Станіслав Кінка: Дякую, що зголосилися дати фахову оцінку тим змінам, які відбулися з українським суспільством під час повномасштабної російської агресії. Представники влади, журналісти, публічні діячі часто говорять про стійкість українського народу, т.з. «формулу стійкості». Як би ви визначили, що таке «стійкість українців»? Яких змін вона зазнала за 2022-2025 роки і які тенденції ми можемо побачити у перспективі? Що посилює чи послаблює стійкість українців? 

Сергій Дембіцький: Є різні види стійкості. Зараз в нашому Інституті виконується науковий проект, присвячений національній стійкості. Але і щодо цього питання немає одностайності, існує багато інтерпретацій. Згідно з концепцією забезпечення національної системи стійкості, що була затверджена указом Президента України №479/2021 27 вересня 2021 року, національна стійкість – це «здатність держави і суспільства ефективно протистояти загрозам будь-якого походження і характеру, адаптуватися до змін безпекового середовища, підтримувати стале функціонування, швидко відновлюватися до бажаної рівноваги після кризових ситуацій». На даному етапі ми працюємо над моделлю національної стійкості у просторі суспільних конфігурацій. Ця модель базується на двох вимірах.

Перший вимір стосується характеру реагування на виклики та загрози національного масштабу. Він може бути реактивним, інтерактивним та проактивним. Реактивне реагування полягає в антикризовій діяльності, інтерактивне – у функціонуванні в рівноважному середовищі (умовно кажучи, коли ситуація звична та контрольована), проактивне – у форсайтингу (стратегічне планування, спрямоване на формування майбутнього).

Другий вимір визначається задачами та спрямованістю соціальної дії – на себе та близьких, на структури ринкового та громадського характеру, та на структури, що відповідають за дотримання прав та обов’язків громадян. Соціальних дії спрямовані на себе та близьких формують приватне життя, спрямовані на структури ринкового та громадського характеру – інституційну самоорганізацію, а на структури, що відповідають за дотримання прав та обов’язків громадян, – державну інституціоналізацію.

Відтак можна виокремити девʼять зон національної стійкості, що визначаються характером реагування на виклики та загрози, а також спрямованістю відповідних соціальних дій. Якою є актуальна ситуація у кожній з них, ми будемо досліджувати в межах нашого проекту після фіналізації концепції.

С.К. На початку повномасштабного вторгнення ми бачили черги в військкоматах, бажання багатьох людей йти захищати свою державу, займатися волонтерською діяльністю, бути причетним до допомоги війську. Чи суттєво змінилась ситуація станом на сьогодні? Як соціологія пояснює ці зміни? Які фактори найбільше впливають: страх, розчарування, втома, інформаційно-психологічні операції ворога?

С.Д. Дещо парадоксальними були зміни громадської думки в Україні після початку повномасштабного вторгнення російської федерації в 2022 році. Незважаючи на те, що початок вторгнення був найскладнішим періодом цієї війни для української держави, оцінки українців з соціально-політичних питань різко змінилися на краще. Це стосувалося багатьох аспектів – оцінки стану економіки, ставлення до керівництва держави, важливості демократичного вектору розвитку країни тощо.

Одна з популярних гіпотез, яка пояснює це зміни, – це ефект «гуртування довкола прапору» (англ. «rally ’round the flag effect»), що описує консолідацію населення довкола політичних лідерів та центральних органів влади загалом в умовах визначальних криз, до яких, беззаперечно, належить і повномасштабна війна. Якщо прийняти це пояснення, то вдруге феномен «гуртування довкола прапору» проявив себе на початку 2025 року, коли президент України Володимир Зеленський вступив у публічну суперечку з президентом США Дональдом Трампом в Білому домі. Після цього, так само як і в 2022 році, низка соціально-політичних оцінок населення стрімко пішла вгору. При цьому багато інших аспектів громадського життя залишилися суттєво відмінними від соціальних процесів, які ми спостерігали на початку широкомасштабного вторгнення.

Інститут соціології НАН України має власні методичні розробки, придатні для відстеження стану громадської думки загалом, серед яких шкала «GSR-5» (автор – доктор соціологічних наук Сергій Дембіцький), одним з призначень якої є визначення загального фону громадської думки в країні. Її розробка і почалася з потреби фіксувати загальний рівень позитиву та негативу, що характеризуються громадську думку в конкретний період часу. З академічної точки зору дана потреба обумовлена гіпотезою про існування загального фону громадської думки, в контексті якого буде оцінюватися решта більш конкретних питань загального суспільного життя. Чим більш негативним є фон громадської думки, тим більше респонденти будуть тяжіти до негативних оцінок, і навпаки.

Шкала «GSR-5» була розроблена у 2020 році, а з 2021 її було включено до щорічного соціологічного моніторингу «Українське суспільство», який проводиться Інститутом соціології НАН України з 1994 року. Результати 2021 року продемонстрували виразний соціально-політичний негативізм, що характеризував громадську думку, а вже наступний замір у травні 2022 (дані були безкоштовно зібрані для Інституту Соціологічною групою «Рейтинг») зафіксував кардинальні зміни на краще. Останнє цілком вкладається в логіку гіпотези щодо ефекту «гуртування довкола прапору».

Давайте розглядаємо конкретні результати застосування шкали «GSR-5» впродовж останніх чотирьох років, які дозволять читачу сформувати власне уявлення про зміни громадської думки в умовах виснажливої війни.

Показники за окремими питаннями методики. Шкала «GSR-5» складається з п’яти питань та узагальнює відповіді на них. До цих питань належать оцінка діяльності центральних органів влади, погляди на майбутнє України, оцінка умов життя для більшості населення, співвіднесення досягнень та невдач України за часи незалежності, а також та задоволеність подіями в країні. За результатами відповіді на усі питання робиться висновок про установки респондентів – від виразно негативних до виразно позитивних.

Напередодні повномасштабного вторгнення серед оцінок ефективності центральних органів влади домінували негативні та проміжні погляди. А вже у першій половині 2022 року абсолютна більшість населення оцінювала владу позитивно. При цьому тих, хто давав негативні оцінки було менше 4%! В подальшому відбувалося поступове погіршення оцінок аж до 2024 року включно. У травні 2025 вони виявилися дещо кращими за попередній рік, але принципових змін не відбулося.

