8 травня – День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. На жаль, вже понад 10 років поспіль Україна відзначає цю дату в умовах воєнного часу, вчетверте – під час повномасштабної війни з Росією, котра є найбільшим збройним конфліктом у Європі після 1945 року. Масштаби та інтенсивність інформаційних операцій агресора також є безпрецедентними, і одним із засобів в руках спецслужб РФ є спекуляції пам’яттю про Другу світову війну. Саме цій темі присвячене нове дослідження Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки «Головний міф російської пропаганди. Аналіз наративу про “український фашизм”». У ньому подано аналіз наративної системи російських інформаційних маніпуляцій і втручань (Foreign Information Manipulation and Interference, FIMI), які пов’язані із пам’яттю про Другу світову війну і використовуються у війні проти України.
Ключовим елементом в структурі FIMI є наратив, який являє собою оповідь у формі узагальненої сюжетної історії, котра надає цільовій аудиторії таку інтерпретацію певних явищ і тенденцій, яка за своїми кінетичними наслідками (зміна поведінки цільової аудиторії) відповідає військово-політичним інтересам держави-суб’єкта впливу. Головне місце у системі російської пропаганди щодо України посідає наратив про «український фашизм», який почав просуватися Москвою ще у середині 2000-х. Зміст цього наративу можна звести до такої формули: «Війна проти України – це продовження священної війни з фашизмом, яку Росія почала у 1941 році». Подальший аналіз дозволив виявити п’ять основних субнаративів (тобто варіацій головного наративу), які використовуються в ході інформаційно-психологічних операцій проти України.
Напрямки інформаційних атак
Отож, йдеться про наступні субнаративи: «Україна – фашистська держава», «Україною керують фашисти», «36», «Українська армія – це сучасні нацисти», «Росія звільняє мешканців України від фашизму». У такому викладі все це звучить, як набір тавтологічних заяв в ефірі програми «Вечір з Володимиром Соловйовим» на телеканалі «Росія 1». Таке враження цілком симптоматичне. Слова «(нео)нацизм», «(нео)фашизм», «(агресивний) націоналізм» тощо використовуються російською пропагандою без жодного зв’язку зі своїм історичним або політичним змістом. Це просто ють синонімічний ряд, який використовується для формування образа ворога і дегуманізації жертви. Втім, попри заплутаний тезаурус, кожний з цих субнаративів має цілком конкретне функціональне призначення, яке відповідає певним військово-політичним цілям Кремля.
Так, субнаратив про те, що Україна буцімто є «фашистською державою» спрямований на заперечення права України на незалежність і суверенітет. Якщо фашизм – це засуджена світом людиноненависницька ідеологія, спроби відродити її у ХХІ столітті мають жорстко присікатися. А якщо це нібито робиться на державному рівні, таку державу має спіткати доля Третього Райху. Фактично, за своїм змістовним навантаженням і функціональним призначенням цей субнаратив дублює інший наратив – про те, що Україна виникла внаслідок історичної випадковості (створена Лєніним тощо), що українська ідентичність є штучною (створена австрійським генштабом тощо). Обидва наративи являють собою дві різні «лінії звинувачення»: в одному випадку зазіхання на суверенітет України виправдовується твердженням про те, що Українська держава нібито є «штучною», в іншому – що вона є «фашистською».
Схожу функцію виконує субнаратив про те, що Україною буцімто керують «фашисти». Відповідні облудні звинувачення російська пропаганда почала генерувати ще в середині 2000-х років, коли її мішенню був національно-демократичний Президент Віктор Ющенко. Згодом така ж доля спіткала в.о. Президента України Олександра Турчинова, потім – Петра Порошенка. Інтенсивність інформаційних атак проти Володимира Зеленського досягла пікових значень після початку повномасштабного вторгнення. Як свідчать дані постійного моніторингу, градус абсурду постійно підвищується. Наприклад, поширюються фейки про те, що Зеленський нібито придбав лімузин й навіть цілу резиденцію Гітлера, віллу Геббельса тощо. Мета цих вкидів очевидна – підірвати легітимність вищого військово-політичного керівництва України в очах самих українців та міжнародної спільноти, а отже позбавити Україну керованості і міжнародної підтримки.
