Відновлення Незалежності стало поштовхом до відродження українського кіно, яке попри перепони у становленні індустрії, поступово все більше виходить на міжнародну арену. Олег Кохан, український продюсер театру та кіно, зокрема фільмів-учасників та призерів міжнародних фестивалів, засновник групи компаній SOTA Cinema Group, поділився з The Ukrainian Review подробицями створення ігрового кіноальманаху про російсько-українську війну, своїм баченням воєнних стрічок та думками щодо представлення України за кордоном.
Олег Кохан є автором ідеї та продюсером проєкту “Війна очима тварин”, що складається з 7 новел, у яких розповідатимуться історії, засновані на реальних подіях, а головні герої — постраждалі від російської збройної агресії тварини. До одного з епізодів долучився голлівудський актор, продюсер і режисер Шон Пенн.
Більше про “Війну очима тварин”
Дар’я Маслєнкова (журналістка): Коли відбудеться прем’єра кіноальманаху “Війна очима тварин” та який ефект ви очікуєте від виходу? Які ваші передбачення щодо залученості іноземних глядачів до перегляду?
Олег Кохан: Фестивальна прем’єра запланована на початок 2025, і я дуже розраховую на те, що кіноальманах стане потужною зброєю нашої культурної дипломатії й допоможе світу нас зрозуміти. Ідея його створення виникла на другому-третьому місяці повномасштабної війни, коли російські війська були відкинуті від Києва, а звільнені Буча й Ірпінь стали символами їхніх жахливих злочинів. Усі, хто лишився тут, відчули себе в епіцентрі війни й усвідомили нарешті, що вона спрямована на знищення нас як нації. Кожен прагнув бути у пригоді, тож щоденні вечірні чергування, які вже стали буденною справою для більшості чоловіків, зазвичай перетворювались на брейнстормінги щодо подальших дій. Серед нас були фахові військові й айтівці, медійники, соціологи та навіть письменник. Хлопець, який займався інформаційною безпекою, розповів про дослідження, які зафіксували зниження інтересу світу до подій в Україні. Пересічні громадяни Європи й Америки втомились дивитись і слухати про війну й стали перемикати канали, як тільки мова заходила про Україну. Тому ми й почали обговорювати, якими можуть бути засоби повернення фокуса уваги, що нам був життєво необхідний. Я наголошував на важливості культурної дипломатії, яка має розповідати світу про нас як націю та людей, які зараз стоять на передовій захисту європейських цінностей, як мінімум.
Не секрет, що глядач скоріше піде на фільм про дружбу або всепереможне кохання, ніж на фільм про жахіття війни, але будь-яку історію, яка відбувається під час війни, можна розказати так, щоб глядач побачив там не лише вибухи й смерть, а й людяність, кохання та відданість. Справа в тому, на чому акцентувати, і які сенси підсвітити, адже війна — це той виклик, який проявляє найкраще і найгірше в кожній нації й у кожній людині.
Навіть не пам’ятаю, у кого виникла ідея зняти короткометражки про тварин й викладати їх у YouTube, але вона у всіх викликала підтримку, бо тварин люблять усі, і вони не можуть самі себе захистити, хоча насправді, хто кого рятує більше — ми їх чи вони нас — це ще питання. Просто документальних історій здалося замало, тому вирішили, що вони мають бути ігровими, щоб показати глибший рівень рефлексії й авторів, і виконавців. Так народилась ідея кіноальманаху про тварин, які стали одночасно беззахисними жертвами цієї страшної війни та символами людяності й незламності українців. І кому б я не розповідав про задум, кожен починав у відповідь ділитись власною історією про тварин, а це означало, що ми знайшли тему, яка влучає в усіх.
Ми приблизно оцінили бюджет фільму, і він виходив дорогим, тож вирішили, що почнемо з декількох новел, а потім розберемося. Буквально за декілька днів ми обговорили ідею з нашими друзями, які допомагали з паливом для військових, і вони теж поділились побоюваннями про те, що втома від жахіть війни в Україні може призвести до вилучення нас з етерів медіа та інформаційних майданчиків, і про нас забудуть, як у 2014. Так ми отримали перших наших фінансових партнерів, і почали збирати історії про тварин та шукати митців, які зможуть доєднатися до створення фільму.
