Наявність передових технологій, високоточного обладнання та стабільної економіки більше не гарантує перемоги у війні ХХІ століття. Поки Захід ухвалює оборонні бюджети та дискутує про їхню доцільність, оцінюючи ризики для безпеки Європи, Росія вже використовує новий тип протистояння.

Боротьба за території перетворилась на боротьбу за розуми, де люди стають і мішенню, і інструментом одночасно. Когнітивна війна не потребує кінетичного протистояння чи великих економічних витрат. Тому не має чітко окреслених кордонів та термінів закінчення. Росія не лише бореться за інформаційний вплив. Вона керує процесами прийняття рішень та формує сприйняття реальності. 

Як зазначається у дослідженні НАТО Cognitive Warfare: Beyond Military Information Support Operations, учасниками когнітивної війни дедалі частіше стають не військові цілі. Її основною метою є атака на раціональність та здатність населення до критичного мислення. Поле бою поступово зміщується у повсякденне життя, а цивільне населення дедалі частіше стає мішенню.

Обмеження прав і свобод людини суперечить основним принципам демократичної системи. Європейське суспільство відкрите до різноманіття думок, ідентичностей та релігій. Однак це створює сприятливі умови для впливу російських кампаній на формування реального світогляду.

Рефлексивний контроль

Як писав Сунь-цзи, досвідчений полководець прагне перемогти війну ще до початку битви. Росія використовує метод рефлексивного контролю в рамках когнітивної війни на етапі «орієнтації», згідно з системою прийняття рішень OODA (Дослідження, Орієнтація, Рішення, Дія). 

Йдеться про спосіб формування сприйняття реальності. OODA або цикл Бойда вперше був розроблений пілотом-винищувачем Джоном Бойдом в 1960-ті для концептуалізації процесу прийняття рішень задля того, щоб бути на крок попереду свого ворога. Методологія полягає у вивченні та взаємодії з середовищем. Цей принцип лежить в основі російських кампаній, спрямованих проти Заходу. Спочатку вивчення середовища та його вразливостей (емігранти, біженці, соціальна нерівність, політична полярність). Далі на етапі орієнтації вони запускають перші інформаційні кампанії в соціальних мережах.

Далі задіяна методологія рефлексивного контролю, задача якої — сформувати сприйняття реальності актора таким чином, щоб на етапах Рішення та Дії спонукати його до потрібних рішень. За даними дослідження Фінського національного університету оборони, рефлексивний контроль базується на створенні психологічної моделі супротивника, яка може бути використана для створення інформаційних стимулів, що призводять до бажаних реакцій. 

Вперше системним вивченням рефлексії зайнялися радянські вчені в 60-ті роки. І вже через десятиріччя США почали використовувати цю методологію для профайлінгу (кримінальне профілювання) серійних вбивць. Підрозділ із кримінального профайлінгу вивчав психологічні портрети серійних вбивць та насильників та закономірності їхніх дій. Так вони змогли не лише передбачати їхні дії, а й впливати на них — зокрема, виманювати та затримувати через маніпуляцію поведінкою. Один із прикладів — взаємодія через медіа.

Рефлексивний контроль, за визначенням Володимира Лефевра, — це процес, у якому одна зі сторін передає іншій основи для ухвалення рішень. 

Соціальні мережі є сприятливим середовищем для створення такої моделі. Їхні алгоритми заохочують до формування замкнутих спільнот однодумців. Поява інформаційних бульбашок створює ризик когнітивних викривлень: люди отримують постійне підтвердження власного бачення світу, ігноруючи альтернативні погляди.  

Цьому також сприяє відкритість західних суспільств, яка створює умови для збору інформації, розуміння страхів, розбіжностей і чутливих тем. За п’ятиетапною моделлю це дозволяє цілеспрямовано створювати середовище, сприятливе для когнітивного впливу: 

• Виявлення вразливостей — соціальні страхи, чутливі теми, конфлікти в суспільстві;
• Інʼєкція наративів — поширення тез, які збігаються із тим, що існує в спільнотах;
• Фільтрація та фокус: відсіюється зайве, і залишається дві-три основні лінії;
• Дезінформація, спрощення та стереотипізація є ознаками викривлення та узагальнення;
• Закріплення повторенням.

Операції «Overload», «Матрьошка», «Doppelgänger» та «Portal Kombat» були прикладами цього. 

Згідно зі звітом ISD «Overload» — це російська інформаційна спецоперація, в рамках якої були створені фейкові відео, які нібито належать відомим медіа, університетам та правоохоронним органам. ЇЇ основна мета — сіяти розбрат, плутанину та недовіру до офіційних джерел. 

Операція «Матрьошка» відзначається націленням на валідацію дезінформації. За даними VIGINUM, кампанія проводиться в два етапи. Перша група “seeders” («сіятелі») розміщує фейкову новину в X.  Друга група “quoters” («цитатори») робить перепост цієї інформації під акаунтами відомих медіа та журналістів-розслідувачів. Кампанія діє з 2023 року до сьогодні. Остання операція була направлена проти України та українських спортсменів на Олімпійських іграх 2026 в Італії. Вона нараховує більше ніж 35 фейкових відео, три підроблені обкладинки відомих медіа та підроблені графіті. Основна мета — легалізувати фейкову новину, створити «альтернативну» думку та знизити довіру до джерел інформації. 

Під час кампанії «Doppelgänger» створювалися клони таких відомих видань, як The Guardian, Der Spiegel, Le Monde, Le Figaro, Fox News та інших і поширювалися через Facebook та X. Основна мета — дискредитація України в очах Заходу та послаблення підтримки партнерів.

За даними Генерального секретаріату з питань оборони та національної безпеки Франції, спецоперація «Portal Kombat» — це структурована та скоординована російська пропаганда. Ця кампанія налічує більше ніж 193 сайти. Вони не створюють нічого оригінального, а активно ретранслюють інформацію із сторінок соціальних мереж російських чи проросійських пропагандистів, офіційного російського пресцентру та інших російських інституцій. Інформація націлена на окуповані Росією території та на західного читача. Основний сюжет — подача російської агресії в позитивному ключі. Для охоплення широкої аудиторії ця мережа використовує відбір джерел російської пропаганди, орієнтованої на цільову аудиторію місцевості, автоматизацію поширення контенту та оптимізацію рейтингу в пошукових системах. Основна мета — масштабування частотності подачі інформації. Адже часте потрапляння на одну і ту ж новину із різних джерел підвищує довіру читача до неї: «часто цитується — значить правда».

Усі чотири спецоперації відрізняються одна від одної, проте в той же час дуже схожі. Їх основна мета — впливати на свою аудиторію, спонукати до прийняття рішення через формування власного сприйняття реальності. Заповнення інфопростору «альтернативною» інформацією дає читачу ілюзію вибору і того, що рішення ухвалюється самостійно. При цьому активно використовується пʼятиетапна модель маніпуляції. 

Після формування такого інформаційного середовища в дію вступає рефлексивний контроль — методика, що дозволяє використовувати вже створені когнітивні умови для руйнування процесу ухвалення рішень супротивника.

Мультирівневий обман

У 2014 році під час окупації Криму на його території почали зʼявлятися військові без розпізнавальних знаків. Росія просувала тези про «референдум», «місцеву самооборону» та те, що «їх там нєт». 

Україна не могла чітко визначити мету цієї кампанії, оскільки остання навмисно була побудована за умов правової та військової невизначеності, до того ж був присутній страх повномасштабного вторгнення. Європа також потрапила в політичну пастку. Коли реальність стала очевидною, вікно реагування було вже закрито.

Це яскравий приклад стратегії багаторівневого обману, яку Кремль використовує з метою приховати справжній намір та паралізувати реакцію Заходу. Росія успішно замаскувала свої цілі завдяки діям на кількох рівнях, що дозволило їй виграти час, перехопити ініціативу та розробити план реагування на подальші дії. Це є наочним прикладом багаторівневого обману.

«Це було маскування, столітнє російське мистецтво військового обману, виконане з моторошною точністю», — так описує цю операцію у своєму звіті адмірал Пʼєр Вандьє.

Поява «невизначених» безпілотників над європейськими країнами викликала обговорення у суспільстві і відчуття вразливості. За словами Крістіни Гарвард, аналітикині аналітичного центру Інституту вивчення війни, дії Росії націлені на створення тиску суспільства на владу та стримування Заходу щодо надання допомоги Україні. 

