У попередньому матеріалі в рамках ініціативи #No Peace Without Justice ми навели приклади воєнних злочинів, скоєних Росією проти українських військовополонених у листопаді-грудні 2025 року. Цього разу ми зосереджуємося не на самих злочинах, а на наступному, принципово важливому етапі – що відбувається з цими задокументованими фактами далі та хто дійсно може змінити цю ситуацію.
Ця публікація має ознайомчий характер. Ми спеціально структурували інформацію таким чином, щоб її можна було легко дослідити:
– за допомогою кого відбувається збір свідчень;
– як українська правоохоронна й дипломатична система, а також міжнародні інституції перетворюють свідчення катувань і страт на юридичні справи, за якими слідують політичні рішення та міжнародний тиск;
– хто ще має реальні інструменти впливу, здатні змусити систему працювати та перевести відповідальність агресора на рівень конкретних практичних наслідків.
Водночас ми ставимо незручне, але неминуче запитання: чи справді міжнародне право залишається дієвим інструментом у війні такого масштабу, чи світ поступово повертається до логіки, де вирішальним аргументом є лише сила, а справедливість існує радше як декларація, ніж як механізм дії.
Україна: етапи роботи з воєнними злочинами
У цій частині ми розглянемо, яким чином поповнюється база свідчень та як національний інституційний механізм України працює з воєнними злочинами проти військовополонених – від первинної фіксації та кримінально-правової кваліфікації фактів до міжвідомчої координації, міжнародної правової комунікації та передачі матеріалів у юрисдикцію міжнародних судових органів. Йдеться про повний ланцюг державних процедур: документування, досудове розслідування, процесуальне супроводження, переговорні та обмінні механізми, а також нормативне забезпечення дотримання міжнародного гуманітарного права.
Крок 1. Фіксація злочинів
Свідчення воєнних злочинів можуть надходити з різних джерел. Основними є показання звільнених полонених та матеріали, які ворог публікує у відкритому доступі – фото та відео з місць утримання, допитів і знущань, що поширюються через месенджери та соціальні мережі. Також важливими є звернення родин військових, інформація від волонтерів та правозахисних організацій, журналістські розслідування тощо. Саме з цього масиву свідчень починається подальший шлях – від фіксації злочинів і правової кваліфікації до переговорних механізмів та міжнародного тиску.
Крок 2. Кримінально-правова кваліфікація
На цьому етапі воєнні злочини проти українських військовополонених набувають процесуального статусу. Ключову роль тут відіграє Офіс Генерального прокурора України (ОГП), який здійснює нагляд за реєстрацією кримінальних проваджень, організовує збір доказів, допити свідків і звільнених полонених, фіксацію фактів катувань і страт. Саме на цьому етапі свідчення перетворюються на кримінальні справи, що розглядаються українськими судами та формують доказову базу для Міжнародного кримінального суду.
Паралельно Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (Омбудсман) та його офіс забезпечують системну фіксацію індивідуальних кейсів і транслюють їх на міжнародний рівень – через участь у сесіях ООН, засіданнях ОБСЄ та робочі контакти із Міжнародним комітетом Червоного Хреста, утримуючи тему військовополонених у фокусі міжнародної уваги.
Крок 3. Міжвідомча координація та переговорні механізми
Третій етап охоплює практичну міжвідомчу роботу, пов’язану з пошуком, верифікацією та звільненням військовополонених. Центральним органом тут є Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими (КШППВ), який забезпечує повний цикл дій – від обліку зниклих безвісти до організації обмінів і подальшої реабілітації звільнених.
Стратегічне керівництво діяльності Штабу здійснює Головне управління розвідки (ГУР), відповідальне за встановлення каналів зв’язку з противником, ведення складних переговорів та організацію обмінних процесів.
Служба безпеки України (СБУ) через спеціалізований координаційний центр проводить опитування повернутих з полону, перевірку персональних даних, верифікацію списків на обмін і документування злочинів, що є критично важливим для безпеки та правової коректності процесу.