Найсуттєвішим чинником позитивних змін виявився соціальний оптимізм українців, який у 2021 року був характерним лише для 13,2% населення. Ключове ж місце знову посідали негативні та проміжні оцінки. Впродовж усього 2022 року оптимістичні погляди були характерними вже для трьох чвертей населення. Незважаючи на послаблення оптимізму в 2023, його досі поділяла значна кількість українців – дві третини. І хоча в середині 2024 року ми зафіксували істотне «розмивання» оптимізму негативними та проміжними оцінками, станом на травень 2025 року він знову став визначальним майже для половини населення.

На перший погляд парадоксально, але під час руйнівної війни також покращилися оцінки умов життя для більшості населення в країні. Якщо у 2021 році абсолютна більшість вважала їх загалом поганими, то у 2022 та 2023 роках – загалом задовільними. Орієнтація на негативні оцінки у цьому питанні повернулася починаючи з 2024 року, хоча й трохи меншою мірою ніж у 2021.

Найстабільнішим, з огляду на отримані відповіді, виявилося питання про співвідношення досягнень та невдач незалежної України. Відносну більшість відповідей в усіх замірах отримав варіант відповіді, згідно з яким невдачі і досягнення компенсували одне одного. Дещо меншою мірою респонденти вважали, що переважали невдачі. Ще менше фіксувалися позитивні або невизначені відповіді. Показово, що кількість невизначених відповідей збільшилася в 2024 та 2025 роках.

Нарешті, найбільш негативні оцінки в усіх замірах були зафіксовані за питанням про задоволеність подіями в державі. Але навіть тут у 2022 році можна спостерігати певне покращення у відповідях. Так само, як і за питанням про невдачі та досягнення української держави, в даному випадку ми бачимо певну стабільність в результатах. Втім, ця стабільність дещо нівелюється збільшенням негативних оцінок у 2024 році.

Усі представлені зміни можуть бути пояснені подіями, рішеннями та обставинами, з якими стикнулося українське суспільство за останні 4 роки. Але я утримуюсь від інтерпретацій та пропоную читачам сформулювати власні пояснення. Це стане хорошим тренуванням соціологічної уяви.

Загальні установки. На додачу до представлених даних далі наведені загальні установки населення щодо функціонування держави (ці установки не слід плутати з оцінками цінності власної держави як такої – вони істотно відрізнялися у 2024 році). Вони визначаються для кожного респондента за результатами відповідей на окремі питання шкали та демонструють його внесок в загальний фон громадської думки – негативний, проміжний або позитивний.

Станом на кінець 2021 спостерігався суттєво негативний фон громадської думки. Дві третини всіх опитаних демонстрували або виразно негативні або помірно негативні установки. Війна зруйнувала цей домінуючий негативізм, продемонструвавши українцям, що навіть в таких складних обставинах українська держава продовжує функціонувати та перебудовуватися відповідно до нових викликів.

Станом на травень 2022 року негативні установки скоротилися більш ніж у 3 рази, а позитивні зросли у 6 разів. Завдяки цим суттєвим змінам у 2022 році переважали позитивні оцінки, а кількість проміжних перевищувала кількість негативних. У 2023 респонденти, які давали позитивні оцінки вже становили меншість, а кількість проміжних та негативних оцінок майже зрівнялася. А вже у 2024 році абсолютну більшість склали респонденти з негативними оцінками. Показово, що розподіл став майже ідентичним до того, який був наприкінці 2021 року. Отже, в 2024 році з точки зору загального фону громадської думки, українське суспільство повернулося до свого «звичного» стану менше, ніж через 3 роки після початку широкомасштабного вторгнення.

На завершення саме час повернутися до ефекту «гуртування довкола прапору», який повторився у 2025 році. Як можна побачити з останнього графіку, він мав позитивний, але обмежений ефект. По-перше, майже втричі зросла кількість позитивних установок в порівнянні з 2024 роком. По-друге, в негативному спектрі оцінок помірно негативні установки почали переважати над виразно негативними. Очевидно, що ці зміни відбулися за рахунок відчутного посилення соціального оптимізму українців. Причиною, що призвела до цього, можна вважати початок дипломатичного процесу, який покликаний завершити війну. Втім, ви можете дати альтернативні пояснення останнім змінам.

С.К. Давайте наприкінці поговоримо про питання мови. Соціологічні дослідження демонструють, що на початку повномасштабної війни з боку рф щодо України значна частина людей переходила на українську. Яка ситуація на зараз?

С.Д. Хорошим соціологічним індикатором тут є соціологічне питання про мову спілкування респондентів вдома, яке ми задавати у нашому моніторингу перед широкомасштабним вторгненням та у середині минулого року. З відповідей респондентів видно, що чисте використання російської мови зменшилося приблизно у 2 рази. Відповідно половина цих людей стала використовувати українську на рівні з російською, а половина – перейшли чисто на українську. В той же час, використання російської мови в тому чи тому вигляді досягає 40%. Не набагато менше, ніж наприкінці 2021. Також в нас є данні, які вказують, що у травні 2025 року розподіл відповідей на це питання було таким самим як і минулого році. Тобто ситуація наразі виглядає сталою.

Цікавим тут є питання про бажану мову телебачення, яке ми задавали у 2017 та у 2024. За 7 років ситуація змінилася кардинально. Майже не залишилося людей, які б хотіли дивитися або слухати передачі виключно російською мовою. Таким чином, дві третини хотіли б споживати відповідну інформацію виключно українською (їх кількість зросла майже в три рази). Висновок: українська мова утвердилася в якості стандарту на телебаченні.

Станіслав Кінка

The post Феномен стійкості українців та зміни у настроях протягом 2022-2025 рр. appeared first on The Ukrainian Review.