Ми маємо знаходити способи розповідати не тільки про війну, а й про нас: про наші цінності, таланти, життя та історію, і робити це дуже талановито та сміливо, з бажанням вражати, щоб сформувати образ нас як цілісної нації й невіддільної частини цивілізованого світу та зафіксувати його назавжди.
Д.М.: Цей кіноальманах буде націлений першочергово на міжнародну авдиторію?
О.К.:Так, безумовно. Перш за все тому, що підтримка світу дуже важлива: вони дають нам зброю, завдяки якій ми можемо протистояти ворогу. Бо деколонізація насамперед відбувається черед деокупацію — решта похідне! І той факт, що в Україні зараз знімають кіно, ставлять вистави й проводять міжнародні форуми та фестивалі — це тільки тому, що країна бореться. І ми ніби як маємо пояснювати Україну, тому будь-яка наша присутність важлива. Більше того, ми [українці], живемо в умовах війни, тож щодня на собі відчуваємо її наслідки й загрози, а світ — ні. Тому первинна цільова аудиторія — це Західний світ.
Д.М: Достатньо багато діячів кіноіндустрії, зокрема з великою авдиторією, підтримують нас.
О.К.: Так, але ми маємо підтримувати цей інтерес власними діями, і не тільки на військовому полі. Щоб світу хотілося дізнатися більше про тих, хто привернув їх увагу. Ми маємо знаходити додаткові заходи для залучення: платформи, креативні рішення тощо. Вони оцінюють не лише наш військовий, а й культурний потенціал — тож кожний проєкт має бути потужним: актуальним, талановитим, вражаючим. Коли ми показали Шону Пенну трейлер, розповіли історію, ознайомили зі сценарієм — це була дуже розлога розмова. Він подивився навіть “Плем’я” Мирослава Слабошпицького, коли дізнався, хто буде режисером. У його команді перед тим, як розглядати проєкт, вивчили історію компанії, адже актори такого рівня піклуються про власну репутацію й доєднуються лише до тих проєктів, які відгукуються на творчому й ідейному рівнях.
Д.М: Наскільки тривалими були спроби залучити Шона Пенна, чи це було важко?
О.К.: Ідея залучити когось із зірок такого масштабу була із самого початку, бо це додає вартості й резонансу майбутньому фільму, а значить розширяє глядацьку аудиторію. Але потрібно було знайти відповідну роль, яка б була доцільною й органічною, бо ролі українського військового чи навіть просто українця виглядали б штучно й спекулятивно та ставили б під сумнів правдивість історій, які ми хочемо розповісти. Ми розглядали й інших популярних акторів та навіть підготували листи до їх агентів. Але Шонн Пенн був максимально інтегрований в наші події, він бачив на власні очі, що відбувається в Україні. Він підтримував нашу країну з першого дня повномасштабного вторгнення, і тому став першим, до кого ми звернулись з пропозицією взяти участь у фільмі. Буквально за півтора дня ми знайшли його прямий контакт і дуже оперативно отримали відповідь з ініціативою зустрітись на Каннському кінофестивалі, де він презентував свій фільм. Коли ми разом з Мирославом Слабошпицьким та з моїм колегою, продюсером Олексієм Макухіним розповіли про наш проєкт при зустрічі, Шонн настільки надихнувся, що двогодинна зустріч перетворилась на триденне спілкування в режимі нон-стоп, де ми не тільки обговорили деталі нашої співпраці, а й дискутували щодо політики, світового істеблішменту й екологічних криз. Це було неймовірно.
“Щастя моє”: антиросійський памфлет чи нарис на реальність?
Уперше український фільм в основному конкурсі Каннського кінофестивалю був представлений 2010 року. Створений у співпраці з Німеччиною та Нідерландами, “Щастя моє” демонструє російську провінцію зі схильністю її жителів до насильства та реальним станом побуту. Зрежисував стрічку Сергій Лозниця, а продюсером став Олег Кохан.
