Історія конфлікту

Придністров’я — молдовський регіон вздовж річки Дністер на кордоні з Україною. Має давню багату історію, яка, втім, не є у фокусі даного матеріалу. Зазначу лише, що у 1940 році територія була передана з юрисдикції Української Радянської Соціалістичної Республіки до складу Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки та стала її законною територією (акцентую, що Україна ніколи не ставила під сумнів приналежність Придністров’я від Молдови). 

Політика Перебудови, яку запровадив генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов у другій половині 1980-х років, дозволила республіканським елітам стати більш самостійними та національно орієнтованими. Не виключенням було й політичне керівництво МРСР, яке приділяло достатньо велику увагу національній та мовній ідентичності молдован, а також історичним зв’язкам Молдови (в радянській лінгвістичній інтерпретації республіку скорочено називали Молдавія) та Румунії. В першу чергу мова йшла про подолання наслідків політики русифікації молдован, що проводилася в СРСР багато десятиріч.  

Однак у Придністров’ї панували переважно інші настрої. Це було зумовлено у першу чергу національним складом регіону. Тут етнічну більшість складали росіяни та зрусифіковані українці. На перших вільних парламентських виборах у МРСМ перемогли націонал-демократи з Народного Руху Молдови. В той же час у місцеві ради на території Придністров’я масово зайшли представники сепаратистського руху Об’єднаної ради трудових колективів (ОРТК), створеної в столиці нинішньої невизнаної ПМР Тирасполі в 1989 році. На той момент вони вже встигли провести низку забастовок на заводах Придністров’я, а також незаконні референдуми про автономію в Рибниці та тому ж Тирасполі. 

Однак далеко не всі у Придністров’ї бажали автономізуватися. Влада Бендер — другого найбільшого міста Придністров’я — публічно виступила проти. В сільських районах теж багато хто не розділяв сепаратистські ідеї. 

Лише після виборів за рахунок активної пропаганди, роздмухуючи мовну тему, ОРТК вдалося налаштувати інші райони проти Кишинева. 2 вересня 1990 року з’їзд місцевих депутатів проголосив утворення Придністровської Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки (ПМРСР). 

Подальша ескалація та перші кровопролитні зіткнення

Бездіяльність офіційних радянських органів та аморфність місцевих правоохоронців підштовхнули сторони до ескалації. І це на тлі посилення сепаратистських настроїв в іншому етнічно строкатому регіоні МРСР Гагаузії — нині автономія у складі Молдови. Поборники територіальної цілісності республіки почали створювати свої силові органи. ПМРСР паралельно також оголосила неофіційний призов в збройні формування сепаратистів. 

В листопаді 1990-го почалися зіткнення. Перша кров пролилася в Дубоссарх. Лише після цього у грудні того ж року Леонід Горбачов видав указ, згідно з яким визнав проголошення ПМРСР незаконним. Проте жодних реальних дій за цим не послідувало, тож сепаратисти, не маючи жодного правового статусу, встановили контроль над регіоном.  

На боці ПМРСР окрім місцевих озброєних загонів виступали добровольці з Росії, зокрема представники неоказацьких рухів, а також згодом на їх бік пристала 14-та гвардійська радянська (пізніше — російська) армія, хоч її командування формально декларувало нейтралітет. На боці Молдови — представники поліції, які залишилися вірними офіційній владі.

Варто зазначити, що всі вище вказані події відбувалися на тлі остаточного розпаду Радянської імперії. 27 серпня 1991 року незалежність проголосила Республіка Молдова. Звісно ж, у загальновизнаних кордонах. У відповідь придністровські сепаратисти прийняли свою декларацію про незалежність.  

Пік протистояння 

Подальші 7 місяців прийнято називати “повзучим путчем”. Завдяки вище згаданій 14-й армії РФ, яка була на той час найпотужнішою збройною силою в регіоні, сепаратистам вдалося закріпитися на лівому березі Дністра. 28 березня 1992 року офіційна влада Молдови оголосила надзвичайний стан в країні. Ситуація перейшла у фазу відкритого воєнного протистояння. 

Збройні сили Молдови були вимушені перейти до силового сценарію, проте втручання 14-ї армії зупинило наступ. Завдяки російським військовим придністровські сепаратисти мали підтримку важкого озброєння, якого не було у розпорядженні армії Молдови. 

Анатолій Шалару, екс-міністр оборони Республіки Молдова (2015 — 2016 рр.), екс-міністр транспорту та дорожньої інфраструктури Республіки Молдова (2009-2013 рр.)

“Гібридна війна, яку веде Росія проти Молдови триває протягом багатьох років, починаючи саме з 1991-го року, коли Росія напала на Молдову, мала місце російсько-молдовська війна на Дністрі. Тоді фактично весь світ підтримав Росію, бо в Росії була можливість проводити якісну пропаганду. Тільки через десятиріччя Молдова навчиться протистояти російському інформаційному впливу”.

Учасник тих подій, полковник у відставці Анатолій Мунтяну в інтерв’ю молдовському інтернет-порталу Point пригадує: 

“…це була війна між Росією та Республікою Молдова, війна, в якій Росія виступає агресором та загарбником. Війна на Дністрі не була внутрішнім конфліктом між однією частиною Республіки Молдова та іншою її частиною. Вона була задумана в Кремлі і підтримувалась Москвою з політичної, військової та матеріальної точки зору. Її конкретною метою було недопущення об’єднання Республіки Молдова з Румунією”.

Між силами оборони Молдови та сепаратистами відбулася низка кривавих боїв, найбільш жорстоким з яких виявилася битва за Бендери. Дані про кількість загиблих різняться, але мова йде сотні людей (відкриті джерела наводять цифру у понад 600 загиблих). Понад 80 тисяч чоловік стали біженцями. 

Зважаючи на переваючи сили противника, Збройним силам Молдови не вдалося вибити сепаратистів з підконтрольних ними територій. Лінія фронту стабілізувалася й ситуація зайшла у глухий кут. Офіційний Кишинів був змушений піти на мирну угоду. 21 липня 1992 року відповідний документ у Москві підписали президент Молдови Мірча Снєгур, президент Росії Борис Єльцин та лідер сепаратистів Ігор Смирнов. У Придністров’ї для “гарантій безпеки” розмістився російський “миротворчий” контингент, який перебуває там і понині. Наразі він налічує близько 1000-1500 одиниць особового складу.  

Заморожений конфлікт та сумні перспективи “ПМР” без Молдови

На десятиліття самопроголошена республіка стала розсадником контрабанди та корупції, очолюваної місцевими кримінально-олігархічними елітами. Росія, використовуючи величезний політико-економічний вплив на так звану “ПМР” (а також на Гагаузьку автономію), регулярно намагається втручатися і у внутрішні справи Молдови. 

Десятиліттями президентське крісло у Молдові обіймали лояльні до Росії політики (хоч на словах інколи і декларували європейські устремління). Першим по-справжньому проєвропейським президентом республіки у грудні 2020 року стала Мая Санду. Вона розпочала боротьбу з гібридним впливом Росії на Молдову у політичній, енергетичній, мовно-культурній та інформаційній площинах. І хоча деякі кроки сприймалися суспільством неоднозначно, загалом молдовани підтримали проєвропейський курс, про що засвідчили президентські вибори-2024 та парламентські-2025, на яких відповідно перемогли Санду та її партія, яка до того ж взяла більшість голосів у парламенті. 

Про ситуацію у Придністров’ї та боротьбу з російським впливом у Молдові загалом ми поспілкувалися з молдовським політологом та журналістом, головним редактором каналу AVA-TV Андрієм Андрієвським

К.Г.: Андрію, що сьогодні з точки зору політичного устрою являє собою так звана “ПМР”?

А.А.: Придністров’я сьогодні являє собою систему двоєвладдя. З одного боку це олігархат, місцевий бізнес, десятки фірм, які контролюються однією людиною — Гушаном. З іншого боку це маріонетки Кремля, які на прямому управлінні з Москви. І тут у них на видноті так званий “міністр закордонних справ” Ігнатьєв. Між двома цими підсистема в структурі управління “ПМР” відбувається постійне напруження. Це не війна, вони бояться починати між собою відкрите протистояння. Гушан контролює більше, він сильніший, але не готовий на пряму конфронтацією Росією. Тому й трапляється цей постійний тиск, включаю вибори. Загалом вибори там — це питання, яка з підсистем більше контролюватиме президента.   

Розуміючи цю систему, ми розуміємо і все інше, що там відбувається. Наприклад, чому вони не в’язуються у війну з Україною, не дивлячись на те, що з боку Росії були спроби організовувати певні провокації. Олігарх Гушан тісно пов’язаний з Україною. У нього [в Україні — ред.] бізнес, нерухомість, у нього українське громадянство. Він не хоче жодним чином вступати у конфлікт з Києвом. В той же час московська частина політикуму тисне на нього, тому він вимушений триматися проросійської риторики, але без конкретних дій на боці Москви.

К.Г.: Наскільки потужним є вплив РФ на Придністров’я, Гагаузію, Молдову загалом?

А.А.: Вплив є великим, але в тих межах, в яких з цим погоджується місцевий олігархат на чолі зі згаданим Гушаном. Якби Росія повністю контролювало Придністровя, то, звісно, там би були відверті провокації проти України, вони б більш жорстко вели себе щодо Молдови тощо. Тобто значний вплив РФ обмежений впливом місцевих бізнес-еліт.  

Вплив на Гагаузію, можна сказати, такий же, як і на Придністров’я. В тому сенсі, що є обмежувач у формі Кишиніва. Вплив на місцевий політичний клас достатньо великий. Вкрай малий відсоток налаштований проєвропейські, це більше виняток з правила. Населення Гагаузії в більшості теж налаштовано проросійськи, але такі настрої стримуються адміністративними способами з Кишинева, тому що місцеві служби — поліція, прокуратура, служба інформації і безпеки —  все-таки підпорядковані центральній владі, хоч і складаються з місцевих людей.      

Вплив на Молдову в цілому — в першу чергу інформаційний — достатньо сильний. Росія дуже щільно працює з інтернетом, соцмережами. І саме в інформаційно-гібридній війні проти Молдови Росія явно лідирє, виграє. Тік-Ток, Телеграм, Ютуб, частково Фейсбук — вони там домінують.

Друга компонента, якою вони впливають на молдавську політику — це корупція. Вони корумпували дуже багато молдавських політиків (особливо представників малих партій), багатьох політичних коментаторів, аналітиків, відповідно створюють необхідний їм порядок денний. Але це часто виглядає в очах народу неприродньо, тому вони змушені маскуватися. Тобто сьогодні ніхто відверто не каже, що він за Росію. В той же час певні особи і політичні сили просувають ті меседжи, які вигідні РФ.  

Їх легко впізнати за підкресленим євроскептицизмом, критикою Європи, до недавнього часу США. Зараз вони трохи завмерли: не знають, чи критикувати Трампа, чи любити. 

K.G.: Які Ви бачите шляхи реінтеграції Придністров’я? 

А.А.: Це дуже складне питання. По тій ситуації, яка наявна станом на зараз, я взагалі не бачу варіантів, як воно може інтегруватися. Але якщо говорити гіпотетично, це може бути через якісь договори між міжнародними елітами. Наприклад, якщо Трамп натисне на Росію, щоб вона в обмін на щось погодилася поступитися Придністров’ям. Плюс гарантії місцевим олігархам — головному олігарху і його команді, тоді інтеграція теоретично можлива. Але це дуже складно, бо Росія не розглядає варіант, де вона віддає Придністров’я. Путін нещодавно заявив, що де вступила нога російського солдата, то назавжди російська земля.  

Є другий варіант, більш ризикований, але так би мовити гарантований, це силове вирішення питання. Київ вже багато разів натякав, що готовий таким чином вирішити це питання — якщо Кишинів буде згоден або якщо у Кишиневі прийдуть до влади антиукраїнські сили. Цей варіант гарантований, але з непередбачуваними наслідками, у тому числі з точки зору реакції Москви: гіпотетичний удар по Кишиневу якимись засобами дальнього ураження або щось у такому дусі. Щоб вирішити придністровське питання однозначно потрібні якісь неординарні підходи.  

Все те, що робилося до цього 30 років не працює і не може працювати. Це політика малих кроків, це топтання на місці без наймалішого ефекту. Можливо на певному етапі з’явиться варіант придумати такий хід, який ніхто не чекає. Тобто це якісь торги з Москвою, це якісь гарантії місцевим олігархам, або буде так ще тягнутися дуже-дуже довго.

Висновки

Боротьба Молдови за енергетичну незалежність від Росії, закритий кордон з Україною після початку повномасштабної війни та небажання місцевих еліт відходити від олігархічно-планової економіки остаточно перетворили сучасне Придністров’я в депресивний кримінально-соціалістичний гібрид. Зважаючи, що Молдова останніми роками успішно рухається у ЄС (у 2022 році отримала статус кандидата), вибір у мешканців невизнаної республіки достатньо простий: або позбутися російського впливу і стати автономією у складі потенційно успішної європейської країни, або ж залишатися напівізольованою територією з невизначеним статусом і безперспективним майбутнім.