Депортація дітей з окупованої території є порушенням Четвертої Женевської конвенції. Примусове переміщення дітей з однієї групи до іншої з метою знищення їхньої ідентичності може вважатися геноцидом згідно з Конвенцією про геноцид (1948). У 2023 році Міжнародний кримінальний суд (МКС) видав ордери на арешт Владіміра Путіна та уповноваженої Росії з прав дітей Марії Львової-Бєлової саме з цього питання. Це показує, наскільки серйозно до цього ставиться світ. Які кроки вживає Україна для повернення дітей?

Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з народною депутаткою Оленою Хоменко, присвячене її ролі, як голови Парламентської мережі з питань становища дітей України.

Станіслав Кінка: Чи можете ви надати оновлені дані про те, скільки українських дітей було примусово депортовано до Росії, і чи є підтверджені випадки вивезення дітей до Білорусі?

Олена Хоменко: Станом на цей час українська влада офіційно зареєструвала 19 546 випадків незаконної депортації дітей до Росії. Однак ця цифра, ймовірно, не відображає справжніх масштабів через обмежений доступ та навмисне приховування інформації окупаційними силами.

Війна Росії проти України вплинула на дітей у величезних масштабах. З 2014 року, і особливо після повномасштабного вторгнення у 2022 році, за оцінками, 1,6 мільйона українських дітей — близько 20% від загальної чисельності дітей України — проживають під російською окупацією або на територіях, тимчасово контрольованих Росією. 

Ці діти зазнали системної наруги, включаючи індоктринацію, примусову русифікацію та ризик депортації. Уявлення про масштаби подій дала сама російська уповноважена з прав дитини Марія Львова-Бєлова, яка публічно заявила, що з лютого 2022 року Росія прийняла приблизно 700 000 українських дітей. Ця цифра разюче суперечить попереднім оцінкам і підкреслює масштаби масових переміщень, які залишаються здебільшого неврахованими.

Крім того, за даними розслідувань відкритих джерел, проведених правозахисними групами, щонайменше 2 219 українських дітей було ідентифіковано як таких, що були доставлені до Білорусі. Пряма роль Білорусі у переселенні, перевихованні та мілітаризації українських дітей зараз добре задокументована і має бути розглянута в рамках ширших зусиль щодо підзвітності.

Станіслав Кінка: Які механізми та канали зараз використовує український уряд для визначення місцезнаходження, ідентифікації та повернення дітей, депортованих до Росії чи Білорусі? Чи достатньо вони ефективні?

Олена Хоменко: Для визначення місцезнаходження, ідентифікації та повернення депортованих дітей Україна використовує комбінацію урядових, правових, технологічних та дипломатичних інструментів. 

До них належать:

• Прямі переговори та посередництво третіх сторін через нейтральні країни або гуманітарних організацій для повернення дітей.
• Співпраця з сім’ями та опікунами для збору перевірених свідчень.
• Використання розвідки з відкритих джерел (OSINT) та нових технологій для відстеження цифрових доказів переміщень.
• Звернення до міжнародних органів, включаючи Міжнародний кримінальний суд та агентств ООН, щодо документування воєнних злочинів.
• Планування та здійснення операцій з повернення за допомогою неурядових організацій.

Українські та міжнародні громадські організації були на передовій рятувальних місій, зусиль щодо возз’єднання та транскордонного посередництва. Фактично, більшість успішних повернень на сьогодні були здійснені за допомогою представників громадянського суспільства. Однак, ми повинні відзначити надзвичайно важливу роль українських державних органів, таких як наші розвідувальні служби, Служба безпеки України, Омбудсмен України та інші, які тісно співпрацюють один з одним для ідентифікації, розшуку та повернення дітей.

Проте, ці зусилля, якими б героїчними та впливовими вони не були, залишаються краплею в морі порівняно з масштабом проблеми. Кожне повернення – це індивідуальна операція з високими ставками. Україні терміново потрібен – і до цього вона продовжує закликати – механізм, який може забезпечити систематичну, широкомасштабну ідентифікацію та репатріацію депортованих дітей.

Станіслав Кінка: З вашої позиції голови Парламентської мережі з питань становища дітей України, як ви оцінюєте внесок ПАРЄ у підтримку України в її зусиллях щодо повернення депортованих дітей?

Олена Хоменко: ПАРЄ взяла на себе зразкову керівну роль у вирішенні питання депортованих українських дітей. Дві основні резолюції, включаючи Резолюцію 2529 (2024), доповідачем якої я була, допомогли перевести розмову з засудження до скоординованих дій. Наприклад, ми зараз працюємо над посиленням тиску на Російську Федерацію через спільну санкційну політику.

Створення Парламентської мережі з питань становища дітей України стало конкретним продовженням. Маючи 46 країн-учасниць, ми створюємо постійну платформу адвокації та координації, яка поєднує міжнародну підтримку з нагальними потребами на місцях.

Станіслав Кінка: Нам відомо, що були випадки повернення дітей за участю третіх країн. Чи можна дізнатися статистику за останній рік? Наскільки успішним є цей досвід залучення третіх сторін у сприянні поверненню українських дітей?

Олена Хоменко: На сьогодні повернуто понад 1 300 українських дітей, деякі з яких були повернуті за участю третіх країн та міжнародних посередників. Хоча ця цифра може здаватися невеликою порівняно із загальним масштабом, кожен випадок являє собою величезні зусилля, які часто передбачають місяці переговорів, координації з членами сім’ї та безпечного транспортування.

Ми не наведемо конкретних даних, але цей досвід доводить, що посередництво третьої сторони працює. Однак він також підкреслює необхідність інституціоналізації таких механізмів, а не покладатися на спеціальні операції.

Станіслав Кінка: Які правові рамки чи дипломатичні інструменти доступні зараз, щоб притягнути до відповідальності винних у депортації українських дітей, як у Росії, так і в Білорусі, незважаючи на триваючу війну?

Олена Хоменко: Найзначнішим кроком до відповідальності наразі стало видання Міжнародним кримінальним судом ордерів на арешт президента Росії Володимира Путіна та уповноваженого з питань дітей Марії Львової-Бєлової у зв’язку з незаконною депортацією українських дітей. Однак це лише початок того, що має стати ширшою правовою та дипломатичною відповіддю.

