Можливі результати та вплив на Україну ми проаналізували далі.

Данія, Угорщина та Болгарія: вибори, які вже відбулися

Данія

Значення для України: для України важливо, щоб новий уряд Данії продовжив підтримку України. Та й Метте Фредеріксен і Троель Поульсен — один із яких стане наступним прем’єр-міністром —  уже продемонстрували свою чітку позицію щодо підтримки України у війні з Росією та запровадження санкцій проти держави-агресора. Прем’єр-міністерка переконана, що Європа має допомагати Україні не лише словами, а й зброєю. Так, вона 2024 року заявила, що  Данія вирішила передати Україні всю свою артилерійську зброю і закликала своїх партнерів збільшити постачання озброєння Україні. Окрім цього, вона й підтримала інтеграцію України до ЄС та НАТО.

Міністр оборони Поульсен у лютому 2026 року, перебуваючи з візитом у Києві, заявив, що  Європа повинна більше робити задля підтримки оборонних компаній в Україні. Та й він переконаний, що збільшення співпраці з українськими компаніями буде “дуже сильним сигналом для народу Данії”.

Для України обидва сценарії є виграшними: і чинна прем’єрка, і очільник Міноборони Данії залишаються непохитними прихильниками антиросійських санкцій та подальшої збройної допомоги Україні.

Контекст: 24 березня 2026 року в Данії відбулися позачергові парламентські вибори, на яких найбільше голосів отримала Соціал-демократична партія на чолі з чинною прем’єр-міністеркою Метте Фредеріксен.

Вона пояснила, що вибори проводять позачергово через сильний зовнішньополітичний тиск з боку США, які прагнуть приєднати до себе Гренландію. 

До слова, рейтинг партії Фредеріксен з моменту минулих парламентських виборів стабільно знижувався: від грудня 2022 до грудня 2025 він знизився від 27% до 16,5–17,7%. Проте після активної протидії Трампу у питанні щодо Гренландії рейтинг партії зріс до 21,6–22,7% у січні–березні 2026 року.

У результаті виборів соціалістичний блок висунув Метте Фредеріксен  кандидатом на посаду прем’єр-міністра, і король надав їй право формувати уряд.

З високою ймовірністю, уряд буде змішаним. До цього-таки прем’єрка заявила: “Я зроблю все можливе, щоб об’єднати різні партії”. Та якщо Фредеріксен не вдасться сформувати уряд, наступним це право, вірогідно,  отримає  міністр оборони Данії Троельс Лунд Поульсен, оскільки він другий за кількістю голосів кандидат на посаду прем’єр-міністра.

Угорщина

12 квітня 2026 року в Угорщині відбулися парламентські вибори, на яких перемогу здобула опозиційна партія “Тиса” на чолі з Петером Мадяром, отримавши 141 місце у 199-місному парламенті, що забезпечить їй можливість широкого реформування країни.

Мадяр одразу після перемоги закликав президента Угорщини якнайшвидше розпустити парламент та піти у відставку. За попередніми даними, прем’єр-міністра оберуть 9 травня 2026 року.

Позиція щодо Росії: Габор Дьорі, політичний аналітик дослідницької організації Policy Solutions у Будапешті, у коментарі для The Ukrainian Review зазначив, що, дивлячись на передвиборчу кампанію Мадяра, можна побачити чітку обіцянку суттєво дистанціювати Будапешт від Москви.

“І якщо ви глянете, як відреагували його виборці, зможете побачити суттєве очікування щодо того, що угорський уряд не буде співпрацювати з путінським режимом так тісно, як це робив минулий угорський уряд”, — додав він.

Відтак, Дьорі вважає, що відносини Угорщини з Росією охолонуть. Однак він також припускає, що Будапешт не зможе швидко змінити свою залежність від російських енергоносіїв.

“Але я вважаю, що ці відносини матимуть здебільшого діловий характер. І важливо наголосити, що окрім нафти та газу, між Росією та Угорщиною не так багато економічних зв’язків”, — зазначає він і додає: “Я не думаю, що Петер Падяр підтримуватиме так теплі стосунки, які мав Віктор Орбан”.

За його словами, з погляду російської офіційної позиції, Угорщина все одно не була дружньою до них державою, оскільки вона голосувала за санкції ЄС проти Росії.

Позиція щодо України: Мадяр одразу після перемоги на виборах заявив, що виступає проти відправки угорської зброї або грошей до Києва. Окрім цього, він також виступає проти прискорення вступу України до ЄС, оскільки, за його словами, вона має пройти весь шлях, як це зробили інші країни, і, можливо, цього не станеться в найближчі 10 років.

Та якщо все-таки питання про прискорений вступ України до союзу порушать, то Мадяр пообіцяв винести це на референдум, що фактично означає затягування процесу.

Незважаючи на це, Петер Мадяр заявив, що обов’язково зустрінеться із Володимиром Зеленським і додав:

“Усі в Угорщині знають, що Україна є жертвою в цій війні, та ніхто не має права говорити, на яких умовах вона має укласти мир”. 

Також трохи більше ніж за тиждень після виборів Угорщина розблокувала кредит ЄС Україні, розміром 90 мільярдів євро.

“Мадяр може і не стати найбільшим прихильником допомоги Україні, але я не думаю, що він захоче блокувати підтримку ЄС. Це означає, що найбільш активні країни, які підтримують Україну, принаймні перестануть бачити в Угорщині проблему”, — зазначив Дьорі за кілька днів після виборів та додав: “Немає жодних ознак того, що вони (партія Мадяра — ред.) вважають Україну ворогом”.

Болгарія

Значення для України: Майбутня підтримка Болгарії України тепер під питанням, оскільки партія Румена Радева, яка здобула абсолютну більшість у парламенті,  може значно вплинути на рішення, пов’язані з допомогою Києву. Дивлячись на попередню політику Румена, не варто очікувати змін на користь України. Варто й зазначити, що в березні 2026 року Україна та Болгарія підписали 10-річну безпекову угоду, яка передбачає, серед іншого, продовження військової допомоги Києву та спільне виробництво зброї Однак, ставши прем’єр-міністром, Радев може ініціювати скасування цієї угоди.

Контекст: 19 квітня 2026 року Болгарія провела позачергові парламентські вибори (восьмі за останні п’ять років). Виборча кампанія проходила на тлі глибокої політичної кризи, антикорупційних протестів та економічних труднощів. Загалом, у виборах взяли участь 24 політичні сили: 10 партій та 4 коаліції. 

Відповідно до попередніх результатів, перемогла партія “Прогресивна Болгарія” із 44,6% голосів. Так, вона може отримати абсолютну більшість — приблизно 131 місце із 240 можливих.

«Прогресивна Болгарія» — це коаліція, створена лише за кілька тижнів до виборів, яку очолив колишній проросійський президент Румен Радев. За його словами, вони обіцяють боротися з корупцією та налагодити діалог із Росією. Експрезидент є євроскептиком і виступає проти допомоги Україні. Раніше він заявляв, що тимчасово окупований Крим «належить Росії». Варто зауважити, що на посаді президента Радев виступав проти постачання зброї Україні, блокував санкції проти РФ і неохоче засуджував повномасштабне російське вторгнення.

Хоча Румен Радев позиціонував себе як антикорупційний кандидат, його риторика щодо російсько-української війни викликала занепокоєння у деяких європейських партнерів.

Друге місце посіла проєвропейська партія ГЄРБ (13,4%, приблизно 39 місць), яку раніше неодноразово звинувачували в корупції. Третє місце дісталося коаліції «Продовжуємо зміни — Демократична Болгарія» (12,6%, близько 37 місць).

Швеція та Латвія: чудові сценарії для України

Швеція:

13 вересня 2026 року в Швеції відбудуться парламентські вибори, унаслідок яких стане відомо, який буде уряд та хто стане прем’єр-міністром.

Попередньо, найбільшу підтримку зараз мають Соціал-демократи (очолює Ева Магдалена Андерссон), потім Шведські демократи (на чолі — Пер Їммі Окессон) та партія Поміркованих (очолює Ульф Крістерссон).

• Ева Магдалена Андерссон («Соціал-демократи») — лідерка опозиції та експрем’єр-міністерка (2021–2022). Саме під час її каденції Швеція ухвалила історичне рішення відмовитися від нейтралітету та вступити в НАТО, що відбулося після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Навіть після втрати влади Андерссон продовжила виступати за передачу озброєння Києву.
• Їммі Окессон («Шведські демократи») очолює правопопулістську партію. Позиція Окессон щодо України та Росії зазнала трансформації. Раніше його партію звинувачували в симпатіях до РФ, але після початку повномасштабної війни Росії проти України вона змінила свою позицію. Зокрема, вони підтримали вступ Швеції в НАТО, попри багаторічну опозицію щодо цього. Окессон наразі підтримує забезпечення України зброєю та фінансовою допомогою, але часто фокусується на прагматичних аспектах. Його партія наголошує, що допомога Україні є необхідною, щоб зупинити потік біженців до Швеції і щоб забезпечити стабільність кордонів НАТО.
• Ульф Крістерссон («Помірна коаліційна партія») — чинний прем’єр-міністр. Крістерссон наразі займає активну та рішучу позицію щодо України. Його уряд став одним із лідерів за обсягами військової допомоги (станом на 2026 рік Швеція вже передала понад 21 пакет допомоги).

Так, згідно з попередніми заявами кандидатів, підтримка України триватиме. Попри це, існує ймовірність, що будь-хто з них може змінити риторику або дії після виборів.

Латвія:

У жовтні 2026 року відбудуться парламентські вибори в Латвії. За попередніми даними, найбільшу підтримку наразі має Національний альянс (очолює Ілзе Індріксоне), далі — Нова єдність (очолює чинна прем’єрка Евіка Сіліня).

Уряд Евіки Сіліні продовжує курс свого попередника Кріш’яніса Каріньша. Прем’єрка активно просуває збільшення видатків на оборону та зміцнення східного кордону НАТО. Окрім цього, вона виступає за інтеграцію України в ЄС та НАТО.

Лідерка Національного об’єднання Ілзе Індріксоне теж виступає за продовження підтримки України та санкцій проти РФ. 

Це свідчить, що Україна зможе розраховувати на підтримку Латвії в протистоянні Росії і після жовтня 2026 року.

Естонія

Наприкінці літа — на початку осені 2026 року відбудуться президентські вибори в Естонії, оскільки п’ятирічний термін президентства Алара Каріса закінчується. Чинний президент може балотуватися знову, але, відповідно до його попередніх заяв, він це, ймовірно, не робитиме. Каріс стверджує, що потрібно “маленьке диво”, щоб він балотувався на другий термін президентства.

