Відповідно до статей 55 і 101 Конституції України, кожен має право на захист своїх прав, а парламентський контроль за їх дотриманням здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Його також називають омбудсманом України. З липня 2022 року цю посаду обіймає Дмитро Лубінець.
Під час повномасштабної війни роль Уповноваженого ВРУ з прав людини значно розширилася. Вдалося реформувати інституцію та визначити дев’ять ключових напрямів роботи. Серед них окремий напрямок – захисту прав громадян, постраждалих внаслідок збройної агресії проти України, який має особливе значення в умовах війни.
Офіс омбудсмана працює над поверненням незаконно утримуваних цивільних та військовополонених. Для цього, зокрема, Уповноважений ВРУ з прав людини проводить гуманітарну робочу комунікацію з російською Уповноваженою з прав людини. Здійснюється обмін посилками, листами, взаємні відвідування військовополонених.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини на всіх зустрічах порушує питання вчинення росіянами воєнних злочинів. Він також систематично надсилає листи до міжнародних організацій, як-от ООН та МКЧХ, щодо позасудових страт українських військовополонених на полі бою, які вчиняють окупанти.
Говорячи про ініціативу No Peace Without Justice та суміжні ініціативи та проєкти, що діють у цій сфері в різних форматах, які, на Вашу думку, ефективні інструменти та форми підтримки необхідні для подальшого підвищення результативності процесу публічної фіксації та постійного нагадування про воєнні злочини?
Будь-які постійні нагадування про воєнні злочини на всіх рівнях є важливими: на медійному рівні в українських та міжнародних ЗМІ, на рівні організації публічних заходів для інформування іноземної спільноти, на рівні визнання парламентами інших країн воєнних злочинів Росії геноцидом українського народу.
Загалом всі ініціативи та проєкти – це необхідні інструменти формування сталої міжнародної пам’яті, механізми тиску на державу-агресора та запобіжники повторення злочинів у майбутньому. Це не дозволяє звести воєнні злочини до абстрактної статистики чи тимчасового інформаційного порядку денного, а перетворює їх на зафіксовані факти, що потребують правової оцінки та справедливого покарання.
Водночас для підвищення результативності процесу публічної фіксації та постійного нагадування про воєнні злочини має бути організована системна робота із додержанням принципів та стандартів, що забезпечать можливість ефективного використання доказів у національних та міжнародних судах.
Така робота здійснюється правоохоронними органами України, зокрема в межах магістрального провадження щодо геноциду, що здійснює Офіс Генерального прокурора разом із Службою безпеки України, в якому аналізується весь масив воєнних злочинів, вчинених агресором.
Також значна кількість воєнних злочинів, скоєних представниками РФ, охоплена розслідуваннями міжнародних механізмів, задіяних в Україні, насамперед, Незалежною міжнародною комісією з розслідування порушень в Україні, що створена Радою ООН з прав людини у березні 2022 року, та Моніторинговою місією ООН з прав людини в Україні, що розпочала роботу в березні 2014 року.
Періодичні звіти та доповіді згаданих механізмів про результати діяльності з документування воєнних злочинів щоразу привертають увагу світової спільноти до воєнних злочинів РФ в Україні та сприяють консолідації зусиль для дипломатичного та економічного тиску на агресора.
За Вашими спостереженнями та зібраними свідченнями, воєнні злочини проти українських військовополонених є наслідком централізованої політики російської держави чи, радше, результатом рішень, ухвалених на рівні окремих підрозділів і командирів на місцях?
Воєнні злочини проти українських військовополонених не можна розглядати виключно як поодинокі випадки або наслідок рішень окремих командирів на місцях. Зібрані свідчення, численні задокументовані факти та повторюваність однакових практик у різних регіонах і підрозділах свідчать про системний характер таких злочинів, що вказує на наявність централізованої політики та усвідомленої толерантності з боку вищого військово-політичного керівництва Російської Федерації.
По-перше, масовість і регулярність катувань, нелюдського поводження, відмови у медичній допомозі та позасудових страт військовополонених свідчать про те, що ці дії не є винятком. Вони повторюються за схожими сценаріями, що характерно саме для системних практик.
