“ … частина моєї роботи як журналіста полягає не лише в тому, щоб повідомляти новини, але, я думаю, і в тому, щоб намагатися тримати Україну в центрі уваги Сполучених Штатів і Європейського Союзу, а також політиків у тих країнах, які можуть допомогти Україні і вплинути на її прогрес у майбутньому”
Інтерв’ю з Крістофером Міллером, журналістом Financial Times. Вперше він приїхав в Україну в 2010 році і провів близько двох років як волонтер у Бахмуті (тоді Артемівськ), Донецька область. Він був в Україні під час війни, а зараз пише репортажі з охопленої війною України.
Станіслав Кінка: Доброго дня, Крістофере, розкажіть, чому Ви вирішили приїхати в Україну в 2010 році? Якою була Ваша мотивація?
Крістофер Міллер: Я ніколи не планував їхати в Україну. Я був журналістом в Орегоні, де я народився і виріс, і працював у тамтешніх ЗМІ. Того року [2010] я закінчив університет і шукав більш серйозну роботу в журналістиці. Але їх було не так багато. Я вирішив зробити перерву і трохи помандрувати. Я знайшов програму Корпусу миру США. Я подав заявку на цю програму, і вони запитали мене, куди б я хотів поїхати. А світ дуже великий. Я сказав, що хотів би поїхати кудись в Африку, Південну Америку чи Східну Європу, і знаєте, це було схоже на гру в рулетку – багато різних можливостей, і в жодній з них ти не можеш бути впевненим у правильному виборі.
Я отримав листа поштою, в якому йшлося: “Вітаємо, ви станете частиною Корпусу Миру в Україні”. Тож через кілька тижнів я сів на літак до Вашингтона, а потім до України. Я прибув до Києва 1 квітня 2010 року, і для мене все це було абсолютно новим. Я не маю родинних зв’язків з Україною, я не є етнічним українцем, тому для мене це було абсолютно чуже місце, новий досвід, і це була дуже велика крива навчання, тому що я не говорив ні українською, ні російською мовами. Коли я приїхав, то спершу запитав, чи можу я поїхати жити і працювати в Західну Україну ( через ту інформацію, що я дізнався про Україну за той короткий період, який мені довелося підготуватися перед приїздом сюди). Мені сподобався Карпатський регіон, тому що я виріс в Орегоні, де у нас дуже гарна природа, гори, річки, і це нагадувало мені Західну Україну з того, що я читав про неї.
Тож я попросився на Західну Україну та/або в Крим, тому що це було біля моря, і я виріс біля моря, і там були гори на південному узбережжі. І, звичайно, з моїм щастям, програма Корпусу Миру сказала “ні” – ми відправимо тебе на Східну Україну, і ти поїдеш у місце, яке називається Донецька область. Потім я провів деякі дослідження і, знаєте, з’ясував, що це не зовсім те, що я уявляв собі про те, де я буду жити і працювати. Українці, з якими я працював протягом наступних двох років, відвезли мене до Бахмута, який, звісно, тоді ще називався Артемівськом. Наступні два роки я жив і працював у Бахмуті та сусідньому селищі Іванівському, яке тоді ще називалося Красне Село.
С.К.: Яким було Ваше перше враження від Бахмута? Це місце стало для Вас рідним на два роки. У Вас були свої очікування щодо того, що Ви побачите в цьому східному промисловому регіоні України, чи це було щось дуже нове, про що Ви щойно дізналися з перших вуст?
К.М.: Це все було дуже новим, безумовно. Знаєте, я виріс в Портленді, штат Орегон, який технічно є великим містом у США, але все ж таки не дуже великим. Частину своєї юності я провів у передмісті Портленда, штат Орегон. Бахмут для мене був чимось на кшталт передмістя, в якому я провів частину своєї юності. Там були гарні парки. Він був меншим, ніж там, де я виріс, але я думаю, що в ньому все ще проживало приблизно 80 000-90 000 людей; він відчувався як живе, дихаюче, працююче місто з усіма тими зручностями, які я мав у Сполучених Штатах, ви знаєте, театри, чудові кафе і магазини. Але, можливо, воно було трохи менш сучасним. Так, наприклад, перший рік, коли я жив там, у мене в квартирі не було інтернету, що, безумовно, було для мене зміною. Знаєте, темп життя був набагато повільнішим, але я ставився до цього досвіду без упереджених ідей.