Україна разом зі своїми партнерами продовжує виступати за розширення цих ордерів, щоб включити білоруських посадовців та учасників так званої Союзної держави Росії та Білорусі, які також були співучасниками цих злочинів. Паралельно нам слід вивчити застосування універсальної юрисдикції, яка дозволяє національним судам переслідувати осіб за воєнні злочини та злочини проти людяності незалежно від того, де ці злочини були скоєні.

Важливим дипломатичним інструментом було б створення спільного механізму санкцій, який би включав усіх осіб, від високопосадовців до чиновників місцевого рівня, та органів усиновлення, причетних до ланцюга депортації, примусового усиновлення, індоктринації та невиправданої затримки репатріації дітей. Це допомогло б гармонізувати та посилити політику санкцій у різних юрисдикціях.

Поки війна триває, ми не повинні чекати її закінчення, щоб встановити справедливість. Правові інструменти вже існують, і зараз завдання полягає в мобілізації політичної волі для їх послідовного та масштабного застосування проти всіх відповідальних осіб та установ, а не лише проти найвідоміших виконавців.

The post Стратегія України щодо повернення примусово депортованих дітей з Росії appeared first on The Ukrainian Review.

Як зазначає литовський політичний діяч та політолог Університету ім. Миколаса Ромеріса (Вільнюс) Альвідас Медалінскас (Alvydas Medalinskas):

Дата 2030 року — це дуже сильний сигнал як для України, так і для всього ЄС. Проте реальність така, що європейська бюрократія працює покроково, і Україні доведеться виконати величезний обсяг роботи. Литва та Данія активно підтримують відкриття переговорних кластерів, однак усе залежатиме від самої України та її здатності відповідати стандартам ЄС.

Україна офіційно подала заявку на членство в ЄС 28 лютого 2022 року, невдовзі після початку повномасштабної війни Росії проти України. Вже у червні 2022-го Європейська Рада надала Україні статус країни-кандидата і наприкінці 2023 року ухвалила рішення про початок переговорів щодо вступу. Цей стрімкий прогрес став можливим багато в чому завдяки геополітичним обставинам та рішучості українського народу. Водночас попереду складний шлях: процес вступу вимагатиме виконання суворих критеріїв та одностайної згоди всіх нинішніх держав-членів ЄС. 

У цій статті ми розглянемо можливі сценарії розвитку подій, геополітичні наслідки, ризики та виклики євроінтеграції України, позиції ключових гравців, досвід інших країн і значення європейської інтеграції України для світу.

Можливі сценарії вступу: від швидкого приєднання до тривалих переговорів

Оптимістичний сценарій (прискорений вступ)

Деякі європейські лідери вважають за можливе значно прискорити процес вступу України. Голова Європейської Ради Шарль Мішель (Charles Michel) навіть заявив, що і ЄС, і країни-кандидати мають бути готові до розширення вже «до 2030 року», повідомляло видання Politico. 

У цьому сценарії Україна за кілька років виконує ключові реформи, війна завершується прийнятними умовами, а політична воля в Європі дозволяє швидко завершити переговори про вступ. 

Історичні прецеденти свідчать, що за сприятливих обставин приєднання може відбутися доволі швидко – наприклад, Фінляндія та Швеція стали членами ЄС приблизно за 3–4 роки після подачі заявки. 

Втім, випадок України унікальний: країна переживає війну і має значні економічні та інституційні виклики. Навіть найпалкіші прихильники швидкого вступу визнають, що рубіж 2028–2030 років є дуже амбіційним терміном, зазначають експерти Europeum. Для реалізації такого сценарію ЄС, ймовірно, довелося б піти на безпрецедентні кроки, забезпечивши максимальну політичну та фінансову підтримку реформам в Україні.

Реалістичний сценарій (поступовий і тривалий процес)

Більшість експертів припускають, що процес вступу України до ЄС займе щонайменше кілька років, а може розтягнутися на десятиліття. Ще на початку війни дипломати попереджали, що Україні може знадобитися «десять років або більше» для повного виконання критеріїв членства.

Франція також вказувала, що за звичайних умов приєднання є дуже тривалим: президент Еммануель Макрон у 2022 році відверто зазначив, що навіть після надання статусу кандидата «процес приєднання триватиме багато років, а можливо, й десятиліття», — повідомляє RFE/RL. Такий обережний погляд пояснюється масштабністю необхідних змін – від боротьби з корупцією та судової реформи до адаптації законодавства у 35 главах переговорного досьє.

Середній шлях від кандидата до члена ЄС для країн Східної Європи становив близько 9–10 років. Наприклад, Хорватія (останній новий член ЄС) витратила приблизно десятиліття на переговори перед вступом у 2013 році. Досвід Західних Балкан також показує, що процес може затягнутися: деякі балканські країни перебувають у статусі кандидатів багато років без чіткої перспективи завершення, що спричиняє розчарування в регіоні.

Таким чином, реалістичний сценарій для України передбачає кілька етапів поступової інтеграції, де повноправне членство стане підсумком тривалого шляху після війни та всебічних реформ.

Але, як зазначає Юлія Мазана, директорка програм євроінтеграції Українського Інституту Майбутнього: «чітка перспектива членства буде мотивувати українську владу до більш активного проведення реформ і боротьби з корупцією. Крім того, це дасть змогу залучати довгострокові інвестиції та зміцнить міжнародну підтримку України».

Початкові обмеження та поетапна інтеграція

Незалежно від строків вступу, в перші роки членства для України майже напевно діятимуть певні тимчасові обмеження. Така практика застосовувалася під час попередніх хвиль розширення ЄС: наприклад, трудова міграція з нових східноєвропейських членів підлягала перехідним обмеженням до семи років з боку старих членів. Подібним чином, Україна може погодитися на поетапне набуття повних прав у складі ЄС, аби заспокоїти побоювання нинішніх членів щодо напливу робочої сили чи конкуренції в окремих секторах.