Алар Каріс протягом своєї каденції послідовно підтримував Україну, заявляв, що Естонія продовжуватиме підтримку всіма можливими способами, і акцентував, що разом союзники повинні робити більше, щоб забезпечити перемогу України та програш агресора. 

Стефано Брагіролі, доцент кафедри європейських студій, у коментарі для The Ukrainian Review підтвердив позицію Каріса щодо підтримки України.

“На початку 2026 року президент Каріс висловив припущення, що ЄС варто призначити спецпредставника для взаємодії з Кремлем щодо припинення повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Він аргументував це тим, що Європа надто повільно долучалася до дипломатичних зусиль. Проте міністр закордонних справ Маргус Цахкна швидко відхилив цю пропозицію”, — заявив він.

Наразі в Естонії президента обирають голосуванням не громадяни, а сам парламент (Рійгікогу).

Щоб стати президентом, кандидат має набрати дві третини голосів у парламенті. Якщо депутати не можуть домовитися, тоді до процесу підключається ширша виборча колегія — туди входять і парламентарі, і представники місцевої влади. Хоча президент там не має великої влади і його роль більше символічна, він усе-таки може ветувати закони, у певних випадках розпускати парламент і представляти країну за кордоном. 

Та 8 квітня 2026 року опозиційні Центристська та Консервативна народна партії подали до парламенту законопроєкт про запровадження прямих президентських виборів в країні. Вони пояснюють це тим, що нинішня система (через парламент і колегію виборників) є складною, залежить від політичних домовленостей і знижує довіру до інституту президента. На їхню думку, прямі вибори зроблять процес прозорішим і дадуть громадянам реальний вплив.

Однак Крісті Райк — естонська політологиня та директорка Міжнародного центру оборони та безпеки — у коментарі для The Ukrainian Review зазначила, що вона не вірить у перехід Естонії до прямих президентських виборів.

“Я не вважаю, що ця ідея має достатньо підтримки серед політичних партій. Тому очікую, що ми збережемо ту саму процедуру виборів, яка була досі”, — додала вона.

Крім того, Анніка Аррас — естонська експертка з політичних комунікацій — у коментарі для The Ukrainian Review назвала цей законопроєкт “опозиційним шумом”. Вона стверджує, що “Центристська партія” просуває ідею прямих президентських виборів уже понад 20 років, а партія EKRE приєдналася до них пізніше. За її словами, вони не мають іншої підтримки в парламенті і шансів на ухвалення цього законопроєкту немає.

“Президентські вибори в парламенті закріплені в Конституції. Щоб змінити це, потрібно отримати три п’ятих голосів у парламенті двох скликань поспіль, або ж варіантом може бути референдум (для якого також необхідно 3/5 голосів). Обидва варіанти були і залишаються нереалістичними”, — додала експертка.

Чи можливий російський вплив на виборах?

Крісті Райк стверджує, що Росія не має значних важелів впливу на Естонію. Тому що, за її словами, ця балтійська країна не має жодної великої політичної партії, яка була б дружньою до Росії.

“Вони (Росія — ред.) справді не мають природного партнера в Естонії. Окрім цього, я не думаю, що будь-хто з провідних кандидатів є тією постаттю, у підтримці якої Росія була б зацікавлена”, — каже Райк.

Єдиний незначний виняток, за словами політологині, — Консервативна народна партія (EKRE).

“Проте їхнього кандидата на посаду президента не оберуть”, — додає вона.

Стефано Брагіролі також не бачить суттєвого розвитку того, що пряме російське втручання вплине на результати президентських виборів в Естонії. Він стверджує, що це завдяки тому, що естонського президента обирають не громадяни напряму, а парламент або колегія виборців. Отже, такі інституційні механізми є значно менш вразливими до зовнішніх маніпуляцій.

Водночас Анніка Аррас стверджує: Росія втручатиметься через дезінформацію та пропаганду на будь-яких виборах, незалежно від того, яка виборча система діє в Естонії. Крім того, вона переконана, що країна досі успішно давала цьому раду і реальних наслідків такого втручання не було, проте рівень пильності залишається високим, а протидія триває безперервно.

Можливі кандидати

Щодо потенційних кандидатів, то наразі чіткої конфігурації немає. Цю думку поділяють як Крісті Райк, так і Анніка Аррас, яка додала, що на даний момент ще занадто рано говорити про те, хто є найбільш імовірним кандидатом. 

Проте в медіа обговорюють різних фігур з політичного та дипломатичного середовища, зокрема Marina Kaljurand, Matti Maasikas, Jüri Luik, Küllike Sillaste-Elling та Riina Kionka.

• Маріна Кальюранд — головна потенційна кандидатка Соціал-демократів (за даними Партії реформ, хоча самі соціал-демократи відкладають остаточне рішення до літа). У контексті російсько-української війни Кальюранд підтримує вступ України до ЄС і виступає за посилення санкцій проти Росії. Вона переконана, що результат війни вплине не лише на Україну, а й на Європу та світовий порядок загалом.
• Матті Маасікас — досвідчений дипломат і колишній посол ЄС в Україні. Він наголошує, що підтримка України — це не просто політичне рішення, а відображення засадничих цінностей ЄС: свободи, демократії та верховенства права. Маасікас підтримує швидке впровадження реформ в Україні та під час своєї роботи послом доклав значних зусиль для її інтеграції у внутрішній ринок Євросоюзу.
• Юрі Луйк — колишній міністр закордонних справ Естонії. Він наголошує, що шлях України до НАТО залишається «незворотним», навіть якщо його реалізація відкладається через політичні дискусії всередині Альянсу.
• Кюлліке Сілласте-Еллінг — представниця Естонії в Європейському Союзі. Вона послідовно підтримує довгострокову допомогу Україні та її євроатлантичну інтеграцію, наголошуючи на необхідності гарантій безпеки через членство в НАТО та відновлення територіальної цілісності України.
• Рійна Кіонка — дипломатка ЄС, колишня амбасадорка Євросоюзу в Пакистані та Південній Африці. Вона представляє лінію європейської дипломатії, яка розглядає Україну як ключовий елемент глобальної стабільності. Кіонка активно працює над тим, щоб країни «Глобального Півдня» краще розуміли природу російської агресії.

Так, зважаючи на можливих кандидатів, для України видається стратегічно вигідним будь-який результат виборів. 

Крісті Райк заявляє, що в Естонії існує широкий зовнішньополітичний консенсус, саме тому підтримка України залишається одностайною.

“Я не уявляю жодної кандидатури на президента Естонії, яка мала б іншу позицію щодо України. Усі погоджуються, що ми маємо продовжувати підтримувати Україну”, — сказала Райк.

Анніка Аррас також вважає, що естонська підтримка України залишатиметься на тому самому високому рівні, а ставлення до Росії так само залишеться незмінним. 

“У жодному з цих випадків (можливих кандидатів — ред.) немає жодного ризику щодо зміни ставлення до Кремля або підтримки України. Щодо цих питань позиція досить одностайна”, — заявила вона.

Вірменія

7 червня 2026 року у Вірменії відбудуться парламентські вибори. Найбільшими політичними силами наразі в цій країні є “Громадянський договір” та “Айастан”, які вже мають своїх претендентів на посаду прем’єр-міністра: 

— Нікол Пашинян: курс на зниження залежності від Росії  та політична орієнтація на ЄС та Захід. Нинішній прем’єр-міністр Нікол Пашинян просуває політику нормалізації ситуації в регіоні. Його стратегія передбачає зниження залежності від Росії, вихід із багаторічної блокади, розширення міжнародних партнерств та диверсифікацію зовнішньої політики. Ключовий елемент його курсу — спроба закріпити тривалий мир із сусідами та зменшити ризики нових конфліктів.

Попри те, що Пашинян орієнтований на зміцнення стратегічної автономії, мінімізацію зовнішніх ризиків, пов’язаних з РФ, та заявляє, що “Вірменія не є союзником Росії у війні проти України”, він усе-таки стикається зі значними випробуваннями. Ба більше, протягом візиту Пашиняна до Москви 1 квітня 2026 р. Путін заявив, що Вірменія має дозволити проросійським партіям взяти участь у виборах, натякаючи на неназваного політика з російським паспортом, який зараз ув’язнений у Вірменії. Пашинян відповів, що лише вірмени можуть брати участь у виборах. “При всій повазі, особи з російськими паспортами не можуть бути ні кандидатами до парламенту, ні кандидатами на посаду прем’єр-міністра”, — заявив він.

— Роберт Кочарян: ставка на союз із Росією. Роберт Кочарян представляє альтернативний підхід, який передбачає повернення до тіснішої орієнтації на Росію. Його політична лінія базується на ідеї стратегічного союзу з Москвою та жорсткішій позиції щодо Азербайджану й Туреччини. Критики пов’язують його курс із ризиком нової ескалації в регіоні та посиленням залежності Вірменії від Кремля. Кочарян також об’єднався з партією «Дашнакцутюн» у межах блоку «Айастан», який виступає за більш конфронтаційну регіональну політику та скептично ставиться до нинішніх мирних домовленостей.

Річард Гірагосян — директор Центру регіональних досліджень (RSC), незалежного аналітичного центру в Єревані, Вірменія — стверджує, що парламентські вибори у Вірменії відбуваються на тлі вже сформованої політичної домінанти чинного прем’єр-міністра Нікола Пашиняна та його партії “Громадянський договір”. Окрім цього, Гірагосян зазначає: “Консолідація політичної сили Пашиняна та його “Громадянського договору триває вже кілька останніх років”. Та, незважаючи на це, Гірагосян додає, що “зовнішній тиск з боку Росії та розворот країни на Захід залишаються двома основоположними характеристиками вірменської політики”.

Він також вважає, що червневі вибори, ймовірно, стануть лише продовженням політики Вірменії щодо Росії та Заходу. Ба більше, після війни 2020 року відчуття зради та покинення з боку Росії лише підштовхнуло Вірменію до розвороту на Захід.

*Війна 2020 року (відома як Друга карабаська війна) стала для Вірменії не просто військовою поразкою, а справжнім геополітичним землетрусом. Ця війна наочно продемонструвала неспроможність Росії та ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку) виконати свої безпекові зобов’язання перед союзником. Бездіяльність Москви на тлі азербайджанського наступу, неефективність застарілого російського озброєння проти сучасних дронів та фактичне потурання Кремля турецько-азербайджанському союзу зруйнували багаторічний міф про РФ як про «єдиного гаранта стабільності». Це змусило Єреван радикально переглянути свою стратегію, переходячи від критичної залежності від Москви до диверсифікації безпекових партнерів і активного зближення із Заходом.

