Кожен по-різному переживає досвід полону. Незалежно від того, коли саме люди потрапили в неволю – на початку повномасштабної війни, у її середині чи зовсім нещодавно, – багато хто повертається виснаженим, з підірваним здоров’ям, фізично й психологічно зруйнованим.
Хтось потребує тиші, відновлення та дистанції від пережитого, щоб почати жити заново. Хтось, навпаки, відчуває потребу діяти й свідомо бере на себе місію – нагадувати про те, що війна, полон і катування тривають. Саме завдяки таким людям світ продовжує чути про полон.
Дмитро Канупєр, позивний «Расті», – один із них. Він приєднався до спецпідрозділу «Азов» у 2020-му, коли йому було 20 років. У травні 2022 року, під час евакуації оборонців з «Азовсталі», Дмитро вийшов у полон за наказом головнокомандувача. У вересні 2023 року так званий «суд» на окупованій Донеччині засудив його до 29 років суворого режиму. Протягом 2 років і 5 місяців він перебував у чотирьох різних місцях утримання.
У жовтні 2024 року відбулися довгоочікуваний обмін та повернення додому. Дмитро пройшов реабілітацію, знову став до строю та сьогодні продовжує службу.
У мене було чотири основні місця утримання: Оленівка, Таганрог, Донецьке СІЗО та Макіївка. В Оленівці я перебував з 17 травня до 26 вересня 2022 року. Потім мене перевели до Таганрога – там я був майже рік, до 11 вересня 2023 року. Після цього десь півтора місяця я у Донецькому СІЗО, а останній період, з листопада 2023 року по 18 жовтня 2024 року, коли вже відбувся обмін, – у Макіївці.
Оленівка
На початку, коли нас привезли в Оленівку, все виглядало відносно нормально. Там вже були морпіхи з 36-ї окремої бригади, які потрапили в полон 12 квітня. Нам розповідали, що їх змушували проходити так званий «коридор», де їх били з обох боків, собак натравлювали. Тоді декілька людей навіть загинули. Те, що нас просто оформили, перевірили речі та фізично не чіпали, виглядало як щось незвичне.
У нас був барак, розрахований на 60 чоловік, в якому знаходилися 333 людини. Умови утримання були дуже погані, постійні допити, деяких людей катували. Мене не били, але були моральний та психологічний тиск.
Таганрог
Про умови утримання та катування
Почався період Таганрогу. Це єдине місце, де мене катували. І прийомка там була дуже жорстка – так само загинули люди. Умови утримання були більш-менш, але відбувався постійний фізичний та психологічний тиск.
Ми прокидалися о 6 ранку під гімн Росії. Потім в будь-який момент могло відбутися все, що завгодно: міг наглядач прийти та, якщо йому щось не подобалося, змушував робити сто або тисячу присідань, або відтискання, або примушував бити своїх побратимів, давати ляпаса один одному.
Багато чого залежало від того, які наглядачі: були такі, що кожну годину в будь-яку камеру могли прийти та казати, «так, давай гімн росії з того-то ряда», або «расскажи, что означаєт бєлий цвєт во флаге росії». Якщо щось неправильно розповідали, то нас били на перевірці.
О 8 ранку був сніданок. Далі перевірка ранкова – о 9, 9:30. На перевірки виходили два рази на день. Коли приходив спецназ, всі повинні були вже стояти зігнутими та чекати, поки вони зайдуть. Як відкривалися двері, ми повинні були кричати «Здравія желаю, гражданін начальнік», на що у відповідь було «Кругом із камери бігом марш».
Нас в будь-який момент могли побити, постійно заставляли робити якісь фізичні вправи, матюкали. Після перевірки могли забрати на допит. По-різному бувало. Робочий день у слідчих починався в основному після дев’яти ранку, але викликали в різний час. Могли після трьох викликати, могли в п’ять вечора.
Обід з першої до другої години. О третій годині була друга перевірка – все те ж саме, що й зранку. І ввечері десь з п’ятої по сьому-восьму годину була вечеря. Потім з 10-ї години був відбій.
Перші два місяці Таганрогу катували кожного. Крики були зі всіх сторін. Ти сидиш отак в камері, яка десь квадратів 12-13, і чуєш із-за дверей, як на нашому поверсі катують у спеціально відведеному кабінеті. Чуєш з вікна, як катують в іншому корпусі. І ось це, напевно, психологічно з’їдало більше, ніж коли самого катували. Сам момент очікування, коли заберуть на допит, був страшніший, ніж сам допит.
З фізичного тиску було все: побиття по всіх частинах тіла — ліктями, руками, колінами, ногами. Били палицями по м’яких тканинах, по голові, по ногах. Застосовували електрошокери – такі здоровезні «собачі» та звичайні маленькі. Пускали струм 220 вольт напряму – від розетки. В мене вся спина була в точках від електроструму, просто вся. Є фотографія, де видно опіки на правій руці.
