Андрія Мельникова били з особливою жорстокістю, бо потрапив у російський полон у Маріуполі і сам родом з Макіївки, тобто “зрадник донбаського народу”. У полоні чоловік схуд на 60 кг, пережив інсульт, йому поламали ноги: півтора роки не міг ходити і побратими носили його на руках. У тих п’яти колоніях, де він перебував впродовж двох років, медики жодного разу не заходили до його камери.
Колишній бранець Росії певен, що наглядачі отримали команду знущатися з українських військових, а на тих, хто проявить бодай якусь толерантність, чекали репресії. А що ж російський Червоний Хрест? І на це питання Андрій Мельников має свою відповідь.
Після звільнення з полону, 31 січня 2024 року, Андрій отримав належну допомогу в спеціалізованому медичному центрі у Нових Санжарах на Полтавщині, потім лікувався у Львові, в санаторії у Трускавці, а потім домігся можливості реабілітації за кордоном. Крім потреби у продовженні лікування, перед Мельниковим постала нова проблема – йти йому було нікуди, адже домівка залишилася під окупацією. І хоча закон гарантує звільненим з російського полону тимчасове житло, жодна структура не змогла йому з цим допомогти.
Андрій Мельников сам на сам залишився зі своїми проблемами. В одній із довідок він написав, що не відчуває підтримки держави й перебуває у постійному стресі.
Я служу у ЗСУ з 2020 року. У Маріуполі було місце постійної дислокації нашої 56-ї мотопіхотної бригади. У квітні 2022 року, коли ворог оточив місто, частина військових (бійці полку “Азов” та частина 36-ї окремої бригади морської піхоти) пішли на завод ”Азовсталь”, а наша бригада – на комбінат імені Ілліча (тут тримали оборону частина тієї ж 36-ї бригади морських піхотинців, 501-й окремий батальйон морської піхоти та бійці 56-ї бригади ). Це було вже у квітні. Нам не вистачало снарядів, патронів, води, їжі
14 квітня росіяни повністю взяли у кільце “Азовсталь” і комбінат Ілліча. Через безвихідне становище 36-та бригада зв’язалася з президентом, і він сказав: “Якщо не можете прорватися та вийти з оточення, тоді здавайтеся у полон”.
Ми повинні були вийти з комбінату 10 квітня у бік Волновахи. Але ми не вийшли, тому що першу колону, яка спробувала вийти, повністю знищили (її очолював комбриг 36-ї бригади Володимир Баранюк, який, як з’ясувалося невдовзі, потрапив у полон ). Ми спробували прорватися 14 квітня, це було уночі, але там шансів не було… Нас чекали: з одного боку стояли “Гради”, з іншого – танки. Нас узяли у полон.
Жахи російського полону
Скільки бійців загинуло при спробі прориву?
Багато. Близько 800 людей. А тих, кого взяли у полон, спочатку відправили в Оленівку (колонія неподалік селища Оленівка у Волноваському районі Донеччини, де окупанти влаштували табір для українських військовополонених, насамперед оборонців Маріуполя ). Мене та ще побратимів через кілька днів відправили у Волгоград. Восени, точніше 2 жовтня, нас перевели у Владімір, звідки мене 23 червня 2023 року вивезли під Курськ, а через тиждень – у колонію у Мордовію [республіка в Росії – ред.].
31 січня 2024 року через обмін полоненими з російських в’язниць додому повернулися 207 наших захисників, але у той хвилюючий момент, коли Ваші побратими виходили з автобуса вже на території України, Вас не було серед них. Чому?
Я був найважчий хворий серед них. В автобусі нам відразу запропонували швидку медичну допомогу і я попросив зробити знеболювальні уколи, тому що мені було погано. Нас на обмін везли цілий тиждень. Обміняти хотіли 24 січня, вже і у літак посадили, але через те, що наші сили збили російський літак, обмін зупинили і нас приземлили у Ростові. [24 січня 2024 року у Бєлгородській області зазнав катастрофи російський військово-транспортний літак Іл-76. Спочатку російські пропагандисти стверджували, що на борту перебували українські військовополонені].
Як проходить зустріч з представником Червоного Хреста? Ви з ним віч-на-віч у камері?
Ні, не один, поруч стоїть кат. У камері площею 15 квадратних метрів нас було восьмеро. Представник Червоного Хреста заходить разом з наглядачем в’язниці, все роздивляється. Розмовляє російською мовою, запитує як годують та як ставляться до полонених. Доводиться говорити, що все добре. Того, хто посміє поскаржитися, потім б’ють, влаштовують тортури.