Особливих зусиль російська пропаганда доклала до поширення субнаративу про те, що «нацистська Україна» нібито готувалася до нападу на Росію. Фактично, йдеться про перекладання відповідальності за початок війни на Україну. Цей пропагандистський прийом почав використовуватися ще з 2014 року. Тоді гібридне вторгнення подавалося Москвою як «громадянська війна в Україні», котра нібито точилася між «фашистськими радикалами» і мешканцями південних та східних регіонів, які вели «антифашистську боротьбу». В наступні роки, після завершення активної фази Антитерористичної операції на Сході України, фокус змістився на «злочини України проти Донбасу». Така стратегія була спрямована на конструювання casus belli для початку повномасштабного вторгнення в Україну. Таким чином злочинний неспровокований напад на суверенну державу позиціонувався як акт самозахисту Росії і «русского мира».
Спроби дискредитувати Сили Оборони України відбуваються за допомогою просування субнаративу про те, що українська армія – це буцімто «сучасні нацисти». Для цього Росія використовує не лише суто інформаційне шумовиння на кшталт фейку про «розіп’ятого хлопчика», а й низку кінетичних засобів. Наприклад, ще у березні 2022 року однією з головних міфологем пропаганди стало звинувачення бійців «Азову» у нібито «руйнуванні Маріуполя». У серпні 2022 року Верховний суд РФ оголосив «Азов» «націоналістичною терористичною організацією». І вже у серпні 2022 року РФ готувалася влаштувати пропагандистську акцію – «трибунал» над «українськими військовими злочинцями», зокрема «нацистами з Азову», у Маріуполі. Під тиском міжнародної спільноти Кремль відмовився від проведення цієї брудної провокації, проте над українськими військовополоненими регулярно проводяться судилища, які проходять у відповідному інформаційному супроводі.
at the beginning of the full-scale invasion was the so-called “”granny
with a red flag, which was promptly disavowed by the JCCC in May
2022. Then a resident of the Kharkiv region, Anna Ivanova, came out
to the Ukrainian military with a red flag, confusing them
with the Russian occupiers. The incident was captured on video, and Russian propaganda distorted the meaning of the event, turning the elderly woman into a symbol of “pro-Russian Ukraine” that allegedly “opposes Ukrainian Nazis.” The image of the “grandmother with the Victory Flag” was actively used by Russian propaganda for some time: monuments were erected, murals were painted, etc. In particular, in May 2022, such a monument was erected by the occupation administration in Mariupol.
Що стосується субнаративу про те, що Росія буцімто «звільняє мешканців України від фашизму», він є одним з основних засобів насадження окупації, ідеологічної індоктринації і насильницької зміни ідентичності місцевих мешканців. Витоки цього субнаративу сягають 2014 року. Тоді розпізнавальним знаком російських військових та колабораціоністів тоді була георгіївська стрічка – один із символів сучасного російського «Культу Перемоги». Після встановлення на ТОТ України окупаційного режиму, «антифашистська» риторика, насичена алюзіями на події Другої світової війни, стала характерною для окупаційних адміністрацій на Донеччині та Луганщині, а також у Криму. Мешканцям ТОТ нав’язувалася ідентичність «жертв українського фашизму» (яких буцімто «захищає» Росія), а одночасно – передового загону «антифашистського опору». Останнє використовувалося для посилення мілітаризації мешканців ТОТ, зокрема, дітей і молоді.
Стратегія протидії
Дослідження наративної структури російської пропаганди має очевидний прикладний аспект. Поширення правдивих знань про Другу світову війну серед вразливих аудиторій безсумнівно необхідне. Проте інтенсивність і масштаб інформаційних атак Росії не дозволяють обмежуватись лише засобами науки і просвітництва, адже кінцева мета FIMI полягає не у дезінформуванні аудиторій як такому, а у досягненні військово-політичних цілей держави-агресора. Важливо пам’ятати, що за своєю природою FIMI є операціями, що здійснюються під керівництвом спецслужб і реалізуються з використанням широко арсеналу як суто пропагандистських, так і більш витончених і високотехнологічних (а відтак – набагато більш небезпечних) засобів впливу на громадську думку.
Саме тому протидія FIMI вимагає консолідованих зусиль держави (включно із безпековими службами) і громадянського суспільства, а також поглиблення міжнародної співпраці. Проте без розуміння наративної структури FIMI протидія матиме обмежену ефективність. В цьому контексті точний наративний аналіз – це не порожня схоластична вправа, а необхідна умова для коректного мапування інформаційних загроз. І саме це є відправною точкою для вибудовування оборонних стратегій як національного, так і міжнародного масштабу.
Максим Віхров, старший аналітик Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки
