Вдень 8 липня Росія завдала одного з найпотужніших ракетних ударів по столиці України за всю історію. Зокрема, під удар потрапила найбільша дитяча лікарня “Охматдит”. Ця трагедія призвела до загибелі та поранень. Така жорстокість стосовно дітей не є новою для Росії.
Наш кореспондент з Литви Кестутіс Вагнеріс поспілкувався з доктором медичних наук, професором Павло Плавський, завідувач відділення дитячої нейрохірургії Національної дитячої спеціалізованої лікарні “Охматдит”. Відеозапис цього інтерв’ю також був опублікований на телеканалі Komentaras TV. Він розповів про реалії роботи клініки під час війни.
Кестутіс Вагнеріс (К.В.): У моїх руках – муляж людського мозку. У своїй роботі, я впевнений, ви часто думаєте про секрети, які криються не в муляжі, а в живому організмі.
Павло Плавський (П.П.): Охматдит – найбільша дитяча національна спеціалізована лікарня в Україні. До нас привозять складних пацієнтів з усієї країни. Ми надаємо дуже спеціалізовану та унікальну допомогу. Наразі ми робимо близько 500 операцій на рік.
К.В.: Кілька хвилин тому я дізнався, що на початку війни біля “Охматдиту” були вуличні бої.
П.П.: Так, це дійсно було з самого початку повномасштабного вторгнення. Диверсійно-розвідувальні групи намагалися прорватися до Києва. Ворожа агентура оселилася в столиці ще до війни, і коли почалися бої, вони координували російські атаки. У ті дні до нашого шпиталю привозили багато поранених. Переважно це були цивільні. Будівля, про яку ми зараз говоримо, на той час не була пристосована для надання медичних послуг. Лікарі власноруч переносили необхідне медичне обладнання, мили підлогу та виконували іншу необхідну роботу. Дітей для безпеки перевели на мінусовий поверх. Вони жили як у бункері. За допомогою різних фондів цих дітей відправляли в інші лікарні країни, тому що “Охматдит” на той час змінив спеціалізацію – він брав усіх дітей, яким потрібно було рятувати життя. Всі лікарі жили і працювали в лікарні 24 години на добу. Я прожив тут 45 днів. Мені сумно згадувати, що багато пацієнтів з важкими пораненнями до нас не доїхали. Про це ми дізнавалися з повідомлень з інших медичних закладів.
К.В.: Жахливі події 8 липня, коли на “Охматдит” було здійснено авіаудар і кадри руйнувань облетіли весь світ.
П.П.: Того дня відбувся масований ракетний обстріл Києва. Одна з ракет влучила в один з корпусів “Охматдиту”. Там проводився діаліз, були дуже важкі пацієнти з різними отруєннями та нирковими дисфункціями. Під час вибуху там загинув лікар, а медсестра та людина, яка проходила повз, отримали дуже важкі поранення. Тоді ж загинула і дитина, якій не змогли допомогти через обстріл. На щастя, ракета влучила в той будинок, в якому на той момент не було багато дітей. Якби вона влучила в сусідню будівлю, розташовану приблизно за 20 метрів, пошкодження були б серйознішими і було б набагато більше поранених і загиблих. У першому випадку була зруйнована інша будівля, де проводилися операції, а в нашій будівлі з боку вибуху вилетіли шибки у вікнах. Близько 100 співробітників отримали поранення або від осколків, що залетіли всередину, або від розбитого скла. Того дня була зруйнована наша електростанція, і нашим пріоритетом було відновити її, щоб електрика подавалася в лікарню цілодобово, інакше існував ризик перервати роботу.
К.В.: Коли ми зустрілися вперше, ви сказали, що спите лише 3 години, тепер додали ще кілька годин. Як Вам вдається витримувати такий темп і таке фізичне та психологічне навантаження?
П.П.: Моя робота, тобто спеціалізація, дуже вузька і рідкісна. Маючи великий потік пацієнтів, час доводиться ділити не на години, а на хвилини. Як я вже казав, ми брали найскладніші випадки з усієї України, тому що до війни ми були у стресовому стані. Ми, напевно, звикли жити в цьому стресі. Зараз у нас подвійний стрес. Через ракетні обстріли іноді доводиться вночі спускатися в бомбосховище. Коли я їжджу на міжнародні наукові конференції, то розповідаю про все це своїм колегам. В їхніх очах я бачу, з одного боку, співчуття, а з іншого – нерозуміння. Війна – це не телевізійна картинка. Але навіть в таких умовах ми вдосконалюємо свою роботу. Я в нейрохірургії вже 20 років і пам’ятаю ті часи, коли летальність серед наших пацієнтів була 10 чи 20 відсотків, а зараз лише 0,3 чи 0,4. За цими цифрами багато врятованих дитячих життів.
К.В.: Після страшних подій 8 липня весь світ відгукнувся і почав допомагати “Охматдиту”, надсилаючи гроші на відкритий фонд. Але потім ми прочитали, що виник скандал через непрозорість використання цієї гуманітарної допомоги.
П.П.: Так, ця прикра ситуація сталася. Нині я не знаю, як вона буде розвиватися. Я не маю достовірної інформації. Можу лише сказати, що гроші збирали багато фондів, які й досі активно допомагають нам медикаментами та витратними матеріалами для операції. Наша лікарня потребує індивідуальної допомоги, наприклад, певного медичного обладнання, яке було пошкоджене під час ракетного обстрілу. Ми працюємо з фондами в цьому напрямку.
Кестутіс Вагнерис