Д.М.: Російські критики назвали “Щастя моє” антиросійським памфлетом, хоча фактично це був нарис реальності. Які методи висвітлення ворога можуть допомогти змінювати образ про нього? І чи актуальний взагалі такий підхід зараз, понад 10 років потому?
О.К.: На жаль, ця картина виявилася пророчою. І не дарма наші сусіди так реагували на цей фільм. Нас зіштовхнули лобами з пропагандистським фільмом Міхалкова [російський актор, режисер, сценарист і продюсер] у конкурсі основного світового кінофестивалю недаремно: світ відчував цей конфлікт світосприйняття, адже кіно — це дуже чутливий маркер больових точок. Героїчна картина о “велікіх побєдах” і правдива історія, що дуже відверто розповідала про те, який морок панує на цій території зараз. Звичайно, це дуже розлютило всю російську мистецьку й політичну еліту, а також пресу. Бо фінал “Щастя мого” дуже зрозуміло показує, куди заводить цей шлях.
Ігнорування — це не стратегія: треба показувати їх сьогоднішніх, без їхнього прикриття Чєховим і Пушкіним, Достоєвським і Толстим. Бо невігластво й мерзотність проросте крізь вірші й романи.
Ми ж в цьому сенсі виконали свою місію — пропхали правду ще тоді, коли в Україні панувала проросійська влада Януковича, і у нас були проблеми, адже попри відсутність державного фінансування, ми зняли це кіно, і на нього зреагував світ. Це була неймовірна сміливість на фоні зближення з Росією, часу харківських угод і здач України. Вийшов фільм, який оголює правду, що всім ріже очі.
Українці у кінооб’єктиві: зсередини та ззовні
Д.М: Який, на вашу думку, образ українців зараз мають транслювати українські режисери та всі причетні до створення кінопродукту?
О.К.: Варто зазначити, що ми зараз перебуваємо в гарячій фазі війни й антиколоніального супротиву, який зазвичай є поза увагою світу, адже спільні кордони й історія створювали подібний, якщо не спільний ментальний образ нас і наших ворогів. Весь пострадянський простір модерувався через російську призму багато років, і не варто думати, що якийсь режисер або продюсер змінить ситуацію й образ України для світу. Очевидно одне: дуже важливо зараз перебирати на себе ініціативу й акцентувати на українській специфіці, повернути собі право говорити від свого імені самим! І в цьому процесі мають бути задіяні не лише кіно чи події сьогодення, а всі сфери культури й багатовікова історія України.
Це має бути ініціатива не тільки від режисерів як театру чи кіно та інших митців, а державна політика, усвідомлення всією спільнотою. До цього мають бути залучені історики, журналісти, футурологи, філософи всієї держави. Має бути сконструйований образ українця, який відрізняється від росіянина, які в нього ціннісні моделі, і чому він давно вже став європейцем. Потрібно чесно визнати, що окрім Чорнобиля, а тепер — війни, світ знає про нас як про націю мало.
По-перше, відверто кажучи, ми мало до цього докладали зусиль, тоді як наші вороги наполегливо працювали над інтеграцією власних наративів десятиліттями, не забуваючи про знецінення навіть спроб визначити місце української культури на світовій мапі.
Зараз інформаційні маніфестації є, але вони про те, що над нами чиниться агресія. Натомість, ми маємо вийти на наступну стадію сторітелінгу, щоб Західний світ розумів, що ми про цінності. Зараз люди виходять на мітинги проти війни, а мають підтримувати нас як невіддільну частину Європи. Ми маємо розповідати про коріння, про сьогодення, і, що важливіше, про майбутнє, у якому ми бачимо себе у цьому світі. Наївно було б припускати, що якийсь фільм чи герой нададуть на це відповідь.
Про французьких королів, мушкетерів, американських ковбоїв чи англійських лордів ми знаємо більше, ніж про наших козаків, гетьманів та князів.
Наразі завдяки неймовірному бажанню самоідентифікації, є великий в межах України, але у світовому контексті ще невеличкий, запит. Повномасштабна війна, яка почалась 2022 року, — це фінальна стадія ескалації нашого протистояння із запеклими ворогами, які майже переконали увесь світ, що ми “брати”.