Один поскаржився, що полоненим не дають можливості подзвонити рідним – потім побили не лише його, а й нас усіх. А своїх телефонів у нас немає – ми всі їх порозбивали, коли потрапили у полон. У нас забирали все – навіть дерев’яні хрестики, шнурки.
Чи могли ви спілкуватися з полоненими з інших камер?
Ні, не могли. Коли когось ведуть коридором, нас завжди відвертали до стінки і голова має бути опущена. Ми голову ніколи не піднімали, інколи розмовляли пошепки. Нам ні з ким не дозволяли розмовляти.
Наглядачі дуже жорстоко ставляться до наших полонених із, так би мовити, власної ініціативи чи це загальна практика у колоніях?
Їм дали наказ над нами знущатися, і вони його виконують. Вони навіть один одного бояться, бо якщо вертухай [на сленгу часів ГУЛАГу старший тюремний наглядач] помітить, що хтось толерантно ставиться до полоненого, його також можуть посадити в тюрму. В Україні свобода слова, а у Росії – сталінізм. Водночас у колоніях багато є й таких наглядачів, що отримують насолоду від знущань над нами.
Ми спочатку боялися чеченців, адже чули, що вони будуть нас різати. Але ті більш дружні – не чіпали поранених. Якщо скажеш йому, що ребро зламане і болить – він вдарить тебе в інше ребро. Вони також не чіпають літніх людей, можуть раз вдарити по сідниці. Чеченці набагато людяніші, ніж росіяни.
Коли нас звільняли, ми кричали: “Слава Україні!”. Росіяни все це бачили і наступного дня приходили у казарми і знущалися над усіма нашими хлопцями, які залишилися у камерах.
Там завжди б’ють, і це треба витримати. Там ніколи не можна щось сказати проти, завжди потрібно погоджуватися. Якщо не погодишся – тебе вб’ють. В Оленівці так хлопця вбили – у нього було хворе серце і він не витримав катувань.
У в’язниці Ви втратили здоров’я?
Так, звісно. У колонії в Мордовії нас сім місяців поспіль змушували щодня стояти по 16 годин, навіть в туалет не випускали. А у Володимирській в’язниці нас змушували весь час сидіти і дивитися поперед себе, і це також дуже важко – у тебе починають горіти сідниці. В іншій колонії полонених змушували весь час лежати, не заплющуючи очей, інакше до тебе відразу приходять і б’ють. За нами постійно стежили через відеокамери.
Зі мною у камері сидів пацан, він розповідав, як його кинули у карцер на три доби прямо у сечу – у той карцер всі ходили мочитися, то був туалет. Хлопцю наказували спати прямо у сечі.
У в’язниці у Володимирі практикували психологічні знущання – по полонених стріляли холостими. У сусідній камері ми чули постріли, тому думали, що хлопців вбивали, адже вони потім зникли з тюрми. Одного з таких я потім зустрів, коли й сам вийшов на волю.
Там нас психологічно катували: розстрілювали холостими патронами, цькували собаками, одягали на голову пакет і душили, потім матюкали. Через це саме у Володимирі у мене стався інсульт.
Як не зламатись у таборах? І чи це взагалі можливо?
Не всі витримували тортури, залазили під нари і вішалися… Кати дуже не любили татуювання, без різниці – заєць чи вовк. Змушували все те зрізати ножем. Багатьох полонених з татуюванням забили до смерті, або струм пускали так сильно, що серце не витримувало і вони помирали.
Як вплинув полон на ваше здоров’я?
У полоні я втратив 60 кг. У мене поламані ребра, вибиті зуби, був інсульт, гнилі трофічні виразки на ногах. В останні дні я не міг ходити… Ще на фронті мав дві контузії, але пройшло забагато часу, і жоден апарат вже нічого не підтвердив.
Після визволення з полону яким був ваше подальше лікування та реабілітації?
Після визволення нас відвезли на реабілітацію до медичного центру у Нових Санжарах, там нас гарно годували, давали вітаміни. Я весь час їв. У мене болів живіт, але я все одно їв. Так за місяць відразу набрав п’ять кілограмів.
Згодом ви потрапили до Німеччини. Як проходить тут лікування, чи задоволені?
Так, задоволений. Але спочатку МОЗ не хотів мене випускати за кордон. Тому я звернувся до уповноваженого з прав людини Дмитра Лубінця, у Міноборони та до президента Зеленського. Через “кіпіш”, який я підняв, мене таки вирішили відправити за кордон.
Жанна Яхній, координаторка проєктів UA Veterans Germany