Одним із найбільш вагомих чинників запобігання жорстокому поводженню з військовополоненими є робота Збройних Сил України (ЗСУ) у взаємодії з іншими Силами оборони України. У межах цієї співпраці формується обмінний фонд, зокрема шляхом взяття в полон військовослужбовців противника, у тому числі представників офіцерського складу. Чим злагодженіше й швидше працює система обміну, тим менше залишається часу та можливостей для жорстокого поводження з полоненими. Регулярні обміни знижують мотивацію тривалого утримання людей у неволі та використання полону як інструменту тиску.
Крок 4. Облік, нормативне забезпечення та міжнародна правова взаємодія
Технічним та інформаційним фундаментом усієї системи виступає Національне інформаційне бюро (НІБ), яке веде єдиний реєстр зниклих, депортованих і полонених осіб та виконує функцію офіційного каналу взаємодії з МКЧХ для підтвердження статусів через Женеву.
На стратегічному рівні роботу доповнює Міжвідомча комісія з питань застосування норм Міжнародного гуманітарного права (МКМГП), яка формує нормативно-правову базу поводження з військовополоненими відповідно до Женевських конвенцій. Саме цей рівень забезпечує юридичну легітимність дій України, посилює міжнародну підтримку та створює додаткові інструменти тиску на Росію з метою доступу до українських полонених.
Міжнародний правовий рівень: хто і як формує відповідальність поза межами України
Кримінальне переслідування за воєнні злочини
Гаага, Нідерланди
Центральним елементом міжнародного кримінального правосуддя є Міжнародний кримінальний суд (МКС), який використовує матеріали, зібрані українськими правоохоронними органами, як частину доказової бази власних розслідувань. Суд має повноваження притягувати до відповідальності осіб, підозрюваних у воєнних злочинах, злочинах проти людяності та геноциді, зокрема шляхом видачі міжнародних ордерів на арешт.
Водночас юрисдикція МКС має принципові обмеження. Суд не може повною мірою здійснювати переслідування за злочин агресії у випадку, якщо держава-агресор не є стороною Римського статуту. Російська Федерація належить саме до таких держав, що істотно звужує можливості притягнення до відповідальності її вищого політичного та військового керівництва в межах існуючого мандату МКС.
Заповнення юрисдикційного вакууму: злочин агресії
З метою усунення цього обмеження міжнародною спільнотою було ініційовано створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України – окремого судового механізму, покликаного забезпечити притягнення до відповідальності саме за злочин агресії.
Очікується, що діяльність Трибуналу розпочнеться у 2026 році. Його створення має ключове значення для міжнародної системи правосуддя, оскільки фактично вперше передбачає можливість адресного розгляду відповідальності вищого керівництва держави-агресора за рішення розпочати війну, а не лише за окремі епізоди воєнних злочинів.
Захист прав постраждалих через регіональні судові механізми
Страсбург, Франція
Паралельно з кримінальним переслідуванням діє Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) – міжнародний судовий орган, який розглядає міждержавні та індивідуальні заяви щодо порушення прав людини, гарантованих Європейською конвенцією з прав людини.
ЄСПЛ відіграє особливу роль у справах, пов’язаних із незаконним позбавленням волі, катуваннями та нелюдським поводженням з військовополоненими. Саме через цей механізм родини постраждалих отримують юридичну можливість фіксації порушень на міжнародному рівні та формування рішень, які мають правову й політичну вагу для всієї Ради Європи.
Висновки цього блоку
Міжнародний правовий рівень не є єдиним і універсальним механізмом, але він формує сукупну архітектуру відповідальності, у межах якої кримінальні, спеціальні та правозахисні судові інструменти доповнюють одне одного. Саме ця багаторівнева модель дозволяє поступово трансформувати національні справи України у міжнародні юридичні наслідки для держави-агресора.