Я хотів приїхати в Україну, точніше приїхати в Бахмут і працювати там з абсолютно відкритим серцем. Я знаю кількох людей, які вже мали досвід подорожей за кордон, жили в нових місцях і працювали в Корпусі Миру раніше. І їхня порада завжди полягала в тому, щоб не йти в цей досвід, думаючи, що це буде чимось, знаєте, специфічним у вашій уяві. Я хотів бути повністю відкритим до нового досвіду. І тому, як я пишу в своїй книзі, одним із способів, як я залишався відкритим і дозволяв собі відчути якомога більше, щоб вивчити мову, пізнати культуру, познайомитися з людьми і побудувати стосунки з ними, було майже завжди, за дуже рідкісними винятками, говорити “так” на кожне запрошення, на кожне прохання, яке я отримував. І так, кажучи “так” на все, про що мене просили, я потрапляв на дні народження та весілля, урядові заходи та спортивні змагання. Це приводило мене в деякі складні ситуації, з яких мені доводилося виходити, але це дозволило мені дуже швидко стати частиною спільноти, навіть будучи аутсайдером.
С.К.: У чому, на Вашу думку, полягають основні відмінності між американським та українським суспільством? Часто кажуть, що українці відрізняються від європейців та американців, яку різницю Ви відчули тоді?
К.М.: Це дуже гарне запитання. Є кілька дрібних речей, які я одразу помітив. Я згадаю першу з них. Це погляд на особистий простір. Сполучені Штати – дуже велика країна. У нас багато простору, і ви знаєте, що ми не говоримо так близько один до одного. Ми даємо один одному простір, коли зустрічаємося, коли ходимо в кафе, коли вітаємося або коли розмовляємо віч-на-віч. Часто багато американців живуть у заміських будинках з подвір’ям і гаражами. І, знаєте, я думаю, що концепція простору дуже американська, тоді як в Європі багато людей живуть в квартирах і кондомініумах, і там вони живуть ближче один до одного. Це стосується і України, і коли я переїхав до своєї квартири в Бахмуті і одразу ж почав зустрічатися з людьми, всі говорили зі мною дуже близько. Всі відчували себе так, ніби весь простір був наче спільним простором.
Там не було такого поняття особистого простору, яке існувало там, де я виріс, тож це було перше, що я помітив. Це було дуже незручно, і мені знадобився певний час, щоб відчути себе комфортно, щоб позбутися своїх культурних норм і жити так, як живуть українці. Але я думаю, ширше кажучи, американці, я думаю, через те, що ми маємо велику функціонуючу, хоча все ще не досконалу демократію, ми плануємо на майбутнє. Американці відкладають гроші на пенсію, вони планують свої сім’ї, вони планують свої майбутні подорожі. Багато з того, заради чого ми працюємо в Америці, – це роздуми про наше майбутнє, і я виявив, що багато моїх українських друзів у той час не замислювалися надто далеко в майбутнє. Вони жили сьогоднішнім або завтрашнім днем, і, знаєте, думати далі, ніж на наступний тиждень або місяць, було не дуже поширеним явищем, і я вважав це цікавим для себе. Здавалося, що так. Це був свого роду пережиток радянських часів, коли звичайні люди були пригноблені та пригнічені. [Лише] 20 років після здобуття незалежності було ще дуже новим поняттям, і я думаю, що на той час, у 2010 році, Україна не досягла такого прогресу як нова незалежна демократична країна, як за останні 10 років.
Я думаю, що прогрес пішов, і тепер, коли я розмовляю з людьми, вони відчувають, виглядають і говорять набагато менше, ніж, на мою думку, українці в 2010 році, тому що вони більш тісно пов’язані із західним світом і європейськими країнами, і багато людей, яких я знаю, подорожували до європейських країн, багато хто навіть їздив до Сполучених Штатів, і навіть зважаючи на війну, люди думають про свої сім’ї, люди думають про майбутнє, вільне від Росії, і про те, що може бути в Україні після війни. Я кажу це, розуміючи, що бувають такі моменти, як цього тижня, про який ми говоримо [6 вересня 2024], коли відбувається так багато російських ракетних обстрілів і атак безпілотників, і здається, що війна ніколи не закінчиться, і обіцянка завтрашнього дня не гарантована. Але я й досі вважаю, що українці сповнені рішучості боротися за майбутнє. Інакше не було б того опору, який ми спостерігаємо в агресивній війні Росії проти них.