The post Росія: практики гібридної війни. Частина друга: Придністров’я appeared first on The Ukrainian Review.

Констянтин Гречаний (К.Г.): Спецтрибунал та МКС — у чому різниця притягнення до відповідальності Росії у цих двох інстанціях?

Марія Мезенцева (М.М.): Міжнародний кримінальний суд за своєю природою не може притягувати за злочин агресії як лідерський злочин, тому нам треба було створити трибунал, спеціальний суд окремим договором, залучивши як базу Раду Європи, і під’єднуючи, нанизуючи на цю платформу всі країни, які вірять у правосуддя і в те, що агресії не тільки не повинні повторюватися, але й повинні бути покарані. Тому ми з 2022 року спочатку боролися з розвінчуванням міфу, що Міжнародний кримінальний суд може це зробити. Не може. Це така була, знаєте, дипломатична ревність — це правильно так сказати.

Як це відбувалося? А далі ми рухалися просто по правилах і процедурах. І зараз, уже після того, як відпрацювали протягом більше як двох років робочі групи на рівні міністерств, на рівні юридичних і міжнародних радників, більше як 40 держав у нас, є договір для підписання між Радою Європи та Україною. А потім договір, який може залучити більшу кількість партнерів і вже осуджувати політичне і військове керівництво РФ — це десь до 20 осіб приблизно.

Не тільки Путін, не тільки Шойгу, не тільки відомі нам з вами імена, але це не рядові, це реально топ керівництво, яке планувало, віддавало накази й спонукало до цієї агресії. Вважаємо, що це гідна відповідь. Багато хто не давав шансів цій конструкції — юридично навіть. Але, я думаю, ми вибороли позицію того, що трибунал має право на життя і щиро віримо, що найближчим часом він буде заснований у Нідерландах, у місті Гаага, яка вже бере на себе зобов’язання із заснування та технічної бази.

У нас працював офіс увесь цей час саме по доказовій базі. Тому що, я дам приклад: зараз набагато легше довести агресію Росії проти України, ніж, наприклад, такі воєнні злочини, як сексуальне насильство проти восьмирічної дитини, як це фіксував Офіс Генеральної прокуратури, скоєне російським солдатом, де зараз він — невідомо.

Тобто, звісно, засудження in absentia — а це називається засудження у відсутності — теж можливе. Багатьох турбувало те, що ми не зможемо Путіна дістати з бункера і так далі. Але мова йде не тільки про Путіна і не тільки про його фізичну присутність. А загалом — спецтрибунал. Ми в нього віримо, і юридично конструкція правильно виписана. Тут уже питання політичне — скільки ми зможемо долучити партнерів на його базу. Я думаю, що це буде велика кількість держав.

К.Г.: Досягнення мирної угоди — воно може якось вплинути на створення спецтрибуналу? 

М.М.: Дуже важливий момент був, коли погоджувалися всі процедури. Ви пам’ятаєте, це було якраз перед переговорами в Стамбулі, чи між двома фазами — я вже, чесно, не згадаю.

Мене бентежило теж це питання, тому що мені здавалося — тут не вбачатимуть політичну доцільність. Слава Богу, наші партнери не відмовились від того, на що погодились ще у 2022 році. Трибунал не скасувався, документ валідний і на сьогодні. Я не вважаю, що трибунал дорівнює неуспіху мирних домовленостей чи угод.

І хто його знає, коли ці мирні домовленості будуть досягнені? Тому що, зважаючи на те, наскільки різний підхід у нас, наших партнерів і окремо Росії до перемовин — у них це просто список вимог і маніпуляцій, і постійні зміни позиції, терор. З нашого боку — конструктив, який, наприклад, в останній редакції навіть не розглянуто російською стороною.

Тому нам треба використовувати міжнародний тиск і міжнародне право — що ми й робимо в правильному ключі.

К.Г.: Представник МЗС України при ЄС Борис Тарасюк заявив, що Україна має вже найближчим часом підписати угоду щодо ЄС з приводу спецтрибуналу. Власне, чи варто очікувати цієї угоди найближчим часом?

М.М.: Хочу уточнити: угода буде не з ЄС, угода буде з Радою Європи. Чому я уточнюю? Бо багато хто з читачів міг бачити в ЗМІ: у Львові Європейський Союз підтвердив створення спецтрибуналу. Такий меседж був, і такий захід був. Але створює трибунал якраз Рада Європи, звісно, за долученням ЄС.

І я впевнена, що будь-яка країна світу, яка вірить у справедливість — від Фіджі до Японії — вона теж зможе долучитися. Це дуже важливо — оця ширша географія. Щоб трибунал, не дай Боже, не назвали якимось суто регіональним, європейським. Я вважаю, до кінця поточного року ми могли б підписати цей документ. А як збудеться — давайте подивимося з часом.

К.Г.: Тобто, без прогнозів поки?

М.М.: Так, бажано до кінця поточного року.

К.Г.: Зрозуміло. Спецтрибунал та МКС не зможуть фізично притягнути до відповідальності цілу низку злочинців, це зрозуміло з багатьох причин. Які рішення у цьому контексті були б для нас оптимальними?

М.М.: Ну, ви знаєте, ми спілкувалися з громадянами України, особливо ті, хто пережили окупацію, тортури, депортації, переміщення, втрати, а це майже кожна українська родина.

Я не знаю родини, яка не мала втрат — матеріальних або нематеріальних. Всі прагнуть справедливості. І сам факт заснування трибуналу — це вже величезний крок до справедливості. Навіть якщо ми не побачимо за ґратами фізично Путіна. Бо ми навіть не знаємо з вами, чи це і є той Путін, який, власне, повинен бути за ґратами. Якщо це буде якась варіація його — я думаю, теж багатьох влаштує.

Але задовго до цієї повномасштабної агресії багато слоганів було: “Путіна чекає Гаага”. Ну, не тільки його. Давайте будемо чесними. І давайте дивитися, хто ще може бути фігурантами. Тут і білоруське лідерство. До речі, було дуже багато обговорень стосовно того, чи може бути цей трибунал щодо, наприклад, агресії, яка відбулася щодо Грузії. Її теж чинила Росія. Навіть розширення географії пропонувалося.

Але зараз ми хочемо сфокусуватися на тому, що відбулося з Україною з 2014 року, продовжилась тимчасова окупація територій, їх загарбання і повномасштабна агресія з 2022 року. І, в принципі, в такому ключі ми рухаємося. Ми, звісно, наполягаємо на тому, щоб засудження були фізичні.

Ми знаємо з вами, що вже були країни, які порушили свої зобов’язання по Міжнародному кримінальному суду. Підписавши Римський статут, вони не затримали Путіна, коли він, наприклад, перебував у Монголії, якщо я не помиляюся. І там потім були деякі виправдовування. Тобто ми бачимо відступи й дерогації від своїх зобов’язань міжнародного права.

Тому тут треба зважати на всі ці елементи і просто рухатися по процедурі. А там, ну, життя довге — треба дивитися на різні політичні процеси, життєві процеси. Ніхто не є вічним. Тому, знаєте, може, нам доведеться притягувати in absentia, посмертно. Ніхто цього не знає. Тобто будемо дивитися на реалії.

К.Г.: Ну, не найгірший варіант, справді. Зараз санкції спрямовані переважно проти Росії, а також проти Білорусі. Маріє, на вашу думку, чи варто і чи юридично можливо зараз вводити подібні санкції щодо, скажімо так, відвертих партнерів Російської Федерації, які підтримують цю агресію? Це Північна Корея, частково Іран, частково навіть Китай.

М.М.: Так, безумовно. Я вам скажу, що в 17-му пакеті санкцій фігурують такі держави, як, якщо я не помиляюся, і Туреччина, Об’єднані Арабські Емірати й Казахстан, і не тільки. Тобто вперше названі такі обхідні точки для Росії у використанні, наприклад тіньового флоту і не тільки. Тому дуже важливо називати групи країн своїми іменами. І тут точно — Іран. Ми згадували, до речі, в резолюції ПАРЄ його як спонсора тероризму, як партнера цієї агресії. Північну Корею теж згадували.

Тобто, наприклад, ми свою роботу в цьому сенсі зробили. Ну і санкції на ці країни вже накладалися багатьма, я можу згадати і санкції США проти Ірану, які були що не найболючішими взагалі за історію впровадження будь-яких санкцій. Тут треба рухатися далі й це не про 18 чи 19 пакет, це про субстанцію  — тобто, що ми туди вкладаємо — щоб у нас просто не було так, що ми кожного місяця: ой, вибачте, забули ще оцю фірму, і оцю країну, і оце доповнення.

Ну і давайте не забувати — вони потребують погодження, потребують консенсусу. Це не проста робота, зважаючи ще й на те, як наші партнери не завжди підтримують санкційний підхід.

Але я хочу для тих, хто читатиме моє інтерв’ю, обов’язково зазначити: санкції працюють. Вони дієві. Вони реально шкодять економіці Росії, яка зараз переживає не найкращі часи.

Ні в рамках своєї ставки Центробанку, ні в рамках золотовалютного резерву, ні в рамках чогось іншого — економіка перегріта. Вона на піку, який може привести до серйозного дефолту. І мені здається, ми будемо дещо цікаве спостерігати вже на початку наступного року.

Тому що так продовжувати в такій динаміці воєнної економіки, витрат, усіх цих зарплат, які закладаються на солдатів, що посилаються на вбивства в Україні — усе це не може не мати наслідків.

Тому хочемо більше. І впевнені, що зможемо більше в питанні санкцій.

К.Г.: На вашу думку, яка ймовірність, що агресор заплатить нам репарації? І чи є процедура примусу до цього?

М.М.: Давайте згадаємо останні з вимог Росії, так ось вони якраз стосувалися того, щоб не виплатити нам репарації, така жорстка була умова нам і нашим партнерам забути про репарації. Від цього залежить і реєстр збитків, компенсацій, про який ми з вами говорили. Від цього ж залежить загалом підхід до справедливості. Ну добре, давайте уявімо: Росія не буде це робити. А тоді хто? Хто справедливо повинен стати тією стороною, тією державою, яка буде відповідальна?

Такої сторони не існує. Це повинна і мусить бути тільки Росія. Тому у нас немає, Костянтине, відступних шляхів. У нас є тільки шлях тиснути й домагатися цього. Ви ж знаєте — вже є 350 мільярдів заморожених активів Центробанку, але це ще не все, це ще не та сума, яка може покрити ті скромні, оцінки Світового Банку, які вже не вміщуються в нулі, одиниці, якісь уявлення, тому що кожного дня український приватний сектор, державний сектор, рівень, звісно, і української родини, і української держави — втрачає вагомі кошти.

Але, незважаючи на це, ми знаходимо, залучаємо фінанси для того, щоб у нас не було дефолту, для того, щоб наша економіка продовжувала працювати, щоб ще здійснювалися інвестиційні проєкти, відновлення відбувалося. Тому тут немає опції думати про погане.

У нас зараз є опція — конструкції юридичні для різних держав: окремо по США, окремо по Великобританії, по ЄС, по Швейцарії, в ЄС окремо по Люксембургу, окремо по Ліхтенштейну. Тобто дивимось на різні юрисдикції. Наприклад, Бельгія, маючи на своїй території агентство з питань заморожених активів, агенцію, говорить і передає нам меседж: “Дивіться, друзі, вам легше і краще і довше було б вигідніше використовувати відсоток із заморожених активів. Це як зазвичай здійснюється депозит і просто ви в рамках депозиту можете тільки один раз забрати свій внесок з відсотками, а тут у вас такі прекрасні начебто умови, ви забираєте оці накопичені відсотки за вклад частинами постійно”.

Але суми тут абсолютно не ті, які можуть вдовольнити зараз потреби нашої держави.

Тому я тут вбачаю — чесно — без варіантів. Там треба далі над цим працювати. Ми дуже часто чуємо “неможливо”, яке потім перетворюється на “ну добре, тут можна трошки посунутись або змінити позицію”.

К.Г.: І ще останнє таке велике питання.Що робить делегація для покращення стану наших військовополонених у полоні? Чим ще, окрім того, що вже зроблено, Європейський Союз може нам допомогти в питанні полонених — і військових, і цивільних?

М.М.: Так, оскільки Рада Європи — це широкий майданчик країн, де ми можемо розповідати про полон і умови утримання не лише європейським націям, але й багатьом культурам світу.

Мені здається, участь, наприклад, канадської делегації — хоч вони знову ж таки у статусі спостерігача — але вони мають право виступати, брати участь у комітетах, і вони намагаються активно нам теж допомогти у просуванні цього питання, бо кожна з країн вона в принципі, хтось є співорганізатором, хтось є великим донатором і спонсором Міжнародного комітету Червоного Хреста — єдиної організації, яка є з мандатом, по перше доступу, по друге комунікації прямої і третє в принципі самого повернення наших полонених. Тут мандат чому важко працює, тому, що Росія намагається блокувати доступ зі своєї сторони навіть на тимчасово окуповані території.

Україна надає усі необхідні дозволи, Росія зі свого боку блокує їх, не надає доступ на огляд. Або ж, коли доступ таки відбувається, то так робить російська сторона, що все виглядає плюс-мінус окей.