Епістемічна війна

Після повномасштабного вторгнення Буча стала символом російських воєнних злочинів. За лічені секунди світ побачив жахливі фото, відеодокази та свідчення місцевих жителів на камеру. Росія в цей час заперечувала скоєне, звинуватила Україну в брехні й почала просувати дезінформацію, що сприяло ускладненню формування єдиного уявлення про реальність. Про це активно розповідали західні медіа.

Росія не намагається навʼязати свою правду — вона створює реальність, у якій жодна інформація не вважається правдивою, використовуючи заперечення та обман, щоб дезорієнтувати суспільство, стираючи межу між реальністю та фейком.

Чи Росія намагається нав’язати Заходу власну версію подій? А, можливо, вона руйнує довіру до процесу пізнання реальності? Кір Джайлз, дослідник-партнер Програми «Росія та Євразія», Chatham House, розповів  для The Ukrainian Review про те, що не варто мислити в категоріях «або — або» аналізуючи російські кампанії. Він пояснює, що насправді російські інформаційні операції майже завжди багатошарові й наслідують декілька цілей одночасно:

«Підрив довіри до інституцій — як на національному, так і на європейському рівні — вже давно є однією з ключових цілей російських кампаній дезінформації. Водночас це не повинно відволікати нас від того, що в окремих випадках мета таких кампаній полягає не лише в руйнуванні довіри, а й у формуванні певної картини світу, яка підштовхує аудиторію до конкретного результату.

Тому важливо усвідомлювати: паралельно можуть діяти кілька кампаній, іноді з різними або навіть суперечливими цілями.

Наприклад, поширення ідеї про те, що інституції, уряди та демократичні процеси загалом не заслуговують довіри, — це один усталений напрям російських інформаційних зусиль, у межах якого повідомлення можуть бути різними й навіть взаємозаперечними.

Натомість ядерне залякування — це приклад кампанії з однією чіткою, фіксованою ідеєю, покликаною переконати європейське суспільство та політичних лідерів у конкретному висновку.

І обидва ці типи кампаній відбуваються одночасно».

Джайлз каже, що на відміну від Заходу Росія не обмежується ані стандартними інструментами впливу, ані тими моральними й нормативними рамками, у межах яких зазвичай працюють західні демократії. Їхні методи часто є непередбачуваними для європейських політиків, оскільки Росія не обмежує себе тими рамками мислення та інструментами, у межах яких зазвичай діє Захід:

«Це свідчить про комплексний характер російської інформаційної війни. Її планувальники значно менш обмежені ніж західні у виборі інструментів і каналів для нав’язування бажаного бачення світу. Західні політики та фахівці з інформаційних операцій часто мислять у межах усталених рамок.

Росіяни ж діють поза цими рамками».

Росія послідовна у своїх діях. Ця стратегія була закладена багато десятиліть тому і зберігається незалежно від змін політичного керівництва. На відміну від Європи, де влада часто змінюється і стратегія реагування чи розвитку разом з нею. Кір Джайлз каже, що Росія грає в довгу:

«Сьогодні ми бачимо результати совєтських і російських кампаній, запущених ще десятиліття тому: їхній вплив проявляється в суспільних настроях і навіть у поколіннях політиків, чий погляд на світ у тій чи іншій формі є сприятливим для Москви.

Навіть аналізуючи поточні події, так званий «моментальний знімок» російських інформаційних кампаній часто ігнорує роки, а іноді й десятиліття підготовки.

Показовим прикладом є ядерне залякування. Багато хто зосереджується лише на абсурдних ядерних погрозах після лютого 2022 року.

Проте вони не враховують, що ці погрози спрацювали саме тому, що протягом попередніх шести–восьми років Росія поступово готувала ґрунт, змінюючи саму логіку розмови про ескалацію та ймовірність застосування ядерної зброї.

Тому довгостроковий погляд є критично важливим для розуміння реальних цілей Росії, які часто відрізняються від того, що здається очевидним у конкретний момент».

Маскування істини і приховування серед альтернативних версій подій, це один із інструментів, який використовує Росія:

«Знову ж таки, тут не йдеться про просту дилему «або-або». З одного боку, так: коли Росія намагається зняти з себе відповідальність за власні дії, вона часто використовує тактику масового вкидання численних, нерідко абсурдних версій подій, щоб люди просто не розуміли, на чому зосередитись.

А коли люди не знають, у що вірити, вони не знають і як діяти.

Водночас це не означає, що всі альтернативні пояснення є випадковими. Частина наративів цілеспрямовано передається конкретним проксі-месенджерам, пов’язаним із Росією, які поширюють токсичні версії подій, покликані відвернути відповідальність від Москви.

Ці підходи співіснують.

Ми бачили це неодноразово — у справі MH17, у Бучі, в інших злочинах Росії. Отруєння Скрипалів у Великій Британії — ще один приклад.

Мета — настільки переповнити інформаційний простір суперечливими версіями, щоб істина просто не могла прорватися».

Висновок

Європа зіштовхнулася із новим типом війни. Поки вона намагається сформулювати адекватні рамки реагування і діє ситуативно, Росія активно використовує всі доступні їй інструменти: рефлексивний контроль, багаторівневе маскування, заперечення та фізичні диверсії (зокрема інциденти саботажу, кібератаки та атаки із застосуванням безпілотників у Європі).

Росія керує процесом і самостійно визначає, коли зупинятися, завдяки відсутності обмежень і діям у “сірій зоні”, тоді як Захід витрачає ресурси на реагування на наслідки, не переходячи до стратегічного рівня.

Росії більше не потрібно мати значні економічні витрати чи перетинати кордони. Вона впливає на європейське суспільство, розділяючи його через делікатні соціальні теми, ускладнюючи процес прийняття рішень і ускладнюючи досягнення консенсусу щодо основних питань.

Європа змушена навчитися справлятися з цими нападами. Підвищення медійної грамотності є першим кроком. Однак відповідь демократичних суспільств обмежена законами та моральними стандартами, на відміну від Росії, яка сміливо впроваджує заборони. 

Обмежений термін перебування при владі європейських лідерів і необмежений — у тоталітарних режимах створюють структурну асиметрію стратегічного мислення. Це ускладнює формування довгострокового бачення безпеки — яскравим прикладом чого є зміна внутрішнього дискурсу у США.

Процеси, що передували повномасштабному вторгненню в Україну, сьогодні спостерігаються в Європі. Поки Захід готується до можливого кінетичного протистояння, війна вже присутня на його території — у формі когнітивного, інформаційного та психологічного тиску. «Невизначені» безпілотники та диверсії на території Європи також є частиною когнітивної війни. 

The post Війна, яку Європа не розпізнала: когнітивна стратегія Росії appeared first on The Ukrainian Review.

Особлива економічна зона «Алабуга»

Найбільш показовим прикладом цієї моделі є спеціальна економічна зона «Алабуга». Вона була заснована у 2006 році в місті Єлабузі (Татарстан). На сьогодні вона налічує більше 35 підприємств-резидентів. Серед них — два заводи Umatex (Росатом). Перший виготовляє вироби із вуглецевого волокна. Другий — сировину для нього: ПАН-волокна (поліакрилонітрильні волокна). Тобто формує повний композитний кластер, що забезпечує військово-промислову автономію.  Такі матеріали використовуються, зокрема, у програмі літака МС-21, а також мають потенціал застосування у виробництві безпілотних та військових систем.

Росія активно використовує іранські дрони Shahed-136 та їхню локалізовану версію Geran-2, про що раніше писав The Ukrainian Review. Як свідчить розслідування The Wall Street Journal від 2023 року, Москва та Тегеран планували виробництво дронів іранської розробки у місті Єлабуга.  За даними Institute for Science and International Security, в цьому ж році ТОВ «Альбатрос» та СЕЗ «Алабуга» підписали угоду на будівництво заводу, за умовами якої підприємство має постачати 25% своєї продукції військовим. На сайті ТОВ «Альбатрос» вказано, що в 2025 році було поставлено 5 тисяч безпілотників на війну Росії проти України. Це склало суму близько 1 мільярда рублів. Саме на базі цієї інфраструктури формується кадровий резерв для виробництва.

