Боротьба за сфери впливу, переділ політичного простору і силове утвердження “правди” – ось що домінує в міжнародних переговорах. Ці правила ще більше укорінилися з приходом до влади Президента Трампа. І Україна, як країна, яка чинить опір одній із найагресивніших армій ХХІ століття, опинилася не лише в центрі збройного конфлікту, а й у самісінькому ядрі геополітичного зіткнення. Питання миру сьогодні – це не про надії, а про ультиматуми. І чим далі, тим більше це схоже на політичний покер, де на кону стоїть усе.
Позиції сторін
Українська позиція зрозуміла: жодних прямих переговорів, поки не буде безумовного припинення вогню. Умовний “Мінськ-3” можливий лише тоді, коли Росія зупинить агресію – без попередніх компромісів, без хитрих обгорток. Інакше – це не мир, а чергова пастка. Українська втома і виснаження компенсуються ясністю мети: свобода і право на існування.
Російська позиція: Кремль, навпаки, грає за лекалами “Стамбула-2” – капітуляція України, визнання окупацій, денацифікація, демілітаризація – і лише потім можливість діалогу. Але це не дипломатія, це шантаж. Умови Путіна – це не мир, а передумова до наступного етапу війни.
Позиція США: Зараз Вашингтон заявляє однозначно – Росія має прийняти українські умови або отримати чергову хвилю санкцій. Якщо ні – двері переговорів зачиняються. Але це поки що. США потрохи “вмивають руки” і передадуть питання миру Китаю, Туреччині (за якою стоїть Велика Британія). Саме такий сценарій окреслюють політики з Європи – польський міністр закордонних справ Сікорський та канцлер Німеччини Мерц. І це насторожує.
Позиція Китаю: Останні сигнали з Пекіна ще більше підтверджують гіпотезу, що Сі Цзіньпін робить ставку на Москву. На параді 9 травня в Москві китайський лідер виголосив концепцію “глобальної безпеки”, що насправді легітимізує підхід до “врахування законних інтересів безпеки всіх країн” – включаючи Росію, звичайно. Це червоне світло для тих, хто сподівався, що Пекін збереже хоча б умовний нейтралітет.
Позиція Європи: Союзники підтримують Україну, і уже зрозуміло що запасів зброї точно та коштів в Українському бюджеті на війну точно вистачить до кінця 2025 року. Далі – питання політичної волі та продовження допомоги на 2026 рік. Балтійські політики неодноразово заявляли що їм потрібен час на переозброєння. Україна – як щит, за яким Захід готується. Чи подобається це українцям? Очевидно, ні. Але правда в тому, що ми не маємо вибору. Або ми виживемо – або Росія нас знищить. Тому ми з Європою точно в одному човні.
Тимчасове припинення вогню – це не мир
Чи можливе короткотермінове перемир’я? Теоретично – так. Можливо, навіть тиждень або місяць тиші. Але за відсутності реального прориву це буде лише “передих на свята”. Мир – це щось глибше, фундаментальніше. І нині немає жодної передумови, щоб повірити, що сторони наблизилися до цього.
Тим більше, що як пишуть російські воєнкори всередині Росії скоро знову запускається сервіс онлайн-повісток. Це красномовний сигнал. Кремль не збирається зупинятись, навпаки – готується до нових хвиль мобілізації.
І що далі?
Росія інвестувала у військову машину надто багато, щоб просто зупинитися. Якщо бойові дії в Україні справді будуть “заморожені”, Москва шукатиме новий фронт. Путін не допустить повернення мільйона своїх “героїв СВО” додому – або “зітре” їх на фронті до останнього, або перекине у нову гарячу точку. І якщо подивитись на карту – то найбільш імовірним варіантом виглядають провокації щодо Балтії, Польщі та Фінляндії. Ну і очевидно ціль буде Сувалський коридор. Варіант з Близьким Сходом теж можливий, але саме Європа – пріоритетна мішень.
Висновок
Ми наближаємося не до миру, а до нового періоду глобального протистояння, у якому Україна відіграє роль не лише жертви, а й бар’єра між диктатурою та рештою вільного світу.
Наша боротьба — це вже не просто війна за території, це війна за принцип: чи можна у XXI столітті силою змінювати кордони і правила. І хоч як би хотілося почути слова про “деескалацію” та “мирне врегулювання”, схоже, ще дуже рано. Це рівняння з нульовою сумою: залишиться або Україна, або…
Володимир Савченко, генеральний директор “The Ukrainian Review”