С.К.: Ви перейшли до теми війни, і моє наступне запитання: яким було Ваше перше враження, коли Ви почули про повномасштабне російське вторгнення, і чи були Ви в той час в Україні? Що кажуть Ваші друзі або Ваша сім’я про те, що Ви залишилися в Україні?
К.М.: Ну, я живу в Україні з 2010 року, а репортажі з фронту роблю з 2014 року, коли Росія спочатку вторглася до Криму, а потім на Донбас. Моя сім’я та друзі знають, що моя робота тут дуже важлива для мене. І що за останні роки я навчився бути кореспондентом, який висвітлює війну. Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, я був готовий у тому сенсі, що у мене було все необхідне обладнання. У мене був досвід, необхідний для того, щоб знати, як поводитися у воєнних умовах, до яких, як мені здається, я не був готовий. Я не думаю, що хтось тут, в Україні, чи навіть за її межами, був готовий до масштабу російського вторгнення. У мене є свої джерела в уряді США та західноєвропейських країнах, які попереджали, що Росія може розпочати повномасштабне вторгнення в Україну. Але, як і багато українців, я не був упевнений, що воно буде настільки масштабним.
Я був упевнений, що Росія знову вторгнеться принаймні на Донбас, причому дедалі масштабніше, бо, звісно, війна там триває вже стільки років до 2022 року, але за кілька днів до 24 лютогоth [2022 року] мені зателефонували мої джерела і сказали: “Крістофере, послухай, ти маєш бути обережним: росіяни вторгнуться, і ми справді віримо, що вони вторгнуться до Києва”. Я був переконаний, що станеться щось велике. Я ще не знав, чи це станеться навколо Києва, тому 24 лютого [2022 року] я перебував у Краматорську Донецької області в готелі, і того ранку впали ракети, які розбудили мене, і я схопився з ліжка, щоб зібрати свою команду. Зі мною було ще троє людей, і ми спочатку перевели всіх у бомбосховище готелю, потім повідомили нашим рідним і друзям вдома про те, що відбувається, і дали їм знати, що ми в безпеці, а потім вирішили, що ми дуже швидко поїдемо назад до Києва. Ми бачили, що відбувається навколо столиці, і вважали, що те, що відбувається в Києві, в Київській області, цілком може вирішити результат війни.
С.К.: Які моменти за останні два з половиною роки війни в Україні Ви вважаєте найважливішими? Що було важливим для Вас особисто і, можливо, в масштабах світової політики? Що Вас шокувало?
К.М.: Я можу відповісти на це питання по-різному. Напевно, спочатку скажу, що я відчуваю полегшення від того, що всі мої добрі друзі та знайомі, яких я знав у Бахмуті та сусідніх містах Донецької області, змогли безпечно виїхати, і зараз вони переїхали в інші місця в Україні або виїхали за кордон, і вони в безпеці. Тому я відчув велике полегшення. Але з точки зору того, що мене шокувало, я маю на увазі, що масштаби вторгнення в перші тижні були, звичайно, шокуючими.
Думаю, наступним великим потрясінням для мене стало те, що сталося в Бучі і масове вбивство українських цивільних осіб російськими солдатами. Я думаю, що це шокувало мене, це, безумовно, шокувало українців, це шокувало світ і західних лідерів також. І я думаю, що це стало дуже важливим моментом, тому що протягом перших трьох тижнів багато західних урядів, включаючи уряд моєї країни в Сполучених Штатах, не знали, чи переживе Україна перші кілька днів або кілька тижнів повномасштабного вторгнення Росії. Коли Україна пережила цей перший місяць і змогла витіснити російських солдатів зі столиці, це було чудово. Але те, що було знайдено після цієї операції в Києві, було жахливим, і це активізувало підтримку Заходу. Це об’єднало Сполучені Штати, Велику Британію, Німеччину, усі інші європейські країни і країни НАТО на одній сторінці. І змусило їх колективно прийняти рішення про надання величезної військової та фінансової підтримки Україні. Україна показала, що може протистояти одній з найбільших армій світу. Вона також показала, на які звірства здатна Росія, і це стало величезним поворотним моментом в отриманні підтримки Заходу.
Несподіванкою стала, звичайно, Харківська наступальна операція українських військових у 2022 році. Я з великим здивуванням спостерігав за цим наступом і, звичайно, радів, коли українські війська повернули собі всю територію, втрачену на початку війни в Харківській області. Я думаю, що з того часу Україні стало набагато важче, і ми зараз перебуваємо в цьому критичному моменті, коли підтримка, про яку я згадував, з боку моєї країни та інших західних країн має зрости. Україна показала, що вона може боротися і що вона готова боротися навіть ціною великих жертв для свого народу. Але вона потребує більшої підтримки, і тому я сподіваюся, що, можливо, наступним великим сюрпризом стане те, що західні уряди, зокрема американський, скажуть: “Добре, ми збираємося надати вам набагато більше зброї і більше підтримки, тому що, можливо, тепер вони повірять, що саме це може переломити хід війни”.
