Експорт російської нафти дедалі більше ускладнюється, а зростання обсягів сировини без кінцевих покупців свідчить про глибоку кризу в нафтовій галузі РФ, спричинену санкційним тиском Заходу. Про це повідомила Служба зовнішньої розвідки України.
За підсумками 2024 року нафтогазові доходи склали близько 31,3% федерального бюджету. Проте вже у 2025 році цей показник впав до 27,1%, а на 2026 рік уряд РФ прогнозує подальше зниження до 23–25%, згідно з даними Міністерства фінансів РФ та аналітикою Bloomberg.
Яке значення для російської економіки має нафта та до чого може призвести подальша криза в галузі – аналізуємо далі.
Значення нафти для російської економіки
У 2022 році російські доходи від нафти й газу перевищили $320 млрд – це дозволило Кремлю швидко профінансувати повномасштабну агресію проти України, пояснює Максим Гардус, спеціаліст із комунікацій Razom We Stand, раніше – в Офісі реформ Кабінету Міністрів України.
“Навіть у 2023–2024 роках, попри санкції, щомісячні нафтові доходи становили $15–18 млрд, значна частина яких напряму або опосередковано йде на військові витрати. Без нафтових доходів нинішній рівень воєнних видатків РФ – понад 6% ВВП – був би економічно неможливим”.
За даними Міністерства фінансів РФ та аналітичних звітів Bloomberg, частка нафтогазових доходів у бюджеті хоч і знизилася з пікових 40% до приблизно 25–27% у 2025 році, усе ще залишається головним джерелом ліквідності. Саме ці кошти дозволяють Кремлю підтримувати військові видатки, які наразі становлять рекордні 6-7% ВВП.
Механіка кризи: санкції, техніка та вогонь
Сучасна криза в галузі – це результат кумулятивного ефекту трьох факторів. По-перше, санкції США та ЄС проти “тіньового флоту” у 2025 році стали значно ефективнішими, що призвело до здорожчання фрахту та страхування для російських експортерів.
По-друге, технологічний голод став реальністю. Більшість діючих родовищ у Західному Сибіру виснажені, а розробка нових (арктичних або важковидобувних) неможлива без західного обладнання та софту для горизонтального буріння. Без іноземних сервісних компаній, таких як Halliburton або Schlumberger, інтенсифікація видобутку сповільнюється, що веде до природного падіння обсягів на 3–5% щорічно.
По-третє, фізична вразливість інфраструктури змінила правила гри. Систематичні українські атаки на нафтопереробні заводи (НПЗ) протягом 2024–2025 років призвели до того, що Росія втратила здатність виробляти високоякісне пальне в необхідних обсягах. Це створило парадоксальну ситуацію: країна з величезними запасами нафти змушена обмежувати експорт бензину, щоб уникнути дефіциту та соціальних вибухів усередині країни.
Дослідження у журналі Energy Policy (Spiro, 2025) робить висновок, що ембарго ЄС на морську нафту та цінова стеля G7 стали найбільш “відчутними” санкціями, бо зменшили дохід через “дисконт покупця” та зростання транспортних витрат. Автори підкреслюють, що без цих заходів нафтові надходження Росії були б істотно вищими.
Порівняння з СРСР
Вартість російської нафти марки Urals – ключового сорту, який РФ експортує на світові ринки, – з урахуванням усіх знижок впала нижче $40 за барель. Якщо ж скоригувати цю ціну на інфляцію, вона опинилася на рівні, який у минулому був одним із вирішальних чинників економічного колапсу СРСР. На це звернув увагу колишній старший економіст Центру економічної стратегії Юрій Гайдай.
У грудні 1979 року, коли радянські війська вдерлися в Афганістан, барель нафти коштував $101 – рекордне значення для того часу. З поправкою на інфляцію це приблизно $440–450 у сучасних доларах (2026 рік).
Швидке зростання видобутку у Західному Сибіру принесло СРСР величезні валютні надходження. Проте замість накопичень на “чорний день” більшість грошей витрачали на військові потреби та імпорт продуктів.
Через сім років після вторгнення, у 1986 році, ціна на російську нафту впала до $30 за барель – близько $80 у сучасному еквіваленті. А під час розпаду СРСР у грудні 1991 року барель коштував $17, що сьогодні відповідає приблизно $40 – тобто фактичний рівень російської нафти зараз, з урахуванням усіх знижок, дуже близький до цієї історичної позначки.
Навіть після розпаду Совєтського Союзу нафта залишалася ключовим чинником економіки та зовнішньої політики: до 67 % експортних доходів Росії забезпечували енергоресурси. Коли Владімір Путін прийшов до влади у 2000 році, нафта коштувала $25 за барель. Тоді він робив ставку на добросусідські відносини зі США і не заперечував проти розширення НАТО.
Що буде далі з нафтовим сектором РФ
Максим Гардус вважає, що криза й надалі поглиблюватиметься, оскільки без західних інвестицій і технологій видобуток може скоротитися на 15–25% до 2030 року:
“Плюс – компанії недофінасовують геологорозвідку та модернізацію. Бо держава через податкові механізми “вижимає” прибуток, спрямовуючи його на війну. Це означає хронічний дефіцит бюджету, зростання внутрішніх податків і подальше “проїдання” Фонду національного добробуту, ліквідна частина якого вже скоротилася більш ніж удвічі з 2022 року”.
Для економіки РФ це означає стагнацію, падіння реальних доходів і дедалі більшу залежність від Китаю та “сірих” схем експорту.
Інститут енергетичних досліджень РАН прогнозує скорочення видобутку вдвічі та доходів утричі до 2050-го через брак технологій і інвестицій. Експерти Freedom Finance наголошують, що бюджет РФ 2026-го не закриється без нафтогазових надходжень.
Аналітики NV описують три сценарії: базовий – дефіцит на рівні 2-3% ВВП з підвищенням податків; песимістичний – банківська криза через “сірі” схеми; оптимістичний для Кремля – тимчасова стабілізація за рахунок Китаю, але з дисконтом.
Висновок
Нафтова галузь залишається ключовою опорою російської економіки та головним джерелом фінансування війни, однак її стійкість дедалі більше підривається сукупною дією санкцій, технологічних обмежень, логістичних проблем і воєнних ударів по інфраструктурі. Падіння цін на Urals, зростання дисконту, скорочення бюджетних надходжень і залежність від дорогих обхідних схем експорту свідчать не про миттєвий крах, а про затяжну структурну кризу, яка посилюватиметься з часом.
Історичні паралелі з пізнім СРСР показують, що низькі ціни на нафту в поєднанні з високими військовими витратами створюють критичний тиск на державні фінанси. Водночас нинішня ситуація демонструє: навіть суттєве просідання нафтових доходів не означає автоматичного згортання агресії. Кремль намагається компенсувати втрати коштом внутрішніх ресурсів – підвищення податків і перекладання економічного навантаження на населення.
Для України це означає, що ставка виключно на економічне виснаження РФ не може бути єдиною стратегією. Санкційний тиск має залишатися довгостроковим і послідовним, із жорсткішим контролем за його дотриманням. Паралельно ключовим завданням залишається зміцнення власної економічної та енергетичної стійкості, адже саме вона визначатиме здатність країни протистояти агресії в умовах затяжного протистояння.
Анна Романів