«Понад двадцять років зовнішня політика Вірменії визначалася прагненням до “комплементарності”, де країна намагалася підтримувати стратегічний “баланс” між партнерством у сфері безпеки з Росією та зацікавленістю у поглибленні зв’язків із ЄС і Заходом. Цю політику було важко підтримувати протягом багатьох років, особливо враховуючи основну тенденцію залежності Вірменії від Росії, обумовлену безпековими та військовими зв’язками. Але після війни за Нагірний Карабах 2020 року обмеженість російських безпекових обіцянок Вірменії стала відкритою та очевидною», — пояснює Гірагосян.

Окрім цього, директор RSC заявляє, що Вірменія прагне чинити опір «гравітаційному тяжінню» «російської орбіти». Та час зараз саме сприятливий для цього. По-перше, стверджує експерт, виникає сприятливе вікно можливостей, оскільки Росія залишається зосередженою та виснаженою внаслідок невдалого вторгнення в Україну. По-друге, перед Вірменією відкриваються нові горизонти завдяки безпрецедентному сплеску уваги з боку Заходу та Європи, які виявляють готовність до значно глибшої співпраці з Єреваном.

“Кожна з цих подій є ще більш значущою як новаторська спроба взаємодії з такою країною, як Вірменія, яка досі приймає на своїй території російську військову базу та є членом як очолюваної Росією Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), так і Євразійського економічного союзу (ЄАЕС)”, — додає Гірагосян.

Проте, заявляє він, ключовим аспектом стратегії є не спроба повної “заміни” Росії Заходом, а прагнення врівноважити російський вплив шляхом диверсифікації безпекових партнерів та альянсів. “Очевидно, що Єревану бракує важелів для прямого виклику Росії, але він може змінити умови цих відносин”.

Гірагосян переконаний: наразі, незважаючи на епізодичні регреси в політичному дискурсі та випадкові недоліки в управлінні, досі немає жодної надійної альтернативи вірменському чинному керівництву — уряд прем’єр-міністра Нікола Пашиняна залишається у політично сильній та безпечній позиції. Та, за словами експерта, й сама опозиція не несе реальної загрози. Адже останніми роками вона стала «значною мірою дискредитованою та вкрай непопулярною».

“Так, Вірменія все ще виділяється як жива демократія, наділена рідкісним товаром — легітимністю. І в той час як інституційна демократія стає дедалі сильнішою та інклюзивнішою, особливо в цей післявоєнний період”, — каже Гірагосян.

Так, поразка проросійського Кочаряна закриє для Москви можливість перетворити Вірменію на плацдарм для дестабілізації Кавказу, що дозволить Україні та її союзникам посилити тиск на ізольовану Росію.

США

У листопаді 2026 року в США відбудуться проміжні вибори, унаслідок яких буде обрано новий склад Конгресу. 

Саме Сенат (верхня палата Конгресу) відіграє вирішальну роль у розподілі бюджету та контролі за законодавством, фактично тримаючи в руках «ключі» від фінансування зовнішньої політики та оборонної підтримки України.

Наразі обидві палати (Сенат та Палата представників) контролюють республіканці, що дозволяє адміністрації Дональда Трампа одноосібно визначати бюджетну політику. 

Що буде, якщо республіканці програють?

Якщо демократи повернуть контроль над Палатою представників або Сенатом, це суттєво обмежить політичну автономію Трампа. Відповідно, ухвалення рішень щодо допомоги Україні йому не вдасться проводити лише в межах своєї адміністрації.

Нагадаємо, що нещодавно віцепрезидент США Джей Ді Венс заявив, що пишається тим, що Білий дім більше не купує і не постачає зброю Україні.

“Одна з речей, якою я найбільше пишаюся як представник адміністрації, — це те, що ми сказали Європі: якщо хочете купувати зброю — купуйте, але Сполучені Штати більше не купують і не відправляють зброю Україні. Ми вийшли з цього процесу”, — заявив він.

Та у випадку зайняття більшості місць демократами в Палаті представників чи Сенаті це дозволить їм відновити підтримку України. Адже зазвичай вони підтримують тривалу допомогу Києву, проте, ймовірно, після листопадових виборів 2026 р. посилять вимоги щодо прозорості її використання. Окрім цього, президенту Трампу стане важче проводити зовнішню політику, зокрема щодо РФ, без узгодження із законодавцями.

Та значимо й те, що рейтинг Трампа після початку війни з Іраном почав різко падати. Так, за даними соціологічної компанії Ipsos, на початку другого терміну Трампа 42–43% американців схвалювали його економічну політику. До 23 червня 2025 року цей показник знизився до 35–37% і до кінця року залишався приблизно на тому самому рівні.

Але за три тижні після початку війни з Іраном рейтинг схвалення економічної політики Трампа знизився до менше ніж 30%. Зазначимо, що це нижче, ніж будь-який показник попереднього президента США Джо Байдена за всю його каденцію.

Окрім цього, Камала Гарріс — демократка та головна опонентка Трампа на президентських виборах 2024 року — почала активно публікувати звернення до громадян, критикуючи політику Трампа. Ба більше, вона й заявила, що роздумує над участю у президентській гонці 2028 року.

Тому, зважаючи на політику адміністрації Трампа та активні заяви демократів, програш республіканців на midterm-виборах 2026 року все більше зростає. Так і зростає можливість відновлення та продовження допомоги Україні у війні проти Росії. 

****

Так, підтримка України за кордоном перетворилася на предмет політичного торгу та стала залежною від того, хто саме перебуває при владі. Однак у Данії, Швеції, Латвії та Естонії стратегічний курс на підтримку України залишається незмінним, незалежно від того, хто посідає місця в парламенті чи президентські крісла. Для цих країн поразка Росії є питанням їхнього власного виживання та безпеки.

Водночас в Угорщині та Болгарії, які є членами ЄС, підтримка України не є одностайною, зважаючи на зосередженість Угорщини на власній внутрішній політиці та економіці (втім, очікується, що відносини між Україною та Угорщиною значно покращаться порівняно з напруженістю останніх років), а також схильність Болгарії до співпраці з Російською Федерацією. Крім того, у Вірменії, хоча питання України, здавалося б, отримало певну підтримку, мінімізувати вплив Росії там не так просто.

Проте найбільша невизначеність залишається щодо Сполучених Штатів, де поразка республіканців на проміжних виборах могла б розблокувати пряму військову допомогу, яку наразі гальмує адміністрація Трампа.

Юрій Маркевич

The post Від Угорщини до Естонії: вплив закордонних виборів 2026 року на Україну appeared first on The Ukrainian Review.

Під час повномасштабної війни роль Уповноваженого ВРУ з прав людини значно розширилася. Вдалося реформувати інституцію та визначити дев’ять ключових напрямів роботи. Серед них окремий напрямок – захисту прав громадян, постраждалих внаслідок збройної агресії проти України, який має особливе значення в умовах війни.

Офіс омбудсмана працює над поверненням незаконно утримуваних цивільних та військовополонених. Для цього, зокрема, Уповноважений ВРУ з прав людини проводить гуманітарну робочу комунікацію з російською Уповноваженою з прав людини. Здійснюється обмін посилками, листами, взаємні відвідування військовополонених.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини на всіх зустрічах порушує питання вчинення росіянами воєнних злочинів. Він також систематично надсилає листи до міжнародних організацій, як-от ООН та МКЧХ, щодо позасудових страт українських військовополонених на полі бою, які вчиняють окупанти.

Говорячи про ініціативу No Peace Without Justice та суміжні ініціативи та проєкти, що діють у цій сфері в різних форматах, які, на Вашу думку, ефективні інструменти та форми підтримки необхідні для подальшого підвищення результативності процесу публічної фіксації та постійного нагадування про воєнні злочини? 

Будь-які постійні нагадування про воєнні злочини на всіх рівнях є важливими: на медійному рівні в українських та міжнародних ЗМІ, на рівні організації публічних заходів для інформування іноземної спільноти, на рівні визнання парламентами інших країн воєнних злочинів Росії геноцидом українського народу. 

Загалом всі ініціативи та проєкти – це необхідні інструменти формування сталої міжнародної пам’яті, механізми тиску на державу-агресора та запобіжники повторення злочинів у майбутньому. Це не дозволяє звести воєнні злочини до абстрактної статистики чи тимчасового інформаційного порядку денного, а перетворює їх на зафіксовані факти, що потребують правової оцінки та справедливого покарання. 

Водночас для підвищення результативності процесу публічної фіксації та постійного нагадування про воєнні злочини має бути організована системна робота із додержанням принципів та стандартів, що забезпечать можливість ефективного використання доказів у національних та міжнародних судах. 

Така робота здійснюється правоохоронними органами України, зокрема в межах магістрального провадження щодо геноциду, що здійснює Офіс Генерального прокурора разом із Службою безпеки України, в якому аналізується весь масив воєнних злочинів, вчинених агресором. 

Також значна кількість воєнних злочинів, скоєних представниками РФ, охоплена розслідуваннями міжнародних механізмів, задіяних в Україні, насамперед, Незалежною міжнародною комісією з розслідування порушень в Україні, що створена Радою ООН з прав людини у березні 2022 року, та Моніторинговою місією ООН з прав людини в Україні, що розпочала роботу в березні 2014 року. 

Періодичні звіти та доповіді згаданих механізмів про результати діяльності з документування воєнних злочинів щоразу привертають увагу світової спільноти до воєнних злочинів РФ в Україні та сприяють консолідації зусиль для дипломатичного та економічного тиску на агресора. 

За Вашими спостереженнями та зібраними свідченнями, воєнні злочини проти українських військовополонених є наслідком централізованої політики російської держави чи, радше, результатом рішень, ухвалених на рівні окремих підрозділів і командирів на місцях? 

Воєнні злочини проти українських військовополонених не можна розглядати виключно як поодинокі випадки або наслідок рішень окремих командирів на місцях. Зібрані свідчення, численні задокументовані факти та повторюваність однакових практик у різних регіонах і підрозділах свідчать про системний характер таких злочинів, що вказує на наявність централізованої політики та усвідомленої толерантності з боку вищого військово-політичного керівництва Російської Федерації. 

По-перше, масовість і регулярність катувань, нелюдського поводження, відмови у медичній допомозі та позасудових страт військовополонених свідчать про те, що ці дії не є винятком. Вони повторюються за схожими сценаріями, що характерно саме для системних практик. 