Обговорюється навіть модель «поетапного вступу», коли Україна ще до формального членства поступово інтегрується в різні сфери єдиного ринку, зауважує VoxUkraine. Можливе й часткове набуття членства на перехідний період: окремі аналітики пропонують спеціальний протокол про умовне членство України в очікуванні ратифікації договору всіма країнами ЄС, про це пише EPC. Це означало б участь України в окремих інституціях та програмах Союзу одразу після підписання договору, але з певними застереженнями до повного набуття всіх прав.

Крім того, діятимуть перехідні періоди в окремих сферах економіки – скажімо, щодо доступу до структурних фондів або впровадження сільськогосподарських квот – щоб адаптація української економіки відбувалася поступово. У сфері свободи пересування людей сама Україна може бути зацікавлена у тимчасових обмеженнях, щоб запобігти масовій трудовій міграції після війни та стимулювати повернення своїх громадян. Отже, найімовірніше вступ України до ЄС матиме поетапний характер: швидке політичне зближення, але поступове набуття всіх прав і обов’язків члена Союзу.

Згідно з даними Київського міжнародного інституту соціології, 92% українців підтримують вступ до ЄС. Проте інтеграція може призвести до значного відтоку кадрів, особливо молодих фахівців та висококваліфікованих робітників.

Україна може зіткнутися з ефектом «відтоку мізків», як це сталося з Польщею після її вступу до ЄС у 2004 році, — наголошує Юлія Мазана.

Геополітичні наслідки членства України в ЄС

Новий баланс сил у Європі

Політичний фактор також відіграє важливу роль. Як зазначає Альвідас Медалінскас:

Фіксація дати вступу України в ЄС дозволить Києву зайняти сильнішу позицію в міжнародних переговорах і стане важливим кроком у геополітичному балансі сил у Європі.

Юлія Мазана вважає, що «фіксована дата дозволить Україні чітко спланувати свої реформи та посилити міжнародну підтримку. Проте фінальне рішення залежить не лише від нас, а й від внутрішньополітичних процесів у самому ЄС».

Вступ України зробить Європейський Союз відчутно більшим – за населенням, територією та економічним потенціалом. Україну з довоєнним населенням понад 40 млн можна було порівнювати за чисельністю з Польщею та Іспанією. Згідно даних ООН, зараз в України нараховується бл. 39 млн. осіб. Міжнародний Валютний фонд дає іншу цифру – 32.9 млн. на 2025 рік.

Це змістить центр ваги Європи на схід і посилить голос східноєвропейських членів у спільній політиці. Розширення ЄС на Схід після холодної війни вже змінювало динаміку всередині блоку, і приєднання України продовжить цей тренд. В Раді ЄС і Європарламенті з’явиться новий великий гравець, який разом із Польщею та іншими сусідами зможе впливати на рішення, пов’язані з безпекою, енергетикою, східною політикою.

З іншого боку, такий кількісний ріст ускладнить досягнення консенсусу – 35+ членів будуть погоджувати спільні рішення довше. Необхідність реформ ЄС стане нагальною: недарма в Європі вже обговорюють відмову від принципу одностайності в певних питаннях, зміну бюджетних підходів та інституційну перебудову перед новою хвилею розширення, зазначає Politico.

Без внутрішніх реформ Союз ризикує зіткнутися з паралічем механізмів ухвалення рішень у розширеному складі, попереджає Bruegel. Перспектива членства України фактично стимулювала дискусії про майбутню архітектуру ЄС. Загалом приєднання України зміцнить європейський проект геополітично – як підтвердження привабливості ЄС та здатності об’єднувати континент – але водночас вимагатиме від Європи здатності адаптуватися до нової реальності.

Відносини з Росією

Геополітичний вибір України на користь ЄС кардинально вплине на динаміку відносин Європи з Росією. Москва традиційно негативно ставилася до будь-якого зближення України із західними структурами – як з НАТО, так і з Євросоюзом, нагадує Reuters.

Кремль розглядає розширення ЄС на пострадянському просторі як втрату свого впливу і загрозу власним геополітичним амбіціям. Вступ України до ЄС фактично закріпить її вихід з орбіти російського домінування, що, ймовірно, сприйматиметься Росією як стратегічна поразка. Кордон ЄС безпосередньо прилягатиме до Росії та Білорусі на значно більшій протяжності, ніж нині. Українсько-російський і українсько-білоруський кордони стануть зовнішніми рубежами Євросоюзу. Це висуває нові вимоги до безпеки та контролю на цих кордонах, зауважує Bruegel. 

Після членства України підхід ЄС до Росії напевно стане більш жорстким і консолідованим, адже до Союзу ввійде країна, яка безпосередньо постраждала від агресії РФ. Можна прогнозувати довготривале напруження у відносинах: Росія може піти на заморожування конфлікту чи провокації, щоб ускладнити інтеграцію України (наприклад, зберігаючи «тліючі» територіальні спори на кшталт ситуації з Кіпром). З іншого боку, успішна євроінтеграція України – великої слов’янської демократичної держави – стане потужним сигналом і для російського суспільства. Bruegel відзначає, що у разі зміни влади в РФ і початку демократизації приклад України в ЄС міг би стати каталізатором для переосмислення майбутнього самої Росії. У короткостроковій перспективі ж вступ України до ЄС, найімовірніше, лише закріпить конфронтаційну лінію між Європою та Росією, адже засвідчить провал спроб Кремля утримати Україну в своїй сфері впливу.

Приєднання України до ЄС також матиме значний вплив на її безпеку. Адже це передбачає взаємну допомогу у випадку збройного нападу на будь-яку країну-члена ЄС. За словами Юлії Мазаної, директорки програм євроінтеграції Українського Інституту Майбутнього:

Членство в ЄС означатиме для України додаткові гарантії безпеки, адже стаття 42.7 зобов’язує країни ЄС надавати допомогу у разі зовнішньої агресії. Політична підтримка зі сторони країн-членів також значно зміцниться.

Крім того, ЄС активно розвиває власну оборонну стратегію, що може мати позитивний вплив на Україну.