Алабуга Політех

Одним із ключових інструментів цієї політики став освітній проєкт «Алабуга Політех». Росія повертається до практики совєтської системи щодо створення трудових резервів. «Алабуга Політех» є тому прикладом. За даними звіту від National Academies of Sciences, Engineering, and Medicine (NAS) діти, які не справлялись з академічною програмою, направлялися до фабрично-заводських училищ, ремісничих та професійних училищ або технікумів при промислових підприємствах. Створення трудових резервів в період індустріалізації стало яскравим прикладом централізованого управління кадрами державним апаратом та планової економіки. Шкільна програма не була адаптована під потреби окремих школярів та їхню інтеграцію до загальноосвітнього процесу. Вона не мала на меті виховувати таланти. Відповідальність за розвиток умінь перекладалася безпосередньо на учня. 

На цьому тлі дефіцит робочої сили в Росії станом на 2025 рік залишається близьким до пікових рівнів. За оцінкою Газпромбанку, економіка потребує близько 1,8 мільйона працівників, тоді як загальна кількість безробітних становить лише 1,7 мільйона. Війна та відтік спеціалістів за кордон вплинули на нестачу кваліфікованих працівників. Але «Особлива економічна зона Алабуга» запропонувала модель у вигляді «Алабуга Політех», яка перекриває ці дефіцити на конкретних виробництвах.

У відповідь на ці виклики цей навчальний заклад був інституційно оформлений в 2021 році й повторює технологію досвіду совєтів. Для зниження порогу входу були прибрані вступні екзамени. Відбір потенційних учнів відбувається за результатами проходження певних відеоігор. Відбирають абітурієнтів за певним психологічним портретом: уміння працювати в команді, стресостійкість, виконання поставлених завдань. 

На сайті компанії йдеться, що заклад може приймати до 10 000 студентів на рік. Данія Уталієва, керівник відділу маркетингу та піару, під час одного із інтервʼю повідомила, що перші два роки було набрано по 100 учнів з усієї Росії віком від 14 років. Наступний набір складав 300 та 1000 студентів, і на 2023 рік було заплановано набір у розмірі 1200 дітей. Кампанія з залучення нових абітурієнтів проводиться в Instagram і TikTok.

Навчальна програма побудована так, щоб першу половину дня учні перебували на заводі, а вже після йшли на навчання. Проте зʼявляється все більше відео в TikTok, де колишні студенти повідомляють про те, що їх змушували працювати увесь день. А якщо хтось вирішив покинути навчання передчасно, то в договорі передбачена грошова компенсація з боку студента. Студент зобовʼязується відпрацювати 3 роки на підприємстві, оскільки навчання отримав безкоштовно. 

В той же час для студентів передбачені виплати, але якщо перевірити саму систему нарахувань, то лише 5% від загалу мають змогу отримати 130 тис. рублів (1670 $) за умови виграшу на командно-лідерському турнірі, і 73% — лише 3000 рублів (38,6 $). 

Також до роботи на виробництвах залучають студентів місцевих коледжів за договором, який було укладено із «Алабуга Політех».

Окрему увагу привертає участь студентів у виробництві безпілотників для військового використання. У 2025 році телеканал Міноборони Росії «Звєзда» показав репортаж про те, що студенти «Алабуга Політех» працюють на заводі з виробництва дронів «Альбатрос». За словами Данії Устімової, деякі студенти залучені до процесів виробництва на заводі Umatex (Росатом).

За словами представників «Алабуга Політех», наявність договорів із військовими частинами має забезпечити направлення випускників на службу відповідно до отриманої спеціалізації. Це свідчить про функціональну орієнтацію освітньої програми на потреби конкретних підрозділів російських збройних сил.

З огляду на участь неповнолітніх у виробничих процесах, пов’язаних із військовою інфраструктурою, діяльність «Алабуга Політех» викликає серйозні питання з точки зору міжнародних стандартів захисту прав дитини та норм гуманітарного права. Росія не лише отримує низькооплачувану робочу силу, а й відкриті уми, в які закладається ідеологія відповідно до стратегії розвитку країни. 

Алабуга Старт

Водночас студенти не є єдиним джерелом робочої сили для цих виробництв. Росія також активно долучає до виробництв трудових мігрантів. Ця політика реалізується, зокрема, через програму «Алабуга Старт». Залучення трудових мігрантів для посилення економіки є звичайною практикою сучасних країн. Проте програма «Алабуга Старт» діє інакше. Через нестачу робочої сили Росія вербує мігрантів під виглядом навчання. Програма орієнтована на молодь, а саме на жінок 18–22 років. За даними звіту Глобальної ініціативи проти транснаціональної організованої злочинності (GI-TOC), абітурієнтів не попереджали про те, що вони будуть працювати на військово-промисловому комплексі Росії. Уже коли останні прибули на обʼєкт, то стало зрозуміло, що вони будуть причетні до виробництва зброї. Їм була запропонована зарплата у розмірі 30–40 тис. рублів (300–400 $). Важкі умови роботи негативно позначилися на здоровʼї. 

Як зазначає у себе на сайті, програма «Алабуга Старт» діє в більш ніж 60 країнах Африки, Південної Америки та Азії.

Набір відбувається через декілька каналів: безпосередньо через офіційні сторінки «Алабуга Старт» в Facebook, Telegram та на сайті; рекрутингові агентства в країнах, де проходить набір, та через інфлюенсерів.

Варто зазначити, що не всі учасники відмовилися від програми після того, як дізналися, чим саме вони мають займатися.

У сукупності ці фактори свідчать про системний характер цієї моделі. СЕЗ Алабуга є одним із важливих центрів російської ВПК. Ґустав Ґрессель, військово-політичний аналітик і колишній старший дослідник European Council on Foreign Relations, який нині працює в Міністерстві оборони Австрії, розповів для The Ukrainian Review, що Росія виготовила близько 30 000 дронів типу Shahed і приблизно 25 000 подібних (наприклад, «Герань»). 

За його словами, Алабуга — це центральний хаб для виробництва далекобійних ударних дронів. Росія планує розширяти виробництво. Окрім відкриття нових обʼєктів та виробничих ліній, на його думку, вони також стають більш ефективними в організації виробництва. Для завдань далекобійних ударів такі є унікальними в російському арсеналі. 

Також він наголосив, що таке виробництво дронів не є ані складним, ані секретним, тому Росія може залучати до процесу як емігрантів, так і студентів:

«Так, Росія стикається з дефіцитом робочої сили, і оборонна промисловість змушена конкурувати з підвищеними бонусами за військову службу. Саме тому Росія також намагається залучати іноземних працівників і студентів до роботи в оборонній галузі.

Виробництво ударних дронів не є таким складним і секретним, як виробництво традиційного далекобійного озброєння — наприклад, ракет «Іскандер» — тому в цій сфері часто використовують іноземців або малодосвідчену робочу силу. Навіть якщо деякі деталі виробництва стають відомими, це не є критичним, адже це, зрештою, іранська розробка. І навчити нових та недосвідчених працівників працювати у виробництві дронів значно швидше, ніж у традиційній авіаційній інженерії».

Висновок

Дефіцит робочої сили, спричинений військовою експансією та еміграцією,призвів до створення освітніх програм, які мали приховану мету — рекрутинг низькооплачуваних робітників.

Це призвело до створення таких програм, як «Алабуга Політех» та «Алабуга Старт». Перша — експлуатація неповнолітніх і мобілізація підліткової праці. Друга — залучення мігрантів обманними шляхами до роботи на ВПК Росії без попередньої згоди. Подібні практики суперечать міжнародним стандартам залучення неповнолітніх до праці в умовах збройного конфлікту.

Ця модель запущена в рамках СЕЗ «Алабуга», і вже показала свою ефективність. Незважаючи на появу негативних відгуків в соціальних мережах Instagram та TikTok, програма «Алабуга Політех» збільшує кількість абітурієнтів завдяки низькому порогу прохідності і обіцяному реальному досвіду роботи та заробітку вже з першого курсу. Тому масштабування цієї моделі — лише питання часу. 

The post Як Росія перетворює освіту на конвеєр для ВПК appeared first on The Ukrainian Review.

