Ми продовжуємо серію матеріалів, присвячених проблемам українських військовополонених. З означеною проблематикою дуже добре знайома депутатка Верховної Ради Марія Мезенцева. Парламентарка працює у Верховній Раді лише першу каденцію, представляє монобільшість та є головою української делегації в ПАРЄ, де регулярно підіймає питання захисту прав українських військовополонених.
К.Г.: Марія, давайте почнемо з найбільш загального: означимо той широкий спектр проблем, з яким стикаються українські військовополонені?
М.М.: Спочатку хочеться зазначити наступне: це питання стосується дуже багатьох українських сімей. Ми в рамках безпеки обміну даних і з нашими міжнародними партнерами, і вимушено з російською стороною не називаємо точної цифри скільки наших захисників і захисниць знаходиться в полоні. Колись координаційний штаб ГУР МО [Головне управління розвідки Міністерства оборони – ред.] говорив про 7 тисяч осіб, але оскільки дуже багато обмінів відбулися після масштабного вторгнення ця цифра зменшується.
Щодо головних проблем. Базове, це невиконання Росією міжнародного права. До Женевських конвенцій Російська Федерація має безпосереднє відношення і вони мають працювати під час будь-яких збройних конфліктів, але якраз їх окупант і не виконує. Це базові правила двох воюючих сторін. При цьому ми розуміємо, що Україна захищається і відстоює своє право на існування, а Росія є країною-агресором.
Росія має надавати доступ [гуманітарних організацій, визначених міжнародним правом – ред.] до місць утримань. Ми знаємо, що багато наших захисників і захисниць знаходяться незаконно або у вже існуючих місцях утримання, або штучно створених. Не завжди встановлено місцезнаходження військовополонених, не завжди встановлений їхній статус. У нас є спільний механізм для тих, хто зникли, дослівно, “за особливих обставин”. Це спільний проект ГУР МО, Служби безпеки України та Національної поліції – загальна база, до якої вносяться і військові, і цивільні особи. при цьому ми говоримо про різні обставини зникнення. З кейсами військовополонених трохи легше працювати, адже є хоч розуміння, на яких позиціях працювала військова частина. А от з цивільними навіть такого зв’язку немає. Звісно, цивільних взагалі не мають права брати у полон, але Росія цим не нехтує. Це і діти, і старі люди, і особи з важкими захворюваннями – онкологією тощо. Людина була у населеному пункті, його окупували, а людину вкрали та вивезли у невідомому напрямку. Таких випадків існує багато.
В контексті цього існує ще одна проблема. Є люди вразливі, емоційно нестійкі, і коли в них вкрали близьку людину, ворог шахрайськими методами може змушувати їх виконувати певні завдання на підконтрольній Україні території. В таких випадках ми дуже радимо звертатися до уповноважених органів, до тих же координаційних штабів. Це своєрідний сервіс доступу родини до, наприклад, реєстрації зниклого безвісти або військового, який знаходиться у підтвердженому полоні. Є реєстрація, є система, є юридичний супровід, є спеціалісти-психологи, є постійний діалог. Тобто це все є регіонах, їхати до Києва не потрібно.
К.Г.: Марія, чи є у вас хоча б приблизна статистика, який відсоток українських військовополонених мають доступ до медичних послуг? Я не кажу саме про Червоний Хрест, а взагалі хоч якусь допомогу.
М.М.: Костянтине, на жаль, такої статистики немає. Я вам хочу сказати одну річ: маючи доступ і знаходячись у таборі з російськими військовополоненими, я мала змогу ознайомитися як вони утримуються. Вони мають доступ до інформації – перегляд українського телебачення. Наші полонені цього взагалі не мають. Доступ до зв’язку з родичами (і телефоном, і листуванням), якісне харчування, належний сон, література. Там же всього цього немає.
Що стосується саме Червоного Хреста. Місія МКЧХ [Міжнародний Комітет Червоного Хреста – ред.] йде за протоколом. Вони повинні постійно отримувати погодження обох сторін. І Росія, знаючи це правило, просто їм нехтує. “Ми не погоджуємо ваш візит” – і усе.
К.Г.: А як російська сторона це пояснює? Чи просто дає невмотивовані відмови?
М.М.: Дуже багато ініціатив, наприклад, паралельного медичного обстеження з обох сторін (які ініціював український Офіс Омбудсмена), російська сторона просто проігнорувала. Чому це відбувається? Російська сторона не хоче, щоб світ дізнався про жахливі воєнні злочини з їхнього боку. Наприклад, у нас є чіткі свідчення… Минулого тижня свідчив російський військовий, який працював під Авдіївкою. Він говорив про гвалтування дівчат 10-13 років у присутності їх матерів. І навпаки – діти як свідки, а гвалтували мам. Це нас наштовхує на іншу важливу тему: відповідальності за воєнні злочини – як колективної, так і персональної, зокрема, топ-чиновників. Власне, тому й виникла ідея спецтрибуналу за злочини під час російської агресії.