Я була у таборі російських полонених в Україні і я точно можу сказати, що це величезна різниця. Знайте, там полонених годують, вони мають доступ до гігієни, лікування. Тобто ми дотримуємось як держава усіх Женевських протоколів і конвенцій, Росія цього не робить. Але це не означає, що ми повинні уподібнюватися їм — і ми цього не зробимо.

Наше завдання зараз — створювати постійний міжнародний тиск. Ми дуже віримо, що це спрацює.

І також — комунікація. Комунікація родин, які чекають цивільних і військових. Наприклад, історії звільнених з полону — от як можна без сліз слухати історію морпіха, якому присудили б 49 років перебування за ґратами, якби він не був звільнений і держава йому не допомогла, а родина і його дружина не боролися за нього. І таких історій дуже і дуже багато.

І ваші колеги журналісти нам допомагають, які були звільнені. Страшна історія — нещодавнє повернення тіла вашої колеги просто без частини внутрішніх органів. Це не може лишати навіть не колег, просто людей байдужими.

Оцей резонанс, ось ця інформаційна кампанія, розповіді, історії, поширення, вони створюють міжнародний тиск. Тобто коли не можна замовчати цю тему.

І ми продовжуватимемо на базі ПАРЄ і в рамках резолюцій працювати над цим, і ставати голосами полонених. А радше залучатимемо їхні родини до адвокаційних кампаній. Тому, що інколи ти відчуваєш, що це все що у тебе є.

Але ми бачимо успіх координаційного штабу з питань обміну полонених, офісу омбудсмена, МВС, СБУ, Офісу Президента. Всі, хто причетні до цього процесу, але це кропітка, важка робота.

Щодо цивільних — нам доведеться ще більше працювати. Переконувати, шукати альтернативні шляхи. Адже нам немає на кого їх міняти: за Женевським протоколом, ми навіть не можемо брати цивільних у полон, а Росія бере, і бере навмисно.

Україна не має російських цивільних у полоні, Росія — має. І вона каже: “На кого ж ми будемо міняти?”. Тобто вони в такій ситуації юридично неправильно використаної стратегії зі сторони Росії.

Нам не звикати. Уже майже 300 цивільних — точніше, 294 особи — повернуто додому. Але кількість тих, хто ще в катівнях, велика.

Ми не зупиняємо роботу. Сподіваємося, що особисті відвідини — і координаційного штабу, і Офісу омбудсмена — допоможуть.

І завжди одне питання: “Як ми можемо допомогти?” Один колега з Ісландії казав: “Я готовий отримати російську візу”. Але посольство Росії в Ісландії закрили. Йому сказали: “Вам нічого не дадуть”. Візу не дадуть.

Ми самі готові це робити, але ми ж у певних санкційних списках — не лише російських. І наш імунітет Ради Європи не спрацює. Нас можуть просто або вбити, або взяти в полон.

І так само наші колеги з ПАРЄ. Всі санкціоновані, тому що ми працюємо проти російської агресії. Важливо знаходити ці альтернативні механізми й канали комунікації І дуже часто я виступаючи на різних міжнародних майданчиках, на різних світових інформаційних платформах.

Яка б тема не була — я завжди говорю про полонених. І давайте будемо чесними — це, напевно, єдина тема, яка дійсно спрацювала ефективно.

Ну скажімо так, уже відбулося п’ять важливих обмінів. Сьогодні — репатріація ще більшої кількості тіл, більше тисячі оборонців. Це означає — працює. Дуже важко, але працює.

Нам потрібно просто шукати додаткових амбасадорів цієї теми — публічних діячів, тих, хто може впливати на Росію, медіаторів.

Такі нестандартні країни, як от Катар, допомагають повертати дітей. І не тільки. Треба знаходити ці голоси, і тих комунікаторів, які можуть використовувати “soft power”, м’яку силу — для того, щоб ці обміни продовжувалися і ставали чисельнішими.

Костянтин Гречаний

Тетяна Стельмах

The post Багатьох турбувало те, що ми не зможемо Путіна дістати з бункера, – Марія Мезенцева, голова української делегації в ПАРЄ appeared first on The Ukrainian Review.

Життя на війні

Констянтин Гречаний (К.Г.): Василь Костянтинович, як Ви опинилися на війні, яка була Ваша мотивація, який Ваш військовий шлях? 

Василь Савін (В.С.): Пішов воювати з перших днів окупації Донбасу. Це 2014 рік. Створювали там добробат “Шахтарськ”, добробат “Макіївка”. Виконував завдання наших спецслужб на території противника, потрапив у полон. П’ять років знаходився у полоні, пройшов катування, знущання. У кінці 2019 року президент мене обміняв. Я кілька років відновлювався.

З моменту широкомасштабного вторгнення з перших днів я знову взяв у руки зброю. Спочатку в складі київської тероборони бився за місто Ірпінь. Був поранений. З травня 2022 року — у складі 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. Разом з “Азовом”, з 36-ю бригадою морпіхів, з теробороною билися за місто Маріуполь. Знаєте ці бої. У полон не здавалися. Вісім діб виходили пішки на Запоріжжя. В Запоріжжі переформувалися, поповнивши наші ряди. Далі зайшли в Донецький аеропорт (з базуванням у селі Піски). Билися там протягом пів року. Звідти вийшли на Гуляй-Поле (село на Харківщині — ред.). А потім (початок 2023 року) билися за Бахмут. Нині відстоюємо Часів Яр. Без ротації, без нічого тримаємо позиції.

К.Г.: Яким було Ваше життя до війни? Ким працювали? Чи допомогли професійні навички на фронті?

В.С.: Я свого часу служив у повітряно-десантних військах. Після розпаду СРСР займався бізнесом, займався політичною діяльністю. Був депутатом Донецької обласної ради від міста Макіївка, очолював опозиційну фракцію. Також був головою адміністрації у місті Макіївка. Тобто допомагав людям, організовував їхнє життя. І як депутат облради від Макіївки я обіцяв всіляко захищати своїх виборців. Ніхто тоді не думав, що в буквальному сенсі потрібно буде їх захищати. З моменту окупації рідного краю взяв у руки зброю. Звісно, знання життя, знання людей, знання окупованої території допомагають мені в багатьох питаннях. 

Психологія незламності

К.Г.: Ви пройшли полон, тортури, поранення. Як Ви морально вистояли у цих обставинах? Які існують методи боротьби на фронті з надзвичайними стресовими ситуаціями?

В.С.: Ніяк не борюся, бо вже звик. Тут один постійний стрес. Ситуація постійно змінюється. Ви знаєте, які зараз бої йдуть за Часів Яр. Зі стресом поборемося після перемоги. В мене чотири поранення, вісім контузій… Зараз на такі речі немає можливості звертати уваги.  

Нам дуже не вистачає людей. Тому зараз усі мої побратими, які б’ються на передовій — це люди високо вмотивовані, які мають особисті рахунки з окупантами. Ми чесні перед собою, що звідки вже не підемо. Будемо битися до кінця. Ми тут пристрілялися, знаємо кожний сантиметр, тому вивести нас звідси в принципі неможливо. Нову непристріляну бригаду в момент буде знищено. Ми це розуміємо і ротації не вимагаємо. 

К.Г.: В той же час йде певне комплектування. Заходять нові бійці, які не мають такого бойового досвіду як у Вас. Як психологічно втриматися людині, яка вперше опинилася на межі життя на смерті? Що Ви радите менш досвідченим товаришам?

В.С.: Молодим або новим бійцям (бо новий не завжди молодий) ми кажемо тільки одне: “роби як я”. Досвідчені бійці завжди беруть шефство над новоприбулими. Ніколи не буває так, що підрозділ складається тільки з недосвідчених і цей підрозділ кидають на виконання якогось завдання. Завдання виконують досвідчені бійці і до них представляють одного-двох нових, щоб ті набиралися досвіду. Тільки так.

К.Г.: Чи існують якісь методики виховання саме бойового духу у такій ситуації?

В.С.: Я ще раз кажу: всі ті, хто воює тут на нулі [військовий сленг; термін “нуль” або “нульова позиція” позначає лінію, де війська знаходяться на прямому контакті з противником — ред.], це люди глибоко вмотивовані. Їм не потрібна додаткова мотивація. Хоча служба психологічної підтримки персоналу працює прекрасно. Виїжджає і на полігон спілкуватися з бійцями, проводить роботу, і на нуль виїжджає, в окопах спілкується. Стимулює різними способами. 

К.Г.: Я от власне це і мав на увазі: людина дуже вмотивована, хоче захищати Батьківщину, але хлопець приїжджає на нуль і починають тремтіти руки, з’являється психологічний бар’єр. Як Ви допомагаєте його долати?

В.С.: Таке дійсно буває. Це залежить від кожної людини. Після одного чи кількох важких боїв інколи людина “зламується”. Зрозуміло, що силоміць ніхто нікого не жене. Переводять у тилові служби, у інші підрозділи резерву.  

Що ж стосується психологічних моментів, то демонструємо особистим прикладом. Ми за ці роки вже настільки загартувалися, настільки вже пристосувалися до війни, що різні стресові ситуації вже не можуть нас вивести з себе. Постійні мінометні, артилерійські, танкові обстріли… Велике значення зараз мають дрони. Проте вже давно вироблено відчуття небезпеки на підсвідомому рівні. Цьому й обучаємо нових бійців. 

К.Г.: Пане Василь, як зараз на фронті сприймають мирні перемовини?

В.С.: Я скажу так: жодних ілюзій ми не маємо. Згадайте великоднє перемир’я. Жодної хвилини воно не дотримувалося. Потім День перемоги — так само, як штурмували наші позиції, так і продовжували штурмувати. Жодних ілюзій немає, мирних ініціатив не чекаємо, виконуємо свою роботу, б’ємо ворога, тримаємо наші позиції. 

Костянтин Гречаний

The post Портрети війни: з політики на фронт appeared first on The Ukrainian Review.

Початок служби

Костянтин Гречаний (К.Г.): Розкажіть, як Ви вирішили піти на службу до Збройних сил? Коли це відбулося? Яка була мотивація?  

Сергій Гуцалюк (С.Г.): Мотивація в мене була дуже потужна. Коли почалась агресія у 2014 році, мені просто було соромно сидіти вдома біля дружини, коли купа моїх друзів, товаришів, просто знайомих майданівців в цей час вже боронили Україну. Але в мене були проблеми з тим, що, по-перше, я не служив строковуслужбу, в мене зір поганий. Я пішов в військомат, мене відправили до Інституту Філатова, де дали висновок. Сказали, ми вас з таким зором не можемо взяти.

Я кажу, я хочу, я як доброволець хочу. Почали збирати довідки про несудимість і все інше, а на мене тоді було відкрите кримінальне провадження по ситуації з Шуфричем, ви пам’ятаєте. Вона тягнулася майже до 2016 року. В 2016 році це все було закрито по мені. І тоді я вже зміг потрапити в Збройні Сили. Я потрапив на той момент в 59-ту бригаду. 

Цей весь час, поки оце кримінальне провадження висіло по мені, ми з хлопцями в рамках нашої самооборони Одеської (ГО “Самооборона Майдану” — ред.), займалися підготовкою до Збройних Сил. Я коли вже прийшов туди, у 59-ту бригаду, я вже був, в принципі, готовий. Мені це в моїй службі подальшій дуже сильно помогло, оці навички, що я отримав за цей час.

К.Г.: Ви є фаховим істориком, а також багато займався громадською діяльністю. Наскільки професійні навички Вам допомогли на фронті?

С.Г.: Ви розумієте, все допомагає. Крім фізичної підготовки, психологічної, моральної, оці знання, що ти отримав навчаючись в університеті… Потім вміння з людьми знаходити спільну мову, з великими колективами спілкуватися. Мені це дуже допомогло, звичайно. Я відразу, як тільки туди потрапив, мене тодішній комбат казав, що нам якраз потрібна людина, яка б відповідала за морально-психологічну підтримку, як ви на це дивитесь? Я ж тільки прийшов, я з нуля все починаю. Я кажу: ну, давайте якось побуду, подивлюсь, що до чого. Він каже, так, згоден. Я почав солдатом, потім я отримав старшого солдата, потім молодшого сержанта. Сержантом вже демобілізувався.

Якщо військовий фах у мене був спочатку стрілець, потім кулеметник (кулемет ПКМ), потім командир відділення, а вже звільнявся я старшим бойовим медиком, курси пройшов. І паралельно займався цими питаннями, які мені запропонував тодішній комбат, коли я тільки прийшов. Я теж фактично виконував обов’язки час від часу заступника командира роти з морально-психологічної підтримки на той момент.

Хоча ніхто з мене не мав обов’язки і кулеметника на той момент, і командира відділення, і все інше. Тут в армії взагалі така властивість, ти робиш дуже багато справ. Не обов’язково ті, що передбачає твоя посада.

Фронт і психологія людини

К.Г.: До речі, вкрай важливе питання. Я знаю, що у Вас була не одна, скажімо так, стресова ситуація. Зокрема, колись отримали контузію. Як взагалі боротися на фронті зі стресом, надзвичайними ситуаціями психологічно? 

