Росія дедалі активніше використовує риторику миру як інструмент зовнішньої політики, водночас системно готуючись до затяжної війни. Перехід до воєнної економіки, зростання оборонних витрат і зміни в мобілізаційній політиці свідчать про інституціоналізацію війни як державної моделі. На цьому тлі дипломатичні ініціативи Кремля радше спрямовані на управління війною, ніж на її завершення.
Мирна угода між Україною та Росією викликає не менше суспільної уваги в Україні та Європі, ніж питання гарантій безпеки. Логічно припустити, що війна має завершитися підписанням політичного документа між сторонами. Водночас постає питання, чи справді Росія готова підписати угоду? Їхня офіційна позиція, зафіксована у заявах Кремля та МЗС РФ, залишається незмінною з 2022 року. Російська сторона й надалі наполягає на відмові від вступу України до НАТО, від частини своїх територій, зменшення кількості українських військ, російська — друга мова та інші політичні й гуманітарні вимоги. Сукупність дій Кремля радше вказує на готовність до продовження війни або ж до укладення угоди виключно на власних умовах.
Україна продовжує працювати над формуванням майбутніх домовленостей і наполягає на чітких гарантіях безпеки. На початку січня вона підписала декларації домовленості разом із Францією та Великобританією про розміщення інтернаціональних військ на території України. Йдеться не про негайне військове розгортання, а про рамкові гарантії на майбутній період.
Якщо європейські держави уникають розгортання сил сьогодні через страх ескалації, це формує для Кремля сигнал не про стримування, а про межу західної готовності до ризику. У такій логіці обіцянка майбутньої військової присутності після припинення бойових дій не сприймається як реальна гарантія безпеки, а радше як відкладене зобов’язання, яке за потреби може бути переглянуте або не реалізоване. Наразі ця дія більш направлена до нормалізації думки про присутність європейських військ серед європейського населення і носить радше політичний характер ніж військовий. Подібні сигнали раніше використовувалися західними урядами для поступової зміни суспільного сприйняття військової присутності за кордоном: після 2014 року НАТО роками готувало громадську думку до військової присутності в країнах Балтії через політичні декларації та ротаційні формати, перш ніж перейти до повноцінного розгортання сил у межах Enhanced Forward Presence. Аналогічно Франція перед операціями в Сахелі спершу використовувала рамкові політичні заяви й тренувальні місії, нормалізуючи ідею зовнішньої військової присутності для власного суспільства.
Важливо відзначити той факт, що в той час, коли Україна та європейські партнери обговорюють мирний план, Росія продовжує свою військову агресію проти мирних міст України, удари по енергетичній інфраструктурі цивільних об’єктах, погрожує Заходу та затягує переговорний процес.
Росія намагається створити образ сильнішого супротивника ніж вона є насправді на цьому етапі. Особливо враховуючи останні дані стану економіки країни. Бажання «миру» для Росії є лише інструментом для відтягування введення нових санкцій та надання допомоги України, а виграти час.
Економіка Росії
Для покриття військових витрат РФ активніше використовує Фонд національного добробуту. За оцінками економістів Financial Times та The Moscow Times, ліквідна частина Фонду національного добробуту Росії може суттєво скоротитися вже у середньостроковій перспективі, якщо збережеться нинішній рівень військових витрат і бюджетного дефіциту. Це змушує керівництво Кремля шукати альтернативні шляхи. У відповідь вони почали обговорювати підвищення податкового навантаження, зокрема можливість збільшення ПДВ, як один зі способів фінансування військових витрат, що означає перенесення фінансового тягаря війни на населення і посилення інфляційного тиску.
Перехід на воєнну економіку, збільшення потужностей ВПК та імпортозаміщення дали невеликий поштовх для покращення ситуації економічної динаміки. Виплати військовим та збільшення робочих місць в оборонній промисловості призвели до вливання фінансів до глибинок Росії. Це сприяло економічному зростанню у 2023-2024 роках. Голова Центробанку Росії Ельвіра Набіулліна у 2025 році публічно визнала, що чинна модель зростання, заснована на воєнних витратах, вичерпує свої можливості й не може бути довгостроковою. Усе свідчить про те, що економіка Росії повертається до стагнації та рівня, близького до довоєнних показників.