С.К.: Що спонукає Вас продовжувати висвітлювати війну в Україні для західних читачів і глядачів? Що для Вас виступає ресурсом для того, щоб продовжувати це робити?
К.М.: Як я вже казала на початку нашої розмови, я не українець, але я живу тут дуже довго, 14 років. У свої 40 років, це третина мого життя, яку я провів тут. У мене багато друзів-українців, і я вважаю, що це мій другий дім. Мені дуже небайдуже, що відбувається з Україною і що відбувається з моїми друзями. Тому я відчуваю відповідальність за те, щоб продовжувати розповідати про те, що відбувається. З роками західні ЗМІ та інші західні уряди часто починають звертати увагу на інші важливі світові події і забувають про Україну в ті моменти, коли вона потребує підтримки. Отже, частина моєї роботи як журналіста полягає не лише в тому, щоб повідомляти новини, але, я думаю, також і в тому, щоб намагатися тримати Україну в центрі уваги Сполучених Штатів і Європейського Союзу, а також політиків у тих країнах, які можуть допомогти Україні і вплинути на її прогрес у майбутньому. Саме тому я залишаюся тут. Це робота, яку я вважаю важливою. Я вважаю, що завдяки моєму досвіду, набутому тут, я маю всі можливості для виконання цієї роботи, і я відчуваю, що маю особисту зацікавленість у ній, оскільки я перебуваю тут так довго і маю глибокі зв’язки з місцевими людьми та місцями.
С.К.: Розкажіть про Вашу книгу про Україну. Я дізнався, що ця книга вийшла англійською мовою в Україні у 2023 році. Якою була основна ідея видання цієї книги, і хто є читачем цієї книги? Чи ця книга є більш цікавою для європейсько-американського читача, чи вона може бути цікавою навіть для українців? Чи плануєте Ви перекладати цю книгу з англійської на українську або інші мови?
К.М.: Книжка вже перекладена українською мовою і виходить цього місяця. Я думаю, що вона вже доступна. Якщо ви зайдете на сайт “Фабули” (харківське видавництво “Фабула“) – вона вже доступна онлайн, і я думаю, що вона починає з’являтися в деяких книжкових магазинах по всій Україні. Насправді, книга була написана для західної аудиторії. Вона була написана таким чином, щоб вони могли дізнатися про Україну так само, як і я. Тож книга не лише про повномасштабне вторгнення, і це не лише книга репортажів чи історії.
Натомість це книга про мою подорож Україною, про те, як я дізнався про країну, як я дізнався про людей і свій досвід, а потім, звісно, про всі основні події останнього десятиліття: вторгнення Росії та анексія Криму, війна на Донбасі, революція на Майдані та повномасштабне вторгнення, а також історії українців, яких я зустрів під час своєї подорожі Україною та під час роботи над репортажем. Щоб західна аудиторія могла познайомитися з людьми, яких я знаю в Україні. Отже, це історії про політиків та українських чиновників, але ще більше – про звичайних людей, про життя в Бахмуті, про життя до повномасштабного вторгнення, навіть до Майдану. А потім я проводжу своїх читачів через усі ці події, щоб вони могли зрозуміти їх у контексті сьогодення і дізнатися, як ми дійшли до того періоду, в якому перебуваємо зараз – коли Україна намагається дати відсіч повномасштабному російському вторгненню. Отже, аудиторія – це, звісно, західний читач, саме тому книга спочатку була написана англійською мовою.
Але видавництво “Фабула” звернулося до нас і запитало, чи можуть вони її перекласти, і я думаю, що для української аудиторії в книзі є багато такого, що, звичайно, знайоме українцям, тому що це українці, які пережили на власному досвіді Революцію Гідності та Майдан, і це українці, які не з чуток знають про війну, і вони знають людей, які були вбиті або поранені в російській агресивній війні. Але я думаю, що вони дізнаються про те, як ми, журналісти, представляємо події тут для наших західних читачів. Я думаю, що це забезпечить певну міжнародну перспективу і ширшу перспективу, але я також сподіваюся, що будуть історії українців, які зробили надзвичайні речі для своєї країни, про які вони, можливо, не читали.