По-друге, відсутність ефективних розслідувань і покарань у Росії, а подекуди й публічне схвалення насильства з боку офіційних осіб та пропагандистських медіа створюють атмосферу повної безкарності. У таких умовах злочини не лише допускаються, а й фактично заохочуються як інструмент залякування та деморалізації. 

Також, як приклад, толерування та заохочення до таких злочинів – це заяви вищого військово-політичного керівництва РФ. У них спонукається та виправдовується застосування насильства щодо українських військовополонених. 

Зокрема, на нараді в одному з командних пунктів управління Курського угруповання збройних сил РФ у березні 2025 року президент РФ заявив, що «представники українських формувань, що протидіють російській владі в Курській області, за законом вважаються терористами та потребують до себе відповідного ставлення». 

Після повернення з полону значна частина українських військовослужбовців має ознаки тривалого виснаження, зокрема критичну втрату ваги та суттєве погіршення фізичного стану. Чи перебуває питання неналежних умов утримання військовополонених у постійному фокусі переговорного процесу, та яку позицію з цього приводу озвучує російська сторона? 

Питання умов утримання українських військовополонених та незаконно утримуваних цивільних у російській неволі постійно порушується у межах комунікації з російською Уповноваженою з прав людини в РФ. Також є наголос на необхідності допуску МКЧХ до місць утримання українців у РФ та на ТОТ. 

Важливо наголосити, що Росія порушує Женевську конвенцію про поводження з військовополоненими фактично у всіх статтях. Як приклад, на відміну від України, Росія не створила спеціальні табори для утримання військовополонених, і полонені комбатанти «розпорошені» по установах пенітенціарної системи РФ як ув’язнені особи. Жахливі умови утримання та нелюдське поводження призводять до виникнення або загострення хронічних хвороб, психічних розладів. 

Катування, у тому числі які призводять до смерті, часто застосовуються для примушування полонених визнати провину в злочинах, скоєних щодо цивільних. Звільнені українські військовополонені повідомляють про системне цілодобове застосування фізичного насильства та психологічного знущання. 

Так, 95% українських полонених зазнають тортур у російській неволі. Ці дані, зокрема, підтверджує Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні. Полонених морять голодом, тримають у холодних або переповнених камерах, не дають ліків (найбільша зафіксована втрата ваги — 77 кг за 5 місяців). Людей роками залишають без зв’язку з родинами. Їх змушують підписувати фейкові зізнання, піддають постійному психологічному тиску, принижують, ламають. Це все вибудована система. 

Є непоодинокі випадки, коли військовослужбовці помирають після повернення з полону внаслідок виснаження та набутих в полоні хвороб.

Українська сторона прагне звільнення та повернення в Україну усіх військовополонених та цивільних осіб, позбавлених свободи внаслідок збройної агресії, що знаходяться в РФ та на окупованій території України.

Російській стороні запропоновані прозорі принципи проведення обмінів полоненими: насамперед повернення тяжкохворих та тяжкопоранених військовополонених, військових, які утримуються в полоні найдовше, та жінок. 

Натомість російська сторона маніпулює темою повернення військовополонених, зокрема, коли це вигідно в контексті мирних перемовин і не додержується домовленостей. 

У серпні 2025 року серед репатрійованих в Україну тіл були повернуті рештки 5 загиблих в полоні українських військовослужбовців. Вони були у списках «тяжкопоранених і важкохворих» полонених на обмін згідно з домовленостями у Стамбулі під час другого раунду перемовин. Але через затягування часу російською стороною не дожили до звільнення. 

Які, на Вашу думку, реальні механізми міжнародного тиску можуть спонукати державу-агресора хоча б частково дотримуватися положень Женевських конвенцій? 

Змусити державу-агресора хоча б частково дотримуватися положень Женевських конвенцій можливо лише через поєднання жорсткого міжнародного тиску, невідворотності відповідальності та постійної публічної уваги. Серед найбільш реальних і дієвих механізмів варто виокремити такі: 

• Невідворотність юридичної відповідальності. Активізація розслідувань воєнних злочинів на рівні Міжнародного кримінального суду, національних судів інших держав (принцип універсальної юрисдикції), а також створення спеціальних трибуналів. Усвідомлення того, що злочини будуть розслідувані незалежно від часу, є одним із найсильніших стримувальних чинників. 
• Персональні санкції. Запровадження та розширення персональних санкцій проти військово-політичного керівництва і тих осіб, які вчиняють злочини. Важливо, щоб санкції були не символічними, а такими, що реально діють. 
• Міжнародна ізоляція. Обмеження участі держави-агресора у міжнародних організаціях, форумах, спортивних і культурних заходах. Ізоляція посилює політичну ціну порушення норм міжнародного гуманітарного права та демонструє, що ігнорування правил веде до системних втрат репутації та впливу. 
• Постійний міжнародний моніторинг. Тиск на допуск міжнародних організацій (МКЧХ, спеціальних місій ООН) до місць утримання військовополонених, а також регулярні публічні звіти про порушення. Навіть частковий доступ і публічність можуть зменшити простір для порушень.
• Публічність і репутаційний тиск. Систематичне оприлюднення доказів порушень умов утримання полонених у міжнародних медіа та на дипломатичних майданчиках. 

Загалом робота над тим, аби тиснути на ворога й змушувати його дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права, є надзвичайно важливою. А впровадження механізмів покарання за порушення гуманітарного права зможе зупинити подальші злочини та частково компенсувати завдану шкоду для нашої країни. 

В інтерв’ю Deutsche Welle Ви наголосили, що російська сторона свідомо затягує процеси обмінів. Як Ви вважаєте, якими інструментами міжнародна спільнота могла б вплинути на цю ситуацію? 

Головним методом впливу на позицію російської сторони у зазначеній ситуації може стати забезпечення політичного та економічного тиску на керівництво РФ з боку представників найбільш впливових держав та міжнародних організацій, насамперед ООН, із наполегливими Вимогами дотримуватися норм МГП й відійти від практики ігнорування його положень. 

Окрім цього, всі вищеперелічені кроки у попередньому питанні також можуть змусити Росію повертати українських громадян. 

Також варто зазначити, що міжнародний тиск є дуже дієвим інструментом. Прикладом є проведення Стамбульських домовленостей у середині 2025 року:

• Перший раунд відбувся 16 травня 2025 року. Тоді вдалося домовитися про обмін у форматі “1000 на 1000”. Це стало справжнім історичним прогресом: вперше від початку повномасштабного вторгнення вдалося повернути таку велику кількість людей додому – не лише військових, а й цивільних. 
• Під час другого раунду переговорів у Стамбулі Україна знову порушила питання повернення наших людей. Пріоритетними категоріями стали тяжко поранені, хворі й особи до 25 років. А ось третій етап перемовин не приніс жодних відчутних результатів, попри те, що Росія погодила першочергові обміни військовополонених з найбільш тривалим терміном утримання. 

Фактично російська сторона виконала лише домовленості за першим раундом. Адже молодих військових віком 18–25 років повернуто лише частину. Важкопоранених, хворих військовополонених російська сторона повернула також лише частину. А от військових, найдовше утримуваних у полоні, – практично взагалі не повернула.

Чи поділяєте Ви думку, що тривалі та справедливі мирні домовленості потребують належної правової оцінки злочинів проти військовополонених і цивільних осіб, та яким чином, на Вашу думку, міжнародна спільнота могла б уже сьогодні посилити свої зусилля, аби принцип No Peace Without Justice поступово набував практичного змісту в міжнародній політиці? 

Тривалі й справедливі мирні домовленості неможливі без належної правової оцінки злочинів проти військовополонених і цивільних осіб. Історичний досвід свідчить: мир, побудований на замовчуванні злочинів або компромісах із безкарністю, є лише тимчасовою паузою перед новим насильством. 

Також досягнення справедливого миру є неможливим без належної правової оцінки дотримання МГП державою-агресором, яка свідомо ігнорує норми Женевських конвенцій та Римського статуту Міжнародного кримінального суду. 

Загалом запорукою тривалого та справедливого миру мають бути домовленості, побудовані на принципах верховенства права. Поновлення прав жертв війни (репарації, право на правду та ін.) має бути умовою мирної угоди. 

Водночас безкарність за скоєні злочини знецінює будь-які гарантії миру. Якщо воєнні злочини залишаються без покарання, це стимулюватиме повторення актів агресії в майбутньому. 

Дмитро Лубінець, 

Уповноважений Верховної Ради з прав людини 

The post Уповноважений Верховної Ради України з прав людини: офіційні коментарі Дмитра Лубінця щодо захисту прав військовополонених appeared first on The Ukrainian Review.

Допомога Сербії: різні виміри

Рішення Сербії виділити 2 млн євро на підтримку енергетичної системи України, що реалізується у співпраці з Програмою розвитку ООН, ґрунтується на чіткому розумінні ключової ролі енергетичної безпеки. Надійне електропостачання є основою для функціонування систем охорони здоров’я, освіти, економічної діяльності та повсякденного життя. Підтримка України у збереженні та відновленні цієї системи є як гуманітарним пріоритетом, так і внеском у ширшу стабільність.

Цей внесок є частиною послідовних і значних зусиль. Загальний обсяг гуманітарної допомоги Сербії Україні досяг 62 млн євро — це більше, ніж сукупна допомога інших країн Західних Балкан. Важливо, що 8,5 млн євро з цієї суми вже спрямовано саме на енергетичну інфраструктуру. Поточна ініціатива розвиває цей фундамент, підтверджуючи готовність Сербії надавати змістовну та цілеспрямовану підтримку.

Підхід Сербії також сформований її власним досвідом. Управління складними енергетичними системами та забезпечення стабільності мережі у складних умовах підкреслили важливість своєчасних і практичних рішень. Навіть просуваючи власний енергетичний перехід, Сербія залишається відданою обміну знаннями та досвідом там, де це має найбільший ефект.

Це відображено у фокусі нинішньої допомоги: високовольтні трансформатори, які є критично важливими для передачі електроенергії. У ситуаціях значних руйнувань інфраструктури доступ до такого обладнання безпосередньо визначає швидкість відновлення електропостачання. Трансформатори є складними, дорогими й важкодоступними в умовах терміновості, тому їх постачання має не лише символічне, а й вирішальне операційне значення.

Це підкреслює ширший принцип ефективної міжнародної допомоги. Хоча фінансова підтримка залишається незамінною — особливо з огляду на масштаби потреб відбудови України — саме цільова технічна допомога часто дає швидші та відчутніші результати. У багатьох випадках головним викликом є не лише фінансування, а доступ до конкретного обладнання, експертизи та логістики.