Що таке ENTSO-E

Приєднання України до об’єднаної енергосистеми континентальної Європи (ENTSO-E) у 2022 році допомагає стабілізувати енергетичну систему та справлятися з дефіцитом електричної енергії. В той час коли Росія намагається знищити критично важливу інфраструктуру, енергосистема збалансовується завдяки імпорту з європейських країн. Це фактично забезпечило Україні форму технічної безпеки, гарантовану західними партнерами.

Незважаючи на те що технічна інтеграція вже відбулася, сам процес ще триває і вимагає змін на законодавчому, фінансовому та адміністративному рівнях.   

Поточна ситуація в енергосистемі

Геннадій Рябцев, позаштатний експерт з питань енергетики Центру Разумкова, в коментарі для The Ukrainian Review стверджує, що навіть з урахуванням імпорту енергії з Європи українські станції не виробляють достатньо енергії, щоб задовольнити необхідні потреби:

«Президент нещодавно казав про те, що в наявності після відповідних ударів в енергосистемі було 11 ГВт потужності. Це без урахування імпорту. Прем’єр-міністерка казала на початку опалювального сезону готово 17,6 ГВт потужності.

 Це означає, що за нормальних умов максимальне споживання в Україні на рівні 17-18 ГВт потужності. В наявності 11 ось вам дефіцит, який, на жаль, покрити шляхом імпорту, вдається лише на чверть». 

 

Рябцев пояснює, що найбільша проблема в енергетиці полягає в тому, що атаки Російської Федерації спричиняють аварії на різних рівнях енергосистеми. Вони поділяються на три категорії: потужність передачі — це функціонування високовольтних ліній електропередач і підстанцій, які забезпечують транспортування енергії на великі відстані; системи розподілу — це мережі, які доставляють електроенергію безпосередньо до місцевих кінцевих споживачів; і генерація — це наявність електростанцій і їх повсякденна робота. Він заявив, що потужності розподілу, передачі та генерації недостатньо. Це пов’язано з тим, що російські атаки спрямовані передусім на великі об’єкти генерації — теплові, гідро- та теплоелектростанції (ТЕС, ТЕЦ і ГЕС), які є критичними для стабільної роботи енергосистеми. 

Як працює енергосистема? 

 Уся система працює як єдиний організм і зберігає єдиний диспетчерський центр НЕК («Укренерго»), попри постійні атаки Росії на енергетичні об’єкти. У режимі реального часу НЕК «Укренерго» керує режимами роботи системи, балансує генерацію та споживання та приймає рішення щодо стабільності та частоти.

За словами Геннадія Рябцева, об’єднана енергетична система дозволяє оператору системи передачі контролювати її роботу в режимі реального часу:

«Зараз об’єднана енергетична система України  зберігає свою цілісність. Немає окремих енергетичних острівців, які працюють один незалежно від одного. Друге, робота функціонування об’єднаної енергетичної системи є контрольованою. Тобто оператор системи передачі знає все, що відбувається в системі, і діє так, як потрібно діяти оператору системи передачі для балансування системи.

 Якщо він бачить, що генерацій стає більше, він збільшує споживання. Якщо він бачить, що відбувається зменшення обсягів доступної генерації, він його зменшує».

31 січня 2026 року відбулося каскадне відключення електроенергії між Україною та Молдовою. Рябцев пояснює, що причиною цього стало стан обладнання передач та погодні умови:

«Відбулася аварія в системі передач. Вона була спричинена обладнанням відповідних ліній електропередач і виходом їх з ладу внаслідок погодних умов, і оскільки ці лінії з’єднані між собою, адже енергосистема України та Республіки Молдова синхронізовані разом з енергетичною системою континентальної Європи, то проблеми в Молдові автоматично стають проблемами в Україні, і навпаки».

(Примітка редакції: йдеться про те, що енергосистеми України та Молдови технічно з’єднані між собою в межах синхронізованої зони ENTSO-E. Основні міждержавні лінії, через які обидві країни інтегровані в європейську енергосистему, проходять через Румунію. Тому аварії на спільних вузлах або лініях можуть одночасно впливати і на Україну, і на Молдову, навіть попри їхню інтеграцію до європейської мережі.)

 Він також зазначає, що оператор системи передачі був першим, хто дізнався про цю аварію, оскільки він відреагував на неї та відновив роботу з’єднання та систем. Чи є якісь недоліки в об’єднаній системі, якщо вона може давати такі збої? Геннадій дав відповідь:

«Якби в системі були резерви тієї самої потужності, то цієї аварії просто ніхто б не помітив. Були б використані інші напрями транспортування, інші напрями передачі енергії, були б залучені інші схеми, тобто систему моментально переконфігурували. І все. Ну може десь там, блимнуло б світло, наприклад, десь в Києві, і все було б нормально.

 Точно б не зупинилося метро. Тобто проблема не в тому, що тут синхронізація не діє. Проблема в тому, що ми не можемо через нестачу потужностей, всіх різних, швидко відновити роботи системи як це було б за нормальних умов функціонування».

Фінансова модель енергетичної інтеграції

ПСО (публічні службові обов’язки) зобовʼязують учасників енергоринку продавати електренергію нижче ринкової вартості для населення. Це призводить до накопичення боргів та відсутності інвестицій необхідних для переобладнання і розвитку технічного арсеналу. 

Відсутність інвестицій в сектор впливає на поточний стан енергетики в України. Максимальна пропускна спроможність експортної енерегії – 2,45 ГВт, вона обмежена не лише фінансовими, а і технічними показниками. Для збільшення потужності необхідно будувати нові лінії передачі (як транскордонні, так і всередині України). За словами Геннадія Рябцева, в середині системи зберігаються вузькі місця передачі потужності для деяких перетинів. Це обмежує можливості передачі електроенергії із заходу на схід із півночі на південь країни. Росіяни також змінили стратегію атак і додатково знищують лінії передач і об’єкти генерації на лівобережній частині України та Одещині, що ускладнює передачу імпортованої електроенергії. Заміна обладнання вимагає грошей, але борги та поточний ринок не приваблюють інвесторів. 

Чинна модель ПСО передбачає постачання електроенергії населенню за регульованими, нижчими за ринкові, цінами незалежно від рівня доходів споживачів. У результаті виробники електроенергії недоотримують частину доходів, що формує багаторівневу систему заборгованостей між учасниками ринку — від постачальників до операторів системи передачі. Обмежені фінансові потоки ускладнюють розрахунки з контрагентами та знижують інвестиційну спроможність сектору. Таким чином, соціальна функція держави фактично фінансується коштом ресурсів енергетичних компаній.

Європейський принцип ринкового ціноутворення є ефективним. Закупівля газу та електроенергії за актуальною ціною дозволить припинити накопичення боргів і залучити інвестиції в розвиток енергетики. Крім того, це може зробити складнішим створення схем корупції, які існують завдяки адміністративному управлінню ціноутворенням. 

Водночас перехід до ринкового ціноутворення неминуче вплине на фінансово вразливі верстви населення. В умовах війни, коли значна частина домогосподарств втратила доходи, різке зростання тарифів може мати соціально чутливі наслідки. Саме тому лібералізація цін має супроводжуватися адресною державною підтримкою — через механізм точкового субсидіювання найбільш вразливих споживачів.

На початку січня 2026 року регулятор ухвалив тимчасове рішення щодо підвищення прайскепу (граничної ціни) для комерційних учасників. Це обмеження діє до 31 березня 2026 року. Воно створює більше економічних стимулів продавати або імпортувати електроенергію, бо учасники ринку можуть отримувати вищі ціни, якщо потрібно. Це прибирає цінове обмеження на закупівлю імпортованої електрики в піковий час, коли ціни на ринку вищі ніж встановлений прайскеп.

Контрольовано низке ціноутворення зумовлює виникненню боргів та відсутності інвестицій. Бюджет недофінансовується через брак фінансування в енергетичній галузі. Це впливає на недофінансування соціальних сфер, що безпосередньо впливає на українців. Таким чином, низька ціна, яка здається перевагою для населення, насправді є стратегією, яка має бути замінена ринковим ціноутворенням.

Законодавчий прогрес і ринкові обмеження

У своєму звіті від 4 листопада 2025 року Європейська комісія оцінила рівень підготовки України у сфері енергетики як «хороший» після війни та масштабних руйнувань. Вона показала значний прогрес у впровадженні реформ, узгодженні законодавства із законодавством ЄС та розвитку енергетичного ринку.