Міжнародний гуманітарний та моніторинговий рівень: фіксація, контроль і публічний тиск
Гуманітарний доступ і превенція жорстокого поводження
Женева, Швейцарія
Ключовою гуманітарною інституцією у питанні військовополонених є Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) – нейтральна організація, мандат якої визначений Женевськими конвенціями 1949 року та Додатковими протоколами до них. Основною метою візитів МКЧХ до місць утримання військовополонених є запобігання катуванням, нелюдському поводженню та насильницьким зникненням.
Делегати МКЧХ мають право на конфіденційні бесіди з військовополоненими без присутності охорони, що дозволяє отримувати об’єктивну інформацію про умови утримання, стан здоров’я та поводження. Організація діє у тісній координації з Українським Червоним Хрестом, однак її ефективність безпосередньо залежить від фактичного доступу до місць утримання з боку держави-агресора.
Системи документування та встановлення фактів
Женева, Швейцарія
Центральну роль у міжнародному моніторингу порушень прав людини відіграє Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ ООН). Це головний правозахисний орган системи ООН, який збирає дані про порушення, готує регулярні публічні доповіді та формує міжнародний порядок денний у сфері прав людини.
Безпосередньо в Україні з 2014 року працює Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні (ММПЛУ ООН). Представники місії здійснюють щоденну фіксацію наслідків бойових дій, випадків катувань, незаконного утримання та поводження з військовополоненими. Саме ці дані формують первинну міжнародну доказову базу, на яку згодом спираються судові та політичні механізми.
Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році Радою ООН з прав людини також була створена Міжнародна незалежна комісія ООН з розслідування порушень в Україні (МНК ООН) – незалежний орган, зосереджений на воєнних злочинах і злочинах проти людяності. Комісія збирає, зберігає та систематизує докази для подальшого використання Міжнародним кримінальним судом і майбутніми трибуналами.
Міжнародні неурядові та міжурядові механізми тиску
Відень, Австрія
Важливу роль у документуванні воєнних злочинів та формуванні міжнародного тиску відіграє Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Через свої спеціальні механізми організація фіксує порушення міжнародного гуманітарного права та сприяє створенню міжнародної доказової бази, яка використовується для політичного й правового реагування.
Паралельно значний вплив мають міжнародні правозахисні організації. Human Rights Watch (HRW) документує порушення з особливим фокусом на наслідках російської агресії, закликаючи міжнародні інституції до дій та вимагаючи від Росії надати доступ МКЧХ і моніторинговим місіям до місць утримання полонених. Amnesty International (AI) систематично публікує звіти про порушення міжнародного гуманітарного права, формуючи гуманітарний і політичний тиск на державу-агресора та мобілізуючи міжнародну підтримку України.
Парламентські асамблеї як інструмент міждержавного політичного тиску
Формування світової позиції щодо захисту українських військовополонених значною мірою залежить від роботи міжнародних парламентських структур, зокрема Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) та Парламентської асамблеї НАТО. Ці інституції не передбачають конкретних правових або переговорних інструментів, але вони мають вагомий політичний вплив: ухвалюють резолюції та заяви, які офіційно фіксують факти порушень міжнародного гуманітарного права, підтримують міжнародні розслідування, посилюють тиск на Росію та сприяють консолідації позиції демократичних держав. Завдяки цьому посилюється міжнародна увага до проблеми військовополонених, розширюються можливості для залучення гуманітарних механізмів захисту та підтримується порядок денний щодо їхнього звільнення.
Висновки цього рівня
Якщо коротко, сукупна ефективність міжнародного гуманітарного й моніторингового рівня полягає в поєднанні взаємодоповнюваних повноважень: МКЧХ забезпечує гуманітарний доступ до військовополонених і превенцію жорстокого поводження; механізми ООН здійснюють легітимну фіксацію порушень і надають їм міжнародної публічності; Комісія ООН з розслідування формує поглиблену доказову базу, придатну для подальшого судового переслідування; ОБСЄ застосовує регіональні політичні механізми впливу; міжнародні правозахисні організації трансформують ці дані у публічний і репутаційний тиск на державу-агресора; тоді як ПАРЄ та Парламентська асамблея НАТО переводять напрацювання у площину міждержавних політичних рішень і резолюційного тиску.