Водночас не варто забувати про Китай, який допомагає врятувати важке становище Росії. Не зважаючи на те, що китайські підприємства не спішать інвестувати у РФ, побоюючись західних санкцій, Кремль поступово впроваджує заміну долара на юань і тісну співпрацю з китайським керівництвом. Переорієнтація експорту російських ресурсів на ринки Азії та глобального Півдня допомагає пом’якшувати фінансовий тиск.
Як зазначають ті ж аналітики Financial Times та The Moscow Times попри повільний процес саморуйнування Росія ще має змогу продовжувати війну в Україні. Ознак неминучого економічного колапсу наразі немає.
Оборона РФ
Поява велосипедів, мопедів, ослів та коней на фронті часто помилково інтерпретується як свідчення деградації російської армії та критичного стану російської економіки, а також як доказ ефективності санкцій. Це трактування є оманливим і формує уявлення про безнадійний стан російської армії та швидке завершення війни. У довгостроковій перспективі це може сприяти зниженню рівня суспільної мобілізації в Україні та послабленню рішучості європейських партнерів.
Фінансові показники свідчать, що Росія не скорочує, а нарощує військові зусилля. Витрати на оборону та озброєння у 2024 році становили 7,1 % ВВП (це на 38% більше ніж у 2023 році) це майже 149 мільярдів доларів. Для порівняння, Німеччина — передова економіка Європи, витратила в цьому ж році 88,5 мільярдів доларів, що склало 1,9 % ВВП. Ця різниця вказує не на виснаження, а на перехід до воєнно-мобілізаційної моделі. Кремль перерозподілив бюджетні ресурси на користь оборони та промислово оборонного комплексу коштом цивільних секторів, що свідчить про те, що він збирається воювати й далі.
В довгостроковій перспективі Росія планує збільшення потужностей ВПК та формування державної програми озброєнь на основі майбутніх бойових спроможностей російської армії. Про це заявив міністр оборони РФ Андрій Білоусов. Мова йде не про кількість танків чи ракет, а про формування бойових сценаріїв, під які заздалегідь перебудовується економіка та військово-промисловий комплекс. Це говорить про те, що Росія інституціоналізує війну як нормальний стан держави.
Зміни також торкнулись процесів мобілізації. Для підвищення ефективності набір буде виконуватись увесь рік і призовники мають змогу за цей час пройти всі необхідні перевірки для відбору кандидатів, а вже навесні та восени буде відбуватись розподілення. Білоусов повідомив, що лише у 2025 році контракт підписали 410 тисяч добровольців. Таким чином, зміни у форматі призову спрямовані не на короткострокове поповнення втрат, а на створення стабільного механізму постійного поповнення особового складу.
Росія не схиляється до миру і погодиться припинити бойові дії в Україні лише на власних умовах. Риторика президента РФ у публічних виступах спрямована на підготовку суспільства до затяжної війни, що дозволяє припустити: Кремль розглядає воєнний шлях як довгостроковий інструмент зовнішньої політики, а не виключно як етап війни проти України.
Військова ескалація
6 січня Україна разом із Францією та Великою Британією підписала важливі політичні домовленості про співпрацю та безпеку, зокрема щодо майбутнього розгортання багатонаціональних сил після можливого припинення війни. Кремль повідомив, що розміщення іноземного контингенту на території України буде ескалацією «конфлікту». 8 січня Росія атакувала українське місто Львів, балістичною ракетою типу “Орєшнік”, яку російська влада позиціює як елемент стратегічного стримування. Цей удар вписується в логіку демонстративної ескалації, спрямованої не лише проти України, а і як сигнал для західних партнерів — з огляду на тип застосованого озброєння, близькість цілі до кордонів НАТО та момент атаки, що збігся з активізацією дипломатичних ініціатив Заходу.
Після атаки Кая Калас на своїй сторінці Х написала, що не бачить прагнення миру зі сторони Росії, але важливо надати гарантії безпеки для України:
«Путін не хоче миру, відповіддю Росії на дипломатію є ще більше ракет і руйнувань. Ця смертельна схема повторюваних масштабних російських ударів триватиме доти, доки ми не допоможемо Україні її зламати.
Повідомлення про використання Росією ракети «Орєшніик» є очевидною ескалацією проти України та має слугувати попередженням для Європи й США.