Була проведена робота з розвитку і втілення частини національного плану з енергетики і клімату (NECP), створення ринкового законодавства для відновлюваних джерел та прозорого оптового енергоринку та почали наближати правила до норм ЄС. Але без повної імплементації на практиці переважно на рівні законодавчої стратегії.

В той же час рекомендується поступово скасувати прайскеп, або граничну ціну, на оптовому ринку електроенергії, щоб зробити ринок більш ефективним і без обмежень. 

Створити механізми підтримки вразливих споживачів електроенергії; досягти лібералізації цін на газ, передбаченої Україною.

Визначити оператора ринку та продовжувати вдосконалювати правила та правила енергетики відповідно до acquis ЄС. Це показує, що європейські партнери усвідомлюють проблеми в українській енергетиці та фінансовій моделі.

Енергетична стратегія

Інтеграція з ENTSO-E вимагає від української енергетики зміну архітектури системи. Тому, за словами Геннадія Рябцева енергетична стратегія, передбачає забезпечення частини генерації електроенергії атомними електростанціями як базову потужність, а іншу частину — маневрові джерела, здатні змінювати вироблення впродовж доби:

«Замість кількох десятків великих теплових електростанцій Україна має перейти до мережі з сотень малих енергетичних установок потужністю від одного до ста мегаватів, які працюють на локальних ресурсах і об’єднані в розумну мережу (smart grid)».

Російські атаки на енергосистему України показали, що сама архітектура негнучка і нестабільна. На початку 2024 року РФ знищила 10 ГВт енергогенеруючих потужностей в Україні. З початку 2022 року, енергетичний сектор країни зазнав збитків у розмірі 56,5 мільярдів доларів. Спадщина від Совєтського союзу морально застаріла (великі атомні блоки, ТЕС, мережі, диспетчеризація) та вимагає змін. Стратегія передбачає використання малих атомних блоків (SMR — Small Modular Reactors, малі модульні реактори, які легко масштабуються і мають меншу потужність порівняно з традиційними АЕС). Наразі проєкти на стадії планування або тестування, комерційне впровадження очікується у 2030-х. Геннадій Рябцев зазначає, що: 

«Майбутня енергосистема України має поєднувати базову атомну генерацію та велику кількість маневрових локальних джерел, які покриватимуть пікові навантаження і забезпечуватимуть стійкість системи навіть за умов воєнних загроз».

Висновок

Інтеграція з ENTSO-E стала рушійною точкою у змінах українському секторі енергетики. Вона не лише відіграла важливу роль в стратегічній безпеці, а і задала вектор руху і необхідні зміни які потрібно виконати. 

Варіаційність, мобільність і автономність — основні принципи існування енергетики під час війни. Україна вже спромоглася вносити зміни на всіх рівнях (законодавчий, технічний та економічний). 

Проте війна продемонструвала, що нинішня архітектура української енергосистеми не забезпечує достатнього рівня стійкості та потребує структурної трансформації.

The post Чи може Україна під час війни перейти на енергетичні стандарти ЄС? appeared first on The Ukrainian Review.

Мирна угода між Україною та Росією викликає не менше суспільної уваги в Україні та Європі, ніж питання гарантій безпеки. Логічно припустити, що війна має завершитися підписанням політичного документа між сторонами. Водночас постає питання, чи справді Росія готова підписати угоду? Їхня офіційна позиція, зафіксована у заявах Кремля та МЗС РФ, залишається незмінною з 2022 року. Російська сторона й надалі наполягає на відмові від вступу України до НАТО, від частини своїх територій, зменшення кількості українських військ, російська — друга мова та інші політичні й гуманітарні вимоги. Сукупність дій Кремля радше вказує на готовність до продовження війни або ж до укладення угоди виключно на власних умовах.

Україна продовжує працювати над формуванням майбутніх домовленостей і наполягає на чітких гарантіях безпеки. На початку січня вона підписала декларації домовленості разом із Францією та Великобританією про розміщення інтернаціональних військ на території України. Йдеться не про негайне військове розгортання, а про рамкові гарантії на майбутній період. 

Якщо європейські держави уникають розгортання сил сьогодні через страх ескалації, це формує для Кремля сигнал не про стримування, а про межу західної готовності до ризику. У такій логіці обіцянка майбутньої військової присутності після припинення бойових дій не сприймається як реальна гарантія безпеки, а радше як відкладене зобов’язання, яке за потреби може бути переглянуте або не реалізоване. Наразі ця дія більш направлена до нормалізації думки про присутність європейських військ серед європейського населення і носить радше політичний характер ніж військовий. Подібні сигнали раніше використовувалися західними урядами для поступової зміни суспільного сприйняття військової присутності за кордоном: після 2014 року НАТО роками готувало громадську думку до військової присутності в країнах Балтії через політичні декларації та ротаційні формати, перш ніж перейти до повноцінного розгортання сил у межах Enhanced Forward Presence. Аналогічно Франція перед операціями в Сахелі спершу використовувала рамкові політичні заяви й тренувальні місії, нормалізуючи ідею зовнішньої військової присутності для власного суспільства.

Важливо відзначити той факт, що в той час, коли Україна та європейські партнери обговорюють мирний план, Росія продовжує свою військову агресію проти мирних міст України, удари по енергетичній інфраструктурі цивільних об’єктах, погрожує Заходу та затягує переговорний процес.

Росія намагається створити образ сильнішого супротивника ніж вона є насправді на цьому етапі. Особливо враховуючи останні дані стану економіки країни. Бажання «миру» для Росії є лише інструментом для відтягування введення нових санкцій та надання допомоги України, а виграти час. 

Економіка Росії

Для покриття військових витрат РФ активніше використовує Фонд національного добробуту. За оцінками економістів Financial Times та The Moscow Times, ліквідна частина Фонду національного добробуту Росії може суттєво скоротитися вже у середньостроковій перспективі, якщо збережеться нинішній рівень військових витрат і бюджетного дефіциту. Це змушує керівництво Кремля шукати альтернативні шляхи. У відповідь вони почали обговорювати підвищення податкового навантаження, зокрема можливість збільшення ПДВ, як один зі способів фінансування військових витрат, що означає перенесення фінансового тягаря війни на населення і посилення інфляційного тиску.

Перехід на воєнну економіку, збільшення потужностей ВПК та імпортозаміщення дали невеликий поштовх для покращення ситуації економічної динаміки. Виплати військовим та збільшення робочих місць в оборонній промисловості призвели до вливання фінансів до глибинок Росії. Це сприяло економічному зростанню у 2023-2024 роках. Голова Центробанку Росії Ельвіра Набіулліна у 2025 році публічно визнала, що чинна модель зростання, заснована на воєнних витратах, вичерпує свої можливості й не може бути довгостроковою. Усе свідчить про те, що економіка Росії повертається до стагнації та рівня, близького до довоєнних показників.

Водночас не варто забувати про Китай, який допомагає врятувати важке становище Росії. Не зважаючи на те, що китайські підприємства не спішать інвестувати у РФ, побоюючись західних санкцій, Кремль поступово впроваджує заміну долара на юань і тісну співпрацю з китайським керівництвом. Переорієнтація експорту російських ресурсів на ринки Азії та глобального Півдня допомагає пом’якшувати фінансовий тиск.

Як зазначають ті ж аналітики Financial Times та The Moscow Times попри повільний процес саморуйнування Росія ще має змогу продовжувати війну в Україні. Ознак неминучого економічного колапсу наразі немає.

Оборона РФ

Поява велосипедів, мопедів, ослів та коней на фронті часто помилково інтерпретується як свідчення деградації російської армії та критичного стану російської економіки, а також як доказ ефективності санкцій. Це трактування є оманливим і формує уявлення про безнадійний стан російської армії та швидке завершення війни. У довгостроковій перспективі це може сприяти зниженню рівня суспільної мобілізації в Україні та послабленню рішучості європейських партнерів.

Фінансові показники свідчать, що Росія не скорочує, а нарощує військові зусилля. Витрати на оборону та озброєння у 2024 році становили 7,1 % ВВП  (це на 38% більше ніж у 2023 році) це майже 149 мільярдів доларів. Для порівняння, Німеччина —  передова економіка Європи, витратила в цьому ж році 88,5 мільярдів доларів, що склало 1,9 % ВВП. Ця різниця вказує не на виснаження, а на перехід до воєнно-мобілізаційної моделі. Кремль перерозподілив бюджетні ресурси на користь оборони та промислово оборонного комплексу коштом цивільних секторів, що свідчить про те, що він збирається воювати й далі.