К.Г.: Що робить ПАРЄ щодо забезпечення прав наших військових, які прямо зараз знаходяться у полоні?
М.М.: По-перше, ми зареєстрували ініціативу резолюції, яка має бути представлена всьому ПАРЄ і написана як головний документ по цій темі, яку ми б хотіли об’єднати з темою цивільних у полоні. Можете уявити, тема військових та цивільних у полоні фігурувала навіть у резолюціях по Навальному і Кара-Мурзі. Ми завжди намагаємося розширити тему якогось випадку у більш масштабну проблему. Далі ми очікуємо, щоб наша ініціатива стала топ-темою наступної сесії. Далі – підготовка тексту резолюції і голосування.
Також у нас є такий механізм як публічність. Коли ти кажеш, що віце-спікер російської Держдуми викрав дівчинку, якій було трохи більше одного року, і зараз вона живе з ним у Москві зі зміненим ім’ям та прізвищем… Тобто відбувся злочин генетичної природи – намагання стерти її ідентичність. Це шокує і спонукає до дій.
Ну і третє, робота зі швейцарською делегацією, з МКЧХ. Є певний непублічний кейс. Було дуже багато випадків, коли до зниклих безвісти, про місцезнаходження яких родина не знала і не знала чи взагалі людина жива, МКЧХ зміг передати коробочку персональних речей, лист тощо. Це кожного разу наче якась секретна спецоперація, воно так виглядає, але це відбувається.
К.Г.: Нещодавно я писав інтерв’ю з нашим нацгвардійцем, якого взяли в полон на Азовсталі і він провів понад півтора роки в ув’язненні. Фактично весь час – у Горлівці, на території так званої “ДНР”. Там були побиття, моральний тиск, але можна було якось вижити. Перед самим обміном у січні цього року їх перевезли до табору в Таганрог. Він каже, що у Таганрозі за тиждень він натерпівся більше, ніж за півтора роки у Горлівці, він взагалі не зрозумів, як там інші хлопці протрималися увесь час від початку полону, адже був присутній повний набір катувань. Розумію, що це лише один окремий випадок і на його основі не варто робити глобальних висновків, проте до чого я веду: чи є окрім централізованої комунікації з ворогом якийсь окремий діалог щодо військовополонених із самопроголошеними республіками?
М.М.: Наскільки мені відомо, вони не є десіжн мейкерами у цьому процесі. Вони – виконавці тортур у геноцидальній політиці РФ, насадженої по методичці. Наприклад, ми з’ясували, що у ґвалтуванні жінок та дітей (у тому числі дітей хлопчиків) є чіткий мотив: відбити бажання, вибачте за прямоту, розмножуватися, народжувати далі українців. Тобто це така політика, гвалтувати був наказ. Ми намагаємося коментувати це з людської точки зору, але ж тут немає нічого людського. Я була у Купянську. Там з районного відділу нацполіції зробили катівню. Що я там побачила з методів і способів не можу передати словами.
К.Г.: Марія, і останнє запитання: куди можуть звернутися люди, які повернулися з полону, і які зараз існують програми їхньої підтримки?
М.М.: Костянтина, остання новинка, яка буде доповнюватися і оновлюватися – це застосунок “Армія+”. Якщо “Резерв+” був створений для того, щоб зрозуміти, скільки людей у нас може охопити рекрутинг, то “Армія+” з’явилася, щоб ми розуміли, скільки у нас ветеранів і з якими потребами, де є повноцінна сім’я і піклування, а де піклуватися немає кому, де є інвалідність і потрібне протезування тощо.
В контексті соціальної адаптації дуже важливо допомогти людині знайти та облаштувати місце роботи. Зараз усі обласні Центри зайнятості мають окрему задачу від держави – сприяти, спонукати, підписувати меморандуми з корпоративним сектором, з державним сектором для якнайбільшого залучення ветеранів до працевлаштування.
Ми намагаємося “підсвічувати” всі наші позитивні кейси через медійні ресурси. Людина не повинна шукати, розпитувати, дізнаватися від невідомо кого і де. Людина повинна чітко розуміти: вас проконсультують, вам допоможуть. На мою думку, клієнтоорієнтованість – взяти за руку і привести до результату – це найважливіше.
К.Г.: Марія, дякую Вам, що знайшли час. Про ці речі важливо інформувати суспільство.
М.М.: Костянтине, я Вам дякую за роботу. Це для мене зараз тема номер один. І я впевнена, що нам все вдастся.
Костянтин Гречаний
