодо повернення депортованих дітей?
Олена Хоменко: ПАРЄ взяла на себе зразкову керівну роль у вирішенні питання депортованих українських дітей. Дві основні резолюції, включаючи Резолюцію 2529 (2024), доповідачем якої я була, допомогли перевести розмову з засудження до скоординованих дій. Наприклад, ми зараз працюємо над посиленням тиску на Російську Федерацію через спільну санкційну політику.
Створення Парламентської мережі з питань становища дітей України стало конкретним продовженням. Маючи 46 країн-учасниць, ми створюємо постійну платформу адвокації та координації, яка поєднує міжнародну підтримку з нагальними потребами на місцях.
Станіслав Кінка: Нам відомо, що були випадки повернення дітей за участю третіх країн. Чи можна дізнатися статистику за останній рік? Наскільки успішним є цей досвід залучення третіх сторін у сприянні поверненню українських дітей?
Олена Хоменко: На сьогодні повернуто понад 1 300 українських дітей, деякі з яких були повернуті за участю третіх країн та міжнародних посередників. Хоча ця цифра може здаватися невеликою порівняно із загальним масштабом, кожен випадок являє собою величезні зусилля, які часто передбачають місяці переговорів, координації з членами сім’ї та безпечного транспортування.
Ми не наведемо конкретних даних, але цей досвід доводить, що посередництво третьої сторони працює. Однак він також підкреслює необхідність інституціоналізації таких механізмів, а не покладатися на спеціальні операції.
Станіслав Кінка: Які правові рамки чи дипломатичні інструменти доступні зараз, щоб притягнути до відповідальності винних у депортації українських дітей, як у Росії, так і в Білорусі, незважаючи на триваючу війну?
Олена Хоменко: Найзначнішим кроком до відповідальності наразі стало видання Міжнародним кримінальним судом ордерів на арешт президента Росії Володимира Путіна та уповноваженого з питань дітей Марії Львової-Бєлової у зв’язку з незаконною депортацією українських дітей. Однак це лише початок того, що має стати ширшою правовою та дипломатичною відповіддю.
Україна разом зі своїми партнерами продовжує виступати за розширення цих ордерів, щоб включити білоруських посадовців та учасників так званої Союзної держави Росії та Білорусі, які також були співучасниками цих злочинів. Паралельно нам слід вивчити застосування універсальної юрисдикції, яка дозволяє національним судам переслідувати осіб за воєнні злочини та злочини проти людяності незалежно від того, де ці злочини були скоєні.
Важливим дипломатичним інструментом було б створення спільного механізму санкцій, який би включав усіх осіб, від високопосадовців до чиновників місцевого рівня, та органів усиновлення, причетних до ланцюга депортації, примусового усиновлення, індоктринації та невиправданої затримки репатріації дітей. Це допомогло б гармонізувати та посилити політику санкцій у різних юрисдикціях.
Поки війна триває, ми не повинні чекати її закінчення, щоб встановити справедливість. Правові інструменти вже існують, і зараз завдання полягає в мобілізації політичної волі для їх послідовного та масштабного застосування проти всіх відповідальних осіб та установ, а не лише проти найвідоміших виконавців.