В довгостроковій перспективі Росія планує збільшення потужностей ВПК та формування державної програми озброєнь на основі майбутніх бойових спроможностей російської армії. Про це заявив міністр оборони РФ Андрій Білоусов. Мова йде не про кількість танків чи ракет, а про формування бойових сценаріїв, під які заздалегідь перебудовується економіка та військово-промисловий комплекс. Це говорить про те, що Росія інституціоналізує війну як нормальний стан держави.

Зміни також торкнулись процесів мобілізації. Для підвищення ефективності набір буде виконуватись увесь рік і призовники мають змогу за цей час пройти всі необхідні перевірки для відбору кандидатів, а вже навесні та восени буде відбуватись розподілення. Білоусов повідомив, що лише у 2025 році контракт підписали 410 тисяч добровольців. Таким чином, зміни у форматі призову спрямовані не на короткострокове поповнення втрат, а на створення стабільного механізму постійного поповнення особового складу.

Росія не схиляється до миру і погодиться припинити бойові дії в Україні лише на власних умовах. Риторика президента РФ у публічних виступах спрямована на підготовку суспільства до затяжної війни, що дозволяє припустити: Кремль розглядає воєнний шлях як довгостроковий інструмент зовнішньої політики, а не виключно як етап війни проти України.

Військова ескалація

6 січня Україна разом із Францією та Великою Британією підписала важливі політичні домовленості про співпрацю та безпеку, зокрема щодо майбутнього розгортання багатонаціональних сил після можливого припинення війни. Кремль повідомив, що розміщення іноземного контингенту на території України буде ескалацією «конфлікту». 8 січня Росія атакувала українське місто Львів, балістичною ракетою типу “Орєшнік”, яку російська влада позиціює як елемент стратегічного стримування. Цей удар вписується в логіку демонстративної ескалації, спрямованої не лише проти України, а і як сигнал для західних партнерів — з огляду на тип застосованого озброєння, близькість цілі до кордонів НАТО та момент атаки, що збігся з активізацією дипломатичних ініціатив Заходу.

Після атаки Кая Калас на своїй сторінці Х написала, що не бачить прагнення миру зі сторони Росії, але важливо надати гарантії безпеки для України:

«Путін не хоче миру, відповіддю Росії на дипломатію є ще більше ракет і руйнувань. Ця смертельна схема повторюваних масштабних російських ударів триватиме доти, доки ми не допоможемо Україні її зламати.

Повідомлення про використання Росією ракети «Орєшніик» є очевидною ескалацією проти України та має слугувати попередженням для Європи й США.

Країни ЄС повинні глибше зазирнути у свої запаси протиповітряної оборони та негайно здійснити постачання. Ми також маємо ще більше підвищити ціну цієї війни для Москви, зокрема через жорсткіші санкції.». 

Таким чином, на тлі декларативної готовності до гарантій безпеки, Кремль відповідає ескалацією, що вкотре підриває саму ідею переговорного компромісу.

Олексій Мельник, співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова, ділиться своїми спостереженнями стосовно нинішніх змін у військовому плануванні та промисловій обороні Російської Федерації:

«Я б все-таки говорив, чи принаймні виходив з того, що Росія не має намірів завершення війни на підставі якогось компромісу.  Той варіант, який міг би влаштувати Росію — це поступова капітуляція України. І перший крок — це погодження на ті умови, які висуваються: це добровільний вихід з контрольованих урядом територій Донецької, Луганської областей та взяття на себе зобов’язань стосовно неприєднання до НАТО. Але той, хто знає Росію, повинен чітко розуміти, що Росія на цьому не зупиниться. За цим підуть наступні вимоги і наступні, поки не встановиться проросійський режим, що позбавить Україну будь-якої суб’єктності.  Це якщо ми говоримо про цілі і варіанти завершення війни, російської агресії проти України».

Війна для Росії — це формат існування говорить Мельник, вони будуть добиватись поступової капітуляції України:

«Якщо розглядати перспективи загалом, війна на сьогоднішній день для Росії стала форматом існування на довший термін.  Якщо у 2022 році для України вона набула екзистенційний характер, то для Росії вона була війною вибору. Тобто Путін міг починати, міг не починати. А сьогодні він і весь його путінський режим вже попали в оцю пастку. Вони не можуть зупинитися. Це вже формат, модус операнді російської економіки, російського суспільства і в принципі існування російського режиму. 

Тому, якщо ми дивимося на події в Україні, варіант один — що Росія буде добиватися від неї поступової капітуляції. 

Другий варіант, це якщо за якихось обставин, зараз навіть важко сказати яких, Дональд Трамп почне радикальні якісь дії і Росія зупиняється, припиняється вогонь. Проте військову машину не можна зупинити — цей розкручений маховик доведеться кудись направляти. Ну і найбільше, скажімо, на сьогодні загрозливий напрямок, це країни Балтії, Естонія зокрема».

Олексій Мельник зазначає, що основна ціль мирного плану – підрив України з середини й розкол між союзниками:

«Якщо подивитися на перший проєкт цього плану, там було 27 пунктів, можна помітити надзвичайно низьку якість підготовки проєкту.

Таке враження, що він був написаний ніби на якійсь серветці, накидали-накидали пунктів, не завжди між собою пов’язаних, можливо об’єднаних якоюсь певною ідеєю,  але це не характерно для Росії.  І це ознака того, що автори цього проєкт 27 пунктів,  точно не збиралися над ним працювати, щоб вийти на якийсь прийнятний варіант. Але, якщо подивитися на приклад Мінських домовленостей, авторства Козака, як ми знаємо, одного з найближчих помічників Путіна, якого усунули, то там, в цих домовленостях чітко прослідковувався план — як досягти цілей, на той момент, які були в Росії, які в принципі не змінилися — підриву України зсередини. Як досягти цілей за допомогою мирного плану.

Це був злий геній, Козак, його план сам по собі був геніальний. Я маю на увазі за своєї підступності, послідовності дій, чого не видно було в цьому проєкті. Тому очевидно, що головна мета цих пропозицій і взагалі участі Росії в переговорному процесі це уникнути різких рухів з боку Трампа».

На його думку, є ще додаткові цілі задля яких використовується мирний план:

«Окрім того, є ще інші цілі, які також використовуються. Це внесення розколу між Європою, Україною і Сполученими Штатами. Путін хоче відтягнути той момент, коли Трамп «гучно гримне дверима», введе якісь дієві санкції чи вдасться до якихось радикальних дій. Разом з тим пограти на цих вразливостях, які зараз намітилися між Європою і Америкою».

Мир як інструмент війни

Ґустав Ґрессель, військово-політичний аналітик і колишній старший дослідник European Council on Foreign Relations, який нині працює в Міністерстві оборони Австрії, зазначає, що Росія теоретично може декларувати готовність до миру, але питання в тому, чи здатна вона на нього на практиці. 

«Для тоталітарного режиму мобілізація проти ворога є практичним інструментом. Крім того, загроза бути відправленим на фронт працює ефективніше, ніж просто загроза ув’язнення. Звісно, відійти від моделі воєнної економіки було б складно, але це цілком можливо».

Ґрессель вважає, що мирна риторика використовується як інструмент — саме з цієї причини Москва веде переговори з Віткофом та його колегами.

«Мета — розділити Захід, відокремити США від коаліції союзників, підірвати суспільну підтримку постачання озброєнь Україні. Фіктивні переговори є для цього зручним інструментом».

Сам термін «переговори», на його думку, має різне розуміння для Росії та Заходу. Кожен трактує його по-своєму:

«Існує принципово різне розуміння самого терміна «переговори» між Росією та Заходом. Для Заходу переговори — це альтернатива війні, перспектива мирного врегулювання або принаймні стану ненасильницького конфлікту, яким керують люди в костюмах і краватках, а не у військовому спорядженні. Для Росії ж переговори є частиною воєнних зусиль. Міністерство закордонних справ, так би мовити, прикриває «паперовий фланг» армії». 

Ґрессель каже, що переговори необхідні лише для того, щоб ізолювати Україну і припинити західну допомогу. Це військова операція проти опонентів, яка відбувається ще до початку військових дій.

