2026 рік почався зі спецоперації США у Венесуелі. На тлі цих подій ситуація з Кубою та Мексикою зараз стала справді напружуватись. «Кейс Мадуро» став спусковим механізмом більш глибинних процесів. На початку цього року риторика Дональда Трампа стала значно агресивнішою, але важливо розрізняти прямі погрози військовим вторгненням та стратегію економічного тиску. Що саме обере очільник Білого Дому?
Наразі Дональд Трамп перебуває на олімпі демонстрації могутності. Ситуація у світі підштовхує його до рішучих дій. Трамп має зберегти позицію сильного лідера за будь-яких умов. В Західній півкулі для нього ця справа стає принциповою. Куба та Мексика можуть стати наступними після Венесуели. Трамп вважає, що кубинський режим слабкий, а Мексика створює багато проблем для інтересів США. Звичайно, першочергово постають проблеми міграції та діяльності мексиканських наркокартелів. У США не відпустять ситуацію, а будуть намагатись вирішити саме перед виборами до Сенату 3 листопада 2026 року.
Куба під загрозою зміни влади
Куба — це приклад історичної втрати для США. Вона є потенційним викликом для амбіцій американців у Карибському басейні. Варто згадати лише про географічне розташування «острова свободи». Куба розташована всього за 90 миль від узбережжя Флориди, що робить її ключовим гравцем у карибській безпеці США. Десятиліття Гавана демонстративно відбудовувала систему політичних і військових зв’язків з прямими противниками американської демократії.
Кубинська революція стала символом комуністичного виклику для США та ідеологічною проблемою в рамках їхньої регіональної політики. Російський вплив змінив тут совєтський. Венесуельська нафта стала ключовим ресурсом підтримки. Після того як США взяли під контроль Венесуелу, очільник Білого дому перекрив її постачання на острів.
Власне політичний режим Куби за останній час змінився лише у вигляді «декорацій». Авторитарний стрижень влади та її настрої залишились фундаментальними. Сьогодні Дональд Трамп вважає, що кубинський режим впаде сам собою.
Президент США негайно закликав Гавану до переговорів. Він погрожує повною ізоляцією та бажає укласти угоду. Держсекретар Марко Рубіо також активно підтримує ідею зміни режиму на Кубі. Куба, своєю чергою активно реагує. Президент Мігель Діас-Канель закликає громадян до захисту революції. Серед пересічних кубинців немає однозначних настроїв. Країна знаходиться у тенетах важкої економічної кризи та соціального занепаду. За даними агентства Reuters ЦРУ не дає однозначного прогнозу щодо економічного потенціалу Куби. Важка ситуація у ключових галузях економіки може суттєво ускладнити управління. Однак про миттєве падіння режиму не йдеться.
Сподівання еліти сконцентровані на силовий варіант та оборону навіть без урахування позиції народу. Хоча декларативно заклики щодо єднання звучать постійно. У великих містах посилюються поліційна та військова присутність. Кубинська влада врахувала досвід Мадуро та скоріш за все, не має намірів його повторювати.
Мексика: боротьба з картелями та міграційна загроза для США
Станом на січень 2026 року питання про можливий напад США й на Мексику є предметом гострих дискусій. Дві ключові проблеми у відносинах США та Мексики – незаконна міграція та діяльність мексиканських наркокартелів. Трамп закликає Мексику самостійно розв’язати проблеми, інакше США будуть змушені вжити заходів. Ця риторика має як спільні, так і відмінні риси у порівнянні з Кубою.
Натяк Дональда Трампа на пряме силове рішення був далеко не першим. На цьому тлі влада Мексики завжди акцентувала на неможливості цього сценарію. Президентка Мексики Клаудія Шейнбаум категорично відкидає будь-яке іноземне військове втручання. Вона продовжує вести переговори з Трампом щодо безпеки кордонів. Мексика готова до співпраці з США в боротьбі з картелями, але виступає проти односторонніх військових дій на своїй території. Мексика пропонує спільну роботу спецслужб, але категорично відмовляє в розміщенні американських військ на своїй землі.
17 січня 2026 року Федеральне управління цивільної авіації США (FAA) попередило авіакомпанії про небезпеку польотів над Мексикою та Центральною Америкою через «можливу військову активність».
Погрози інтервенції можна розглядати як частину складної дипломатичної гри. Також це спроба вплинути на перегляд Тристороннього договору про вільну торгівлю між Мексикою, США та Канадою (USMCA). Пряме вторгнення з метою захоплення територій наразі не планується. Ризик обмежених військових операцій США на території Мексики проти наркокартелів у 2026 році є найвищим за останні десятиліття. Адже, США стверджують, що мексиканський уряд не контролює ситуацію, і фактична влада належить наркокартелю. Найбільш вірогідним сценарієм є не велика війна, а точкові удари. Зокрема, використання дронів або спецвійськ для знищення лабораторій і складів картелів без згоди мексиканського уряду. Безумовно, економічний тиск через тарифи посилюватиметься, щоб змусити Мексику погодитися на військову допомогу США.
Журналістка видання The New American magazine (США) Вероніка Кириленко впевнена, що існує висока ймовірність силового сценарію, особливо у випадку Мексики, оскільки політичні та інституційні обмеження є слабшими, ніж вони були б в обережнішу епоху.
По-перше, адміністрація чітко продемонструвала готовність використовувати силу як інструмент політики, а потім нормалізувати і навіть прославляти її. Це знижує сприйнятий поріг для «подальших» дій і робить військове втручання скоріше керованим, ніж винятковим.