Литовський експерт Альвідас Медалінскас наголошує:

Європейський Союз уже зараз переглядає свої підходи до оборонної політики, і Україна може стати важливою частиною цього процесу. Інтеграція у спільні програми оборонної співпраці значно зміцнить безпеку країни.” Перспективи та виклики на шляху до членства Україна, як і інші країни-кандидати, стикається з рядом викликів, що можуть вплинути на швидкість вступу до ЄС.

Роль США та НАТО

Для Сполучених Штатів членство України в ЄС матиме переважно позитивні геополітичні наслідки. Вашингтон послідовно підтримує європейські прагнення України як частину її шляху на Захід. Із часів Холодної війни США вбачали в розширенні ЄС на Схід інструмент зміцнення демократичної, процвітаючої і стабільної Європи – що відповідає й інтересам США. Американські посадовці неодноразово підкреслювали: майбутнє України – в євроатлантичній спільноті, поруч із ЄС і НАТО. Вступ до ЄС закріпить демократичні реформи та верховенство права в Україні, а також зменшить довгострокове навантаження на США у підтримці України, оскільки Євросоюз візьме на себе левову частку відповідальності за післявоєнну відбудову та розвиток України. Отже, з точки зору США євроінтеграція України посилює спільний Захід і стримує авторитарні режими.

Що стосується НАТО, то ситуація складніша. Раніше країни Центрально-Східної Європи спершу вступали до НАТО, а вже потім до ЄС. У випадку України через війну можлива зворотна послідовність – спочатку членство в ЄС, а питання НАТО поки відкладене. Вперше ЄС може прийняти державу, яка частково окупована і перебуває під актуальною військовою загрозою сусіда.

Відсутність гарантій колективної оборони (ст.5 НАТО) на момент вступу стане викликом і для ЄС: безпекові аспекти матимуть значно більше значення, ніж у попередніх хвилях розширення, підкреслює Bruegel. З одного боку, Україна володіє однією з найбільших армій у Європі та значним оборонним потенціалом, що після вступу підсилить і безпеку самого ЄС. Союз отримає країну з унікальним досвідом протистояння російській агресії та розвинутим оборонно-промисловим комплексом. З іншого боку, поки Україна не перебуває під «парасолькою» НАТО, ЄС доведеться шукати механізми гарантування її безпеки – через поглиблення співпраці з НАТО або розвиток власної оборонної політики (PESCO, Європейська оборонна спілка тощо), зауважує Bruegel.

Для НАТО як військового союзу вступ України до ЄС є бажаним кроком: це ще більше прив’яже Київ до Заходу і полегшить у майбутньому інтеграцію до самого Альянсу. На Вільнюському саміті 2023 року НАТО підтвердило, що Україна зрештою стане членом Альянсу, коли дозволять умови – тобто членство в ЄС розглядається як проміжний, але важливий крок України на шляху в НАТО. Загалом позиції США і НАТО збігаються: вони підтримують вступ України до Євросоюзу як зміцнення колективного Заходу, водночас наголошуючи на потребі тривалої безпекової підтримки України, доки вона не отримає повноцінних оборонних гарантій.

Внутрішні та зовнішні ризики на шляху євроінтеграції України

Внутрішні виклики та умови реформ

Найбільші перепони для швидкої євроінтеграції України пов’язані з необхідністю глибинних внутрішніх змін. Попри значний прогрес у реформах після 2014 року, Україна стартувала процес зближення з ЄС із багажем старих проблем. До війни вона оцінювалася як одна з найменш ефективно керованих країн Європи – за даними ЄБРР, Україна посідала передостаннє місце за якістю управління серед десяти держав-кандидатів (цей факт наводить видання Bruegel).

Корупція, олігархічний вплив, недосконала судова система – усе це вимагатиме рішучих дій. Євросоюз чітко окреслив сім пріоритетних вимог реформ для збереження статусу кандидата: серед них судова і антикорупційна реформи, деолігархізація, покращення прав меншин тощо.

Виконання цих «домашніх завдань» є передумовою для відкриття розгорнутих переговорів по главах права ЄС. Хоча в умовах війни реалізація реформ утруднена, Україна не може дозволити собі зволікати – інакше процес застопориться і затягнеться. Існує ризик «втоми від реформ»: коли початковий ентузіазм євроінтеграції згасає, а складні структурні зміни наштовхуються на опір зацікавлених груп. Важливо не допустити повторення сценаріїв деяких балканських країн, де прогрес зупинився через внутрішню політичну нестабільність і корупцію.

Україна має довести свою спроможність до реформ, а чітка перспектива членства в ЄС може стати потужним стимулом для влади ініціювати за швидко здійснити відповідні реформи, — зауважує Альвідас Медалінскас.

Офіційно переговорний процес щодо вступу України до ЄС було розбито на 35 розділів, згрупованих у шість кластерів. Президент України Володимир Зеленський заявив, що є всі умови для відкриття перших двох кластерів вже на початку 2025 року. Йдеться про “Фундаментальні сфери” та “Внутрішній ринок”, які охоплюють ключові аспекти європейської інтеграції.

Юлія Мазана, директорка програм євроінтеграції Українського Інституту Майбутнього, пояснює: «над цими двома кластерами вже ведеться активна робота. Особливо це стосується першого кластера, який включає верховенство права, права людини та антикорупційні заходи. Однак є опір, зокрема з боку Угорщини, що ускладнює процес. Проте перемовини тривають, і українська дипломатія працює над тим, щоб переконати скептично налаштовані країни».

Фіксована дата вступу в ЄС матиме важливе значення для України і з точки зору міжнародної підтримки, економічної стабільності та внутрішніх реформ.

Ще один внутрішній фактор – економічна спроможність і післявоєнна відбудова. Війна завдала величезної шкоди українській економіці, інфраструктурі, людському капіталу. Після перемоги Україні доведеться фактично заново відбудовувати цілі регіони, модернізувати промисловість, повертати мільйони громадян, які виїхали за кордон.

Успіх відбудови тісно пов’язаний із євроінтеграцією: інвестиції, доступ до фінансування, відкриття ринків ЄС стануть ключовими драйверами економічного піднесення. Однак існує ризик, що без належних реформ кошти можуть використовуватися неефективно або гальмуватися бюрократією.