С.Г.: Ціла методика є, як це все робити, але залежить багато від колективу, залежить багато від твого настрою, від твоєї мотивації. Є люди, які щоб з ними не траплялося, завжди оптимізм не втрачають. Я намагаюся так теж робити, бо по-іншому не можна. Треба налаштовуватися завжди на позитив, не дивлячись на різні труднощі.

Мені, до речі, було дуже важко звикнути бути підлеглим, бо я завжди був або вільна людина, або в керівниках. В принципі, під час перших бойових навичок мене, як то кажуть, консультував і за ручку водив хлопець, який за віком як мій син. Сергієм теж звати. Кажу, Сергій, можеш сварити мене, матюкати, тільки говори, що правильно робити. То він мені всі моменти пояснював.

А потім вже я почав пояснювати людям. До речі, син мій так само в Збройних Силах, він офіцер Збройних Сил у званні капітана. Я зараз у званні лейтенанта. В принципі, в мене так трапилися, що службу я почав дуже пізно по роках. Це було 43 роки на той момент. Ну а зараз 53, я вже лейтенант. Отака моя кар’єра. Хоча в мене ніколи не було ніяких стремлінь і планів будувати військову кар’єру. Але так життя склалося.

К.Г.: Сергію, наскільки на фронті важливий фактор братерства, відчуття плеча товариша?

С.Г.: Це обов’язково має бути. Залежить багато від командирів, які це все своїм прикладом показують як треба робити. Бо тут все-таки вертикаль чітка, підпорядкування. Дуже важливо командиру бути прикладом для своїх підлег. Якщо це є, то підрозділ і результати гарні показує, і в людей немає якихось відхилень від норми військової.

Армія – це ж не проста справа. Армії різних країн приблизно однакові по наповненню людьми. Наша армія зараз унікальна в тому, що у нас зараз велика частина людей в Збройних Силах, які є некадровими військовими, які через війну стали військовими. У мене така ситуація. Це війна наша народна.

Повномасштабне вторгнення РФ: знову на фронт

К.Г: Як Ви сприйняли повномасштабне вторгнення РФ в Україну? Наскільки для Вас це було очікуваним?

С.Г.: Я демобілізувався в 19-му році, навесні. Подав документи на посаду начальника новостворюваного південного відділу Українського інституту національної пам’яті. Пройшов по конкурсу. Ну і почали ми нашу діяльність по декомунізації, по деколонізації і все інше, результати яких до сих пір тривають і боротьба ця триває. Але то інша велика тема.

Після повномасштабного вторгнення я з першого дня в Збройних Силах. Я, чесно кажучи, очікував, що вони попруть тільки на Сході, на Донеччині, на Луганщині. Я не очікував, що вони попруть з усіх сторін. Це для мене було шоком таким, чесно кажучи. Бо я не очікував, що в них стільки сил хватило. Але потім вже ці розклади показали, що в них сил не було таких.

Я з першого дня в різних підрозділах Збройних сил оперативного командування “Південь”. Зараз в званні лейтенанта виконую обов’язки за призначенням. Більше не можу сказати. Після війни.

К.Г.: Я думаю, що цього достатньо. Скажіть, як на фронті сприймають мирні перемовини? 

С.Г.: Ну, в тому колі, що я спілкуюся з хлопцями, всі розуміють, що всі ці перемовини з Росією, вони нічого не варті, бо в них ціль нас знищити. Тому до цього всі ставляться, як до того, що такий етап ми маємо пройти. Ну, тобто нехай вони там зверху домовляються, то їхня справа. З моменту початку антитерористичної операції вже виросла дуже велика кількість людей, які цією війною постійно живуть. Тому тут настрій у хлопців… Всі зрозуміють, що ми в армії, доки перемога наша не відбудеться. Або так складуться міжнародні взаємовідносини, і така ситуація в світі буде, що вони вимушені будуть нас облишити.

Костянтин Гречаний

The post Портрети війни: історія одеського козака appeared first on The Ukrainian Review.

Передісторія конфлікту та перша війна

Вірмено-азербайджанський конфлікт щодо Нагірного Карабаху уходить своїм корінням у часи розпаду Російської імперії. Регіон з переважно вірменським населенням вперше став кровопролитною ареною на початку ХХ століття, коли на території претендували Республіка Вірменія та Азербайджанська Демократична Республіка. 

Нова російська імперія у комуністичній обгортці і під назвою СРСР надала Нагірному Карабаху статус автономії, але із підпорядкуванням Азербайджанській РСР. Це протягом ХХ століття декілька разів викликало невдоволення навіть у комуністичного керівництва Вірменії (доходило навіть до протестів місцевого населення у 60-і роки минулого сторіччя), але, звісно ж, будь-які республіканські ініціативи зарубалися на початковый стадії центром. 

Новий кривавий конфлікт між вірменами та азербайджанцями спалахнув вже на руїнах СРСР. Політика певної демократизації тоталітарного радянського режиму дозволила керівництву ВРСР більш гучно озвучувати свої вимоги. Низка міжнаціональних зіткнень на території самого Нагірного Карабаху та мітинги у Єревані за приєднання автономії до Вірменії вилилися у відповідну законодавчу ініціативу. 22 лютого 1988 року позачергова сесія депутатів НКАО звернулася до керівництва Вірменії, Азербайджану та центрального керівництва СРСР з проханням передати область до складу Вірменської РСР. 

Низка дослідників нагірно-карабаського конфлікту, зокрема британський журналіст Том де Ваал у своїй книзі “Чорний сад”, зазначають, що після цього кривавий сценарій був фактично неминучим. Вже за два дні з’явилися перші загиблі, а далі ситуація розвивалася сніжним комом. Наступні кілька років почалося масове вичавлення вірмен із Азербайджану та азербайджанців з Вірменії. При цьому керівні органи СРСР зайняли спостережну позицію, лишень прийнявши кілька малозрозумілих постанов. Глобальні перебудови та зовнішня експансія верхівку радянської імперії, як і її попередниці Російської, завжди цікавили набагато більше, ніж доля так званих “малих народів”. “Виклик для Горбачова”, про який у 1990 році писала The New York Times, генсек просто проігнорував.  

На цьому тлі в регіоні спалахнула справжня війна з етнічними чистками. Вірмени створили свої незаконні збройні формування, а на боці Азербайджану діяли переважно місцеві силовики, які, втім, мало координували свої дії з центральним керівництвом і діяли переважно як національні каральні загони. Розпад СРСР ще поглибив конфлікт. Дві незалежні держави отримали у своє розпорядження повноцінні армії, які направили одна на одну. 

Варто відзначити, що Росія в цьому конфлікті формально зберігала нейтралітет, але де-факто виступала на боці Вірменії, передавши їй озброєння та техніку, зокрема авіацію (чотири СУ-25 в рамках співпраці СНД). В такій ситуації у травні 1994 року Азербайджан був змушений підписати невигідну для себе мирну угоду, яку до того ж схвалили й у світі. Згідно із нею Азербайджан отримував контроль лише над 15% території колишньої Нагірно-Карабаської автономії. Решта відходили до самопроголошеної у 1991 році однойменної республіки (звісно, не визнаної у світі), яка була повністю лояльною до Вірменії. Конфлікт де-юре заморожувався. На цьому перша Нагірно-Карабаська війна закінчилася. Проте чого справді варта російська підтримка вірмени дізнаються за 30 років.

Друга війна та втрата позицій Вірменії. Російська зрада

Ситуація у регіоні була відносно спокійною до вересня 2020 року, проте сторони інколи порушували режим припинення вогню. 27 числа під час чергового ускладнення ситуації почався наступ Азербайджанської армії (президент Ільхам Алієв заявив про обстріл вірменами декількох прикордонних населених пунктів) — операція “Залізний кулак”. Азербайджан підтримала Туреччина — і політично, і військово (зокрема, ударними БПЛА, які незабаром покажуть свою ефективність під час російсько-української війни). Росія ж у свою чергу та підконтрольна їй ОДКБ, куди входила Вірменія з 1991 року, не поспішали сваритися з Туреччиною та підтримувати своїх союзників. Це спровокувало масові мітинги у Єревані з вимогою покинути організацію, однак Прем’єр Нікол Пашинян тоді не дослухався до людей, про що згодом сильно пожалкує. 

Цього разу війна тривала 44 дні. Азербайджан виявився значно більш готовим до ескалації. Їхні збройні сили взяли під контроль значні території — міста Джебраїл, Фізулі, Зангелан, Губадли, а також стратегічно важливе місто Шуша. 10 листопада Вірменія була змушена змиритися з втратою контролю над значними територіями та підписати вкрай невигідну для себе мирну угоду, під якою також підписалися азербайджанський та російський лідери. Більш того, наступного Росія та союзник Азербайджану Туреччина домовилися про створення спільного центру, який повинен займатися моніторингом виконання миру. Єдине, чого домоглася Вірменія — введення російських миротворців вздовж лінії зіткнення у Нагірному Карабасі та вздовж Лачинського коридору. Але миротворці заходили на умовах повного виводу вірменської армії з позначених угодою територій. Азербайджан святкував перемогу у війні, яку президент Ільхам Алієв назвав “вітчизняною”. 

Але й це ще був далеко не кінець усіх бід для вірмен. Протягом 2022 року Нікол Пашинян спробував спочатку заручитися військовою підтримкою країн ОДКБ, однак бажання Росії почати повномасштабну війну проти України багато в чому вирішило долю й Нагірного Карабаху. РФ не збиралася розпилювати ресурси на непотрібну їй війну. Окрім іншого, Азербайджан для підсанкційної ізольованої імперії ставав містком для співпраці з Туреччиною й Іраном, а також газовим віконцем у Європу.

Андрій Харук, військовий історик, доктор наук, професор

Я бачу дві основні причини. Перша – очевидна: брак ресурсів через агресію проти України. Мова не тільки про ресурси в їх матеріальному вимірі (скажімо, збройна сила), але й в нематеріальному (дипломатія). Друга – не настільки очевидна, але, думаю, не менш важлива, і теж пов’язана з агресією проти України: небажання керівництва РФ загострювати стосунки з Туреччиною.

Shant Khatcherian is a Canadian-Armenian journalist based in Yerevan, Armenia:

Не секрет, що Росія заздалегідь готувала інформаційне та ідеологічне підґрунтя для вторгнення в Україну в 2014 році, а потім і для повномасштабної війни в 2022 році. Коротка відповідь для всіх них – азербайджанський газ. Після вторгнення в Україну у 2022 році Росії потрібна була довірена особа, щоб продавати власний газ до Європи і обходити санкції. Для цього Путін вирішив стати на бік Алієва. Алієв хотів, щоб Путін просто нічого не робив, поки він захоплював Нагірний Карабах.

Європа, особливо Німеччина, збільшила імпорт газу з Азербайджану в геометричній прогресії відтоді, як запровадила санкції проти Росії. ЄС, як завжди, лицемірить, але принаймні вони можуть брехати в ЗМІ і говорити, що вони не купують російський газ, як раніше, а купують азербайджанський.

SOCAR, державна нафтова компанія Азербайджану, є головним бенефіціаром цієї угоди. Її заправки розташовані скрізь, де Азербайджан має свої інтереси.

Mokhammad Faradzhallakh, expert on Ukrainian-Arab relations and editor-in-chief of the publication “Ukraine in Arabic” commented:

Росія вирішила піти на угоду з Туреччиною, зважаючи на неможливість захистити свого союзника Вірменію. Тут декілька причин:

По-перше, Росія допомогла Вірменії понад 30 років утримувати ці території, витратила багато сил. У відповідь РФ хотіла беззаперечної підтримки від Вірменії, повне входження під російський вплив. Проте вірмени чинили опір, не хотіли бути другою Білоруссю. Тому для Росії було важливішим захопити нові регіони України, ніж допомагати своєму союзнику утримувати їхню територію.

По-друге, Росія на той час вже застрягла в Україні. Війна, яку Москва анонсувала завершити за кілька тижнів, очевидно затягувалася. У росіян об’єктивно був обмежений ресурс для участі у ще одній війні. 

По-третє, противник. Це не був лише Азербайджан. Це були і Азербайджан, і Туреччина. Азербайджанські війська не є самостійною одиницею, вони знаходяться у тісному зв’язку з турецькою армією. В такій ситуації перспективи перемоги для Росії були досить туманними. Тож втягуватись у найвірогідніше програшний конфлікт заради союзника, який не демонструє повної лояльності, Кремль не захотів. 

Отримавши відмову від ОДКБ, Пашинян спробував заручитися політичною підтримкою Євросоюзу для збереження наявних територій. Однак всі домовленості залишилися на папері. 19-20 вересня Азербайджан провів військову операцію проти Нагірно-Карабаської Республіки. Російські миротворці жодним чином не завадили наступу. 20 вересня НКР погодилася вивести залишки вірменських військ з Нагірного Карабаху. Фактично це був акт капітуляції. Ситуація стала зайвим доказом чого варті гарантії Росії. Після завершення бойових дій майже все вірменське населення покинуло територію Нагірного Карабаху.

Реакція Вірменії 

Нікол Пашинян відверто заявив про зраду з боку Росії і заморожування членства в ОДКБ. Трагікомічність ситуації полягає у тому, що Москва навіть після всіх вище згаданих подій хоче змусити Єреван платити членські взноси. 