Підготовка до цього йшла довгі десятиріччя, і в першу чергу вона була інформаційною — імперські наративи щодо “молодших братів” Росія нав’язувала світу так довго, що до сих пір лишилися ті, хто не розуміють, чому ми не можемо домовитись, адже ми однієї крові. Навіть ми самі остаточно й масово прозріли лише у 2022 році, нарешті усвідомивши загрозу безповоротного знищення.
Я, спілкуючись не просто з пересічними іноземцями, а з інтелігенцією, точно знаю: вони не розуміють, чому ми не здалися, і в чому причина сварки “єдиного народу”, що це не сьогоднішня війна, а що вона вже відбувається майже тисячу років. І це далеко не перша, не друга і не десята спроба знищити українців як націю. Вони мало що знають про Голодомори, Розстріляне відродження, шістдесятників, про бажання стерти нас з лиця землі. І той факт, що попри все, українська культура і мова встояли, а нація так мужньо б’ється за своє право на майбутнє, доводить, що звитяга наших воїнів — це не результат викликів сьогодення, а прояв національного характеру, багатовікових традицій і цінностей українців.
Окрім державного замовлення, безумовно, має бути й власне бажання кожного з нас транслювати ці важливі сенси, ділитися на інформаційних майданчиках і просто в розмовах з друзями. Щоб проартикулювати іншим власні цінності, ми маємо визначити їх для себе й “прошити” у власному ДНК назавжди.
Д.М.: Які маркери ідентичності українців ви особисто запропонували би внести в цю стратегію?
О.К.: Безумовно, це базові демократичні європейські цінності щодо свободи, поваги до людської гідності і прав людини. Але дуже важливо, що ми не тільки розділяємо їх, а щодня захищаємо їх ціною життя кращих представників української нації.
Україна у кіносвіті
Д.М.: Що ви зараз спостерігаєте щодо згадок українців у світовому кінематографі? Як змінився наш образ?
О.К.: Я думаю, ми не маємо себе вводити в оману, що він якось змінився. Є невеличке віконце уваги до українців і до подій, які відбуваються. Світ тепер знає, що ми відважні, але цього замало для того, щоб зрозуміти нас. Вони знають набагато більше про Достоєвського і Пушкіна, ніж про Сковороду і Котляревського. Щоб змінити це розташування сил, потрібна масована культурна атака.
Кошти, які виділяють на культурну дипломатію, наприклад, Франція, Німеччина, я не кажу вже про США, не співмірні з державною підтримкою культури і до 2022 року, а тим більше зараз. Ворог наш, Росія, щороку збільшує фінансування на кіно втричі, а ми в наступному році скоротили бюджет на майже 70%.
Не отримавши перемоги в головах і серцях Західного світу та не створивши той самий образ, ми програємо цю війну та відтермінуємо наступну.
Д.М.: Як українці, зокрема діаспоряни, можуть просувати українські фільми та театральне мистецтво? Чи маємо ми потенціал для масштабнішого культурного впливу, який, наприклад, у ХХ столітті здійснив Олександр Довженко?
О.К.: Я вважаю, що потенціал є, і він не просто гіпотетичний. Наприклад, в театрі і кіно супроти того, що держава не мала стратегічної програми на формування українського кіноринку, але завдяки віконцям, коли виділяли фінансування протягом останніх років, майже на кожному фестивалі з класу А [найпрестижніших] з’являлися українські стрічки. Від Карлових Вар, Роттердаму до Берліна чи Венеції ми були представлені. Сформувалося ціле покоління вже молодих авторів, і ми можемо легко назвати мінімум 5-10 режисерів, які вже відомі світу.
Відбувається ренесанс українського театру і в Києві, я думаю, що і у Львові, і в інших містах неможливо дістати квитки на актуальні вистави на декілька місяців вперед.
Діаспори мають бути не просто споживачами культури, а носіями, які розділяють і активно розповсюджують цю інформацію у будь-яких формах. Від простих уподобань, рекомендацій, репостів, організацій показів до запрошення й долучення до фінансування.
Д.М: Як може допомогти подальше публічне обговорення цих стрічок про Україну? І, щодо зворотнього боку: які є ризики цієї дискусії?