ЄС наголошує, що не поступиться вимогами щодо верховенства права та антикорупційних інституцій навіть під час війни, підкреслює Bruegel. Можливим запобіжним механізмом є застосування принципу умовності фінансування: прив’язування допомоги та прогресу переговорів до реальних антикорупційних результатів, зазначає Польський Інститут міжнародних відносин (PISM).

Таким чином, головні внутрішні ризики для євроінтеграції України – це незавершені реформи і економічні виклики. Подолати їх Україна зможе лише демонструючи незворотність курсу на європейські цінності, навіть якщо для цього знадобиться болісна боротьба з корупцією та злом усталених практик управління.

Зовнішні фактори та перешкоди

Процес вступу України значною мірою залежатиме від зовнішніх обставин і позицій інших держав. Головний зовнішній ризик – продовження війни або «заморожений» конфлікт із Росією. Поки на українській території тривають бойові дії чи зберігається окупація, жодна держава ЄС не схилятиметься ратифікувати угоду про приєднання.

Аналітики зазначають, що євроінтеграція України нерозривно пов’язана з досягненням справедливого мирного договору з Росією, який припинить бойові дії та чітко визначить кордони України (про це пише, зокрема, European Papers).

Ідеальний сценарій: повна перемога України і відновлення територіальної цілісності – тоді ніщо не завадить швидко завершити переговори та інтегрувати країну в ЄС. Якщо ж мир буде неповним (наприклад, тимчасово окупованими залишаться Крим чи частина Донбасу), ЄС теоретично міг би піти кіпрським шляхом – прийняти Україну де-юре в межах міжнародно визнаних кордонів, але призупинити застосування acquis ЄС на окупованих територіях, зазначає EPC. Однак такий сценарій несе ризик постійної напруженості на кордоні ЄС і простору для шантажу з боку Москви. Тому Захід наголошує: для довготривалого миру та успішної інтеграції бажана саме перемога України або принаймні такий мир, який не ставить під сумнів її суверенітет.

Другий зовнішній фактор – позиція держав-членів ЄС та сусідніх країн. Процедура розширення вимагає одностайності, тож будь-яка країна може фактично заблокувати як переговори, так і ратифікацію договору про вступ. Це створює простір для потенційного вето з різних мотивів, попереджає EPC. Наприклад, Угорщина вже демонструвала готовність використовувати консенсусні питання в ЄС і НАТО для тиску щодо своїх двосторонніх претензій (зокрема, мовних прав угорської меншини на Закарпатті). Теоретично будь-який член ЄС може загальмувати вступ, висуваючи додаткові умови. Окрім Угорщини, деякі нюанси є і в інших сусідів України, але ці країни радше використають їх як переговорні козирі, ніж справді блокуватимуть історичне рішення. До того ж, правила ЄС вимагають ратифікації договору про вступ парламентами всіх 27 членів, а подекуди й референдумів. Громадська думка в Західній Європі не всюди однозначно підтримує подальше розширення, особливо з огляду на потенційні фінансові витрати. Традиційно обережні щодо прийняття великих і відносно бідних країн члени (як-от Франція) можуть наполягати спершу на поглибленні самого ЄС і внутрішніх реформах. Німеччина загалом «за», але теж пов’язує розширення з реформами Союзу. Отже, існує ризик «втоми від розширення» або відволікання уваги ЄС на власні проблеми, що може сповільнити процес. Зниження ентузіазму серед країн ЄС здатне проявитися у висуванні нових критеріїв чи перегляді умов вступу – на що вже скаржаться балканські кандидати, звинувачуючи Брюссель у зміні правил гри посеред процесу, зауважує Politico.

Формальний вступ до ЄС – це складний і тривалий процес, але політична готовність та успішні реформи можуть його пришвидшити… Головними перешкодами для прискореного вступу України до ЄС є бюрократія Євросоюзу та внутрішня опозиція деяких країн, таких як Угорщина. Однак дипломатичний тиск і підтримка ключових гравців, зокрема Німеччини та Франції, можуть змінити ситуацію, – підкреслює Альвідас Медалінскас.

Третій виклик – готовність самого Євросоюзу до розширення. Прийняття такої великої країни, як Україна, неминуче потребує перебудови бюджетної політики ЄС. Україна, ймовірно, стане одним із найбільших отримувачів коштів згуртованості та сільськогосподарських дотацій, що вимагатиме або збільшення бюджету Союзу, або перерозподілу внесків між членами, відзначають експерти Польского Інституту міжнародних відносин (PISM).

Уже зараз лунають оцінки, що повна інтеграція України може коштувати бюджету ЄС додаткових кількасот мільярдів євро за семирічний період, якщо зберегти нинішні політики (таку цифру наводить Euronews). Це може викликати опір платників податків у багатших державах, якщо не пояснити їм стратегічну цінність таких витрат. Деякі країни можуть наполягати на довших перехідних періодах, перш ніж Україна отримає повний доступ до фондів ЄС, або на реформуванні самої політики вирівнювання і сільського господарства до вступу України. Фактично успіх євроінтеграції залежить не тільки від України, а й від того, наскільки сам Євросоюз інституційно та фінансово готовий до нового розширення. Європейські лідери це усвідомлюють: Шарль Мішель, закликаючи готуватися до прийому нових членів, навіть згадував про потребу врахувати розширення в наступному багаторічному бюджеті ЄС, підкреслює Politico. Якщо ЄС не зможе вчасно домовитися про внутрішню реформу (бюджетну, управлінську, політичну) до моменту готовності України, процес ратифікації вступу може загальмуватися до розв’язання цих питань.

Підсумовуючи, зовнішні ризики для вступу України – це затягування або зрив мирного процесу з Росією, можливі вето та вимоги окремих членів ЄС, а також недостатня готовність самого Союзу до такого розширення. Нівелювання цих ризиків потребує активної дипломатії Києва з кожною столицею ЄС, постійної підтримки союзників (США, Польщі та інших) для тиску на скептиків, а також стратегічного бачення реформи ЄС з боку Брюсселя і ключових країн-лідерів.

