Ракетний обстріл на фронті залишив ветерана паралізованим. Під час відключень світла він долає сім поверхів униз. Його параліч загрожує поширитися. Попри все, він підтримує інших.
Текст та фото: Тілль Маєр
Київ
Вадим — справжній велетень. Його сильні руки та долоні схожі на лещата. Широкі плечі й міцні груди виділяються під кольоровою сорочкою. У свої 54 роки він потребує всієї своєї сили, щоб рухатися вперед — чи, точніше, вниз.
Крок за кроком він спускається бетонними сходами до першого поверху. Вадим повернув інвалідний візок спиною вперед. Крізь запилені вікна радянської багатоповерхівки проникає тьмяне світло. Що нижче сходи, то темніше стає в під’їзді.
У напівтемряві його масивна фігура видає тихі стогони на кожному кроці вниз. Його руки міцно тримаються за залізні поручні. Лікті злегка зігнуті, м’язи напружені — вони витримують вагу тіла на кожній сходинці..
Цей спуск по сходах — демонстрація для журналіста. Вони почали зі сходів третього поверху.
— Я живу на сьомому. Спускатися звідти займає 40 хвилин, — пояснює Вадим. Ці 40 хвилин — це не спортивні вправи, хоча важкі тренування стали частиною його стратегії виживання.
Боротьба зі сходами перетворилася на регулярний ритуал. Через обстріли росіянами енергетичної інфраструктури в Україні часто трапляються блекаути й відключення електроенергії. Ліфти можуть не працювати годинами або навіть цілий день.
— Але я не можу й не хочу сидіти весь день у квартирі. Якщо мені треба на прийом до лікаря чи на важливу зустріч, я маю знайти спосіб вийти, — розповідає він.
Тож Вадим спускається вниз. Але піднятися назад самотужки він не може.
— Очевидно, я не можу підтягуватися з інвалідним візком по сходах, — зітхає він. На щастя, його мати живе на першому поверсі цього ж будинку, і Вадим залишається в неї, доки не з’явиться електрика.
— Але уявіть, що в мене не було б ані дружини, ані мами на першому поверсі. Я був би повністю заручником відключень, — додає він.
Ракетний удар, що змінив життя
Війна залишила Вадима з інвалідністю. За день до свого дня народження, 26 червня 2023 року, «Град» влучив у його позицію на передовій у Бахмуті.
— Ударна хвиля підкинула мене в повітря, — пригадує він. Після вибуху він знепритомнів. У нього були переламані кістки й травмований хребет. Евакуація, що сталася після цього, могла б бути сюжетом для фільму.
Його син, який служить медиком на тому ж напрямку, дізнався про поранення батька.
— Він приїхав по мене з іншими побратимами. На шляху до стабілізаційного пункту російський снаряд влучив у нашу швидку, — розповідає Вадим. І батько, і син отримали серйозні поранення.
У стабілізаційному пункті та польовому шпиталі перевантажені лікарі намагалися впоратися з потоком поранених.
— У мене не було видимих ран, тому лікарі недооцінили серйозність ушкоджень хребта, — пояснює він. Ця помилка мала фатальні наслідки: було втрачено критичний час, і хребет постраждав ще більше.
— Тепер я на візку, — тихо каже Вадим, прямуючи у бік найближчої школи. — Там я тренуюся, — пояснює він. Дорога до школи далека від зручної: йому знадобилося чотири спроби, щоб подолати високий бордюр. Перехожий пропонує допомогу.
— Ні, ні, я маю зробити це сам, — чемно відповідає Вадим.
Реабілітація та боротьба з бар’єрами
Вадим створює відео на YouTube, щоб висвітлити проблеми людей з інвалідністю. Він звертає увагу на численні бар’єри, з якими вони стикаються.
— Це дуже важлива тема. Війна залишила багатьох українців з інвалідністю — як фізично поранених солдатів, так і тих, хто страждає на ментальні розлади, — пояснює він. У своїх відео Вадим закликає інших не здаватися:
— Лише той, хто бореться, зможе навчитися жити з інвалідністю.
Він наголошує на потребі в нових реабілітаційних програмах та підтримці людей із ментальними проблемами:
— Це одна з головних задач для України, — додає він.
Щоденна боротьба з полінейропатією
На дитячому майданчику поблизу свого будинку Вадим тренується на гімнастичних турніках. Він бореться з полінейропатією, яка поступово паралізує його тіло.
— Під час реабілітації я отримав бактеріальну інфекцію, яка спровокувала аутоімунне захворювання, — розповідає він.
— Полінейропатія викликає оніміння, і я відчуваю, як рука стає дедалі менш чутливою. Моя відповідь — тренуватися й продовжувати боротися, — каже він.
Мрії та боротьба за повернення до улюбленої справи
Кожен день для Вадима — це боротьба. Він підтягується на турніку з візка, і кожне підтягування дається йому з неймовірними зусиллями. На його обличчі видно біль, але він продовжує.
Коли школа закінчується, діти й підлітки приходять на майданчик. Дехто спостерігає за Вадимом здалеку. Батьки відвертають погляд.
— Люди часто уникають зорового контакту з тими, хто має інвалідність. На жаль, це досі поширене в нашому суспільстві, — каже він.
На одному з конгресів у березні перша леді України Олена Зеленська поділилася статистикою: половина українців сприймає людей з інвалідністю як «невидимих».
— Соціальна невидимість завжди має одну причину: відсутність можливостей, — наголосила Зеленська.
Вадим мріє відвідувати школи, щоб долати упередження:
— Діти та підлітки — відкриті. Саме там потрібно починати, щоб побороти страхи. Але я ще не готовий морально.
Інша мрія здається більш досяжною: знову працювати з собаками. До війни Вадим керував школою з дресирування й фізичної реабілітації тварин. Він також розводив кавказьких вівчарок:
— Це неймовірна порода — віддана й вільнолюбна. Їхня довіра безцінна, — каже він, показуючи фото своїх собак.
Боротьба триває
Повернення до собак — мрія, на яку знадобиться багато сил. Щоночі Вадима переслідує сон, у якому він втратив обидві ноги. Він намагається знайти їх під ковдрою, але заснути знову виходить не завжди.
Тілль Маєр документує війну на сході України з 2017 року. З початку повномасштабного вторгнення він регулярно висвітлює наслідки війни. Його роботи здобули численні нагороди. Остання книга Маєра «Фронт Європи — війна в Україні» нещодавно вийшла у видавництві ibidem.
Ірина Коваленко адаптувала цей текст для The Ukrainian Review