Я пам’ятаю, коли був лежачий, ходити не міг. У мене тоді дві ноги були, як моя рука за розміром, а одну ногу перебили так, що вона розпухла та в чотири рази стала більшою. На мені штани рвалися, які були на три розміри більші.
Було таке, що два місяці взагалі нікого не викликали. І криків ми місяць не чули. Було дуже незвично – знаєте, як затишшя перед бурею. Ніхто не розумів, що відбувається. А потім заново все почалося.
Я, напевно, пережив допитів десять перед тим, як взяти на себе першу справу. Були різні допити – по 15 хвилин, по 30 хвилин. Допитів 5 точно десь від 3 годин. Нам наші командири сказали брати одразу на себе справу, якщо щось будуть вішати. А я не хотів, тому що не знав, чи поміняють мене потім, якщо я буду засуджений, чи ні. Я терпів і оце тільки на 12-годинному допиті не витримав, і тоді тільки взяв справу. Думав, що вони відчепляться, а вони, навпаки, після цього почали ще активніше катувати та викликати на допити.
Про харчування
Годували нас три рази на день. Ми приїхали в Таганрог та побачили гречку, м’ясо — це до нас годували морпіхів з Оленівки, яких далі порозвозили по різних місцях. Декілька днів було нормально – нас догодували тим, що було. І потім почався, що називається, «голодомор». Два місяці було таке, що на вісім людей на день видавалася приблизно одна буханка хліба.
Їжу давали по-різному — не було ніяких норм. Людина, яка роздавала їжу, могла на сніданок одному покласти пів черпака – це приблизно шість ложок каші, а іншому – чверть черпака, тобто три ложки. І все. Зранку були макарони або каші. Десь через пів року давали цілий черпак – це приблизно десять ложок каші. Але це була порція як для дитини.
Макарони ми рахували між собою за кількістю: «У мене — 23», «А в мене — 13». Не пощастило сьогодні. Бувало таке, що зранку давали плоскі тарілки з водою, в якій варилися макарони. Це приблизно дві столові ложки. Просто вода. Таких сніданків було, може, штук п’ятнадцять за весь період у Таганрозі.
Обід в Таганрозі був, десь може 200 мл, інколи 300, а бувало й повна тарілка юшки. Ставалося й таке, що нормальний суп давали, такий, що наваристий, і реально можна було наїстися. В середньому видавали десь 300 мл води з четвертинкою картоплі та шматочками інших овочів. Бувало по-різному. Могло бути 8 тарілок, і одна з них була повна, а всі інші були взагалі без нічого.
Ми спочатку ділилися, але це займало дуже багато часу, а в нас бувало, що прийом їжі міг бути від трьох до десяти хвилин, а ще треба було помити та здати тарілки. В когось був великий шматок риби, та ми намагалися щось відрізати з нього, докласти комусь.
А з часом ми встановили свій режим: не ділили їжу, а міняли тарілки місцями. Ми вже знали, хто з чергових як роздає: хто в праву тарілку кладе більше, а в ліву – менше. Тож один день у одного було більше, в іншого – менше, а наступного дня – навпаки. Так ми вирішували це питання. З хлібом так само робили. Знаєте, потім його почали більше давати, бо одна людина в Таганрозі померла від голоду. І тоді почали давати цілі буханки. Ну, от просто на людину буханку. Відгодовували нас.
Про одяг
За 4 дні до того, коли мене повинні були етапувати з Таганки в Донецьке СІЗО, приїхала прокуратура. Вони так раз на місяць приїжджали до всіх в’язниць – подивитися, що і як, які умови. Ми в Таганрозі ніколи ні на що не жалілися: у нас все є, всіх добре годують.
Ми знали, що якщо поскаржимося, нас просто будуть бити. У мене був рушник, такий вафельний, який за півроку повністю стерся, та посередині нього була величезна діра. Тобто я міг тільки отак боками витиратися. Одяг, як видали один раз, так і не замінювали. Були одні шкарпетки, одна пара трусів, пара взуття, один рушник. Ми самі лагодили їх увесь цей час. Прали теж самі – в холодній воді.
Прокурор зайшов, походив по камері, подивився й питає, чи все нормально, чи добре годують, чи не б’ють. Ми такі: все нормально, все добре. А він дивиться. У нас біля стіни, навпроти входу, був вішак, на якому сушилися рушники. І просто висить рушник, а в ньому – така діра. Він це бачить і каже помічниці: «Сфотографуйте це».
Ми вже злякалися, що нам влетить, бо мали це сховати. А він, навпаки, почав: «Що вам ще потрібно?» Наказав замінити цей рушник. Ми мовчали. Він дивиться, а ми – в трусах і майках, бо було спекотно. В одного нашого побратима труси — як після пострілів з дробовика: всі в дірках. Сотні маленьких дірок. Каже: «Труси покажіть. Розверніться». Показуємо. «Так, п’ять трусів замінити. Майки — теж». Дивиться на мої ноги: шкарпетка повністю порвана, тримається лише в районі п’ятки й на одній смужці, як стрінги. А пальці — голі.