Можливо, вони чули про це, але не знали всієї історії. Я також робив деякі речі, коли працював тут журналістом, які не робили інші журналісти, так? Я журналіст, який знайшов місце запуску ракети [установки] “Бук”, що збила MH17 у 2014 році. Я виявив перші докази військових злочинів Ігоря [Стрєлкова] Гіркіна у Слов’янську в 2014 році. Як журналіст я зробив кілька речей, які ніхто інший не робив, і про них написано в цій книзі.
Я б також сказав, що є ще одна аудиторія для цієї книги, яка, на мою думку, є важливою. Це молоді журналісти, які думають про те, чи хочуть вони висвітлювати війну, чи хочуть бути кореспондентами або писати для міжнародних ЗМІ.
Я був журналістом у Сполучених Штатах, до того, як приїхав в Україну, як я вже казав раніше, але я ніколи не планував бути іноземним кореспондентом. І я ніколи не думав, коли був молодшим, що буду військовим кореспондентом. Тож це все було для мене новим. І я думаю, що в книзі я розповідаю про те, як я пройшов шлях від не зовсім наївного, але недосвідченого кореспондента до кореспондента, який зараз працює в одній з найкращих газет світу і висвітлює одну з найбільших історій у світі.
С.К.: Отже, це як точка зору очевидця, і це трохи особлива точка зору, тому що якщо Ви живете в Україні, і всі ці речі відбуваються в Україні, то це дуже особисте для Вас. Це може бути особистим для Вас. Але Ви маєте іншу точку зору, щоб бачити це більш чітко. І, можливо, моє останнє запитання: Ви знаєте, що я представляю “The Ukrainian Review”, спочатку це був інтернет-проект, а зараз ми видаємо друковані журнали, і наша головна мета – спонукати більше європейців та американців читати про Україну, продовжувати підтримувати Україну, тому що, як Ви знаєте, війна, на жаль, триває. Отже, як донести до західних читачів і глядачів важливість підтримки України? Що Ви можете сказати цим людям у Сполучених Штатах Америки? Чому вони повинні підтримувати Україну? Хотілося б почути Ваші думки як американця, як громадянина Сполучених Штатів Америки, а також як журналіста, який багато років працював в Україні.
К.М.: Це дуже гарне запитання. Багато людей мені його ставили. Я думаю, що є кілька речей, які можуть зробити українці, західні союзники, журналісти чи люди, які знайомі з Україною, щоб допомогти іншим краще пізнати її. Оскільки ми говоримо також про книги, я згадаю одну річ, яку вважаю дуже позитивним розвитком, і це при тому, що я все ще аутсайдер, хоча я живу в Україні вже багато років. Я американський громадянин, я не українець. Я опублікував в Україні книгу, яка, на мою думку, є досить хорошою, і вона надає цінну перспективу. Але зараз, на щастя, з’явилося багато книжок українських письменників англійською мовою. До повномасштабного вторгнення це не було тенденцією. Але зараз у вас є кілька книг українських авторів, які були перекладені, видані спочатку в Україні, а потім перекладені англійською і нещодавно опубліковані.
Я рекомендую своїм друзям в Америці та Європі книгу Олександра Михеда “Мова війни”, яка стала бестселером в Україні. Зараз вона видана англійською мовою і доступна у Великій Британії та, можливо, по всій Європі. Інша книга – Ярослава Грицака. Я вважаю, що це чудова історична розповідь про Україну, її легко читати і легко зрозуміти стороннім. У нього чудовий голос, він дуже чітко пише про події і ставить історію в контекст. Тож я вважаю, що це позитивний момент. Крім того, для журналістів, я думаю, важливо, що західні ЗМІ не забувають цю історію, вони вкладають більше ресурсів у написання матеріалів про Україну з моменту повномасштабного вторгнення. Зараз у нас є кілька бюро, які відкрилися в Києві. Так, New York Times має тут постійне бюро, Washington Post має, Wall Street Journal має. Я працюю у Financial Times. Ми тут постійно працюємо на повну ставку, пишемо весь час. Це позитивний розвиток. Я сподіваюся, що більше ЗМІ будуть інвестувати у висвітлення України, а це означає, що більше людей будуть читати про Україну в своїх газетах в Америці, Німеччині чи Великій Британії. Що стосується українців, то я думаю, що зроблено і що українці дуже добре вміють – це те, що молоде покоління, покоління зумерів і міленіалів дуже добре користується соціальними мережами, а також вони вивчили англійську мову і розмовляють нею на рівні, який набагато вищий, ніж коли я приїхав у 2010 році. Вони можуть спілкуватися в Інтернеті з людьми, яких ви не повинні знати особисто, наприклад, можуть сісти на літак і полетіти до Брюсселя чи ще кудись, щоб поспілкуватися з людьми закордоном.