Країни ЄС повинні глибше зазирнути у свої запаси протиповітряної оборони та негайно здійснити постачання. Ми також маємо ще більше підвищити ціну цієї війни для Москви, зокрема через жорсткіші санкції.».
Таким чином, на тлі декларативної готовності до гарантій безпеки, Кремль відповідає ескалацією, що вкотре підриває саму ідею переговорного компромісу.
Олексій Мельник, співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова, ділиться своїми спостереженнями стосовно нинішніх змін у військовому плануванні та промисловій обороні Російської Федерації:
«Я б все-таки говорив, чи принаймні виходив з того, що Росія не має намірів завершення війни на підставі якогось компромісу. Той варіант, який міг би влаштувати Росію — це поступова капітуляція України. І перший крок — це погодження на ті умови, які висуваються: це добровільний вихід з контрольованих урядом територій Донецької, Луганської областей та взяття на себе зобов’язань стосовно неприєднання до НАТО. Але той, хто знає Росію, повинен чітко розуміти, що Росія на цьому не зупиниться. За цим підуть наступні вимоги і наступні, поки не встановиться проросійський режим, що позбавить Україну будь-якої суб’єктності. Це якщо ми говоримо про цілі і варіанти завершення війни, російської агресії проти України».
Війна для Росії — це формат існування говорить Мельник, вони будуть добиватись поступової капітуляції України:
«Якщо розглядати перспективи загалом, війна на сьогоднішній день для Росії стала форматом існування на довший термін. Якщо у 2022 році для України вона набула екзистенційний характер, то для Росії вона була війною вибору. Тобто Путін міг починати, міг не починати. А сьогодні він і весь його путінський режим вже попали в оцю пастку. Вони не можуть зупинитися. Це вже формат, модус операнді російської економіки, російського суспільства і в принципі існування російського режиму.
Тому, якщо ми дивимося на події в Україні, варіант один — що Росія буде добиватися від неї поступової капітуляції.
Другий варіант, це якщо за якихось обставин, зараз навіть важко сказати яких, Дональд Трамп почне радикальні якісь дії і Росія зупиняється, припиняється вогонь. Проте військову машину не можна зупинити — цей розкручений маховик доведеться кудись направляти. Ну і найбільше, скажімо, на сьогодні загрозливий напрямок, це країни Балтії, Естонія зокрема».
Олексій Мельник зазначає, що основна ціль мирного плану – підрив України з середини й розкол між союзниками:
«Якщо подивитися на перший проєкт цього плану, там було 27 пунктів, можна помітити надзвичайно низьку якість підготовки проєкту.
Таке враження, що він був написаний ніби на якійсь серветці, накидали-накидали пунктів, не завжди між собою пов’язаних, можливо об’єднаних якоюсь певною ідеєю, але це не характерно для Росії. І це ознака того, що автори цього проєкт 27 пунктів, точно не збиралися над ним працювати, щоб вийти на якийсь прийнятний варіант. Але, якщо подивитися на приклад Мінських домовленостей, авторства Козака, як ми знаємо, одного з найближчих помічників Путіна, якого усунули, то там, в цих домовленостях чітко прослідковувався план — як досягти цілей, на той момент, які були в Росії, які в принципі не змінилися — підриву України зсередини. Як досягти цілей за допомогою мирного плану.
Це був злий геній, Козак, його план сам по собі був геніальний. Я маю на увазі за своєї підступності, послідовності дій, чого не видно було в цьому проєкті. Тому очевидно, що головна мета цих пропозицій і взагалі участі Росії в переговорному процесі це уникнути різких рухів з боку Трампа».
На його думку, є ще додаткові цілі задля яких використовується мирний план:
«Окрім того, є ще інші цілі, які також використовуються. Це внесення розколу між Європою, Україною і Сполученими Штатами. Путін хоче відтягнути той момент, коли Трамп «гучно гримне дверима», введе якісь дієві санкції чи вдасться до якихось радикальних дій. Разом з тим пограти на цих вразливостях, які зараз намітилися між Європою і Америкою».
Мир як інструмент війни
Ґустав Ґрессель, військово-політичний аналітик і колишній старший дослідник European Council on Foreign Relations, який нині працює в Міністерстві оборони Австрії, зазначає, що Росія теоретично може декларувати готовність до миру, але питання в тому, чи здатна вона на нього на практиці.