Уряд Вірменії в останній рік спробував повернути свою політику на Захід. Європа прийняла план фінансової підтримки економіки Вірменії на 270 млн євро. Пашинян заявив, що Вірменія бажає стати членом ЄС.      

Mokhammad Faradzhallakh, expert on Ukrainian-Arab relations and editor-in-chief of the publication “Ukraine in Arabic” commented:

Вірменія дійсно переорієнтувалася на Захід, але вона є дуже далекою від того, щоб стати членом ЄС чи НАТО. Багато в чому через домінування Туреччини в регіоні. На жаль, ЄС втратив багато часу, щоб прийняти Туреччину до ЄС і стати світовим супергравцем. Розворот на Захід міг би бути ефективним, якби Туреччина, Азербайджан та Вірменія домовилися про стійкий мир, але зараз цього немає. 

Захід, напевно, допоможе Вірменії отямитися після війни, частково відновити економіку. Але проблем вірмен у тому, що вони коливаються. Бажання самої Вірменії — найперша умова повного виходу із орбіти впливу Росії.

Проте напевно найбільш резонансним випадом Пашиняна на адресу Москви стала заява про необхідність виводу російських військ (близько 10 тисяч)  з території Вірменії. На тлі цього російські пропагандисти стали ще більше інформаційно атакувати Вірменію та її уряд. А у самій країні все частіше лунають заклики вимкнути російські ТБ-канали. 

Аналізуючи ситуацію, 21 вересня 2023 року експерт Вірменського Інституту міжнародних відносин і безпеки Рубен Меграбян в інтерв’ю currenttime.tv заявив наступне: 

Ми бачимо, що у своїй політиці Росія задіяла практично весь свій інструментарій впливу. Перший інструмент у ролі вагнерівської кувалди – це режим Алієва. Другий інструмент – це та нова влада, яка Росія привела до керма в Нагірному Карабаху буквально два тижні тому. Це повністю російські маріонетки. І третє – це п’ята колона та шоста палата в Єревані. Це все було задіяно одночасно. Але їхній розрахунок не виправдався.

У сфері безпеки Вірменія провела спільні навчання з американськими військовими. Також країна почала закуповувати оборонне озброєння, зокрема системи ППО, у Франції, а також боєприпаси в Індії. Проте чи не запізно Вірменія збагнула необхідність дистанціювання від Москви? 

Висновки

Сучасна історія Нагірного Карабаху — показовий приклад “дружби” з Росією. В Росії немає союзників. В РФ є або ситуативні партнери, або ж країни-зони впливу. З останніми Росія будує відносини за принципом класичного середньовічного васалітету. Але сучасна РФ неодноразово демонструвала, що не може захистити умовних “своїх”. На тлі послаблення Росії Туреччина значно посилює свої позиції — як політичні, так і економічні.

І тут варто відзначити два головні висновки. Перший: зрада Вірменії — одна ланка в довгому ланцюжку зовнішньополітичних поразок сучасної Російської неоімперії, або, точніше, недоімперії, яка демонструє, що РФ — Колос на глиняних ногах. Другий: до чого призводять гібридні практики впливу Росії. Так, на відміну від України, Грузії чи Молдови, РФ поки що безпосередньо не нападала на Вірменію, обмежившись гуманітарним та інформаційним впливом. Але втягування невеличкої кавказької країни в оборонний союз завершилося тим, що вона стала розмінною монетою у геополітичній грі. 

Kostyantyn Grechany

The post Росія: практики гібридної війни. Частина перша: Нагірний Карабах appeared first on The Ukrainian Review.

Передумови та хід військового перевороту

Варто почати з того, що Сирія – країна, де перетинаються геополітичні інтереси низки держав: щонайменше США, Туреччини, Ізраїлю, Ірану та, звісно ж, Росії. Причому з цієї точки зору не можна говорити про чіткий поділ на провладний та опозиційний блоки. Наприклад, опозиція в Сирії була дуже строкатою: від так званої “демократичної” до ІДІЛ. Та й інтереси Росії й Ірану, які підтримували Башара Асада, не завжди співпадали. 

Очевидне послаблення Росії виснажливою й авантюрною війною проти України та побоювання Ірану щодо ескалації конфлікту з Ізраїлем сприяли усвідомленню в рядах “демократичної” опозиції слабкості й режиму Асада. Така ситуація відкрила можливості для рішучих дій.   

27 листопада 2024 року сирійські опозиційні угруповання на чолі з Hayʼat Tahrir al-Sham розпочали масштабний наступ на проурядові сили Сирійської арабської армії у західній частині провінції Алеппо в Сирії. Зазначимо, що за підсумками громадянської війни у країні (2020 року) дві третини території країни контролювалися урядовими військами. Однак до цього протистояння опозиція підготувалася набагато краще, ніж тоді. За інформацією джерел Reuters, повстанці ще за пів року до перевороту повідомили про свої наміри Туреччину та не отримали заперечень. 

Крім того, союзники Асада Іран та Росія (за інформацією джерел The Wall Street Journal) не тільки відмовили йому в допомозі, а й звинуватили в слабкій підготовці до заколоту. У ніч на 8 грудня столиця Сирії місто Дамаск було узяте повстанцями, що ознаменувало кінець правління Башара Асада у країні. Збройні сили Сирії оголосили про капітуляцію.

Наслідки для Російської Федерації

Із поваленням режиму Асада Росія отримала відразу кілька ганебних ляпасів. Відео втечі російських військових, зокрема розпіарених бійців терористичної ЧВК “Вагнер”, виглядали ганебно для країни-агресора.   

Іміджеві втрати цим не обмежилися. Відтепер і союзники, і опоненти Росії бачать неможливість з її боку захистити умовних “своїх” навіть від звичайних озброєних банд. І це не перший приклад з початку повномасштабної війни проти України. Тут можна згадати як РФ відмовила у військовій підтримці члену ОДКБ Вірменії, внаслідок чого остання втратила свої території під час збройного конфлікту із Азербайджаном. Після цього прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян заявив про втрату інтересу до ОДКБ та фактичний вихід із військового альянсу, створеного за ініціативи Росії. Тож втеча із Сирії – це ще один, черговий епізод, коли РФ продемонструвала абсолютну неспроможність реагувати на наявні виклики.  

Мохаммад Фараджаллах, експерт з україно-арабських відносин, головний редактор видання “Україна по-арабськи” прокоментував:

Сирія — це найбільший проєкт Путіна на міжнародній арені після України. Перемога Путіна над сирійським народом у 2015 році надала йому самовпевненості, у тому числі для нападу на Україну. Тому нинішня поразка в Сирії для Росії — це величезний удар. По-перше, репутаційний. Зараз вже ніхто на Сході не підіймає тему, що Путін може бути гарантом якогось режиму. По-друге, економічний [про це мова піде нижче — ред.]. По третє, Росія втратила козир під час майбутніх переговорів з Трампом про сфери впливу. Найважливіше, що це сталося напередодні можливих перемовин про мир в Україні.

Дмитро Снєгирьов, воєнно-політичний експерт додав:

Це серйозно послабило Росію. Фактично втрачено можливість впливати на ситуацію у Лівані і секторі Газа, а відповідно тиснути на Ізраїль. Керівництво Росії неодноразово заявляло, що кордоні Росії вкрай близькі до кордонів Ізраїлю. Відповідно, будь-які військові дії Ізраїлю РФ розглядає як виклик. Зараз цей чинник усунуто.

По-друге, Сирія може бути тільки проміжним етапом. Далі цілком можлива активізація ракетно-бомбових ударів по позиціях хуситів, які фактично є російським проксі. Я не виключаю і проведення наземної операції проти Ірану.  

По-третє, якщо буде дотиснуте рішення щодо виведення росіян із порту Тартус [на момент виходу матеріалу це питання було фактично вирішене — ред.] та бази Хмеймім, то це катастрофа для геополітичного впливу РФ у Середземноморському басейні. Це єдиний порт ВМС РФ у цьому регіоні.    

Газопровід Катар-Сирія-Туреччина

У втраті Росією контролю над Сирією є і важлива економічна складова. Сирійський диктатор в інтересах РФ категорично відмовлявся від побудови газопроводу до Європи. Щойно режим Асада пав, турецькі ЗМІ знову почали активно обговорювати масштабний проєкт Катар-Сирія-Туреччина. 

Дану ідею у 2009 році висунув саме Катар, який має величезні запаси природного газу. Ініціатива передбачала побудову газопроводу протяжністю 1500 км для транспортування блакитного палива з величезного родовища Південний Парс/Північний Купол у Катарі до Європи через Саудівську Аравію, Йорданію, Сирію та турецькі розподільчі термінали. Зважаючи на те, що тільки за перші два роки війни експорт російського трубопровідного газу до Європи впав у 5 разів (з 40% до 8%) і продовжує падати, то не важко уявити наслідки реалізації проєкту Катар-Сирія-Туреччина для російської енергетики та економіки в цілому. Експерти сходяться на думці, що вони будуть катастрофічними. 

Мохаммад Фараджаллах, експерт з україно-арабських відносин, головний редактор видання “Україна по-арабськи” прокоментував:

Це одна з головних причин підтримки Путіним режиму Асада. Росія дуже не хотіла, щоб такий проєкт відбувся. Ми кажемо про катарський газ, про саудівські енергоресурси, які можуть постачатися через Сирію до Туреччини і в Європу. Такий трубопровід можливо побудувати, але це буде достатньо тривалий і дорогий процес. Крім того, для початку реалізації цього проєкту потрібна стабілізація в самій Сирії. Проте якщо проєкт побачить життя — це буде смертельний удар по російській енергетиці та економіці в цілому. 

Чому Європа не завжди рішуче дії у підтримці України? Росія шантажує ЄС постачанням енергоресурсів. Цей трубопровід зблизить арабський світ та Євросоюз, повністю змінить їхні економіки. Відповідно, відкине Росію на задвірки як в економічному, так і в політичному сенсі”.  

Михайло Непран, перший віцепрезидент Торгово-промислової палати та член Української Ради Бізнесу: 

Цю історію між Сирією, Туреччиною та Росією можна записувати у підручники політології окремим розділом: як втратити за 3 роки той вплив у Європі й в Азії, який попередники набували не одне десятиліття (починаючи з генеральних секретарів СРСР і закінчуючи російською елітою останніх 20 років). Одна з причин, чому росіяни прийшли в Сирію, це можливі поставки катарського газу. Катар — один із найбільших у світі володарів родовищ природного газу. Це навіть публічно підтверджувалось на рівні експертної спільноти РФ. 

Треба віддати належне Ердогану: він мислить стратегічно. Зараз будуть зовсім нові відносини у трикутнику Європа-Туреччина-Росія. Якщо раніше казали про залежність Росії від Китаю, то зараз Росія буде більше залежати від Туреччини, якій дуже вигідно реалізувати цей проект (Катар-Сирія-Туреччина-ЄС). 

Газопровід має величезну і економічну, і політичну вагу. Після знищення “Північних потоків” та припинення транзиту газу Україною єдиною трубопровідною ниткою до Європи залишається “Турецький потік”. Додайте сюди ще гіпотетично катарський газ. Туреччина стає найбільшим енергетичним хабом у Європі і може росіянам вільно диктувати умови. Називати таку ціну на газ, яку їй вигідно. Інших варіантів, ніж завести свій газ у турецький потік, у росіян немає, а Туреччина в будь-який час може замінити його на катарський газ. Тож можна привітати Ердогана із блискучою партією. А Росія загнала себе в ще один геополітичний глухий кут. 

Чи можливий “сирійський” сценарій в Росії

На перший погляд такий сценарій здається вкрай малоймовірним, якщо не фантастичним. По-перше, Путін певною мірою хоч і залежить від країн Глобального Півдня, але об’єктивно не є маріонеточним диктатором як Асад. Другий аргумент: територія Росії є надто великою, щоб зорганізуватися десь на околицях і швидко дійти до Кремля. По-третє, карально-репресивна машина Путіна створювалася не одне десятиліття, аналізуючи і готуючись саме до подібних викликів. 

По-четверте, по-п’яте, по-шосте… Загалом, можна привести ще з десяток-другий аргументів, чому “сирійський” сценарій в Росії неможливий. Але всі їх за одну добу на практиці спростував фундатор сумнозвісного  терористичного угруповання ПВК “Вагнер” Євгеній Пригожин. 

Рейд на Москву у червні 2023 року був настільки швидким і ефективним, що в Кремлі не знали, що робити, а сам президент Путін швидко відправився у відрядження. Інша справа, що Пригожин вирішив домовлятися з російським диктатором, а потім дивним чином загинув у авіакатастрофі. Проте його приклад показав слабкі сторони путінського режиму. Особливо, коли має місце ефект несподіваності.

Так, в Росії зараз не існує збройних формувань, які могли б організувати переворот. Але ж варто згадати, що Легіон “Свобода Росії”, РДК та “Сибірський батальон” свого часу зявилися незвідки, просто на опозиційних настроях людей з військовою підготовкою. Тож варіанти розвитку подій можуть бути різні, до них світова спільнота має бути готовою. Проте наразі потрібно працювати із тими загрозами, які мають місце тут і зараз. А це режим офіційно визнаного гаазьким судом злочинця Путіна, який несе загрозу усьому світу.      

