Тілль Маєр документує війну на сході України з 2017 року. Від початку повномасштабного вторгнення в лютому 2022-го він регулярно висвітлює наслідки російської агресії проти України. Його роботи отримали низку нагород, а нещодавно видавництво ibidem опублікувало збірку його репортажів «Фронт Європи — війна в Україні».
Війна в Україні крізь об’єктив камери: фіксування реальності конфлікту та його емоційного впливу
І.К.: Поділіться, будь ласка, моментом, коли зроблене вами фото глибоко вас зворушило чи змінило ваше сприйняття ситуації. Про яке саме фото йдеться, і де його можна побачити?
Т.М.: Восени 2022 року я зустрів Олену в селі поблизу Куп’янська. Селище щойно звільнили під час наступу українських військ на Харківщині. Дим ще піднімався з руїн будівель, а на дорозі лежали мертві російські солдати в чорних мішках.
Олена поховала свого сина у вирві від снаряда просто перед власним будинком. Його вбили російські військові, які стріляли по білому транспортеру, в якому він їхав. Вона намагалася вивезти тіло, але снайпери відкрили вогонь по ній, і вона була змушена тікати до Куп’янська. Олена повернулася, коли село звільнили. Коли я взяв у неї інтерв’ю, минуло менше доби з моменту, як вона поховала свого сина. Вона розповіла свою історію, щоб я зміг донести її до читачів у Німеччині й показати несправедливість, яка спіткала її та її сина. Фото Олени біля могили було опубліковано в багатьох газетах, а також у моїй книзі. Це фото є і в моїй мандрівній виставці.
І.К.: Як у таких інтенсивних умовах ви знаходите баланс між документуванням реальності війни та повагою до людей і їхніх почуттів?
Т.М.: Мені пощастило: люди в Україні дуже привітні й гостинні. Саме це одна з причин, чому я працюю тут із 2017 року. Завжди є хтось, хто мене підтримує. Але бувають ситуації, коли близького контакту з героями моїх фото не вдається встановити. Наприклад, під час евакуації поблизу Вовчанська поліція та волонтери ризикували життям, рятуючи останніх мешканців із сіл на лінії фронту. Фронт був дуже рухомим, і деякі поліцейські вступали в перестрілки з окупантами. Все відбувалося дуже швидко: у небо здіймалися хмари від «Градів» і гранат. Я ніколи не забуду облич тих, хто тікав. Люди були в шоці, деякі плакали – ніхто не знав, чи повернеться додому. Було боляче бачити, як горять будинки. Але навіть попри цей стрес, вони дозволили мені працювати поруч із ними.
Коли ситуація спокійніша, люди відчиняють мені свої двері. Вдова, яка втратила чоловіка на фронті, людина, яка пережила тортури в Херсоні, чи солдати на своїх позиціях – вони всі довіряють мені. Це неймовірна честь для мене.
Фотографія як доказ воєнних злочинів Росії: роль візуальної документації у донесенні правди
І.К.: На ваш погляд, наскільки потужним інструментом є фотографія у документуванні воєнних злочинів? Чи може вона стати беззаперечним доказом для притягнення агресора до відповідальності?
Т.М.: Світлини можуть бути зброєю. Ними можна зловживати, виривати з контексту чи підробляти. Проте довготривала документальна робота — це пошук правди. Чесні фото — це голос людей, які переживають біль, руйнування і смерть. У моїх роботах — портрети людей у цих нестерпних умовах. Це люди, такі самі, як ми з вами. Не уявляєте, скільки героїв я зустрів за час своєї роботи в Україні.
Мої фотографії дають читачам і глядачам доказ. Вони довіряють мені, бо знають, що я щомісяця приїжджаю в Україну, що вже багато років працюю тут і робитиму це далі. Я був би гордий, якби одного дня мої фотографії стали доказами на трибуналі в Гаазі. Але головне для мене — документувати війну для медіа та інформувати суспільство. Нагадувати людям у Німеччині, що в центрі Європи триває війна, яка загрожує їхній свободі.
І.К.: З якими викликами ви стикаєтеся, документуючи воєнні злочини? Чи важко переконати світову спільноту у правдивості цих світлин?
Т.М.: Мене непокоїть зростання впливу зображень, створених за допомогою штучного інтелекту. Відрізнити фейк від справжнього фото стає дедалі складніше. Це може призвести до того, що правда, як ми її знаємо, зникне.
І.К.: Працюючи з емоційно складними темами, як ви підходите до зйомки, щоб передати істину та зберегти довіру героїв?
Т.М.: Показувати людей під час війни — це завжди зображення сильних емоцій. Герої моїх фото переживають біль і небезпеку. Ключ до доступу до них — це повага. Вони відчувають, чи ви щиро цікавитеся ними як людьми, чи це просто ще одна історія для фото.
Я маю можливість стати ближчим до людей, особливо коли доповнюю фотографії текстом. Завдяки соціальним мережам часто підтримую з ними зв’язок. Наприклад, є Василь, чудова людина з зруйнованого села біля Ізюма. Коли я їду на Донбас із колегою Олесем Кромплясом, ми завжди намагаємося зупинитися в нього на чай або каву. Його мед неперевершений. Також є Дмитро, лікар, який працює на стабілізаційному пункті біля фронту. Я пишаюся тим, що він лайкає мої фотографії в Instagram. Він жертвує набагато більше, ніж я, як і всі ці люди, яких я зустрічаю.
Завдяки багаторічній роботі в Україні я маю мережу друзів, які підказують цікаві теми. На Facebook мене читають 34 тисячі людей, багато з них — українці. Вони часто дають мені ідеї та знайомлять із тими, про кого варто розповісти.
І.К.: Що ви винесли з війни і чи будете продовжувати приїжджати в Україну?
Т.М.: Війна та любов — це два найбільш руйнівні та прекрасні явища, здатні спонукати людину віддати все, що має. Для українців їхня боротьба за свободу — це важкий і гіркий шлях. Але вони захищають і мою свободу. Я безмежно вдячний їм за це. На жаль, боюся, що це тільки початок важкого періоду для всіх нас у Європі. Але ми зможемо все подолати, якщо будемо стояти разом як одна родина. Свобода та любов — це те, за що варто боротися. Немає нічого дорожчого.
Я продовжуватиму їздити в Україну, доки не настане мир і справедливість. А потім? Іноді я мрію про ті прекрасні історії, які чекають на мене попереду.
Інтерв’ю Ірини Коваленко