По-друге, відсутність ефективних розслідувань і покарань у Росії, а подекуди й публічне схвалення насильства з боку офіційних осіб та пропагандистських медіа створюють атмосферу повної безкарності. У таких умовах злочини не лише допускаються, а й фактично заохочуються як інструмент залякування та деморалізації.
Також, як приклад, толерування та заохочення до таких злочинів – це заяви вищого військово-політичного керівництва РФ. У них спонукається та виправдовується застосування насильства щодо українських військовополонених.
Зокрема, на нараді в одному з командних пунктів управління Курського угруповання збройних сил РФ у березні 2025 року президент РФ заявив, що «представники українських формувань, що протидіють російській владі в Курській області, за законом вважаються терористами та потребують до себе відповідного ставлення».
Після повернення з полону значна частина українських військовослужбовців має ознаки тривалого виснаження, зокрема критичну втрату ваги та суттєве погіршення фізичного стану. Чи перебуває питання неналежних умов утримання військовополонених у постійному фокусі переговорного процесу, та яку позицію з цього приводу озвучує російська сторона?
Питання умов утримання українських військовополонених та незаконно утримуваних цивільних у російській неволі постійно порушується у межах комунікації з російською Уповноваженою з прав людини в РФ. Також є наголос на необхідності допуску МКЧХ до місць утримання українців у РФ та на ТОТ.
Важливо наголосити, що Росія порушує Женевську конвенцію про поводження з військовополоненими фактично у всіх статтях. Як приклад, на відміну від України, Росія не створила спеціальні табори для утримання військовополонених, і полонені комбатанти «розпорошені» по установах пенітенціарної системи РФ як ув’язнені особи. Жахливі умови утримання та нелюдське поводження призводять до виникнення або загострення хронічних хвороб, психічних розладів.
Катування, у тому числі які призводять до смерті, часто застосовуються для примушування полонених визнати провину в злочинах, скоєних щодо цивільних. Звільнені українські військовополонені повідомляють про системне цілодобове застосування фізичного насильства та психологічного знущання.
Так, 95% українських полонених зазнають тортур у російській неволі. Ці дані, зокрема, підтверджує Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні. Полонених морять голодом, тримають у холодних або переповнених камерах, не дають ліків (найбільша зафіксована втрата ваги — 77 кг за 5 місяців). Людей роками залишають без зв’язку з родинами. Їх змушують підписувати фейкові зізнання, піддають постійному психологічному тиску, принижують, ламають. Це все вибудована система.
Є непоодинокі випадки, коли військовослужбовці помирають після повернення з полону внаслідок виснаження та набутих в полоні хвороб.
Українська сторона прагне звільнення та повернення в Україну усіх військовополонених та цивільних осіб, позбавлених свободи внаслідок збройної агресії, що знаходяться в РФ та на окупованій території України.
Російській стороні запропоновані прозорі принципи проведення обмінів полоненими: насамперед повернення тяжкохворих та тяжкопоранених військовополонених, військових, які утримуються в полоні найдовше, та жінок.
Натомість російська сторона маніпулює темою повернення військовополонених, зокрема, коли це вигідно в контексті мирних перемовин і не додержується домовленостей.
У серпні 2025 року серед репатрійованих в Україну тіл були повернуті рештки 5 загиблих в полоні українських військовослужбовців. Вони були у списках «тяжкопоранених і важкохворих» полонених на обмін згідно з домовленостями у Стамбулі під час другого раунду перемовин. Але через затягування часу російською стороною не дожили до звільнення.
Які, на Вашу думку, реальні механізми міжнародного тиску можуть спонукати державу-агресора хоча б частково дотримуватися положень Женевських конвенцій?
Змусити державу-агресора хоча б частково дотримуватися положень Женевських конвенцій можливо лише через поєднання жорсткого міжнародного тиску, невідворотності відповідальності та постійної публічної уваги. Серед найбільш реальних і дієвих механізмів варто виокремити такі:
- Невідворотність юридичної відповідальності. Активізація розслідувань воєнних злочинів на рівні Міжнародного кримінального суду, національних судів інших держав (принцип універсальної юрисдикції), а також створення спеціальних трибуналів. Усвідомлення того, що злочини будуть розслідувані незалежно від часу, є одним із найсильніших стримувальних чинників.