Висновки

Завищені російські імперіалістичні амбіції знову боляче вдарили по самопроголошеному статусу “великої світової держави”. І якщо раніше за рахунок підтримки деяких диктаторських режимів в Центральній Африці і на Близькому Сході (ну і в Білорусі, звісно) вдавалося підтримувати хоча б ілюзію цього, то після низки провалів на міжнародній арені, поки-що крайнім з яких стало падіння режиму Башара Асада у Сирії, все більше приходить усвідомлення головної сутності сучасної Росії — агресивної неспроможності. І якщо сприйняття РФ на міжнародній арені як маргінального ізолянта з ядерною зброєю російський режим ще може пережити, то подібні настрої в середині країни можуть стати кінцем путінського режиму. В той же час не варто очікувати, що на зміну одному диктатору не прийде інший з подібними поглядами.    

Костянтин Гречаний

The post Ще один ляпас режиму Путіна: Сирія стала індикатором недієздатності Росії appeared first on The Ukrainian Review.

Президентські вибори: головні висновки

Костянтин Гречаний (К.Г.) Почати хотілося б з підсумків цьогорічних виборів. На Вашу думку, за рахунок чого Молдові вдалося зберегти на посаді проєвропейського президента?

Анатолій Шалару (А.Ш.): Не дивлячись на деякі песимістичні прогнози, вдалося перемогти на референдумі та на президентських виборах, але попереду ще дуже складний процес парламентські вибори, які є більш важливими, ніж президентські. В нинішньої партії влади мало шансів перемогти на них. Щоб перемогли проросійські сили Росія робить різні спроби по дестабілізації, а також по дискредитації нинішнього президента Маї Санду. 

Вона пов’язана з нинішньою більшістю та урядом, тому усі помилки уряду та парламенту рикошетом б’ють й по президенту. Враховуючи, що зараз Молдова зіштовхується з деякими проблемами, є перестороги з приводу парламентських виборів.

Російський вплив та помилки проєвропейців

К.Г.: У вас, наскільки я розумію, ситуація була схожою з Грузією. Маю на увазі зовнішнє фінансування декількох проросійських проєктів, зокрема так звані “мережі Ілана Шора” [Організовані за російські гроші групи громадян, які впливають на виборчий процес –  ред.]. Але ж Молдові вдалося зберегти проєвропейський курс.

А.Ш.: Нас врятувала діаспора. Вона змобілізувалася, багато людей пішли на вибори та допомогли Маї Санду перемогти. Всередині країни Санду програла. На минулих виборах вона здобула перемогу без допомоги діаспори. Зараз ситуація змінилася. Російська пропаганда 5 років працює проти діючої влади Республіки Молдова, підтримує п’яту колону. Мережі Шора, про які Ви згадали, працювали, але люди, які підтримували Путіна та Росію увімкнулися в цю мережу. Їх не перекупили за гроші, вони вже були готові віддати голоси за проросійські сили. 

Гібридна війна, яку почала Росія проти Молдови, триває багато років. Я нагадаю, що Росія напала на Молдову ще 1992 року. Мала місце російсько-молдавська війна на Дністрі. Тоді світ підтримав Росію, бо Росія мала можливості проводити якісну пропаганду. Останні роки ми намагаємося протистояти російській пропаганді та впливу. Зокрема Молдова почала рішучі кроки щодо енергонезалежності. Ми побудували газопровід з Румунії. Зараз будується високовольтна лінія із забезпечення електроенергією з Румунії на Кишинів у обхід Придністров’я. Незабаром в нас не буде жодних загроз, що Росія заблокує нам постачання електроенергії. Ми підготувалися до гібридної війни, вивчали у тому числі досвід України. Але досі на розум деяких наших громадян впливають такі помилки, які подорожчання газу. Молдова не була готова до цього.

К.Г.: Ви вважаєте це помилкою, а не об’єктивною ситуацією на ринку?

А.Ш.: Я ось що маю на увазі: коли Росія проводить таку обробку населення і запевняє людей, що ціни на газ підвищилися через Маю Санду, а народ цьому вірить, то потрібно розмовляти з людьми, переконувати. Влада цього не змогла зробити, і це помилка. 

Також помилка була в тому, що віцепрем’єр Андрій Спину полетів в Росію. У Санкт-Петербурзі зустрівся з Міллером та підписав договір про продовження закупок газу. Всі ці угоди та додатки були засекречені. Ширилися чутки, що контракт був підписаний на “кабальних” умовах. І народ казав: вони отримують незаконні відсотки, а ми через їхню політику страждаємо. Коли ворог розпускає чутки, то ти маєш бути готовим відповідати на це, маєш бути готовим опублікувати угоди. Адже ціна на газ підвищилася не тільки для Молдови, вона підвищилася всюди у Європі. 

Є люди, які живуть у селі, в яких немає телеграм чи фейсбук. Вони споживають інформацію через телевізор та згадані мережі Шора. Тому урядовці мають спуститися з небес на землю та пояснити, що це не так.

К.Г.: У продовження теми боротьби з російським впливом: чому у Молдові не вдалося створити широку проєвропейську коаліцію? 

А.Ш.: Свого часу були спроби. Вони є і зараз, але народ голосував прагматично. Вони голосували за Маю Санду та партію PAS, щоб не розпилювати свої голоси дарма. На минулих виборах створювалися деякі проєвропейські альянси, але вони майже нічого не набрали. Протягом останніх років немає проєвропейських непарламентських сильних партій. Крім того, у нас виборець ще не настільки політично орієнтується. Вони не голосують за ідеологію, вони голосують переважно за лідерів. Люди, окрім Маї Санду, на минулих виборах із партії PAS майже нікого не знали. Та й зараз у нас немає сильних проєвропейських лідерів, які б зібрали голоси розчарованих у Маї Санду. Але PAS станом на зараз набирає в районі 30% голосів. 

Проблеми єднання прихильників євроінтеграції

К.Г.: У зв’язку з цим логічне питання: з ким PAS може утворити коаліцію в майбутньому парламенті? Те, що я читав, найбільш логічним союзником може стати партія MAN Іона Чабана [примар (мер, міський голова) Кишинева – ред.]. Але водночас однопартійці Санду постійно обмінюються з ним взаємними уколами та звинуваченнями? Навіщо це робиться?

А.Ш.: Це розповідають, що він може пройти, але поки-що в нього непрохідний рейтинг. Його мало знають за межами столиці. 

К.Г.: Але ж Кишинів – це величезний пласт виборців.

А.Ш.: Я Вам хочу сказати, що на парламентських виборах люди не голосують за дитячі майданчики і тому подібне. Майже 60% кишинівців голосували за Маю Санду на президентських виборах. Це найбільш політично грамотний електорат. На парламентських виборах навряд кишинівці голосуватимуть за партію Іона Чабана. Тим більш, що він випускник академії при президенті РФ, раніше був пов’язаний з соціалістами, не надто охоче бере в команду проєвропейців. Так, він співпрацює з румунської Соціал-демократичною партією, але особливо цього не афішує. Й він знаходиться в конфлікті з Маєю Санду. Я теж розглядав такий можливий альянс, але поки-що…

К.Г.: Так, власне, моє питання й полягало в гіпотетичних союзниках, бо окрім нього більше й немає з ким робити коаліцію. Ще є Ренато Усатий, але ж він ще менш природний союзник для Маї Санду. 

А.Ш.: Ви знаєте, у 2019 році PAS створили коаліцію з соціалістами [Partidul Socialiştilor din Republica Moldova, вважається підконтрольною РФ – ред.]. Вони разом створили уряд, а Мая Санду протягом пів року була прем’єр-міністром. В них такі прецеденти є. Я думаю, що у разі потреби вона може створити коаліцію з будь-ким. Але Ви підняли дуже актуальне питання для Молдови. Є потреба у створенні сильної проєвропейської партії, а не такої, яка сьогодні буде разом з PAS, а завтра буде за Росію.

Є також один цікавий потенційний проєкт. Деякі лідери PAS, які незадоволені і будуть виходити з партії, хочуть створити свою політсилу. Вони хочуть зібрати навколо себе тих людей, які за останні 4 роки втратили прихильність до PAS. Можливо, їм вдасться це зробити. Адже ми розуміємо, що проросійська коаліція в нашому парламенті небезпечна і для Молдови, і України, і для Румунії. Це означатиме ізоляція Республіки Молдова і розширення військової присутності Росії у Придністров’ї [самопроголошена маріонеткова республіка на території Молдови, яка знаходиться під значним впливом Росії – ред.]. 

Фактор Придністров’я: загрози для України 

К.Г.: Якраз наостанок і хотілося поговорити про Придністров’я. На Вашу думку, сьогодні існує загроза для України?

А.Ш.: Станом на сьогодні немає такої загрози. Ви маєте розуміти, який там контингент. 80% населення Придністров’я – це громадяни республіки Молдова. У перші ж місяці війни десятки тисяч поїхали з Придністров’я, почали скуповувати нерухомість по всій Молдові.

По-друге, той військовий контингент, який незаконно знаходиться на території Молдови, він обмежений. Там до 1,5 тисячі людей, з яких тільки 30% є російськими офіцерами. Інші – це місцеве населення. 

К.Г.: А так звані “російські миротворці”?

А.Ш.: Їх там чоловік чотириста і вони не готові до бойових дій. Нехай сумарно контингент налічує до 2 тисяч. Але у Придністров’ї більшість не хоче брати участь у цій війні. Вони розуміють: будь-який агресивний крок у бік України розв’яже їй руки і дасть можливість без оголошення війни, без дозволу Маї Санду почати дії у відповідь. Вони бояться, щоб Україна не приймала проти них ніякі рішення.  

 Костянтин Гречаний   

The post Проросійська коаліція в нашому парламенті небезпечна і для Молдови, і України, і для Румунії, – Анатолій Шалару appeared first on The Ukrainian Review.

Експорт до країн ЄС

Польща за минулий 2023 рік заплатила Білорусі $55 млн. Основні імпортні позиції – зернові, олійні та шроти (до прикладу, ввіз ріпакового шроту з України Польща минулоріч заборонила під тиском місцевих протестувальників). Також варто відзначити, що за підсумками двох перших років війни експорт агропродукції із Білорусі у Польщу зростав. Є обґрунтовані підозри, що подібна тенденція збережеться.   

Також на територію Польщі активно ввозиться контрабандна білоруська деревина. Про це йдеться у спільному матеріалі журналістів-розслідувачів із України, Білорусі та Польщі. Нелегальна схема працює через підробні документи, наче продукція заходить з Казахстану. У Міністерстві закордонних справ Польщі та керівництво митниці ніяк не прокоментувало ситуацію, що й не дивно. 

Ще один факт. Експорт з Білорусі до Угорщини за 2023 рік оцінюється у понад $114 млн. Це один з найвищих показників за останнє десятиліття. В принципі, Угорщина, яка зараз головує у ЄС, ніколи й не приховувала своєї лояльності до диктаторських режимів Путіна та Лукашенка. Так, після фальсифікації результатів президентських виборів, політичних репресій проти опозиції, розгонів мирних протестувальників Білорусь опинилася у міжнародній ізоляції. Єдиним членом ЄС, який відправив посла до країни, виявилася Угорщина. 

З тих пір між Угорщиною та Білоруссю склалися цілком дружні стосунки. Наприкінці травня під час чергового візиту міністра іноземних справ Петра Сіярто до Мінська сторони підписали меморандум щодо поглиблення економічної співпраці у сферах енергетики, сільського господарства, промисловості, охорони здоров’я тощо. Зокрема, у сільському господарстві й харчовій промисловості, яких не торкнулися санкції, вже був значний угорський експорт і після війни торгівля тільки набирала обертів на тлі ізоляції режиму Лукашенка. Також сторони обмінялися транспортними дозволами, щоб спростити логістику постачання. 

Нагадаємо, що саме Польща та Угорщина, а також Болгарія, Словаччина та Румунія були в авангарді “зернових” протестів проти України.  

Британський вектор

Велика Британія – один із ключових союзників України від самого початку повномасштабної війни. Як і країни ЄС, також не залишилася осторонь тіньових схем. Білорусь є основним постачальником тютюну до Королівства. Уряд Великої Британії повідомив, що тільки з липня 2022 по червень 2023 року з Білорусі було імпортовано тютюну та напоїв на суму у понад $202 млн. Це 96% від усіх поставок тоталітарної країни до Британії. 

Варто відзначити, що за цими нелегальними поставками стоять власники компанії “Табак-інвест” Павло Топузідіс та Віктор Петрович – одні з найбагатших людей Білорусі та прихильники режиму Олександра Лукашенка. Перебувають під санкціями США з 5 грудня 2023 року. 

Це лише кілька випадків із відкритих джерел або інформація від журналістів-розслідувачів. Насправді ж проблема є куди складнішою та системною. І європейським лідерам варто замислитися, чи наближають “сірі” торгівельні схеми в обхід санкцій перемогу над світовим злом. Лише нагадаю, що нинішня Білорусь –  частина союзної держави із Російською Федерацією, виступає свого роду багатофункціональним інструментом у війні з Україною. 