Цільова допомога дозволяє оперативно реагувати на нагальні потреби, скорочує затримки та перетворює ресурси на конкретні результати. Фінансову та технічну підтримку не слід розглядати як альтернативи — вони є взаємодоповнювальними інструментами. За умови стратегічного поєднання вони формують значно ефективнішу відповідь на складні виклики.

Енергетична система України зазнала масштабних руйнувань з 2022 року, збитки оцінюються в десятки мільярдів євро. Водночас ця складна ситуація відкриває можливість відбудувати систему не лише відновленою, а й модернізованою, більш ефективною та стійкою. Партнерства відіграватимуть ключову роль у досягненні цієї мети.

Спільні кроки євроінтеграції

У цьому контексті співпраця із Сербією та ширшим регіоном Західних Балкан має практичні переваги. Наші країни мають структурну подібність: спадкову інфраструктуру, процеси модернізації та необхідність поєднувати енергетичну безпеку зі сталим розвитком. Досвід Сербії у модернізації мереж, диверсифікації джерел енергії та поступовій інтеграції до європейських енергетичних ринків є релевантним.

Ця співпраця може набувати конкретних форм: обмінів між операторами енергосистем, спільних навчальних  ініціатив, обмін найкращими практиками управління інфраструктурою. Співпраця у сфері відновлюваної енергетики, енергоефективності та цифровізації може додатково сприяти розвитку більш орієнтованої на майбутнє енергетичної системи України.

Водночас Сербія та Україна зміцнюють ширшу економічну основу своїх відносин. Переговори щодо двосторонньої Угоди про вільну торгівлю просуваються з високим рівнем залученості обох сторін, і є чітке очікування, що її можуть підписати вже протягом року. Це відкриє нові можливості для торгівлі, інвестицій та бізнес-співпраці.

Такий прогрес є особливо перспективним з огляду на структурну подібність наших економік, зокрема в промисловості та сільському господарстві. Ці спільні риси створюють міцну основу для глибшої економічної взаємодії та ефективнішої інтеграції ринків.

Ще одним важливим виміром є готовність Сербії ділитися досвідом європейської інтеграції. Як країна-кандидат, що веде переговори про вступ за оновленою методологією розширення, Сербія напрацювала практичну експертизу у приведенні національних систем у відповідність до стандартів ЄС. Це особливо актуально для таких секторів, як енергетика, сільське господарство та промисловість — ключових для трансформації України.

Сербія належить до небагатьох країн, які поєднують подібну економічну структуру з практичним досвідом у межах сучасної моделі вступу до ЄС. Це створює можливості для надання прикладної, заснованої на досвіді підтримки. Обмін знаннями, інституційна співпраця та технічні обміни можуть доповнити ширші європейські зусилля та посилити процес реформ в Україні.

Регіональна співпраця також відіграє важливу роль. Посилення енергетичних інтерконекторів, покращення транскордонної передачі та гармонізація регуляторних рамок можуть підвищити стійкість і ефективність систем. Взаємодія між Україною та партнерами Південно-Східної Європи доповнює ширшу європейську інтеграцію та створює додаткові канали співпраці.

Політичний вимір наданої допомоги

Поза технічними та економічними аспектами, енергетична співпраця має чіткий політичний сигнал. Вона відображає прихильність до конструктивної взаємодії, стабільності та довгострокового партнерства. Підтримка Сербії у цій сфері демонструє розуміння того, що енергетична безпека тісно пов’язана з ширшою регіональною стабільністю.

У перспективі співпраця в енергетичному секторі може стати основою для поглиблення двосторонніх відносин. Практична взаємодія у складні періоди формує довіру та створює стійкі партнерства, які згодом можуть поширюватися на інші сфери — інфраструктуру, торгівлю та інвестиції.

У міру того, як Європа рухається до більш інтегрованої та сталої енергетичної системи, регіональна співпраця набуватиме дедалі більшого значення. Подальше узгодження Сербії з європейськими енергетичними стандартами разом із інтеграцією України до європейського енергетичного простору створює спільний контекст для довгострокової співпраці.

Зрештою, підтримка Сербією енергетичної стійкості України відображає ширше бачення партнерства — заснованого на солідарності, практичній співпраці та спільних стратегічних інтересах. Сприяючи відновленню та зміцненню енергетичної інфраструктури України, Сербія одночасно реагує на нагальні потреби та допомагає закласти основу для довгострокової стабільності.

Досягнутий прогрес свідчить про міцність цього партнерства. За умови подальшої взаємодії — у сфері енергетики, економічної інтеграції та спільних реформ — Сербія та Україна мають усі передумови для подальшого поглиблення відносин. У цьому контексті енергетична солідарність є не лише відповіддю на поточні виклики, а й основою більш сильного та стійкого партнерства у майбутньому.

Про принципи та партнерство

Відносини між Сербією та Україною міцно ґрунтуються на взаємній повазі та спільній відданості суверенітету і територіальній цілісності — принципах, які визначають нашу співпрацю як у періоди стабільності, так і під час криз.

Про масштаб підтримки Сербії

62 млн євро гуманітарної допомоги — більше, ніж сукупна підтримка інших країн Західних Балкан — демонструють не лише солідарність Сербії з Україною, а й послідовність і відповідальність.

Про цільову енергетичну допомогу

У кризові моменти постачання одного трансформатора може відновити електропостачання цілих регіонів — саме тут технічна допомога стає такою ж критично важливою, як і фінансова.

Про майбутню економічну співпрацю

Майбутня Угода про вільну торгівлю має потенціал суттєво трансформувати економічні відносини між Сербією та Україною, відкриваючи нові можливості в секторах із природною взаємодоповнюваністю.

Про євроінтеграцію та обмін досвідом

Як країна, що проходить процес вступу до ЄС за новою методологією, Сербія готова ділитися практичним досвідом з Україною — особливо в секторах, де наші економіки мають подібну структуру.

Андон Сапунджи, Посол Республіки Сербія в Україні

The post Енергетична солідарність як основа для зміцнення сербсько-українських відносин appeared first on The Ukrainian Review.

Хтось потребує тиші, відновлення та дистанції від пережитого, щоб почати жити заново. Хтось, навпаки, відчуває потребу діяти й свідомо бере на себе місію – нагадувати про те, що війна, полон і катування тривають. Саме завдяки таким людям світ продовжує чути про полон. 

Дмитро Канупєр, позивний «Расті», – один із них. Він приєднався до спецпідрозділу «Азов» у 2020-му, коли йому було 20 років. У травні 2022 року, під час евакуації оборонців з «Азовсталі», Дмитро вийшов у полон за наказом головнокомандувача. У вересні 2023 року так званий «суд» на окупованій Донеччині засудив його до 29 років суворого режиму. Протягом 2 років і 5 місяців він перебував у чотирьох різних місцях утримання.

У жовтні 2024 року відбулися довгоочікуваний обмін та повернення додому. Дмитро пройшов реабілітацію, знову став до строю та сьогодні продовжує службу.

У мене було чотири основні місця утримання: Оленівка, Таганрог, Донецьке СІЗО та Макіївка. В Оленівці я перебував з 17 травня до 26 вересня 2022 року. Потім мене перевели до Таганрога – там я був майже рік, до 11 вересня 2023 року. Після цього десь півтора місяця я у Донецькому СІЗО, а останній період, з листопада 2023 року по 18 жовтня 2024 року, коли вже відбувся обмін, – у Макіївці.

Оленівка

На початку, коли нас привезли в Оленівку, все виглядало відносно нормально. Там вже були морпіхи з 36-ї окремої бригади, які потрапили в полон 12 квітня. Нам розповідали, що їх змушували проходити так званий «коридор», де їх били з обох боків, собак натравлювали. Тоді декілька людей навіть загинули. Те, що нас просто оформили, перевірили речі та фізично не чіпали, виглядало як щось незвичне.

У нас був барак, розрахований на 60 чоловік, в якому знаходилися 333 людини. Умови утримання були дуже погані, постійні допити, деяких людей катували. Мене не били, але були моральний та психологічний тиск.

Таганрог

Про умови утримання та катування

Почався період Таганрогу. Це єдине місце, де мене катували. І прийомка там була дуже жорстка – так само загинули люди. Умови утримання були більш-менш, але відбувався постійний фізичний та психологічний тиск.

Ми прокидалися о 6 ранку під гімн Росії. Потім в будь-який момент могло відбутися все, що завгодно: міг наглядач прийти та, якщо йому щось не подобалося, змушував робити сто або тисячу присідань, або відтискання, або примушував бити своїх побратимів, давати ляпаса один одному. 

Багато чого залежало від того, які наглядачі: були такі, що кожну годину в будь-яку камеру могли прийти та казати, «так, давай гімн росії з того-то ряда», або «расскажи, что означаєт бєлий цвєт во флаге росії». Якщо щось неправильно розповідали, то нас били на перевірці. 

О 8 ранку був сніданок. Далі перевірка ранкова – о 9, 9:30. На перевірки виходили два рази на день. Коли приходив спецназ, всі повинні були вже стояти зігнутими та чекати, поки вони зайдуть. Як відкривалися двері, ми повинні були кричати «Здравія желаю, гражданін начальнік», на що у відповідь було «Кругом із камери бігом марш». 

Нас в будь-який момент могли побити, постійно заставляли робити якісь фізичні вправи, матюкали. Після перевірки могли забрати на допит. По-різному бувало. Робочий день у слідчих починався в основному після дев’яти ранку, але викликали в різний час. Могли після трьох викликати, могли в п’ять вечора. 

Обід з першої до другої години. О третій годині була друга перевірка – все те ж саме, що й зранку. І ввечері десь з п’ятої по сьому-восьму годину була вечеря. Потім з 10-ї години був відбій.

Перші два місяці Таганрогу катували кожного. Крики були зі всіх сторін. Ти сидиш отак в камері, яка десь квадратів 12-13, і чуєш із-за дверей, як на нашому поверсі катують у спеціально відведеному кабінеті. Чуєш з вікна, як катують в іншому корпусі. І ось це, напевно, психологічно з’їдало більше, ніж коли самого катували. Сам момент очікування, коли заберуть на допит, був страшніший, ніж сам допит. 

З фізичного тиску було все: побиття по всіх частинах тіла — ліктями, руками, колінами, ногами. Били палицями по м’яких тканинах, по голові, по ногах. Застосовували електрошокери – такі здоровезні «собачі» та звичайні маленькі. Пускали струм 220 вольт напряму – від розетки. В мене вся спина була в точках від електроструму, просто вся. Є фотографія, де видно опіки на правій руці.