О.К: Світовий ринок дуже конкурентний. Є люди, які хочуть нас бачити, запрошують через покази, але треба розширювати територію впливу — залучати пресу, лідерів думок, допомагати просувати українське мистецтво.
Я тут не бачу ризиків, тому що це дискусія: кожне публічне обговорення фільму, вистави, виставки, книги — це інфопривід. Ми, наприклад, у форматі закритих переглядів, уже показали на всесвітній екологічній конференції ООН дві новели “Війни очима тварин”, чим викликали резонанс. На раді РНБО ми також демонстрували трейлер і новелу. Після перегляду відбулася дискусія на жіночій конференції в Гаазі, так само і на безпековому форумі.
Д.М: Чи мають це бути різні продукти для представлення на рівні так званих decision makers та масової авдиторії?
О.К.: Це має бути безперебійний потік різного контенту, відмалих форм до великих виставок. У нас тисячолітня історія — нам є про що і про кого розповісти.
Д.М.: За вашими прогнозами, коли міжнародна спільнота може наважитися створити стрічку про російсько-українську війну у тому чи іншому форматі?
О.К.: Важко сказати, але наше завдання — створювати контент світового рівня про сьогодні, вчора і завтра. Ми вже допустили, що про нас розповідали світу сусіди, і не маємо це допустити вдруге. Бо третього шансу не буде. Ми не можемо робити кіно в таких обсягах, як США, Франція чи Німеччина. Але ми маємо бути ініціаторами і знаходити моделі реалізації актуальних проєктів. Не треба формулювати питання й узагальнювати, треба мати конкретний запит.
Ми можемо говорити, що перша ластівка “20 днів в Маріуполі” — це приклад якісної співпраці України із Західним світом.
Наш фільм “Війна очима тварин” продовжує цю традицію. Ми також працюємо зараз над фільмом “Ангел з патефоном”, де події відбуваються в Україні 1932 року в розпал Голодомору. Знаю, що колеги теж працюють над фільмами, які здатні вплинути на світ.
Щодня лунають новини про ескалацію війн і конфліктів, екологічних катастроф. Ізраїль, Сірія, Грузія… Світ розриває від страхів і загроз. Тому, там, де безсилі політики, мистецтво може відвоювати увагу, бо страшну правду теж можна показати так, щоб вона не лише вдарила по голові, а й торкнулась серця.
Д.М.: А щодо вашого спілкування із західними колегами, чи мають вони якісь ідеї, можливо, вони до вас звертаються з ними? Тобто, яку дискусію ви бачите серед них?
О.К.: Це завжди культурний бій. Безумовно, усі хочуть на позитивних історіях заробляти гроші. Тільки якісь візіонери, дуже просунуті, усвідомлені люди, підтримують тему війни. Ми просто з фільмом “Війна очима тварин” пробиваємось щоразу крізь мури втомленості й відстороненості. Залучення Шона Пенна й Imagine Dragons, музика яких стала саундтреком “Війни очима тварин” — дуже великий крок в цьому контексті. Вони відіграють неймовірну роль як особистості, митці та амбасадори України.
Потрібно збільшувати цей простір впливу, якщо ми говоримо про гастролі театрів, про покази українського кіно, то це мають бути великі цілі. Зараз йде протистояння минулого з майбутнім. Цінності, свободи, залишитися в світі, який піде далі, або згинути в тому тоталітарному минулому, у темряві. Я вважаю, що це лише початок змін. Іншого шляху у всіх цивілізованих країн не було. Згадаймо шлях Франції, Німеччини, Америки. Усе також через битви, протистояння.
Територія культури — першочергова. І в цій війні вже не може виникати питання, чи є їй місце. Адже ця війна і є боротьбою за культуру — за те, якою мовою говоримо, які життєві рішення приймаємо, які сюжети транслюємо з екранів і театральних сцен. І кожним фільмом, книгою чи виставою, що ми створюємо зараз, ми розказуємо світу, за що воюємо. Ми можемо програвати за кількістю зброї, але ми непереможні в силі духу, а дух живлять віра, культура та історії, що надихають.
Дар’я Маслєнкова