Саме така комбінація механізмів створює реальну основу для захисту українських військовополонених.
Громадський і медійний рівні: зовнішній тиск і публічна відповідальність
Попри те, що ключову роль у питаннях військовополонених відіграють державні та міжнародні інституції, значна частина системної роботи здійснюється також організаціями й спільнотами, які діють поза межами офіційних державних структур.
Суттєвий внесок у підтримання постійної міжнародної уваги до теми українських військовополонених роблять громадські та родинні об’єднання. Через публічні звернення, акції, адвокаційні кампанії та взаємодію з медіа вони не дають цій темі змоги зникнути з фокусу міжнародної уваги та перешкоджають процесу нормалізації війни у сприйнятті світової спільноти.
Незалежні журналісти та OSINT-розслідувачі забезпечують документування й винесення у публічний простір осіб, які причетні до утримання, катувань і жорстокого поводження з українськими військовополоненими. Ідентифікація командирів, наглядачів і тюремників перетворює їх з анонімних виконавців на персонально відповідальних осіб, що підвищує ймовірність застосування до них міжнародних санкцій, візових обмежень та кримінального переслідування у майбутньому.
Тема прав військовополонених активно підіймається правозахисними організаціями, гуманітарними місіями, дипломатами, волонтерськими об’єднаннями, громадськими ініціативами, журналістами, народними депутатами, представниками місцевої влади, міжнародними неурядовими структурами, релігійними спільнотами та окремими небайдужими громадянами. Їхня діяльність сприяє документуванню порушень, підтриманню постійної комунікації, захисту прав полонених і просуванню процесів їх звільнення.
Висновки цього рівня
Таким чином, поряд із офіційними державними та міжнародно-правовими механізмами існують спільноти та ініціативи, які відіграють важливу роль у посиленні міжнародного тиску. Їхнє поєднання розширює можливості впливу та створює умови для ухвалення реальних політичних і практичних рішень щодо питання військовополонених.
Загальний підсумок
Усі зазначені рівні – державний, міжнародно-правовий, гуманітарно-моніторинговий, а також громадський і медійний формують багаторівневу систему реагування, у межах якої кожен виконує власну функцію.
Однак, попри наявність комплексу механізмів, загальна система відповідальності за воєнні злочини залишається фрагментарною: українські органи й міжнародні місії ефективно документують воєнні злочини, але перехід від фіксації до реальної відповідальності залишається повільним і залежним від політичної волі окремих держав. Одні структури обмежені власним мандатом, інші – складними процедурами ухвалення рішень, а також часовими й юрисдикційними рамками. В результаті між зібраними доказами та практичними наслідками виникає критична пауза, яку ворог використовує як простір безкарності. Саме цей розрив між доказами й дією сьогодні є найслабшою ланкою всієї системи.
Найбільш дієвим способом подолати цю слабкість є персоналізована відповідальність, підкріплена невідворотними практичними наслідками. Європейський Союз, США, Велика Британія та інші партнери можуть застосовувати адресні санкції – замороження активів, заборону в’їзду, фінансові обмеження проти конкретних виконавців і командирів. Додатково національні суди окремих країн здатні використовувати принцип універсальної юрисдикції. Саме поєднання цих інструментів створює реальний стримувальний ефект, за якого порушення Женевських конвенцій перестає бути безкарним вибором.
Водночас, поряд із юридичними та санкційними механізмами, одними з найбільш практичних і дієвих інструментів захисту українських військовополонених залишаються переговорні та обмінні процеси. Саме вони забезпечують негайний гуманітарний результат там, де міжнародні судові механізми діють у довшій часовій перспективі. Формування обмінного фонду, міжвідомча координація та залучення міжнародних посередників не замінюють правосуддя, але дозволяють рятувати життя вже зараз.