Я пам’ятаю, коли був лежачий, ходити не міг. У мене тоді дві ноги були, як моя рука за розміром, а одну ногу перебили так, що вона розпухла та в чотири рази стала більшою. На мені штани рвалися, які були на три розміри більші. 

Було таке, що два місяці взагалі нікого не викликали. І криків ми місяць не чули. Було дуже незвично – знаєте, як затишшя перед бурею. Ніхто не розумів, що відбувається. А потім заново все почалося. 

Я, напевно, пережив допитів десять перед тим, як взяти на себе першу справу. Були різні допити – по 15 хвилин, по 30 хвилин. Допитів 5 точно десь від 3 годин. Нам наші командири сказали брати одразу на себе справу, якщо щось будуть вішати. А я не хотів, тому що не знав, чи поміняють мене потім, якщо я буду засуджений, чи ні. Я терпів і оце тільки на 12-годинному допиті не витримав, і тоді тільки взяв справу. Думав, що вони відчепляться, а вони, навпаки, після цього почали ще активніше катувати та викликати на допити.

Про харчування

Годували нас три рази на день. Ми приїхали в Таганрог та побачили гречку, м’ясо — це до нас годували морпіхів з Оленівки, яких далі порозвозили по різних місцях. Декілька днів було нормально – нас догодували тим, що було. І потім почався, що називається, «голодомор». Два місяці було таке, що на вісім людей на день видавалася приблизно одна буханка хліба. 

Їжу давали по-різному — не було ніяких норм. Людина, яка роздавала їжу, могла на сніданок одному покласти пів черпака – це приблизно шість ложок каші, а іншому – чверть черпака, тобто три ложки. І все. Зранку були макарони або каші. Десь через пів року давали цілий черпак – це приблизно десять ложок каші. Але це була порція як для дитини. 

Макарони ми рахували між собою за кількістю: «У мене — 23», «А в мене — 13». Не пощастило сьогодні. Бувало таке, що зранку давали плоскі тарілки з водою, в якій варилися макарони. Це приблизно дві столові ложки. Просто вода. Таких сніданків було, може, штук п’ятнадцять за весь період у Таганрозі.

Обід в Таганрозі був, десь може 200 мл, інколи 300, а бувало й повна тарілка юшки. Ставалося й таке, що нормальний суп давали, такий, що наваристий, і реально можна було наїстися. В середньому видавали десь 300 мл води з четвертинкою картоплі та шматочками інших овочів. Бувало по-різному. Могло бути 8 тарілок, і одна з них була повна, а всі інші були взагалі без нічого.

Ми спочатку ділилися, але це займало дуже багато часу, а в нас бувало, що прийом їжі міг бути від трьох до десяти хвилин, а ще треба було помити та здати тарілки. В когось був великий шматок риби, та ми намагалися щось відрізати з нього, докласти комусь. 

А з часом ми встановили свій режим: не ділили їжу, а міняли тарілки місцями. Ми вже знали, хто з чергових як роздає: хто в праву тарілку кладе більше, а в ліву – менше. Тож один день у одного було більше, в іншого – менше, а наступного дня – навпаки. Так ми вирішували це питання. З хлібом так само робили. Знаєте, потім його почали більше давати, бо одна людина в Таганрозі померла від голоду. І тоді почали давати цілі буханки. Ну, от просто на людину буханку. Відгодовували нас. 

Про одяг

За 4 дні до того, коли мене повинні були етапувати з Таганки в Донецьке СІЗО, приїхала прокуратура. Вони так раз на місяць приїжджали до всіх в’язниць – подивитися, що і як, які умови. Ми в Таганрозі ніколи ні на що не жалілися: у нас все є, всіх добре годують.

Ми знали, що якщо поскаржимося, нас просто будуть бити. У мене був рушник, такий вафельний, який за півроку повністю стерся, та посередині нього була величезна діра. Тобто я міг тільки отак боками витиратися. Одяг, як видали один раз, так і не замінювали. Були одні шкарпетки, одна пара трусів, пара взуття, один рушник. Ми самі лагодили їх увесь цей час. Прали теж самі – в холодній воді.

Прокурор зайшов, походив по камері, подивився й питає, чи все нормально, чи добре годують, чи не б’ють. Ми такі: все нормально, все добре. А він дивиться. У нас біля стіни, навпроти входу, був вішак, на якому сушилися рушники. І просто висить рушник, а в ньому – така діра. Він це бачить і каже помічниці: «Сфотографуйте це». 

Ми вже злякалися, що нам влетить, бо мали це сховати. А він, навпаки, почав: «Що вам ще потрібно?» Наказав замінити цей рушник. Ми мовчали. Він дивиться, а ми – в трусах і майках, бо було спекотно. В одного нашого побратима труси — як після пострілів з дробовика: всі в дірках. Сотні маленьких дірок. Каже: «Труси покажіть. Розверніться». Показуємо. «Так, п’ять трусів замінити. Майки — теж». Дивиться на мої ноги: шкарпетка повністю порвана, тримається лише в районі п’ятки й на одній смужці, як стрінги. А пальці — голі.

Нам пів року не давали голку з ниткою. Ми діставали, знаєте, з одягу або ковдр нитки та самі собі все сшивали. Розумієте, голку з нитками нам не давали, але били за те, що щось не підшите. 

Щойно той начальник пішов, наглядач, який був на той момент, зачиняючи двері, кинув нам: «Уроди». Потім, десь через пару днів, одяг та матраци замінили.

Про медичну допомогу

У Таганрозі кожний ранок приходив лікар, який пропонував медичну допомогу, але мало хто нею користувався, бо був ризик, що через це могли побити.

Про підтримку

Знаєте, були моменти, коли ми сварилися. Бо ти в замкненому просторі. Особливо коли в камері вісім людей і ти бачиш їх щодня протягом року. Інколи навіть билися між собою – не витримували нерви. Але в основному допомагали один одному, підтримували після допитів.

Одного разу після допиту мене просто закинули в камеру. Я реально не міг ходити та був лежачим. Тоді хлопці водили мене під руки в туалет, годували з ложки. 

Ми підтримували один одного. Бо без цього нікуди. Зрозуміло, що без сварок теж нікуди, але загалом трималися разом.

Донецький СІЗО

З Таганрога мене перекинули в Донецький СІЗО, де вже судили. Там мене не чіпали, іноді лише був моральний тиск. Але умови утримання були жахливі – краще десь в сараї жити, ніж в тому приміщенні, в якому ми знаходилися. 12 людей, 6 місць в камері, 4 матраси, клопи, відсутність води, душу, ніяких прогулок. Але там не було таких перевірок, як в Таганрозі. Ми просто стояли в камері перед дверним оком, і нас рахували, не заходячи.

Але найгірші умови з лікуванням були саме тут. «Гражданін начальнік, нужен врач. У чєловєка гной з уха тече». А у відповідь посилали, казали, щоб усі здохли. І все.

Макіївка

У Макіївці вже було простіше. Там я мав відбувати свій строк, але мене обміняли. Коли тільки прибув, два місяці жив у ямі – так званому «ДІЗО» (дисциплінарному ізоляторі). Тоді в Макіївці було дуже мало полонених військових. Коли я приїхав, було десь 30 людей, і всі перебували в цих «ДІЗО», бо для нас не було вільного бараку. Це підвальне приміщення з чотирма ліжками, туалетом, умивальником і маленьким віконцем. І більше нічого.

Ми там перебували два місяці – до того моменту, поки нам не виділили окремий барак для військовополонених. Спочатку перевели першу групу людей, а потім уже мене та всіх інших. 

У першому бараці нас було десь 50 людей, згодом – до 70. А наприкінці, коли я виїжджав з Макіївки, були два бараки з військовополоненими: в одному – приблизно 75 людей, у другому – 115. Тобто загалом майже 200 українських військових.

У Макіївці в нас була «КВР» – комната воспітатєльных работ. Це місце, де у відведений час ми могли дивитися телевізор. У бараці був спальний корпус, де всі відпочивали. Обігрівалися тільки ці два приміщення. 

У нас була пічка і черговий, який підкидав туди вугілля. Кухня, місце для зберігання одягу, туалет і душова не обігрівалися. Вода, яку ми зберігали в бочках, постійно замерзала, коли температура опускалася до мінус 25. Воду давали раз на день, і ми мали набрати максимум, щоб не сталося так, що вона закінчиться.

У Макіївці був лікарняний корпус. Ми записувалися зранку, і нас відправляли до лікаря. Але якщо ти захворів – аскорбінова кислота. Якщо вмираєш – аскорбінова кислота. Аскорбінка «від усього». І кров розріджує, і все добре.

В останні місяці перед обміном хлопці, які приїжджали до нас, розповідали, що Таганрог став перевалочним пунктом: туди заїжджаєш на кілька днів – і виїжджаєш.

Про повернення у стрій

Усе те, що я пережив, не зламало мене, а навпаки – загострило бажання повернутися в стрій. Звичайно, були перепади настрою: інколи думав, що треба жити для себе, відпочивати. А потім знову приходило відчуття, що треба повертатися, щоб помститися за себе, за побратимів, які там залишаються.

На обміні я зустрів свого колишнього командира і сказав, що хочу назад. А він мені: «Ти що, з глузду з’їхав? Відпочивай пів року після полону». Я відповів: «Та що тут відпочивати?» У мене після полону не було семи зубів. «Зуби вставлю, швидко всі справи закрию та назад».

Я три місяці проходив реабілітацію, фізично відновився. Потім був місяць дипломатичних поїздок – Данія, виступи й конференції по Україні. Після цього ще взяв місяць відпустки. Тобто загалом минуло п’ять місяців після звільнення – і я повернувся в стрій.

Інтерв’ю провела Анна Лісова, українська журналістка

The post Шлях, що веде крізь полон: історія Дмитра Канупєра appeared first on The Ukrainian Review.

Зі слізьми на очах рішення про дискваліфікацію скелетоніста Владислава Гераскевича повідомила президентка МОК Кірсті Ковентрі ще до початку першого старту. Причиною став шолом пам’яті, який Гераскевич мав одягати на заїзди. Він слугував як нагадування усій спортивній спільноті про усіх атлетів, чиє життя забрала Росія, а також мав привернути увагу до поступового зняття санкцій та повернення привілеїв для «нейтральних» спортсменів з РФ та Білорусі.

Владислав Гераскевич та вся команда українського скелетону оголосила про подання позову щодо безпідставної дискваліфікації, яка, ймовірно, коштувала українській збірній місця в медальному заліку. 