«Для тоталітарного режиму мобілізація проти ворога є практичним інструментом. Крім того, загроза бути відправленим на фронт працює ефективніше, ніж просто загроза ув’язнення. Звісно, відійти від моделі воєнної економіки було б складно, але це цілком можливо».
Ґрессель вважає, що мирна риторика використовується як інструмент — саме з цієї причини Москва веде переговори з Віткофом та його колегами.
«Мета — розділити Захід, відокремити США від коаліції союзників, підірвати суспільну підтримку постачання озброєнь Україні. Фіктивні переговори є для цього зручним інструментом».
Сам термін «переговори», на його думку, має різне розуміння для Росії та Заходу. Кожен трактує його по-своєму:
«Існує принципово різне розуміння самого терміна «переговори» між Росією та Заходом. Для Заходу переговори — це альтернатива війні, перспектива мирного врегулювання або принаймні стану ненасильницького конфлікту, яким керують люди в костюмах і краватках, а не у військовому спорядженні. Для Росії ж переговори є частиною воєнних зусиль. Міністерство закордонних справ, так би мовити, прикриває «паперовий фланг» армії».
Ґрессель каже, що переговори необхідні лише для того, щоб ізолювати Україну і припинити західну допомогу. Це військова операція проти опонентів, яка відбувається ще до початку військових дій.
«Переговори потрібні для підвищення шансів на успішні військові операції проти опонентів ще до війни (послаблення ворога через договори про контроль і обмеження озброєнь, ізоляція жертви через положення про нейтралітет, блокування оборонної підготовки через механізми колективної безпеки тощо) або для покращення шансів на перемогу вже під час війни (через фіктивні перемир’я, умови яких дозволяють Росії відновити бойові дії у вигідніших умовах тощо).
Через цю різницю в сприйнятті цілей і цінності переговорів західні політики — раніше переважно європейці, а тепер американці — часто ведуться на російські «переговорні» ініціативи або повністю неправильно оцінюють ситуацію».
Аналітик погоджується з тим, що поточна політика РФ спрямована на довгострокову конфронтацію із Заходом:
«Наскільки нам відомо з чинних контрактів російського оборонного сектору, вони не планують скорочувати виробництво навіть у роки після можливого завершення війни. Вони розбудовують військову інфраструктуру в Білорусі та поблизу кордону НАТО у Фінляндії, нарощують вербування диверсійних агентів для підготовки до ескалації. Їхні збройні сили не планується демобілізувати після завершення агресивної війни проти України — навпаки, військові підрозділи будуть розподілені по новоокупованих територіях, у Білорусі та в Ленінградському військовому окрузі».
Ґрессель нагадує, які методи РФ використовувала до повномасштабного вторгнення до України. Він показує, що всі інструменти, які Росія раніше використовувала, нині спрямовані на Захід:
«Варто пам’ятати, що агресія проти України мала довгий пролог: нарощування пропагандистської війни (з 2003 року), створення політичних проксі-структур усередині України (1997–2014), підготовка до прихованих військових операцій (2007–2014), їхнє здійснення (2014–2022), підготовка до повномасштабного вторгнення (2014–2022) і, зрештою, його реалізація. Зараз щодо Європи ми бачимо підготовку як до прихованої, так і до відкритої агресії. Якщо європейці не зможуть вибудувати переконливу систему стримування, вони матимуть свій власний 2014-й або 2022-й».
Висновок
Війна перестала бути інструментом політики РФ — вона стала її основою. Відбувся перехід від авторитарної держави до воєнної диктатури. Війна була інституціоналізована як модель існування держави. Йдеться не про те, чи хоче Росія воювати, а про те, що вона не має більше іншого способу існування.
Розуміння цього змушує по-іншому дивитись на сам процес переговорів та узгодження мирної угоди між Росією та Україною. Для України це означає не кінець війни, а зміну її форми.
Намагання європейських лідерів відновити контакт із хазяїном Кремля та підписання політичних декларацій з Україною про можливі гарантії безпеки без видимих практичних результатів свідчать про те, що Захід одночасно готується до війни й намагається її уникнути.
Важливо усвідомити, що політика переговорів та «заспокоєння» чи підкупу вже не працює. Ставки виросли — і час діяти. Немає підстав очікувати, що Кремль робитиме інакше.
