Збройний переворот у Сирії став крахом режиму Башара Асада, який правив своєю країною 24 роки як і Володимир Путін, який його всіляко підтримував. Недарма після усунення від влади сирійський диктатор втік саме до країни-агресора. Які міжнародні наслідки для Росії матиме повалення режиму Асада та чи можливе щось подібне в самій РФ з’ясуємо в цьому матеріалі.
Передумови та хід військового перевороту
Варто почати з того, що Сирія – країна, де перетинаються геополітичні інтереси низки держав: щонайменше США, Туреччини, Ізраїлю, Ірану та, звісно ж, Росії. Причому з цієї точки зору не можна говорити про чіткий поділ на провладний та опозиційний блоки. Наприклад, опозиція в Сирії була дуже строкатою: від так званої “демократичної” до ІДІЛ. Та й інтереси Росії й Ірану, які підтримували Башара Асада, не завжди співпадали.
Очевидне послаблення Росії виснажливою й авантюрною війною проти України та побоювання Ірану щодо ескалації конфлікту з Ізраїлем сприяли усвідомленню в рядах “демократичної” опозиції слабкості й режиму Асада. Така ситуація відкрила можливості для рішучих дій.
27 листопада 2024 року сирійські опозиційні угруповання на чолі з Hayʼat Tahrir al-Sham розпочали масштабний наступ на проурядові сили Сирійської арабської армії у західній частині провінції Алеппо в Сирії. Зазначимо, що за підсумками громадянської війни у країні (2020 року) дві третини території країни контролювалися урядовими військами. Однак до цього протистояння опозиція підготувалася набагато краще, ніж тоді. За інформацією джерел Reuters, повстанці ще за пів року до перевороту повідомили про свої наміри Туреччину та не отримали заперечень.
Крім того, союзники Асада Іран та Росія (за інформацією джерел The Wall Street Journal) не тільки відмовили йому в допомозі, а й звинуватили в слабкій підготовці до заколоту. У ніч на 8 грудня столиця Сирії місто Дамаск було узяте повстанцями, що ознаменувало кінець правління Башара Асада у країні. Збройні сили Сирії оголосили про капітуляцію.
Наслідки для Російської Федерації
Із поваленням режиму Асада Росія отримала відразу кілька ганебних ляпасів. Відео втечі російських військових, зокрема розпіарених бійців терористичної ЧВК “Вагнер”, виглядали ганебно для країни-агресора.
Іміджеві втрати цим не обмежилися. Відтепер і союзники, і опоненти Росії бачать неможливість з її боку захистити умовних “своїх” навіть від звичайних озброєних банд. І це не перший приклад з початку повномасштабної війни проти України. Тут можна згадати як РФ відмовила у військовій підтримці члену ОДКБ Вірменії, внаслідок чого остання втратила свої території під час збройного конфлікту із Азербайджаном. Після цього прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян заявив про втрату інтересу до ОДКБ та фактичний вихід із військового альянсу, створеного за ініціативи Росії. Тож втеча із Сирії – це ще один, черговий епізод, коли РФ продемонструвала абсолютну неспроможність реагувати на наявні виклики.
Мохаммад Фараджаллах, експерт з україно-арабських відносин, головний редактор видання “Україна по-арабськи” прокоментував:
Сирія — це найбільший проєкт Путіна на міжнародній арені після України. Перемога Путіна над сирійським народом у 2015 році надала йому самовпевненості, у тому числі для нападу на Україну. Тому нинішня поразка в Сирії для Росії — це величезний удар. По-перше, репутаційний. Зараз вже ніхто на Сході не підіймає тему, що Путін може бути гарантом якогось режиму. По-друге, економічний [про це мова піде нижче — ред.]. По третє, Росія втратила козир під час майбутніх переговорів з Трампом про сфери впливу. Найважливіше, що це сталося напередодні можливих перемовин про мир в Україні.
Дмитро Снєгирьов, воєнно-політичний експерт додав:
Це серйозно послабило Росію. Фактично втрачено можливість впливати на ситуацію у Лівані і секторі Газа, а відповідно тиснути на Ізраїль. Керівництво Росії неодноразово заявляло, що кордоні Росії вкрай близькі до кордонів Ізраїлю. Відповідно, будь-які військові дії Ізраїлю РФ розглядає як виклик. Зараз цей чинник усунуто.
По-друге, Сирія може бути тільки проміжним етапом. Далі цілком можлива активізація ракетно-бомбових ударів по позиціях хуситів, які фактично є російським проксі. Я не виключаю і проведення наземної операції проти Ірану.
По-третє, якщо буде дотиснуте рішення щодо виведення росіян із порту Тартус [на момент виходу матеріалу це питання було фактично вирішене — ред.] та бази Хмеймім, то це катастрофа для геополітичного впливу РФ у Середземноморському басейні. Це єдиний порт ВМС РФ у цьому регіоні.
Газопровід Катар-Сирія-Туреччина
У втраті Росією контролю над Сирією є і важлива економічна складова. Сирійський диктатор в інтересах РФ категорично відмовлявся від побудови газопроводу до Європи. Щойно режим Асада пав, турецькі ЗМІ знову почали активно обговорювати масштабний проєкт Катар-Сирія-Туреччина.
Дану ідею у 2009 році висунув саме Катар, який має величезні запаси природного газу. Ініціатива передбачала побудову газопроводу протяжністю 1500 км для транспортування блакитного палива з величезного родовища Південний Парс/Північний Купол у Катарі до Європи через Саудівську Аравію, Йорданію, Сирію та турецькі розподільчі термінали. Зважаючи на те, що тільки за перші два роки війни експорт російського трубопровідного газу до Європи впав у 5 разів (з 40% до 8%) і продовжує падати, то не важко уявити наслідки реалізації проєкту Катар-Сирія-Туреччина для російської енергетики та економіки в цілому. Експерти сходяться на думці, що вони будуть катастрофічними.