По-друге, спостерігається помітне посилення риторики щодо Мексики, яке виходить далеко за межі того, що раніше вважалося звичайним тиском. Трамп відкрито погрожував, що США можуть «почати зараз завдавати ударів по суші» в Мексиці, нібито націлені на картелі. Це сталося після того, як картелі були визнані іноземними терористичними організаціями (FTO).
По-третє, і це є важливим контекстом, ресурсна база для тривалих військових дій розширюється. Трамп запропонував різке збільшення видатків на оборону до 1,5 трильйона доларів до 2027 року, на додаток до вже рекордного бюджету, затвердженого на 2026 рік. По-четверте, Міністерство оборони відкрито підтримує прибутковість своєї екосистеми підрядників. По-п’яте, адміністрація підсилює воєнний стан як ідентичність. Це включає риторичне відродження терміна «Департамент війни». Куба є окремим випадком. Повномасштабне вторгнення залишається варіантом з високим ризиком.
Експертка впевнена, що ми спостерігаємо радикальну трансформацію зовнішньої політики США в Латинській Америці. Але не в тому сенсі, що Вашингтон раптово відновив регіональне домінування. Хор спостерігачів, а також самі військові та дипломатичні лідери США звернулися до Доктрини Монро.
У її сучасній формі вона вже давно функціонує як самовидана ліцензія на необмежене втручання в Західній півкулі — часто виправдовувати найсумнівнішими твердженнями про загрози інтересам або безпеці США, такими як звинувачення президента Венесуели Ніколаса Мадуро в «наркотероризмі».
Очевидною відмінністю зараз є те, що Трамп майже відмовився від дипломатичних удавань. Сигнал є чітким і безкомпромісним. Півкулю з усіма її суверенними державами президент США вважається «їхнім заднім двором». Ця логіка зараз поширюється не тільки на Латинську Америку, а й на Гренландію та Панаму.
Вероніка Кириленко вважає, що у цій позиції можна виявити чіткі відгомони неоконсервативної тактики — тієї самої, яка колись визначала участь США на Близькому Сході. Зміна режиму знову розглядається як звичайний інструмент американської влади. Сила розглядається як легітимний перший засіб, а не останній. Знову з’явилася давно дискредитована віра в те, що військове втручання США може благодійно перетворити регіони в ім’я свободи, безпеки та порядку. Нафта, як і в Іраку, залишається додатковим бонусом. Але ніщо з цього не пояснює масштабів чи напрямку очевидного проєкту.
Важливо підкреслити, що цей відновлений акцент на регіональному домінуванні розгортається саме тому, що однополярному проєкті США зазнав невдачі. Замість того щоб продовжувати тиснути із Заходу на Схід, стратегічний фокус зміщується вздовж осі Північ-Південь. Прикметно, що подібні ознаки регіональної консолідації стають все більш вираженими в інших частинах світу.
Саме тут технічна структура стає необхідною. Менш обговорювана, але старша, ніж більшість усвідомлює, технічна структура з’явилася в 1930-х роках як теорія управління за допомогою технічного менеджменту, а не за згодою народу. Географія амбіцій Трампа тісно віддзеркалює кордони Північноамериканського Технату, великою, інтегрованою адміністративною зоною, — зазначає Вероніка Кириленко.
Цей світогляд не є абстрактним. Він вбудований в екосистему донорів, радників та адміністрації Трампа. Такі основні спонсори, як Ілон Маск, Пітер Тіль та Марк Андріссен, відкрито підтримують сильну виконавчу владу, управління на основі технологій та відхід від традиційних демократичних обмежень. Вони фінансують, укомплектовують персоналом та формують ініціативи, що поєднують державну владу з корпоративними системами.
Інші видатні постаті в цій архітектурі походять з лав авторів Проєкту 2025, багато з яких зараз обіймають ключові посади в адміністрації. Серед найвідоміших — Расс Воут, роль якого підкреслює, як ідеологічні плани безпосередньо перетворилися на владні повноваження.
З цього погляду, регіональна позиція — це не просто відродження інтервенціонізму. Це консолідація. Це стандартизація. Це контроль.
Висновок
Більше не має бути загрози США у вигляді нелояльних режимів. Йдеться про три типи загроз — безпеки, економічні та міграційні. Команда Дональда Трампа намагається створити умови для їх вирішення вже у короткостроковій перспективі.
Риторика максимально зрозуміла та відверта. Сьогодні головний фокус уваги у регіоні спрямований на Кубу та Мексику. Обидві країни мають довгу історію суперечностей з США. Куба переживає економічний занепад. Довгострокова перспектива — Латинська Америка повернеться у межі політичного та економічного впливу США. Боротьба з інтересами КНР в регіоні має стати вирішальною.
На цей час йдеться скоріше про максимальний економічний та психологічний тиск на Мексику і Кубу. Трамп використовує успіх операції у Венесуелі як постійний важіль.
Він бажає змусити сусідів діяти за правилами Вашингтона. У ширшому сенсі, повернути країни у простір геополітичного впливу США. Водночас бажання мінімізувати присутність КНР та Росії наявне. Воно, зокрема, підкріплюється затримками танкерів під російським прапором. Однак, реальне вторгнення вважається малоймовірним через політичні, дипломатичні та економічні наслідки, а також рішучий опір з боку Мексики. Положення Куби є більш крихким. Без венесуельської нафти та військово-політичної підтримки ззовні зміна кубинського режиму більш ймовірна. Вона може відбутись і від військової операції США, і від безпрецедентного тиску в усіх ключових сферах.
