У нещодавньому інтерв’ю для німецького журналу Cicero президент Сербії Александар Вучич окреслив зміну оборонної стратегії своєї країни. Сербія, за його словами, не є загрозою для Європи, а має значний невикористаний потенціал.
«Наші склади повні боєприпасів, і ми збільшуємо виробництво, особливо мінометних снарядів. Ми виробляємо більше боєприпасів, ніж Франція», — заявив він.
Тому Вучич пропонує ЄС довгострокові закупівельні контракти та інтеграцію Сербії у європейські оборонні ланцюги. Фактично країна демонструє економічний сигнал про те, що Белград хоче і готовий бути включеним у нову оборонну інфраструктуру Європи.
Нейтралітет як ресурс
Як відомо, Сербія зберігає політику нейтралітету у війні росії проти України. Вучич наголошує, що Белград не хоче виглядати як постачальник зброї, який «підживлює конфлікти». Водночас він визнає: після продажу «покупці можуть робити з боєприпасами все, що захочуть», навіть якщо їх отримуватиме Україна.
Для Сербії ключове — передбачуваність та планування виробництва. Потрібен лише довгостроковий контракт. Саме на цій основі Вучич формує рамку торгу: його країна готова підлаштовуватися під тих, хто забезпечує стабільний попит. Це класичний приклад малого актора, який грає з великими системами сили.
Чому Белград не відмовляється від москви
Водночас Сербія намагається балансувати між двома центрами впливу: економічно інтегруватися в ЄС і водночас зберігати політичну гнучкість щодо москви. Вучич прямо заявляє, що санкції проти росії не вводитимуться. Цю позицію визначають енергетична залежність, внутрішньополітичні реалії та питання Косова.
Саме тому можна припустити, що росія для Сербії — не союзник, а страховка. Вона дозволяє зберігати політичний маневр, контролювати ключові територіальні питання і одночасно залишатися економічно інтегрованим у ЄС. Це прагматичне поєднання двох векторів впливу — класичний приклад стратегії малих держав у багатовекторному світі.
Чому це має значення для України
Україна вже є елементом європейської архітектури безпеки. Її реальний інтерес — зміцнити оборонну стійкість Європи та забезпечити прозорі правила доступу до виробничих ресурсів.
Очевидно, що Сербія навряд чи стане прямим партнером України. Проте додаткові виробничі потужності, навіть опосередковані через ЄС, зміцнюють потенціал довгострокової підтримки України і зменшують дефіцит боєприпасів у стратегічній перспективі.
Висновок
Сербія тестує нову модель: максимальна політична гнучкість із реальним внеском у безпеку Європи. Для Брюсселя це означає вибір: інтегрувати цей ресурс у спільну систему оборонного виробництва або втратити його, дозволивши москві зберегти надмірний вплив на сербську траєкторію.
Тож нині Європі потрібно чітко відокремлювати прагматичну угоду із Белградом від стратегічної залежності від москви. Від цього залежить не лише міцність європейської оборони, а й стійкість підтримки України у війні довготривалого виснаження.