Нам пів року не давали голку з ниткою. Ми діставали, знаєте, з одягу або ковдр нитки та самі собі все сшивали. Розумієте, голку з нитками нам не давали, але били за те, що щось не підшите.
Щойно той начальник пішов, наглядач, який був на той момент, зачиняючи двері, кинув нам: «Уроди». Потім, десь через пару днів, одяг та матраци замінили.
Про медичну допомогу
У Таганрозі кожний ранок приходив лікар, який пропонував медичну допомогу, але мало хто нею користувався, бо був ризик, що через це могли побити.
Про підтримку
Знаєте, були моменти, коли ми сварилися. Бо ти в замкненому просторі. Особливо коли в камері вісім людей і ти бачиш їх щодня протягом року. Інколи навіть билися між собою – не витримували нерви. Але в основному допомагали один одному, підтримували після допитів.
Одного разу після допиту мене просто закинули в камеру. Я реально не міг ходити та був лежачим. Тоді хлопці водили мене під руки в туалет, годували з ложки.
Ми підтримували один одного. Бо без цього нікуди. Зрозуміло, що без сварок теж нікуди, але загалом трималися разом.
Донецький СІЗО
З Таганрога мене перекинули в Донецький СІЗО, де вже судили. Там мене не чіпали, іноді лише був моральний тиск. Але умови утримання були жахливі – краще десь в сараї жити, ніж в тому приміщенні, в якому ми знаходилися. 12 людей, 6 місць в камері, 4 матраси, клопи, відсутність води, душу, ніяких прогулок. Але там не було таких перевірок, як в Таганрозі. Ми просто стояли в камері перед дверним оком, і нас рахували, не заходячи.
Але найгірші умови з лікуванням були саме тут. «Гражданін начальнік, нужен врач. У чєловєка гной з уха тече». А у відповідь посилали, казали, щоб усі здохли. І все.
Макіївка
У Макіївці вже було простіше. Там я мав відбувати свій строк, але мене обміняли. Коли тільки прибув, два місяці жив у ямі – так званому «ДІЗО» (дисциплінарному ізоляторі). Тоді в Макіївці було дуже мало полонених військових. Коли я приїхав, було десь 30 людей, і всі перебували в цих «ДІЗО», бо для нас не було вільного бараку. Це підвальне приміщення з чотирма ліжками, туалетом, умивальником і маленьким віконцем. І більше нічого.
Ми там перебували два місяці – до того моменту, поки нам не виділили окремий барак для військовополонених. Спочатку перевели першу групу людей, а потім уже мене та всіх інших.
У першому бараці нас було десь 50 людей, згодом – до 70. А наприкінці, коли я виїжджав з Макіївки, були два бараки з військовополоненими: в одному – приблизно 75 людей, у другому – 115. Тобто загалом майже 200 українських військових.
У Макіївці в нас була «КВР» – комната воспітатєльных работ. Це місце, де у відведений час ми могли дивитися телевізор. У бараці був спальний корпус, де всі відпочивали. Обігрівалися тільки ці два приміщення.
У нас була пічка і черговий, який підкидав туди вугілля. Кухня, місце для зберігання одягу, туалет і душова не обігрівалися. Вода, яку ми зберігали в бочках, постійно замерзала, коли температура опускалася до мінус 25. Воду давали раз на день, і ми мали набрати максимум, щоб не сталося так, що вона закінчиться.
У Макіївці був лікарняний корпус. Ми записувалися зранку, і нас відправляли до лікаря. Але якщо ти захворів – аскорбінова кислота. Якщо вмираєш – аскорбінова кислота. Аскорбінка «від усього». І кров розріджує, і все добре.
В останні місяці перед обміном хлопці, які приїжджали до нас, розповідали, що Таганрог став перевалочним пунктом: туди заїжджаєш на кілька днів – і виїжджаєш.
Про повернення у стрій
Усе те, що я пережив, не зламало мене, а навпаки – загострило бажання повернутися в стрій. Звичайно, були перепади настрою: інколи думав, що треба жити для себе, відпочивати. А потім знову приходило відчуття, що треба повертатися, щоб помститися за себе, за побратимів, які там залишаються.
На обміні я зустрів свого колишнього командира і сказав, що хочу назад. А він мені: «Ти що, з глузду з’їхав? Відпочивай пів року після полону». Я відповів: «Та що тут відпочивати?» У мене після полону не було семи зубів. «Зуби вставлю, швидко всі справи закрию та назад».
Я три місяці проходив реабілітацію, фізично відновився. Потім був місяць дипломатичних поїздок – Данія, виступи й конференції по Україні. Після цього ще взяв місяць відпустки. Тобто загалом минуло п’ять місяців після звільнення – і я повернувся в стрій.
Інтерв’ю провела Анна Лісова, українська журналістка