Однак проблема значно більша за нагороди. Цей випадок показав: на арену поволі повертаються російські та білоруські атлети, причому вже не в «нейтральному» статусі, а будь-які спроби висловити незгоду жорстко караються. Ба більше, з їхньою позицією теж почнуть рахуватися та всіляко виправдовувати. Наше завдання незмінне — не допустити цього та нагадувати спортивній спільноті, чим жертвують українці заради безпеки світу.

«Я думаю, що в ці божевільні часи, з огляду на те, з чим мені довелося мати справу протягом останніх кількох днів, найсвітлішим моментом стало об’єднання навколо України. І я сподіваюся, що ми зможемо зберегти це якомога довше: єдність навколо України та пам’ять про людей, які пожертвували своїм життям. Завдяки цій жертві ми сьогодні можемо бути на Олімпійських іграх як команда України, і я дуже вдячний за це», — зазначив Гераскевич на Мюнхенській конференції.

Боротьба за спорт триває

На рівних з українцями досі змагаються нейтральні атлети, які насправді такими не є.

Наприклад, перша ракетка WTA Арина Сабалєнка відкрито підтримувала режим Лукашенка і жодного разу не засудила російсько-українську війну. Її протеже, 19-річна Мірра Андрєєва, публічно підтримує президента РФ і навіть отримувала нагороди з рук диктатора.

Головна причина такої протекції — комерційна успішність російських та білоруських тенісистів у федераціях ATP та WTA. Якщо гравець приносить перегляди та прибутки, на політичні чинники заплющують очі. Натомість репрезентацію українських гравців на медіаплатформах часом навіть штучно обмежують.

Українські тенісистки неодноразово критикували бездіяльність організацій. Зокрема, Олександра Олійникова (WTA 66) постійно наголошує на неприпустимості участі “нейтралів” в офіційних змаганнях, а для деяких пропонує навіть перегляд нейтрального статусу та дискваліфікацію.

Подвійні стандарти Паралімпіади

Цьогоріч історія з вседозволеністю загострилася на Паралімпійських іграх2026.

Глядачі побачили на офіційному сайті медальний залік із прапорами РФ та Білорусі замість нейтральної абревіатури «AIN» (англ. Individual Neutral Athlete).

Міжнародний паралімпійський комітет (IPC) пояснив це тим, що хоч такі санкції були потрібні до 2022 року та на Паралімпійських іграх у Пекіні через військову російську пропаганду, однак зараз нібито її стало менше, тому їм можна повернути право репрезентувати свої країни.

Водночас IPC заборонив українцям використовувати форму з мапою України, назвавши це «політичним жестом».

Висновок

Прогнози українських атлетів, на жаль, справджуються. Спортивні організації втомлюються від війни та знімають маски «показового активізму». Наших спортсменів формально підтримують, але водночас обмежують їхнє право на голос та розділяють підтримку на правильну та надто політичну. 

Ймовірність того, що інші федерації підуть шляхом IPC і повернуть агресорів під їхніми прапорами, надзвичайно висока. Досі більшість асоціацій від подібних рішень стримує тиск спортивної спільноти та вболівальників по всьому світу.

Одне зрозуміло точно — спорт ніколи не існує поза політикою, а будь-яка поступка агресору в цій сфері стане черговим актом дестабілізації  міжнародного спорту.

Людмила Пилипенко

The post Солодка брехня та гірка правда світового спорту: чому росіянам повертають привілеї appeared first on The Ukrainian Review.

Вважається, що Москва підтримує паралельні канали комунікації з представниками США, Ізраїлю, Ірану та низки держав регіону. За оцінками дипломатичних спостерігачів, метою може бути напрацювання рамкової угоди щодо деескалації, яка потенційно могла б бути підкріплена гарантіями на найвищому політичному рівні.

Кремль активізує регіональну дипломатію

Останні повідомлення медіа свідчать, що президент Росії Владімір Путін активно контактує з регіональними лідерами, заявляючи про готовність Москви сприяти стабілізації ситуації та наголошуючи на необхідності термінових дипломатичних рішень на тлі дій США та Ізраїлю.

Агентство Interfax повідомило, що в понеділок, 2 березня, Путін обговорив ситуацію довкола іранської агресії з президентом ОАЕ Мохаммедом бін Заїдом Аль Нагаяном, еміром Катару Тамімом бін Хамадом Аль Тані, королем Бахрейну Хамадом бін Ісою Аль Халіфою та спадкоємним принцом Саудівської Аравії Мохаммедом бін Салманом Аль Саудом. За даними російського агентства, основною темою розмов стало зростання регіональної напруги та ризики подальшої ескалації.

Міністерство закордонних справ Росії також публічно засудило нещодавні удари по Ірану, назвавши їх небезпечною ескалацією, що загрожує регіональній стабільності. Водночас у Кремлі заявили про готовність використати російські дипломатичні канали з Тегераном, державами Перської затоки та іншими регіональними акторами для зниження напруженості та пошуку переговорних рішень.

Ці кроки вписуються у ширшу стратегічну спробу Москви зміцнити свій статус посередника, спираючись на наявні зв’язки на Близькому Сході та здатність підтримувати діалог із протилежними сторонами одночасно.

Оглядачі зазначають, що дипломатична активність Росії відбувається на тлі складних відносин із західними країнами. Деякі аналітики припускають, що Вашингтон може розглядати будь-яку російську посередницьку ініціативу в ширшому геополітичному контексті, зокрема з огляду на російсько-українську війну.

На мою думку, посилення дипломатичної активності Росії на Близькому Сході має кілька стратегічних цілей. Окрім безпосередніх зусиль із деескалації, Москва, ймовірно, прагне переформатувати власний міжнародний імідж як «конструктивного» глобального актора, а також зменшити зовнішній тиск, пов’язаний з Україною, зміцнюючи свої переговорні позиції на світовій арені.

The post Росія позиціонує себе як потенційний посередник у ескалації конфлікту на Близькому Сході appeared first on The Ukrainian Review.

Позиція Росії

Росія оперативно відреагувала на розвиток подій. Москва засудила удари, а міністр закордонних справ Сєргєй Лавров зайняв дипломатичну позицію, яка фактично захищає партнерів Росії, назвавши дії агресією. Водночас російська риторика залишається обережною: Кремль прагне продемонструвати політичну підтримку, уникаючи прямого втручання в нову військову кризу, розуміючи, що відкриття додаткового фронту глобального протистояння може змінити баланс сил, зокрема навколо України.

Корені ескалації

В основі протистояння лежить питання ресурсів. Іран володіє одними з найбільших у світі запасів нафти й газу та займає стратегічне положення поблизу Ормузької протоки — однієї з найважливіших артерій світового енергопостачання. Якщо Сполучені Штати та Ізраїль досягнуть своїх стратегічних цілей і суттєво послаблять вплив Ірану або встановлять контроль над ключовими елементами його енергетичної інфраструктури, це може спричинити значний перерозподіл сил на глобальних енергетичних ринках. Посилення західного впливу на енергоресурси, ймовірно, зменшить геополітичний важіль держав, які використовують експорт ресурсів як політичний інструмент.

Такі зміни неминуче вплинуть і на війну в Україні. Ескалація на Близькому Сході змусить Вашингтон перерозподіляти військові, дипломатичні та фінансові ресурси, об’єктивно знижуючи пріоритет України у глобальному порядку денному. Водночас зміна енергетичного балансу може посилити економічний тиск на Росію та звузити простір для жорсткої переговорної позиції Москви.

Не менш важливою є роль Китаю. Пекін зацікавлений у стабільних постачаннях енергоносіїв і традиційно уникає масштабних геополітичних потрясінь. Якщо західний вплив на близькосхідну нафту посилиться, Китай може обрати більш прагматичний підхід і зменшити підтримку максималістських вимог Росії, віддаючи пріоритет стабільності світових ринків.

Висновок

У результаті вимальовується сценарій, за якого одна війна може змінити умови завершення іншої. Послаблення енергетичного важеля та зміна глобального балансу сил можуть підштовхнути сторони до більш гнучких переговорів щодо України, де раніше безкомпромісні позиції стануть предметом компромісу. Світ дедалі більше входить в епоху взаємопов’язаних конфліктів, де події в одному регіоні безпосередньо впливають на результати в іншому. Саме тому те, що відбувається сьогодні в Тегерані, може стати одним із визначальних чинників майбутніх рішень щодо Донбасу.

Артем Каспарян

The post Від Тегерана до Донбасу: одна війна, яка може зупинити іншу appeared first on The Ukrainian Review.

«Хочеш миру – готуйся до війни»

Російська агресія проти України показала реальну ситуацію в оборонних спроможностях Європи. Вона «підсвітила» слабкі місця. Запустила процеси, які кардинально змінюють підхід до власної безпеки і ролі України в цій системі.

Про це свідчить збільшення витрат країн НАТО на оборону. З 2014 по 2023 рік тривало помірне зростання видатків на рівні близько 2,6%, але за останні три роки зафіксований різкий стрибок: у 2023 – 9,3%, у 2024 – 18,6%, а у 2025 – 15,9%. Це відображає усвідомлення необхідності бути готовими до захисту як реакції на військову агресію і страх можливої експансії щодо країн Альянсу.

Зміна риторики Білого дому та дискусії щодо можливого скорочення американської військової присутності в Європі змусили європейські країни повністю переглянути свою безпекову політику. Звіт НАТО показує, що в 2024 році лише 18 країн-членів досягли рівня витрат на оборону у 2% ВВП, тоді як у 2025 році до цього показника наблизився майже весь Альянс (31 країна). Це продиктовано усвідомленням, що європейські країни можуть залишитися сам на сам із потенційною військовою загрозою, і вже призвело до глибокої трансформації безпекових процесів.

Економіка та соціальна захищеність

Цікавий парадокс спостерігається в настроях європейців. 77% жителів Європи усвідомлюють, що вторгнення Росії в Україну становить загрозу для безпеки Європейського Союзу (за даними опитування Eurobarometer у 2025 році). Цей показник свідчить про високе розуміння небезпеки населенням.  Проте інфляція і зниження соціальної захищеності все більше перетягують увагу європейців на внутрішні економічні питання.

Зниження підтримки допомоги Україні пропорційне зменшенню економічного добробуту жителів Європи. Ті, хто підтримував надання фінансування військової допомоги в 2022 році, відкликали свою підтримку в 2024 році на тлі погіршення власного фінансового становища. Ці дані підтверджують дослідження Eurofound. Вони показують, що в 2024 році частка людей серед населення, чутливого до економічних змін, які вважають, що Європа допомагає Україні занадто багато – збільшилася. Тоді як ті, чиє фінансове благополуччя не змінилося, продовжують підтримувати надання допомоги.