Думка експертів 

Франак Вячорка, головний радник законно обраного президента Білорусі Світлани Тіхановської

Лукашенківський режим – це організоване злочинне угруповання, мафія. Десятиріччями вони вибудовували різні схеми контрабанди. Так режим заробляв, торгуючи і з Росією, і з Заходом. Зараз, коли ввели санкції, вони стали заробляти навіть більше, допомагаючи Росії обходити ці санкції. На Білорусь санкції накладені на імпорт, а на Росію – на експорт. Так Росія закуповує продукцію через Білорусь, а Білорусь продає продукцію через Росію. 

Схем дуже багато. Лукашенківська мафія дуже гнучка: коли закривається одна лазівка, то вони миттєво вигадують нові: створюють фірми-прокладки, реєструють на іноземців тощо. Це все контролюється особисто Лукашенко та наближеними до нього особами. ЄС, та й інші країни не вміють так швидко реагувати, закривати ці лазівки. Вони пів року готують пакет, вводять санкції, а за цей час режим Лукашенка розробив нові схеми. Постійно йдуть такі “доганялки”.

Що потрібно зробити. Перше, в ЄС потрібно ввести ефективні механізми контролю за виконанням санкцій; друге, потрібні ресурси для держав, які мають кордон з Білоруссю, щоб контролювати потоки на митниці; по-третє, потрібні швидкі санкційні інструменти, які б дозволяли оперативно закривати лазівки. Поки цього не буде, не буде й результату. Бо не тільки режими Путіна й Лукашенка кооперуються, є лояльні бізнеси в цілком демократичних країнах, які заробляють на цьому гроші. 

Денис Кузьмін, an expert at the Center for International Studies at I.I. Mechnikov Odesa National University

Україна має звикнути, що не все так просто в сучасних міжнародних відносинах, де поєднуються і ідеалістичні погляди (тобто країни спираються на певні цінності), але є й прагматичний підхід. Є інтереси не тільки держав, а й бізнесу. Це для нас є країна-агресор та їхні посіпаки, а на Заході ніхто не збирається заради нас знищувати свій економічний потенціал. Вони й так забагато втратили, коли велика частина європейського бізнесу пішла з Росії та Білорусі. 

По-друге, з Білоруссю відбувається своя гра. Яким би не був Лукашенко, нинішня ситуація для Європи все одно значно краще, ніж якби Білорусь повністю інтегрувалася з Російською Федерацією. Так, в них є спільна держава, але уявіть, якби Білорусь стала якоюсь там губернією в складі РФ. Це означало б відкриття нового фронту, це означало б додаткові кордони з Росією. Той режим, який є, він все-таки виконує хоч і проросійську, але буферну зону між Європою та РФ. Тому Лукашенко достатньо вдало маніпулює цим. Звідти й торгівля. 

По-третє, ми живемо у відкритому світі. Посередники, різні офшори – бізнес просочується. Інколи санкції є достатньо суворими, але потім через треті-четверті руки все одно товари опиняються в Білорусі чи Росії. Такий сучасний світ. 

Сергій Якубовський, доктор економічних наук, професор ОНУ імені І.І.Мечникова

Відбувається схожа ситуація, що і з Росією. Є держави, які підтримують санкційну політику, а є бізнес, який у розвинених країнах дуже важко контролювати. Не тільки у нас, а й у Європі є тіньовий сектор. Звісно, він набагато менший, але в середньому десь 10% економіки там у тіні. Завдяки цьому і Білорусь, і Росія продають свою продукцію. Росія купує те, що їм потрібно для військової промисловості. Це проблема глобальної економіки. Крім того, й в урядів зазвичай немає бажання сваритися з бізнесом, адже в демократичних країнах бізнес істотно впливає на результати виборів. Є офіційна позиція країн, а є реалії. 

Геннадій Радченко, Advisor to the Head of the Polish-Ukrainian Chamber of Commerce

Польські медіа досить часто інформують про контрабанду на польсько-російському та польсько-білоруському кордоні. Ці повідомлення стосуються насамперед цигарок та наркотиків, для транспортування яких використовуються як традиційні способи – у схованках вантажних автомашин та автобусів, так і зовсім сучасні засоби: повітряні кулі та безпілотники. Можна сказати, що польські прикордонники та митники досить успішні у боротьбі зі “звичайними контрабандистами. 

Але з іншого боку, між Польщею, ЄС, з одного боку, та Росією та Білоруссю з іншого триває досить жвава легальна торгівля. Донедавна це була сільськогосподарська продукція. В тому числі вкрадена в окупованій частині України. Не секрет, що на європейських газових автозаправках переважає саме російський газ, а добрива, легально імпортовані з Росії та Білорусі, займають значний сегмент європейського ринку.

Санкційні списки все ще далекі від повної економічної ізоляції агресора та його прибічників, що дозволяє їм поповнювати військовий бюджет.

Висновки

Білорусь через неповну задіяність у війні з Україною вдало використовує свою другорядну роль в рамках спільної держави-агресора з Росією. Відповідно Європа закриває очі на деякі міжнародні торгівельні оборудки режиму Лукашенка. Також є інтерес певних бізнесових кіл у самій Європі щодо контрабанди з Білорусі. Крім того, в рамках глобальної економіки нинішні санкційні механізми не завжди ефективні. Оперативність санкційної політики, яка б могла швидко відповідати на поточні виклики, а також жорсткий контроль за виконанням санкцій – єдиний правильний шлях у боротьбі з контрабандою. 

Костянтин Гречаний

The post Тіньові схеми Білорусі: як Європа допомагає авторитарному режиму Лукашенка appeared first on The Ukrainian Review.

Технологія фальсифікації виборів

К.Г.: Пане Мамука, давайте почнемо з найбільш загального: як Ви оцінюєте організацію виборів та чи дійсно мали місце такі масштабні фальсифікації, про які каже опозиція?

М.Г.:  Нічого нового для мене не було. Хіба що технологія електронного голосування. Переважно було все, як і раніше. Все починається за кілька місяців до виборів: встановлюються списки виборців, які голосують за владу, за опозицію і які взагалі не голосують. В уряду є точна вибірка. І там вже починається стимулювання прихильників – різними способами, включаючи гроші, й навпаки, прихильників опозицію починають “пресувати” (вуличні бандити, адмінресурс, а інколи також підкуп). Хтось піддається, хтось ні.

Є також така технологія: ви не голосуйте за нас, просто не йдіть на вибори. Це роками відпрацьована система. І немає в опозиції форм захисту від цього тиску. В руках уряду гроші, адмінресурс, кримінал. Я веду до того, що основні фальсифікації і порушення відбуваються протягом кількох місяців до дня виборів. В день виборів теж є порушення: традиційні каруселі, вкиди, але цього стало набагато менше. Мова про те, що явка реально завищена. Звісно, на користь влади. Це суб’єктивне відчуття, але я вважаю, що уряд програв. Для доказів є суд.

К.Г.: До речі, суд у першій інстанції і анулював вибори, але ж в апеляції за поданням ЦВК результати поновили. На Вашу думку тиск на суд мав місце?

М.Г.:  Я аж ніяк не можу назвати суд вільним. Одна з головних проблем Грузії в тому, що суди де-факто підпорядковані уряду і повністю політизовані. І це не новина. Ці люди перейшли з минулого уряду до нового уряду. Раніше працювали на одного міністра юстиції і прокурора, зараз – на іншого. 

К.Г.: Але ж суд у першій інстанції скасував вибори. Тобто певний позитивний прецедент був. 

М.Г.: Ну звісно ж 100% негідників не може бути. Всюди є порядні люди. Але, на жаль, усі вищі судові інстанції підпорядковані уряду. Це розуміють усі, в тому числі за кордоном, недарма судді вищих інстанцій знаходяться під санкціями США.

Розумієте, ще одна проблема – бідність населення. Бідні люди легше піддаються тиску. Багато громадян живе за рахунок фінансової допомоги, й місцева влада, особливо в селах, лякає людей, що скасує їм фінансову допомогу. Звісно, люди бояться. Така ситуація. 

У містах ситуація інша, там люди вільніші. Подивіться на протести у столиці. Основна маса там – тбілісці. Владі у відповідь доводиться автобусами звозити людей з районів. 

Внутрішня та зовнішня реакція 

К.Г.: Протести – дуже важлива тема. На Вашу думку вулиця дасть якісь результати?

М.Г.: Боюсь, ні. Ви ж бачили Білорусь. Що там дали протести? Якщо влада спирається на суди, прокуратуру, всі правоохоронні органи, то дуже важко змінити владу без революції. Че Гевари зараз у Грузії немає. Та й не дуже хочеться. Революції дуже часто нічого хорошого не дають. 

Я вважаю, що потрібно йти правовим шляхом. Потрібно йти у міжнародні суди. Зараз Європа прийняла резолюцію, що необхідність повернення країни на правовий демократичний шлях. Я вважаю, що цей шлях найбільш дієвий. Плюс санкції. Тільки не для Грузії, для громадян, а саме для режиму. У тому числі персональні щодо тих людей, які відповідальні за фальсифікації. 

К.Г.: Ви навели приклад Білорусі, де протести не дали результату за великим рахунком. Але ж санкції там дали ще менший результат. Крім іншого, санкції розв’язали Лукашенку руки в плані репресій проти протестувальників. Тому питання таке, багатогранне.

М.Г.: Важко порівнювати Грузію і Білорусь, бо в Білорусі є певний “жировий прошарок”. Там є індустрія, там є сільське господарство, в них серйозна допомога з Росії, отримують за копійки енергоресурси звідти. Білорусь може якось протриматися без західної допомоги, Грузії ж буде дуже важко.

Зараз в нас пішли такі розмови: навіщо нам Європа, зараз до нас прийдуть китайські інвестиції. Вони не знають китайців, а їх дуже добре знаю [посміхається – ред.]. Вони нічого безкоштовно не роблять. Захід надає гранти, серйозна допомога, кредити за мінімальною ставкою. Китай такого і близько не дасть. Окрім іншого, Китай ще й вимагає політичного впливу. Є приклади Чорногорії, Кенії, Пакистану. Там були великі проблеми. Зараз сісти на китайські кредити, для Грузії це смерті подібно. 

Я не прихильник того, щоб у Грузії як маленької країни був один вектор – тільки на Захід. Ми маємо працювати з усіма – і з Індією, і з Китаєм, і з Іраном. Туреччина, Бразилія – перспективні напрямки. Але переключитися на одну країну – Китай – це буде абсолютно нерозумно.    

К.Г.: Тут не можна оминути фактор Росії, яка очевидно ще більше ніж Китай хоче мати контроль над Грузією. Як Вам здається, чи можливий у Грузії молдавський сценарій попередніх кількох десятиліть (до президентства Маї Санду): Росія надасть інвестиції, дешеві енергоресурси, створить великі підконтрольні електоральні групи, через кишенькових політиків буде залякувати, що євроінтеграція – це крах економіки тощо, а насправді встановить відносини сучасного державного васалітету?

М.Г.: Воно так і є. З 2012 року. Ота група, яка зараз при владі, вона навіть не проросійська, а орієнтована на свої особисті інтереси. Вони використовують усі ті технології, що й у Росії, щоб залишитися у владі. А насправді ж намагаються “і вам, і нам”. Я не думаю, що вони дуже хочуть у Росію, вони просто не хочуть у Європу. Війна в Україні відкрила для Грузії величезне вікно у Європу. Коли з’явилася така можливість, вона їх злякала. Шлях у Європу – це величезні обов’язки перед ЄС. Вони не хочуть цих обов’язків. Вони просто не виконували ті вимоги, які надав Євросоюз. Не дивлячись на це, Європа продовжувала вести діалог щодо статусу кандидата. Тут вони реально злякалися й прийняли ті закони [про іноземних агентів, про “сімейні цінності” та зміни до виборчого законодавства – ред.], які повністю суперечать правовому духу ЄС. Опозиція каже що “Грузинська мрія” – це російська мрія. Я із цим не згоден. Так, вони роблять все, як у Росії. Але “Грузинська мрія” – це мрія Іванішвілі та його соратників, які тут займаються страшенною корупцією. 

Прорахунки опозиції

К.Г.: Якщо ми вже пішли по персоналіях, то в мене на останок питання про двох політиків, які, можливо, здатні змінити ситуацію у Грузії – Ви зараз поясните, так це чи ні. Мова йде про чинного президента Саломе Зурабішвілі, яка заявила про можливі репресії щодо неї в разі перемоги “Грузинської мрії”, та Михайла Саакашвілі, який є одним з найвідоміших політв’язнів у світі. Наскільки ці люди – зараз чи у найближчій перспективі – здатні вплинути на долю Грузії?