«Переговори потрібні для підвищення шансів на успішні військові операції проти опонентів ще до війни (послаблення ворога через договори про контроль і обмеження озброєнь, ізоляція жертви через положення про нейтралітет, блокування оборонної підготовки через механізми колективної безпеки тощо) або для покращення шансів на перемогу вже під час війни (через фіктивні перемир’я, умови яких дозволяють Росії відновити бойові дії у вигідніших умовах тощо).

Через цю різницю в сприйнятті цілей і цінності переговорів західні політики — раніше переважно європейці, а тепер американці — часто ведуться на російські «переговорні» ініціативи або повністю неправильно оцінюють ситуацію».

Аналітик погоджується з тим, що поточна політика РФ спрямована на довгострокову конфронтацію із Заходом:

«Наскільки нам відомо з чинних контрактів російського оборонного сектору, вони не планують скорочувати виробництво навіть у роки після можливого завершення війни. Вони розбудовують військову інфраструктуру в Білорусі та поблизу кордону НАТО у Фінляндії, нарощують вербування диверсійних агентів для підготовки до ескалації. Їхні збройні сили не планується демобілізувати після завершення агресивної війни проти України — навпаки, військові підрозділи будуть розподілені по новоокупованих територіях, у Білорусі та в Ленінградському військовому окрузі».

Ґрессель нагадує, які методи РФ використовувала до повномасштабного вторгнення до України. Він показує, що всі інструменти, які Росія раніше використовувала, нині спрямовані на Захід:

«Варто пам’ятати, що агресія проти України мала довгий пролог: нарощування пропагандистської війни (з 2003 року), створення політичних проксі-структур усередині України (1997–2014), підготовка до прихованих військових операцій (2007–2014), їхнє здійснення (2014–2022), підготовка до повномасштабного вторгнення (2014–2022) і, зрештою, його реалізація. Зараз щодо Європи ми бачимо підготовку як до прихованої, так і до відкритої агресії. Якщо європейці не зможуть вибудувати переконливу систему стримування, вони матимуть свій власний 2014-й або 2022-й».

Висновок

Війна перестала бути інструментом політики РФ — вона стала її основою. Відбувся перехід від авторитарної держави до воєнної диктатури. Війна була інституціоналізована як модель існування держави. Йдеться не про те, чи хоче Росія воювати, а про те, що вона не має більше іншого способу існування.

Розуміння цього змушує по-іншому дивитись на сам процес переговорів та узгодження мирної угоди між Росією та Україною. Для України це означає не кінець війни, а зміну її форми.

Намагання європейських лідерів відновити контакт із хазяїном Кремля та підписання політичних декларацій з Україною про можливі гарантії безпеки без видимих практичних результатів свідчать про те, що Захід одночасно готується до війни й намагається її уникнути. 

Важливо усвідомити, що політика переговорів та «заспокоєння» чи підкупу вже не працює. Ставки виросли — і час діяти. Немає підстав очікувати, що Кремль робитиме інакше.

The post Як Росія говорить про мир готуючись до затяжної війни appeared first on The Ukrainian Review.

Війна в Україні стала причиною когнітивного дисонансу серед населення Європи. Бажання власної економічної стабільності та розуміння необхідності посилення безпекових заходів співіснують.

Уряди країн-членів Альянсу коливаються між потребою задовольнити очікування своїх виборців та зобовʼязаннями щодо підтримки України. Тому їхні рішення стають більш мʼякими та компромісними. А відсутність узгодження позицій та єдиного розуміння реальної ситуації і ставлення до неї серед лідерів країн ЄС значно уповільнює процеси. 

Але чи свідчить усе це про те, що «Європа втомилась від України», чи про те, що про Україну дедалі складніше говорити в умовах внутрішніх криз?

Коли медіа нормалізують «втому»

Свобода слова є невіддільною частиною демократії. Сучасні технічні можливості відкривають доступ до суспільства через соціальні мережі, сайти та інші цифрові ресурси. Кожен може публічно озвучувати власну позицію, знаходити однодумців та розширювати вплив. Це сприяє появі «експертів» із сумнівною компетенцією. Їхні теорії збагачують інформаційне поле, вже переповнене маніпуляціями, пропагандою та дезінформацією. 

Показовим прикладом є стаття «No one wants to talk about Ukraine any more», яка була надрукована в грудні 2023 року в The Spectator. Її авторка — Лайонел Шрівер, літературна журналістка. У статті вбивство українців, викрадення дітей та багато інших злочинів, вчинених Росією проти України, порівнюються з літературною історією. 

Такий спосіб подачі війни зводить складні емоційні та гуманітарні катастрофи до логіки сюжету, що «втомив» читачів та став менш привабливим як «історія» для обговорення. 

Відповідальність за необхідність приймати не завжди популярні політичні рішення європейськими лідерами перекладається на «не цікавий сюжет». У результаті людське горе ризикує бути представленим у беземоційному, дистанційованому форматі, що спрощує сприйняття і знецінює страждання українців.

Поява думки, що «ніхто більше не хоче говорити про Україну», бо вона як літературна історія більше не цікава, не лише шкодить, а в перспективі може призвести до формування суспільної думки про забуття і неминучий програш у війні. Це впливає на загальні настрої читачів, легітимізує та нормалізує цей наратив. 

Соціальна втома – це не політичне відвернення

Відсутність єдності серед політичної еліти в європейських країнах породжує поляризацію думок серед населення. Довіра до медіа знижується, це підтверджує останнє дослідження Reuters за 2025 рік. Аудиторія в пошуках альтернативної думки, все більше переходить до соціальних мереж у пошуку альтернативних рамок інтерпретації, де отримує можливість споживати новини швидко та інтерактивно. Створюється відчуття залученості, завдяки можливості залишити коментарі, висловити свою думку. 

Проте, відсутність редакційної політики та персональної відповідальності, анонімність створює підґрунтя для розповсюдження російської пропаганди та дезінформації. Опитування Eurofound за 2025 рік показало, що підтримка допомоги України серед респондентів які споживають новини через соціальні мережі помітно нижча ніж серед тих, хто обирає відомі медіа. 

У цих умовах, російська пропаганда системно експлуатує наявність соціально чутливих тем. Адже росіяни запускають цілі інформаційні кампанії в просторах інтернету. Наприклад, спецоперація «Матрьошка» спрямована на перевантаження інформаційного простору та працює саме там, де знижена роль традиційних медіа.

Деякі ІПСО спрощують складні моральні дилеми, узагальнюють та знімають відповідальність. Наратив «Захід втомився від України» небезпечний тим, що він пояснює бездіяльність або повільність у прийнятті непопулярних рішень, зміщує увагу з війни в Україні на внутрішні процеси в європейських країнах та спрощує пояснення складних проблем, зводячи їх до аргументу «втоми». Більш детально про цей конструкт розповідає Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки (SPRAVDI) у своїй статті «Втома Заходу від України»: як російська пропаганда конструює наратив. Ця дезінформаційна кампанія утворює складну мережу повідомлень, яка породжує сумніви щодо необхідності і доцільності підтримки України. Вона може  впливати на суспільну думку легалізуючи та нормалізуючи це твердження. 

Умови споживання інформації в соціальних мережах ускладнюють перевірку повідомлень і створюють підвищену вразливість до дезінформації, зокрема через складність відрізнення перевірених новин від інформаційних операцій без підтвердженого джерела. Отримання «готових» висновків від лідерів думок, експертів чи псевдо експертів сприяє зниженню критичного мислення. Тому узагальнення по типу «Більше ніхто не хоче говорити про Україну» чи «Захід втомився від України» приймаються як факт без необхідності додаткових пояснень чи доказів, що впливає на загальні настрої щодо підтримки допомоги Україні.

Економічні чинники

Економічні питання та можливості соціальної реалізації як правило, мають пріоритет для частини населення ЄС. Війна в Україні та санкції проти Росії закономірно вплинули на інфляцію і зниження фінансових можливостей певних прошарків європейського суспільства. Це сприяло помітному падінню підтримки допомоги Україні серед економічно нестабільних груп (Eurofound 2025). У звіті зазначається, що частина європейців, які підтримували надання допомоги біженцям у 2022 році, зіштовхнувшись з економічними труднощами, змінили своє ставлення до допомоги у 2024 році.