Я думаю, що вони роблять хорошу роботу, доносячи до решти світу те, що вони відчувають тут, які потреби вони мають, яка допомога тут потрібна. З точки зору практичних порад, наприклад, що ще можна зробити. Я маю на увазі, що я дійсно вірю в розмови, в спілкування з людьми, в спілкування з людьми і в те, щоб вийти з інтернету. Тобто, знаєте, зустрічатися з людьми особисто, якщо це можливо, а також намагатися налагодити зв’язок, намагатися налагодити зв’язок через онлайн-платформи, такі як ваша, так? Ви публікуєтесь кількома мовами і розмовляєте кількома мовами. Я думаю, що хороша річ, яка також відбулася і допомагає достукатися до інших людей, це те, що українські ЗМІ зараз публікуються не російською та українською мовами, як це було раніше, а українською та англійською мовами. І замість того, щоб завжди ходити на сайт Financial Times, New York Times або BBC, багато людей, які зараз дуже уважно стежать за Україною, дізналися, що вони можуть зайти на англомовні сайти “Української правди”, “НВ”, “Kyiv Independent” або “The Ukrainian Review” і отримати новини англійською мовою від людей, які відчувають те, що тут відбувається, з перших вуст. Так що це все позитивні речі.
Я думаю, що є й інші речі, які відбулися, які дійсно допомогли просвітити решту світу або, знаєте, людей за межами України. І я думаю, що слід пам’ятати, що це не лише новини, написання статей чи розмови про останні російські ракетні атаки, які вбили десятки людей, але й обмін інформацією про українську культуру – це справді чудовий спосіб залучити людей на свій бік і навчити їх розуміти важливість підтримки України. Так, наприклад, є кілька приголомшливих українських гуртів і виконавців, які, на мою думку, є фантастичними, і вони гастролюють по всьому світу. Даха Браха – один з них. Я обожнюю цей гурт. Я постійно слухаю їхню музику, і вони подорожують по всьому світу. Інші музичні виконавці теж. Є кілька чудових українських сучасних художників, які мають виставки в Лондоні та Нью-Йорку, тож це дійсно позитивні зрушення, які допоможуть Україні ділитися своєю культурою за кордоном. І, роблячи це, сподіваємося, знайти співчутливі очі та вуха людей за кордоном, які зрозуміють, чому важливо підтримувати Україну в її боротьбі з Росією.
С.К.: Я дуже дякую Вам за Ваш час і за нашу розмову. Тому що для нас дуже важливо почути цей зворотній зв’язок і зрозуміти, що ми не самотні в цій боротьбі. Після закінчення війни буде шлях до відновлення України. І, звичайно, Україна вже буде частиною західноєвропейського суспільства. І, можливо, навіть Європейського Союзу. І в цьому випадку англомовні українські медіа будуть дуже затребувані.
К.М.: Звичайно, я думаю, що ви зауважили важливу річ. Я б додав, що війна, безумовно, жахлива, люди гинуть, і вона робить жахливі речі, але якщо і є щось хороше, то це те, що зараз більше людей у світі знають про Україну, українців і культуру, ніж багато років тому. Ви згадали 2010 рік, і ми багато говорили про той час, коли я приїхав сюди. Я думаю, що тоді багато західних матеріалів все ще були засновані на стереотипах, і вони не розуміли, хто такі українці, і не малювали найкращої картини того, якою країна хотіла б стати. Але зараз набагато більше людей у світі знають, куди Україна хоче йти, що Україна думає і відчуває, і де вона бачить себе у світовому контексті. І тому, я думаю, це позитивна річ. Отже, коли ви сказали, що відновлення України почнеться після перемоги, я думаю, що коли війна закінчиться, це дійсно буде початком історії, чи не так? Саме тоді Україна стане на цей шлях відбудови, буде дивитися в майбутнє і будувати країну, за яку вона так важко боролася. Тож я думаю, що в цей момент писати про Україну буде ще цікавіше.
Інтерв’ю – Станіслав Кінка
Переклад – Ірина Коваленко