М.Г.:  Ви ж знаєте як Зурабішвілі стала президентом [мова про президентські вибори 2018 року – ред.]? З боку опозиції балотувався колишній міністр закордонних справ Григол Вашадзе. Вся опозиція його підтримувала. З боку влади, з боку “Грузинської мрії” балотувалася Саломе Зурабішвілі. Вона й перемогла у жорсткій боротьбі. Це навіть не назвеш фальсифікацією, Грузії просто нав’язали цю людину. Так, зараз вона лідер опозиції. Але в мене залишилася ті спогади про неї. Людина років з 10 тому, може більше, сказала, що війну у 2008 році почали грузини, нас звинуватила, то якось знаєте… Така опозиціонерка. 

К.Г.: А щодо Саакашвілі? Наскільки реально, що його найближчим часом випустять із в’язниці і він повернеться у політику?

М.Г.: Думаю, його ще довго не випустять. Людина цікава, фігура контроверсійна. Багато чого хорошого зробив, багато чого начудив. Я вдячний Саакашвілі і тому уряду, що в нас була свобода дій [Мамука Гамкрелідзе був послом у часи президентства Саакашвілі – ред.]. МЗС нам нічого не нав’язував. Потім кілька місяців довелося пропрацювати за часів “Грузинської мрії”. Посли перетворилися у листонош. Це дуже неприємно, тому багато послів тоді пішло.

Саакашвілі – дуже цікавий політик. Він реальний лідер певної групи людей. Це щонайменше 15% населення, які за будь-яких обставин будь за нього голосувати. Саакашвілі – гіперенергічна людина. Якщо його звільнять, він повернеться у політику і матиме вплив. 

Ще важливий момент. На мою думку опозиція на цих виборах мала об’єднатися. Ті чотири партії, які подолали бар’єр, сумарно набрали немало [близько 38% – ред.]. Якби вони об’єдналися… В багатьох людей у Грузії є відчуття, що така синергія подіяла б на виборця. Уряду протистояти об’єднаній команді було б важко і опозиція б виграла. Але, на жаль, коли президент закликала всіх підписати об’єднувальну хартію, то в ній було записано, що опозиція повинна об’єднатися вже потім, у парламенті. Вибачте, але ж спочатку в парламент потрібно потрапити. Це було неправильно. Зурабішвілі має певний авторитет і могла б спробувати об’єднати, але ж грузини – амбітні люди і кожен тягне ковдру на себе, а потрібен був один лідер. Міхеїл б це зробив. Подобається комусь Саакашвілі чи ні, але об’єднуюча харизма в нього є. Такий політик нам потрібен. 

 Костянтин Гречаний  

The post Мамука Гамкрелідзе: вибори в Грузії вкотре були сфальсифіковані, а опозиція мала об’єднатися раніше appeared first on The Ukrainian Review.

Костянтин Гречаний журнал The Ukrainian Review:

Європа чи Росія

K.Г.: Вітаю, Андрію. Чи можна стверджувати, що на нинішніх президентських виборах у Молдові конкурують два табори – проєвропейський і проросійський? Чи є у контексті референдуму нинішнє волевиявлення цивілізаційним вибором?

А.А.: Вітаю. Щодо двох таборів: якщо казати узагальнено, то це так. Проте є деякі нюанси. Проросійський табір зараз дещо замаскований. Не дивлячись на те, що більшість кандидатів афілійовані з Російською Федерацією, жоден з них не виступає за пріоритетний проросійський вектор у зовнішній політиці. Риторика така, що давайте товаришувати і з Європою, і з Росією, навіщо псувати відносини з кимось. Але загалом дійсно є два табори – проєвропейський і проросійський. 

Причому ці табори не моногамні. У проєвропейців є діючий президент Мая Санду, також до реальних проєвропейців можна віднести Октавіана Цику, але в нього дуже маленький рейтинг, до 2%. Є кілька кандидатів, які наче проєвропейські, але особисто в мене у цьому є великі сумніви. Вони більше схожі на технічних кандидатів, задачею яких є максимально бити по Маї Санду з боку проєвропейців. 

У проросійському таборі також є кілька течій, точніше, дві великі течії. Одна з них знаходиться під кураторством Дмитрія Козака [заступник керівника Адміністрації Президента Росії – ред.], який є куратором молдавських питань у Кремлі. Він опікується Партією соціалістів, які висунули кандидатом колишнього генпрокурора Олександра Стояногло. Плюс вони просувають кілька кандидатів поменше. Друга лінія – одіозна лінія Ілана Шора. Це олігарх-злочинець, якого засуджено молдавським судом до 15 років ув’язнення [за розкрадання банківських активів на суму $1 млрд – ред.], знаходиться під санкціями ЄС та США. Зараз переховується у Москві. Звісно, ця течія теж пов’язана із Путіним, але тут трохи складніша схема. 

За Шором стоять російські олігархи. По цій лінії у Молдову вливаються величезні гроші. Наша влада це вже зрозуміла і реагує відповідно: знімають їхні партії з виборів, намагаються перекривати фінансові потоки. За підрахунками поліції, мережа Шора – це близько 130 тисяч людей, які щомісячно отримують зарплатню з Москви на картки одного російського банку. З цих карток у “Придністров’ї” [невизнана самопроголошена республіка на території Молдови – ред.] вони можуть знімати готівку. Це не разово куплені перед конкретними виборами люди, а громадяни, які повністю залежать від російської оплати. Це гроші отих російських олігархів. У разі потрапляння у другий тур Стояногло соціалісти будуть намагатися натиснути на Шора, щоб він підтримав їхнього кандидата усією своєю мережею. Це буде дуже серйозно. 

Перспективи другого туру виборів

K.Г.: Те, що я бачив із соцопитувань, буде другий тур, у який виходять однозначно Санду та скоріш за все Стояногло. При цьому у другому турі у Стояногло більший потенціал нарощування рейтингу, ніж у Санду, хоч зараз він і відчутно відстає від нинішнього президента. Якими Ви бачите електоральні перспективи обох кандидатів у другому турі?

А.А.: У Санду є прихований потенціал у самому проєвропейському електораті. Багато хто розчарувався в ній, бо ми пройшли низку криз – ковід, війна в Україні, яка на нас має негативний вплив, газовий стрибок цін тощо. Ці кризи безумовно підірвали її рейтинг. Хоча низка подій від Санду не залежала, але люди традиційно все ставлять у провину владі, це природній процес. Тому багато хто із проєвропейських виборців у першому турі можуть просто не прийти на дільниці. Але коли буде пряма загроза того, що Молдова може змінити зовнішньополітичний вектор, то буде й більша мобілізація електорату. До речі, ідея з референдумом – це правильна технологія для Санду. Люди, які прийдуть на дільниці у першому турі голосувати за європейський курс, з великою долею вірогідності проголосують і за Санду.  

Що стосується Стояногло, дійсно до нього у другому турі можуть прийти голоси від багатьох інших кандидатів (Ірина Влах, Іон Кіку, частково Ренато Усатий). Можливо ці кандидати навіть не будуть нічого казати на його користь, але їхній електорат, який не розділяє позицію щодо активної євроінтеграції, може дати частину голосів Стояногло. 

Також відзначу, що я не став би довіряти нашим соцопитуванням. Вони визначають певні тенденції, але “підкручують” результати під того чи іншого кандидата. Це завжди показують моніторинги після виборів. 

Вибори: регіональний розріз

K.Г.: Андрію, хочеться Вас запитати про такий проблемний регіон як Гагаузія [автономія на Півдні Молдови з переважно проросійським електоратом – ред.]. Вибори там зазвичай проходять доволі брудно. Як влада збирається контролювати законність волевиявлення в регіоні? 

А.А.: По-перше, я б не став перебільшувати значущість Гагаузії, там мешкає менше 10% населення Молдови. По-друге, центральні органи влади – ЦВК, прокуратура, Служба інформації і безпеки, місцева поліція – підпорядковуються Кишиневу, а не башкану [найвища посадова особа в Гагаузії – ред.]. В останні роки, коли вони почали займатися усілякими недобрими напівсепаратистськими справами, їхню автономність негласно обмежили. Можливостей використання держресурсів там фактично немає. 

В той же час в них залишається адмінресурс місцевої влади. Є міський голова, є сільські лідери, є місцеві члени виборчих комісій. Ілан Шор, наприклад, не нехтує займатися прямим підкупом виборців, про що ми вже казали. Зробити пряму фальсифікацію на виборчій дільниці, як це відбувається у Росії, у нас вкрай складно. Однак є проблеми із іншими порушеннями виборчого законодавства. Місцеві мери ведуть агітацію за конкретного кандидата, це є.  

K.Г.: Які настрої спостерігаються у великих містах, Кишиневі та Бєльцях у першу чергу?

А.А.: Кишинев переважно проєвропейський, хоча в людей є певна втома від геополітичних питань, від міжнародного порядку денного. Наприклад, ми на нашому каналі скоротили програму “Геополітика” до одного випуску на тиждень. Ще два роки тому ця програма виходила ледь не щодня й набирала величезну кількість переглядів, але зараз цікавість до неї фактично впала. Люди втомилися від міжнародних новин, війни, світової політики тощо. В цій ситуації загалом проєвропейський Кишинев рік тому обрав мером Іона Чабана, який колись був комуністом, а потім – соціалістом і прихильником дружби з Росією. Так, він останнім часом перефарбувався, розповідає, що бачить майбутнє Молдови у Європі. Це допомогло йому перемогти, бо він зібрав голоси частково і ліворуч, і праворуч. В умовах відсутності сильного опонента ця тактика спрацювала. Це я веду до того, що кишинівський виборець доволі цікавий і своєрідний, але точно з ухилом в проєвропейський бік.   

У Бєльцях ситуація складніша. Це друге за розміром місто. Якщо у Кишиневі мешкає фактично третина населення країни, то у Бєльцях десь 120 тисяч, якщо не помиляюсь. Це набагато-набагато менше.

K.Г.: Але в електоральному сенсі це немало, погодьтеся. 

А.А.: Це дійсно друге місто за кількістю населення, там багато проросійських поглядів. Там і проживає багато етнічних росіян. На виборах мера переміг представник партії Ренато Усатого, це багато про що говорить. Там міцні позиції у партій Шора (в нього їх багато). Бєльці скоріш будуть схилятися до кандидатів на кшталт Стояногло або того ж Усатого. Загалом по різних районах ситуація дуже строката. Багато що залежить від місцевої влади, яка схиляє свою громаду в той чи інший бік. 

Що після виборів?

K.Г.: Андрію, наостанок хотілося б поговорити про післявиборчі розклади. Якщо перемагає Стояногло, то тут все зрозуміло: європейське майбутнє Молдови відразу опиняється під великим питанням. Але якщо перемагає Санду, який алгоритм дій у проросійських сил? Також цікаво змоделювати ситуацію, якщо на майбутніх парламентських виборах перемагають проросійські сили.

А.А.: Нинішня перемога Санду або Стояногло важлива з точки зору побудови відносин з ЄС, психологічно важлива, але найголовніша боротьба буде наступного року, бо в нас парламентська республіка. Парламент затверджує уряд, який має усі важелі для керування державою. Згідно з конституцією, повноваження президента сильно обмежені. Тому на парламентські вибори проросійські сили кинуть увесь свій ресурс. 

Звісно, якщо президентом буде Санду, то це добре в тому сенсі, що вона буде координувати наше співробітництво з партнерами. Можливо, прийдуть додаткові кошти. Зараз Урсула фон дер Ляйєн пообіцяла транш від ЄС у розмірі €1,8 млрд. Може будуть ще якісь плюшки. Це все сприятиме тому, щоб проєвропейські сили взяли хороший відсоток на виборах. Проте попередні підрахунки вказують на те, що партія влади PAS не зможе взяти більше 50%, які в неї є зараз. Це означає, що їм доведеться робити з кимось коаліцію. Зрозуміло, що буде друга якась проросійська сила, коаліцію з якою уявити важко. Хтось буде у центрі. Ключове питання – хто? Попередньо є два варіанти: або партія Іона Чабана MAN, або “Наша партія” Ренато Усатого. Якщо це буде партія Чабана, то коаліція гіпотетично можлива, адже він наче за Європу. Я зараз бачу, що у представників PAS нарешті з’явилася витримка не сварити Чабана, бо останній рік були регулярні випади на його адресу, а він постійно відповідав у тому ж стилі. Виглядало так, що шанси на коаліцію між ними мінімальні. Останні два місяці спостерігається затишшя, тож з’явився реальний шанс на такий альянс. Тоді в нас все збережеться. Якщо у центрі буде Усатий із золотою акцією, то він під тиском Росії може зробити коаліцію з лівими. 

Він – своєрідний персонаж, може хитнутися і сюди, і туди, але на сьогодні Усатий ближчий до Росії. Крім того, у них геть зіпсувалися відносини із Санду. Якщо буде сформована проросійська більшість, навіть за умови президента Санду, то нас очікує грузинський сценарій: проросійський парламент і проєвропейський президент. Це буде дуже поганий варіант, адже ми бачимо, що відбувається з Грузією – їм прямим текстом кажуть, що країна звернула з європейського шляху. Для Молдови це буде катастрофа. Напевно, у цьому рівнянні ще залишаються невідомі, але загроза того, що ми можемо піти грузинським шляхом є достатньо великою.   

Костянтин Гречаний

The post Президентські вибори у Молдові: на Захід чи на Схід? appeared first on The Ukrainian Review.