Європейці дедалі менше готові утримувати війну в центрі суспільної уваги. Натомість вважають головним завданням для урядів подолання економічної кризи.

Спостерігається брак розуміння необхідності фінансування військової допомоги в умовах, коли частина населення не може собі дозволити базові витрати. У цій логіці побутові проблеми поступово витісняють страх перед зовнішніми загрозами. Це безпосередньо впливає на демократичні процеси, адже урядові еліти не можуть ігнорувати суспільні очікування. Тому вони змушені балансувати у своїх рішеннях. Це робить підтримку України стриманою та подекуди уповільнює процеси ухвалення рішень. І провокує політичні дебати всередині суспільства.

Політичний дискурс

У грудні цього року Національна асамблея Франції проголосувала за збільшення оборонного бюджету у 2026 році на 6,7 мільярда євро порівняно з 2025 роком.

«Посилення нашої оборони більше не є опцією – це стратегічна необхідність», – заявила президентка Національних зборів Яель-Браун Півет на своїй сторінці в X.

Ультраправі та комуністи не поділяють позицію президентської партії. На їхню думку, загроза перебільшена і немає потреби в додаткових оборонних рішеннях. Екологічні сили, своєю чергою, наполягають на пріоритетності економічних питань та соціальної захищеності населення. Це свідчить про поляризацію поглядів та відсутність єдиного бачення у розвитку країни,  що в перспективі може дестабілізувати політичну ситуацію.

Відсутність єдності помічено не лише серед політиків, а й серед їхніх виборців, чиї погляди збігаються з тією чи іншою партією. Це підтверджують останні опитування Ifop, які показують, що 62% французів вважають Росію ворожою країною. Водночас ці показники суттєво варіюються залежно від партійної близькості: від 88% серед прихильників PS до близько 51% серед виборців радикальних політичних сил. Окрім того, 58% французів вважають, що російсько-український конфлікт може перерости у нові зіткнення з іншими державами.

У суспільстві одночасно співіснують дві тези: необхідність підтримки України та посилення власної оборони – і водночас прагнення економічної стабільності та зниження інфляції. Ця дуальність посилюється партійним баченням, що може спричиняти значну поляризацію у поглядах суспільства і втому від інформаційного потоку.

Перед лідерами країни постає складне завдання: реалізувати стратегічне бачення розвитку держави та водночас зберегти підтримку виборців, зокрема на політичних флангах.

Висновок

У підсумку війна в Україні перейшла від зовнішньополітичного виклику до внутрішнього питання для кожної європейської держави.

Проукраїнська позиція може зміцнити позиції кандидатів на виборах, стати частиною колективної стратегії оборони чи причиною дискусій щодо використання державних бюджетів.

У будь-якому випадку європейське суспільство коливається між бажанням вирішувати власні повсякденні питання і поступовим усвідомленням загрози, яка вже наблизилася до кордонів Європи.

Олександра Бабіч

The post Як війна в Україні стала внутрішнім викликом для європейських демократій appeared first on The Ukrainian Review.

Втретє за рік на сесіях ПАРЄ представляються журнали The Ukrainian Review. 

Випуск підготовлено до річниці незалежності України — дня, який у час війни став символом вибору, зробленого кожним громадянином. Попри щоденні загрози, країна міцнішає та згуртовується. 

П’ятий номер відкриває читачам Україну в її багатошаровості: історії військових, роботу державних інституцій, бізнесу та громадського сектору, аналітику ключових рішень і думки міжнародних партнерів, які поділяють віру в перемогу. 

Видання напряму підтримує пріоритети ПАРЄ щодо свободи медіа і безпеки журналістів (затверджені Резолюцією 2532 і CM/Rec (2016)4. 

Саме цей випуск було представлено на вересневій сесії ПАРЄ за підтримки Української делегації за підтримки голови делегації Марії Мезенцевої. 

“Журналісти мають значення”: резолюція ПАРЄ  на підтримку українських медійників

1 жовтня 2025 року депутати ПАРЄ ухвалили резолюцію «Journalists matter: the need to step up efforts to liberate Ukrainian journalists held in captivity by the Russian Federation» — “Журналісти мають значення: необхідність активізувати зусилля для звільнення українських журналістів, які утримуються в полоні Росією”.

Ініціаторкою документа стала Євгенія Кравчук, членкиня української делегації в ПАРЄ. Перед голосуванням вона виступила з промовою як головна доповідачка.
Результат голосування — 128 “за” зі 129.

За даними Інституту масової інформації, з 2022 року задокументовано понад 800 злочинів проти медійників, убито 108 журналістів, щонайменше 26 перебувають у російському полоні.

Резолюція вимагає від Росії:

• негайно звільнити всіх незаконно утримуваних українських журналістів;
• надати інформацію про місце перебування та стан здоров’я полонених;
• допустити до них представників Міжнародного комітету Червоного Хреста;
• припинити практику катувань і переслідувань журналістів.

ПАРЄ наголосила: журналісти, що працюють у зонах конфлікту, є цивільними особами та мають бути захищені згідно з нормами міжнародного гуманітарного права.

Виставка “Преса під ув’язком”: свідчення українських журналістів

2 жовтня у стінах ПАРЄ відкрилася виставка “Преса під ув’язком”, присвячена українським журналістам, яких утримує Російська Федерація.
 Її мета — привернути увагу до долі медійників, які стали заручниками війни. Кураторкою виставки стала Євгенія Кравчук.

Серед учасників відкриття — журналісти Владислав Єсипенко та Дмитро Хилюк, які пережили полон і катування, але повернулися в Україну.

На експозиції представлені імена та історії українських журналістів, доля яких склалася по-різному:

• є журналісти, хто досі перебуває в полоні;
• є журналісти, кому пощастило бути звільненими з полону
• є ті, хто загинув в полоні.

Окремою лінією є історія журналістки Вікторії Рощиної, яка загинула в російському полоні від катувань і чиє тіло було повернуто понівеченим та мало сліди багатьох травм.

Міжнародний контекст: освітні ініціативи та культурний обмін

Під час сесії ПАРЄ також була представлена австрійська ініціатива “Language education at the heart of Democracy” — стратегічна програма розвитку освіти 2024–2030 років.
Проєкт базується на п’яти ключових цінностях: співпраця, співчуття, інклюзія, мотивація, цифровізація.

Презентація наголосила на важливості мультилінгвізму та збереженні мов, що перебувають під загрозою зникнення.

 Учасники презентації відзначили, що культурний обмін збагачує, а вивчення мов розширює горизонти.

Україна в центрі уваги Ради Європи

В цьому році відзначається 30-річчя вступу України до Ради Європи.

Найдосвідченішим представником української делегації став український політик, державний діяч, дипломат Борис Тарасюк, який має багаторічний досвід представлення України. В 1993-1995 роках він очолював процес вступу України до Ради Європи.

Україна не “одна з тем”, а центральний пріоритет, – Борис Тарасюк, Постійний представник України при Раді Європи.

Подробиці роботи делегації можна дізнатися з інтерв’ю Бориса Тарасюка для нашого медіа.

The Ukrainian Review продовжує інформувати міжнародну спільноту про боротьбу українських журналістів, роль медіа у війні та важливість правди в часи дезінформації. Саме завдяки роботі незалежних медіа світ отримує об’єктивну картину подій і може реагувати на порушення прав людини. Команда продовжуватиме розповідати про боротьбу українських журналістів, роль медіа у війні та важливість правди в часи дезінформації, адже переконана: слово здатне змінювати світ і рятувати життя.

The post Представлення The Ukrainian Review в ПАРЄ: захист медійників та гарантії свободи слова appeared first on The Ukrainian Review.

Тиск, замаскований під дипломатію

Документи, які переглянули українські посадовці, свідчать, що запропоноване «припинення вогню» зобов’язує Україну зупинити удари по російській території, заморозити лінії фронту та розпочати переговори щодо статусу окупованих регіонів. У той час як Росія не зобов’язана ані відводити війська, ані припиняти удари по українській оборонній інфраструктурі.

В одному з проєктів українські удари по військових цілях на території Росії називаються «ескалаційними», тоді як російські ракетні атаки на українські міста пропонується лише «взаємно зменшити», але не зупинити. Інший документ іде ще далі: вимагає, щоб Україна фактично визнала контроль Росії над Кримом і частинами Донецької та Луганської областей, а також пропонує створення «сірої» демілітаризованої зони на 30% Донеччини — без будь-якого механізму, що завадив би російським військам зайти туди.

Як підкреслив президент Володимир Зеленський, «Росія наполягає на тому, щоб ми віддали території». Ця вимога і демонструє справжню сутність запропонованого підходу — не відновлення справедливості, а легітимізацію окупації.

Дисбаланс стає ще очевиднішим, якщо подивитися на пропоновані обмеження західної допомоги. Згідно з документами, партнери України повинні припинити постачання деяких далекобійних систем озброєння, тоді як Росія не має жодних лімітів у цьому плані.

Чому план послаблює Україну

Усі чотири проаналізовані документи побудовані за однаковою логікою: Україна повинна піти на поступки першою, тоді як зобов’язання Росії залишаються розмитими або взагалі відсутніми. На практиці це означало б примушення України погодитися на заморожений конфлікт, зменшення оборонного потенціалу та переговори з окупантом на його умовах.

Одним із найпроблемніших пунктів є пропозиція «демілітаризації» лінії фронту — крок, який зробить Україну вразливою, тоді як Росія зможе вільно ротувати війська за формалізованою буферною зоною. План також передбачає замороження ситуації в Запорізькій і Херсонській областях уздовж поточної лінії фронту та зобов’язання сторін ніколи не переглядати ці домовленості силою, фактично закріплюючи російські територіальні здобутки.

Навіть механізм можливих «гарантій безпеки» залишається нечітким і умовним, пропонуючи Україні політичні обіцянки без реальних інструментів виконання.

Висновок

Запропонований Трампом план виглядає не як шлях до миру, а як механізм інституціоналізації російських завоювань. Вимагаючи від України зупинити оборонні дії, обмежити західну підтримку та вести переговори під тиском окупації, він підриває український суверенітет і посилює позиції агресора.

У разі реалізації в нинішньому вигляді цей план не зупинить війну — він лише дасть Росії час, території та стратегічну перевагу, одночасно поклавши на Україну відповідальність за «деескалацію» конфлікту, який вона не починала.

The post Новий «мирний план» Трампа: чого насправді вимагають документи від України appeared first on The Ukrainian Review.