Мохаммад Фараджаллах, експерт з україно-арабських відносин, головний редактор видання “Україна по-арабськи” прокоментував:
Це одна з головних причин підтримки Путіним режиму Асада. Росія дуже не хотіла, щоб такий проєкт відбувся. Ми кажемо про катарський газ, про саудівські енергоресурси, які можуть постачатися через Сирію до Туреччини і в Європу. Такий трубопровід можливо побудувати, але це буде достатньо тривалий і дорогий процес. Крім того, для початку реалізації цього проєкту потрібна стабілізація в самій Сирії. Проте якщо проєкт побачить життя — це буде смертельний удар по російській енергетиці та економіці в цілому.
Чому Європа не завжди рішуче дії у підтримці України? Росія шантажує ЄС постачанням енергоресурсів. Цей трубопровід зблизить арабський світ та Євросоюз, повністю змінить їхні економіки. Відповідно, відкине Росію на задвірки як в економічному, так і в політичному сенсі”.
Михайло Непран, перший віцепрезидент Торгово-промислової палати та член Української Ради Бізнесу:
Цю історію між Сирією, Туреччиною та Росією можна записувати у підручники політології окремим розділом: як втратити за 3 роки той вплив у Європі й в Азії, який попередники набували не одне десятиліття (починаючи з генеральних секретарів СРСР і закінчуючи російською елітою останніх 20 років). Одна з причин, чому росіяни прийшли в Сирію, це можливі поставки катарського газу. Катар — один із найбільших у світі володарів родовищ природного газу. Це навіть публічно підтверджувалось на рівні експертної спільноти РФ.
Треба віддати належне Ердогану: він мислить стратегічно. Зараз будуть зовсім нові відносини у трикутнику Європа-Туреччина-Росія. Якщо раніше казали про залежність Росії від Китаю, то зараз Росія буде більше залежати від Туреччини, якій дуже вигідно реалізувати цей проект (Катар-Сирія-Туреччина-ЄС).
Газопровід має величезну і економічну, і політичну вагу. Після знищення “Північних потоків” та припинення транзиту газу Україною єдиною трубопровідною ниткою до Європи залишається “Турецький потік”. Додайте сюди ще гіпотетично катарський газ. Туреччина стає найбільшим енергетичним хабом у Європі і може росіянам вільно диктувати умови. Називати таку ціну на газ, яку їй вигідно. Інших варіантів, ніж завести свій газ у турецький потік, у росіян немає, а Туреччина в будь-який час може замінити його на катарський газ. Тож можна привітати Ердогана із блискучою партією. А Росія загнала себе в ще один геополітичний глухий кут.
Чи можливий “сирійський” сценарій в Росії
На перший погляд такий сценарій здається вкрай малоймовірним, якщо не фантастичним. По-перше, Путін певною мірою хоч і залежить від країн Глобального Півдня, але об’єктивно не є маріонеточним диктатором як Асад. Другий аргумент: територія Росії є надто великою, щоб зорганізуватися десь на околицях і швидко дійти до Кремля. По-третє, карально-репресивна машина Путіна створювалася не одне десятиліття, аналізуючи і готуючись саме до подібних викликів.
По-четверте, по-п’яте, по-шосте… Загалом, можна привести ще з десяток-другий аргументів, чому “сирійський” сценарій в Росії неможливий. Але всі їх за одну добу на практиці спростував фундатор сумнозвісного терористичного угруповання ПВК “Вагнер” Євгеній Пригожин.
Рейд на Москву у червні 2023 року був настільки швидким і ефективним, що в Кремлі не знали, що робити, а сам президент Путін швидко відправився у відрядження. Інша справа, що Пригожин вирішив домовлятися з російським диктатором, а потім дивним чином загинув у авіакатастрофі. Проте його приклад показав слабкі сторони путінського режиму. Особливо, коли має місце ефект несподіваності.
Так, в Росії зараз не існує збройних формувань, які могли б організувати переворот. Але ж варто згадати, що Легіон “Свобода Росії”, РДК та “Сибірський батальон” свого часу зявилися незвідки, просто на опозиційних настроях людей з військовою підготовкою. Тож варіанти розвитку подій можуть бути різні, до них світова спільнота має бути готовою. Проте наразі потрібно працювати із тими загрозами, які мають місце тут і зараз. А це режим офіційно визнаного гаазьким судом злочинця Путіна, який несе загрозу усьому світу.
Висновки
Завищені російські імперіалістичні амбіції знову боляче вдарили по самопроголошеному статусу “великої світової держави”. І якщо раніше за рахунок підтримки деяких диктаторських режимів в Центральній Африці і на Близькому Сході (ну і в Білорусі, звісно) вдавалося підтримувати хоча б ілюзію цього, то після низки провалів на міжнародній арені, поки-що крайнім з яких стало падіння режиму Башара Асада у Сирії, все більше приходить усвідомлення головної сутності сучасної Росії — агресивної неспроможності. І якщо сприйняття РФ на міжнародній арені як маргінального ізолянта з ядерною зброєю російський режим ще може пережити, то подібні настрої в середині країни можуть стати кінцем путінського режиму. В той же час не варто очікувати, що на зміну одному диктатору не прийде інший з подібними поглядами.
Костянтин Гречаний