Водночас попри зростання економічних тривог, 77% європейців, за даними Eurobarometer за 2025 рік, вважають вторгнення Росії в Україну загрозою безпеці ЄС. Ця ситуація свідчить про те, що рівень економічної забезпеченості суттєво впливає на ставлення до підтримки України, інколи переважаючи безпекові міркування у повсякденних політичних оцінках.

Емоційне дистанціювання як захисний механізм

Вторгнення Росії в Україну у 2022 році шокувало населення демократичного світу. Воно продемонструвало крихкість світового порядку, сформованого після Другої світової війни, та правил, за якими тривалий час жили європейські суспільства. Війна домінувала в інформаційному порядку денному та мобілізувала суспільну увагу в західних країнах. 

Проте емоційне виснаження все більше спонукало до повернення до звичайного життя та буденних питань. Зміна інформаційного та соціального контексту знижує бажання повертатися до теми війни в Україні.

Олеся Хромейчук у своїй статті «Ukraine fatigue’: why I’m fighting to stop the world forgetting» для The Guardian ділиться досвідом спілкування з європейцями. В ній йдеться про випадки, коли люди уникали розмов про війну, бо це «втомлює» чи «псує настрій». Багато співрозмовників воліють говорити про особисті теми — дітей та майбутнє — уникаючи розмов про війну. Людям що живуть в іншому світі, складно емоційно співвіднести власний досвід із реальністю життя в умовах війни.

Ця стаття демонструє захисні механізми суспільств, які не переживають війну безпосередньо: уникнення теми війни стає способом зменшити емоційне виснаження.

Політична нестабільність і військова загроза Європі

Якщо підтримка Заходу в перші роки була одностайною, то з часом внутрішні проблеми та конфлікти в інших регіонах почали відтягувати на себе увагу країн ЄС. Питання України поступово втрачає статус беззаперечного пріоритету для європейських країн. 

Зростання націоналістичних партій у країнах ЄС, невизначеність, пов’язана з можливим поверненням Дональда Трампа до Білого дому, а також нестабільна ситуація на Близькому Сході відвертають увагу європейських лідерів від українського питання. Водночас як зазначає Вірджині Малінґр у статті для Le Monde «Europe’s support for Ukraine flags after three years of war», хоча Україна більше не є абсолютним пріоритетом для Заходу, ігнорувати війну неможливо через потенційні наслідки для європейської безпеки.

Політичні розбіжності і коливання, економічна нестабільність змушують керівництва європейських держав більше концентруватися на внутрішніх проблемах. Але, загроза з боку Росії нагадує європейцям про важливість допомоги Україні.  Держави-члени ЄС у 2024 році витратили на оборону 343 мільярдів євро (EU defence in numbers). А у 2025 очікується, що вони становитимуть приблизно 381 мільярд, на 11% більше порівняно з попереднім роком і на 62,87% більше порівняно з 2020 роком. Зростання оборонних витрат свідчить про усвідомлення довгострокової безпекової загрози, попри політичні коливання.

Європа усвідомлює високу ймовірність подальшої військової ескалації та поступово посилює власні оборонні спроможності. Дії Заходу демонструють не лише риторику, а й практичне розуміння ролі України в системі колективної безпеки.

Говорячи про емоційний самозахист європейських суспільств у контексті затяжних воєн, Аріан Лаврійо, заступниця головної редакторки французького розслідувального медіа Disclose, звертає увагу на зміну того, як суспільство залучається до теми війни й одночасно від неї дистанціюється:

З мого погляду, французька громадська думка є розділеною. Контекст воєн, що відбуваються неподалік, призводить до того, що частина молоді дедалі більше цікавиться питаннями оборони і не була шокована пропозицією Емманюеля Макрона запровадити міні-військову службу. Система національної освіти дедалі активніше залучається до налагодження партнерств з армією, і водночас у середовищі педагогів не спостерігається значного спротиву — тоді як ще кілька років тому це було б немислимим.

Водночас у політичних і медійних дебатах, а також у соціальних мережах, досі існує певне табу на відверту розмову про війну та про те, як до неї готуватися. Деякі шокуючі висловлювання Фабʼєна Мандона на кшталт «Франція має прийняти можливість втрати дітей» спричинили дуже гостру полеміку. Ці слова були покликані шокувати, але водночас вони відображають нинішнє мислення військового керівництва, яке наразі не поширюється і не сприймається більшістю населення. І на те є причина: армія залишається «чорною скринькою», військові практично не висловлюються — за винятком кількох генералів у відставці, — тож військові питання залишаються замкненими в межах еліти, тоді як вони мали б стати предметом публічної дискусії.

Пол Тейлор, старший запрошений дослідник з питань оборони та безпеки Європейського політичного центру (European Policy Centre), ставить під сумнів доречність терміну «втома Заходу» та зазначає, що він надмірно спрощує глибші структурні процеси, які формують громадську думку в Європі.

На його думку, увага громадськості в демократичних суспільствах зазвичай зосереджується на внутрішніх «базових» питаннях — вартості життя, житлі, охороні здоровʼя, пенсіях, освіті та внутрішній безпеці. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну тимчасово вивело питання європейської безпеки та солідарності з Україною на перший план суспільної уваги. Втім, за майже чотири роки війни з відносно статичними лініями фронту збереження такої концентрації уваги було б радше нетиповим.

Тейлор також наголошує, що сприйняття російської загрози істотно різниться залежно від географії. Країни, розташовані ближче до України — насамперед у Центральній та Північній Європі, — відчувають загрозу значно гостріше. Натомість у Західній Європі це відчуття менш поширене, попри зростання гібридних загроз, таких як кібератаки, прольоти дронів та саботаж критичної інфраструктури.

Водночас, за даними опитувань, у більшості країн Західної Європи зберігається стабільна відносна більшість громадської підтримки військової та фінансової допомоги Україні — за винятком Італії. Важливо, що, за словами Тейлора, в Європі також відсутній значущий або організований «мирний рух», який би активно виступав проти підтримки України.

Я не впевнений, що термін “втома Заходу” є коректним, так само як і те, що він справді домінує в медійному чи політичному дискурсі.

Громадська думка відрізняється залежно від географії: країни, розташовані ближче до України, відчувають загрозу значно гостріше, ніж держави Західної Європи. У Балтійських і Північних країнах, а також у Польщі, багато людей вважають, що Росія вже перебуває з ними у стані війни. У Західній Європі це відчуття менш поширене — не тому, що гібридних атак не існує, а тому, що вони недостатньо впливають на повсякденне життя людей.

Також серед частини західноєвропейських суспільств і медіа може існувати відчуття неминучості того, що у разі, якщо Сполучені Штати досягнуть домовленостей із Росією за спиною українців і європейців, Європа не зможе цьому запобігти. Це радше свідчить про стратегічну слабкість Європи, ніж про байдужість громадськості.

І якщо війна завершиться — бодай тимчасово — на несприятливих умовах, я очікую значно сильнішого політичного спротиву в Європі подальшому різкому збільшенню оборонних бюджетів, особливо якщо це відбуватиметься коштом охорони здоровʼя, соціального забезпечення та освіти.

Висновок

Європейці перебувають у стані когнітивної та політичної напруги. З одного боку, вони прагнуть повернутися до більш звичного життя, а з іншого — усвідомлюють зростання військової загрози та змушені займатися оборонними питаннями в довгостроковій перспективі.

Підтримка України залишається актуальною. Але це допомога радше як інструмент стримування загрози, ніж як виключно показник політичної чи емоційної пріоритетності. Політична та економічна нестабільність, вплив російської пропаганди та емоційна втома впливають на швидкість і узгодженість прийняття рішень європейцями. 

Водночас окремі рішення щодо військової допомоги можуть ухвалюватися повільніше, попри усвідомлення Європою потреб України в необхідних ресурсах. Йдеться не лише про захист демократичних свобод, а й про колективну оборону. Війна в Україні дедалі менше сприймається як зовнішній конфлікт і все більше — як тест на здатність Європи адаптуватися до нової безпекової реальності. Саме тому теза про «втому» радше питання політичного характеру та інформаційної гігієни, а не реального припинення підтримки України.

The post Міф про «втому Європи»: чому підтримка України є стійкішою, ніж здається appeared first on The Ukrainian Review.