- Персональні санкції. Запровадження та розширення персональних санкцій проти військово-політичного керівництва і тих осіб, які вчиняють злочини. Важливо, щоб санкції були не символічними, а такими, що реально діють.
- Міжнародна ізоляція. Обмеження участі держави-агресора у міжнародних організаціях, форумах, спортивних і культурних заходах. Ізоляція посилює політичну ціну порушення норм міжнародного гуманітарного права та демонструє, що ігнорування правил веде до системних втрат репутації та впливу.
- Постійний міжнародний моніторинг. Тиск на допуск міжнародних організацій (МКЧХ, спеціальних місій ООН) до місць утримання військовополонених, а також регулярні публічні звіти про порушення. Навіть частковий доступ і публічність можуть зменшити простір для порушень.
- Публічність і репутаційний тиск. Систематичне оприлюднення доказів порушень умов утримання полонених у міжнародних медіа та на дипломатичних майданчиках.
Загалом робота над тим, аби тиснути на ворога й змушувати його дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права, є надзвичайно важливою. А впровадження механізмів покарання за порушення гуманітарного права зможе зупинити подальші злочини та частково компенсувати завдану шкоду для нашої країни.
В інтерв’ю Deutsche Welle Ви наголосили, що російська сторона свідомо затягує процеси обмінів. Як Ви вважаєте, якими інструментами міжнародна спільнота могла б вплинути на цю ситуацію?
Головним методом впливу на позицію російської сторони у зазначеній ситуації може стати забезпечення політичного та економічного тиску на керівництво РФ з боку представників найбільш впливових держав та міжнародних організацій, насамперед ООН, із наполегливими Вимогами дотримуватися норм МГП й відійти від практики ігнорування його положень.
Окрім цього, всі вищеперелічені кроки у попередньому питанні також можуть змусити Росію повертати українських громадян.
Також варто зазначити, що міжнародний тиск є дуже дієвим інструментом. Прикладом є проведення Стамбульських домовленостей у середині 2025 року:
- Перший раунд відбувся 16 травня 2025 року. Тоді вдалося домовитися про обмін у форматі “1000 на 1000”. Це стало справжнім історичним прогресом: вперше від початку повномасштабного вторгнення вдалося повернути таку велику кількість людей додому – не лише військових, а й цивільних.
- Під час другого раунду переговорів у Стамбулі Україна знову порушила питання повернення наших людей. Пріоритетними категоріями стали тяжко поранені, хворі й особи до 25 років. А ось третій етап перемовин не приніс жодних відчутних результатів, попри те, що Росія погодила першочергові обміни військовополонених з найбільш тривалим терміном утримання.
Фактично російська сторона виконала лише домовленості за першим раундом. Адже молодих військових віком 18–25 років повернуто лише частину. Важкопоранених, хворих військовополонених російська сторона повернула також лише частину. А от військових, найдовше утримуваних у полоні, – практично взагалі не повернула.
Чи поділяєте Ви думку, що тривалі та справедливі мирні домовленості потребують належної правової оцінки злочинів проти військовополонених і цивільних осіб, та яким чином, на Вашу думку, міжнародна спільнота могла б уже сьогодні посилити свої зусилля, аби принцип No Peace Without Justice поступово набував практичного змісту в міжнародній політиці?
Тривалі й справедливі мирні домовленості неможливі без належної правової оцінки злочинів проти військовополонених і цивільних осіб. Історичний досвід свідчить: мир, побудований на замовчуванні злочинів або компромісах із безкарністю, є лише тимчасовою паузою перед новим насильством.
Також досягнення справедливого миру є неможливим без належної правової оцінки дотримання МГП державою-агресором, яка свідомо ігнорує норми Женевських конвенцій та Римського статуту Міжнародного кримінального суду.
Загалом запорукою тривалого та справедливого миру мають бути домовленості, побудовані на принципах верховенства права. Поновлення прав жертв війни (репарації, право на правду та ін.) має бути умовою мирної угоди.
Водночас безкарність за скоєні злочини знецінює будь-які гарантії миру. Якщо воєнні злочини залишаються без покарання, це стимулюватиме повторення актів агресії в майбутньому.
Дмитро Лубінець,
Уповноважений Верховної Ради з прав людини
