За часів будь-якої війни мистецтво теж не залишається осторонь подій, і це не в останню чергу стосується кіно. Має місце пропаганда в ньому і за часів повномасштабної війни в Україні з обох боків — і у ворога, і у союзників. При цьому, погляди на те, що висвітлювати камерою, діаметрально протилежні: у РФ страждає логіка, а Захід б’є розмірковуваннями та фактами. Як саме, будемо розбиратися.
Зображення України та Заходу в кінострічках Росії
На екрані з навіть тими фільмами, які не є саме пропагандистськими, Захід зображається егоїстичним, лицемірним, не здатним щиро допомагати. Зокрема, у науково-фантастичному фільмі “Кракен” (2025) шведів з полярної станції, що постраждала від підводного чудовиська, ніхто зі Швеції рятувати навіть не думає. До них підпливають саме російські військові, які тут через свій підводний човен. При цьому, За принципами міжнародного права, без загрози для судна навіть військові екіпажі зобов’язані рятувати тих, хто опинився в біді.
Проте в фільмі це робиться виключно через спалах “кохання з першого погляду” у героя до шведки — однієї з вижилих членів полярної станції. Герой, за правилами у фільмі, йде на справжнє порушення через почуття. Таким чином, російські військові загалом тим самим авторами “Кракена” прирівнюються до німецьких нацистів часів Гітлера. Саме командир останнього особливим наказом суворо заборонив рятувати цивільних, перебуваючи на військових суднах.
Проте самі російські кінотворці офіційно намагаються прирівняти до нацистів у пропагандистських стрічках українських військових і, зокрема, членів бригади “Азов”. Зокрема, саме так відбувається у фільмі “Свідок” (2023), для якого, при цьому, дуже сильно надихалися фільмом “Піаніст” (2002). Це кіно про польського єврея, який втік з варшавського гетто та пережив організований нацистською Німеччиною Голокост. В деяких місцях майже покадрово надихалися, лишень замінивши частково національність та час. Тому українські військові тут зображені жорстокими, здатними навіть біженців вигнати з поїзда, який прямує до Львова, і повбивати тих, хто не заплатив їм. Мирне населення України в цілому у фільмі у якості жертв, При цьому, ці жертви все одно “винні”, бо послухалися Захід та свою владу. Ті ж українці, які не жертви, хороші тільки в тому разі, якщо розмовляють російською мовою. Ті, хто говорять українською, обов’язково роблять у стрічці щось погане. При цьому, щодо самої України, то, наприклад, син головного героя, школяр, що проживає в Бельгії, дивується, що Україна не є частиною Росії та питає, де взагалі Київ.
В міні-серіалі “20/22” (2024) українських військових з “Азову” взагалі зображають ледь не дикунами-язичниками. Зокрема, є сцена в стрічці, де нібито азовці виколюють очі портрету Гоголя, випиваючи біля багаття, а потім вбивають мирного українця і починають вити, наче вовки. Натхнення на таку сцену з’явилося після фейку в російських новинах від 5 травня 2022 року. Там йшла мова про нібито ритуал чорної магії з боку українських мінометників в “лнр”. Також у “20/22” українців не розділяють з росіянами, говорячи, що народ один, а просто Захід та Європа українців “обдурили”. Зокрема, в одній сцені у “азовця” питають:
«Якщо тобі Європа потрібна, чого ж ти все російське ламати почав? Навіщо ти цю американську форму одягнув? Про жахливу Росію по телевізору розповідали?»
Повномасштабна війна у всіх пропагандистських російських стрічках зображена, як наслідки дій саме України. При цьому, і війна на Донбасі сталася, як проговорюється, зокрема, у фільмі “Позивний “Пасажир”” (2024) теж через українців, які “продалися” Заходу. Так, в одній сцені українського військового питають, чому він продався за “печиво держдепівське”.
Зображення Росії в кінострічках Заходу
В цілому, західні творці значно більше демонструють саме політичні особливості Росії у документальному кіно, де все чітко за фактами, без демонізації. Зокрема, таке було у декількох матеріалах ВВС.
Проте є й приклади художніх фільмів. Найяскравішим з них можна назвати польський фільм “Путін” (він же “Смерть Путіна”, друга назва) (2025) – про ключові моменти життя російського президента. Проте оповідання там нелінійне: в епізодах мають місце перескоки між різними подіями.
Режисер фільму, Патрік Вега, при цьому, офіційно наголосив, що хотів показати Путіна саме, як налякану людину, а не того, кого слід боятися:
«Моя ідея полягає в тому, що Путін — боягуз… Я хотів його викрити, дозволити глядачеві максимально близько підійти до тигра в клітці й показати, що цей тигр теж боїться».
Варто також зазначити, що росіяни, як загроза, в цілому у західній культурі демонструвалися задовго до повномасштабного вторгнення. Все почалося з часів Холодної війни між США та Радянським Союзом. Проте хоч в геополітиці й мали місце зміни, але “погані” росіяни продовжили існувати у західному кіно. Тепер вони стали не стереотипним штампом з минулого, а відгуком на сучасність. Серед свіжих прикладів, зокрема, можна назвати американські фільми “Територія зла” (2024) та “Профі” (2025), де персонажі-злочинці є росіянами за національністю.
Неоднозначність позиції Заходу в кіно
Хоча в цілому росіяни зображаються у західних стрічках досить логічно, як погані, але є й дуже не однозначні та скандальні приклади. Зокрема, це стосується канадсько-французького документального фільму “Росіяни на війні” (2024). У ньому документалістка російського походження Анастасія Трофимова спілкується з російськими солдатами у військовій частині, слідуючи за ними від домівок до фронту в окупованій частині Україні. Ті демонструють загалом збентеження та розчарування. Проте вони все ж війну сприймають так само, як це робить офіційно російська влада. Стрічку було розкритиковано за спробу відмити репутацію росіян-окупантів.
Серед художніх стрічок значну критику викликала комедійна драма “Анора” (2024). Серед головних героїв були й росіяни. Їх зобразили не злодіями, а тими, хто має шанс на щастя, “нормальними”. При цьому, робився акцент навіть на “російську душу”, що обурило українську медіаспільноту.
Висновки
Пропаганда часів повномасштабного вторгнення в кіно на Заході та в Росії відрізняється не на користь останньої. В російських стрічках нерідко проблеми з доказовістю та логікою. Іноді й взагалі має місце спирання на фейки.
Росія виставляла США лицемірними шахраями, українських військових – жорстокими дикунами, а мирних українців — недоумкуватими жертвами. Захід, своєю чергою, дотримувався більш поміркованого та доказового стилю.
При цьому, саме на тему політики пропагандистських художніх стрічок у Росії значно більше. Росіяни ж в західних стрічках частіше “погані” з точки зору звичайного криміналу. Це пішло ще з часів Холодної війни, а потім отримало відповідне підтвердження через нинішні події.
Автор: Ірина Гурт
