Лише за 2025 рік у Росії офіційно ліквідували щонайменше 266 населених пунктів. Про це повідомила Служба зовнішньої розвідки України, зафіксувавши черговий етап системного занепаду російської провінції.
Мовиться переважно про села, де життя зупинилося задовго до появи відповідних рішень у документах. У топі «зникнень» знову Костромська область, далі — Новгородська. Разом ці регіони дали близько трьох чвертей усіх ліквідованих поселень. Третє місце посів Пермський край, де, як зазначають у СЗР, влада вже не лише констатує вимирання, а й цілеспрямовано розселяє віддалені населені пункти з кількома десятками мешканців.
Замість розвитку — втрати
Формально села приєднують до більших населених пунктів або переводять їхні території під господарські потреби. Тобто де-юре це адміністративні рішення. Але фактично це виглядає як легалізація деградації. Інфраструктурні «дірки» латають на папері, а не в реальності: школи, лікарні та робочі місця туди не повертаються.
Цей процес різко контрастує із попередніми публічними заявами Москви про наміри «відродити» провінційні регіони. Напередодні СЗР України також звертала увагу на нову Генеральну схему розселення, яку розробляють у РФ. Документ подають як стратегічний, однак він радше фіксує глибину демографічної кризи.
Схема без людей
У схемі робиться ставка на індивідуальне житлове будівництво та «оживлення» занедбаних сіл. Але, як зазначається у матеріалах розвідки, важко уявити попит на життя в поселеннях із 10–15 мешканцями без медицини, освіти й низки сервісів, що покривають базові людські потреби. Заявлене «розосередження населення» у центральній Росії та на північному заході радше є спробою пом’якшити наслідки концентрації ресурсів у великих містах — Москві та Санкт-Петербурзі — проблеми, яку, власне, держава створила сама.
Питання роботи при цьому зависає в повітрі. Без масових і добре оплачуваних робочих місць жодна транспортна зв’язаність не здатна конкурувати з агломераціями.
Висновки
Таким чином, вимальовується доволі цілісна картина. Росія стрімко порожніє за межами кількох великих центрів. При цьому села зникають не раптово, а роками. І тепер держава лише формально ставить крапку в цьому процесі.
Цю тенденцію, ймовірно, додатково посилює війна. Мобілізація, втрати та відтік працездатного населення ще більше спорожнюють сільську місцевість, яка й без того перебуває на межі виживання.
На цьому тлі гучні програми й «осі розвитку» залишаються деклараціями, тоді як депопуляція, просторовий розрив і занепад периферії лише поглиблюються. Це виглядає не як тимчасова проблема, а як довгостроковий тренд, який адміністративними рішеннями вже не зупинити.