Позиції міжнародної спільноти та ключових гравців

Європейський Союз: між принципами та геополітикою

На рівні інституцій ЄС офіційна позиція однозначна: «Майбутнє України – в Європейському Союзі». Європейська Комісія та Європарламент неодноразово заявляли про підтримку членства України, підкреслюючи, що швидкість просування залежатиме від виконання критеріїв.

Голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн (Ursula von der Leyen) назвала рішення про надання Україні кандидатського статусу «історичним моментом» і висловила впевненість, що Україна якнайшвидше впровадить необхідні реформи, повідомляє Reuters.

Водночас у Брюсселі уникають називати конкретні дати вступу, аби не створювати завищених очікувань. Рада ЄС, ухвалюючи рішення про початок переговорів, прямо зазначила, що процес буде «заснований на заслугах» і вимагатиме виконання всіх умов, висунутих у контексті розширення (про це пише European Papers).

Важливо, що для цієї хвилі розширення Євросоюз навіть дещо змінив підхід: у 2020 році було запроваджено оновлену методологію вступу, яка дозволяє не тільки відкривати переговорні «кластери» (групи глав) за одностайної згоди, а й заморожувати чи згортати переговори, якщо країна відступає від взятих зобов’язань, аналізує EPC. Тобто ЄС хоче убезпечитися від ситуації, коли кандидати отримують поступки, а потім гальмують реформи. Загалом офіційний Брюссель балансує між двома імперативами – з одного боку, зберегти високі стандарти вступу (Копенгагенські критерії), з іншого – врахувати унікальні обставини України і не дати бюрократичним процедурам спинити геополітично важливий процес. Наразі сигнал від ЄС такий: двері відчинені, допомога надходить, але Київ має продемонструвати результати, щоб переконати всіх членів ЄС ухвалити історичне рішення якомога швидше.

Провідні країни Західної Європи: обережний оптимізм

Серед держав-членів позиції не цілком однорідні, хоча після початку війни скепсис помітно зменшився. Німеччина підтримує Україну на шляху до ЄС, водночас наголошуючи на необхідності реформ самого Союзу. Колишній канцлер Олаф Шольц у 2022 році закликав ЄС «розширитися на схід, але при цьому поглибитися» – маючи на увазі підготовку інституцій до прийому новачків і поступову відмову від принципу одноголосності у зовнішній і безпековій політиці. Берлін усвідомлює історичну відповідальність за єдність Європи і нині менш схильний гальмувати розширення, ніж це було, скажімо, у випадку Балкан раніше. Водночас Німеччина прагматично підійде до фінансових питань: як найбільший донор ЄС, вона, ймовірно, вимагатиме коригування бюджетних правил, щоб навантаження було справедливим, а нові члени поступово досягали економічної конвергенції.

Франція традиційно обережна щодо розширення, захищаючи ефективність та глибину ЄС. Париж спочатку прохолодно сприйняв ідею швидкого вступу України: у травні 2022 року президент Еммануель Макрон (Emmanuel Macron) відверто говорив про перспективу десятиліть очікування і навіть запропонував створити «європейське політичне співтовариство» – ширший формат для зближення з країнами-кандидатами, поки ті готуються до членства, як повідомляло RFE/RL. Цю ідею багато хто розцінив як намагання дати Україні альтернативу повноправному вступу або принаймні відтермінувати його. Проте під тиском союзників і громадської думки (в самій Франції війна підвищила симпатії до України) Париж погодився підтримати надання Києву статусу кандидата. Нині Франція офіційно підтримує майбутнє членство України, але наполягає: ЄС не повинен знижувати планку критеріїв і повторювати помилки надто швидкого розширення. Французька дипломатія акцентує, що спершу Союз має інституційно реформуватися (зокрема переглянути склад і систему голосування в Раді ЄС, роботу Єврокомісії в умовах 30+ членів). Тобто позицію Парижа можна сформулювати так: «за членство, але свого часу і за правилами». Водночас Франція визнає геостратегічну необхідність інтеграції України, щоб посилити європейську безпеку та зменшити довгострокову залежність Європи від США.

Італія, Іспанія та інші західноєвропейські країни загалом підтримують українське членство, хоча й не просувають його так активно, як сусіди України. Для них головне – зберегти єдність ЄС та вирішити власні економічні питання. Вони не заперечуватимуть проти України в Союзі, якщо це не зашкодить їхнім національним інтересам (приміром, суттєво не скоротить обсяги фондів згуртованості для їхніх регіонів). Ці країни багато в чому орієнтуються на позицію Франції та Німеччини. Отже, західноєвропейські столиці налаштовані конструктивно, хоча і виважено: вони не проти відчинити двері для України, але стежитимуть, щоб процес відповідав правилам і не дестабілізував сам ЄС.

Центрально-Східна Європа: адвокати України

Сусіди України по Центральній та Східній Європі є найбільш палкими прихильниками її швидкої інтеграції. Польща, Литва, Латвія, Естонія від самого початку війни активно лобіюють якнайшвидше надання Україні європейської перспективи. Вони бачать у вступі України історичну справедливість і гарантію довготривалого миру в регіоні. Ще в березні 2022 року польський Сейм одноголосно закликав країни ЄС підтримати прискорений процес вступу України. Польські лідери фактично стали адвокатами Києва в Європі: з їхньої ініціативи Україну запрошували на саміти ЄС, а рішення про кандидатство було ухвалене без зволікань. У грудні 2024 року, прем’єр Польщі Дональд Туск пообіцяв використати головування Польщі в Раді ЄС у 2025 році, щоб «прискорити переговори про членство України в ЄС», повідомляє Kyiv Post. Варшава прямо пов’язує власну безпеку та процвітання з майбутнім України і налаштована усувати будь-які перешкоди на її шляху до ЄС.

Балтійські країни (Литва, Латвія, Естонія) займають схожу позицію. Вони, як і Польща, добре пам’ятають радянську окупацію і бачать у перемозі України над Росією та її інтеграції в західні структури запоруку власної безпеки. Литва однією з перших ратифікувала Угоду про асоціацію з Україною і зараз виступає за якнайшвидший перехід до конкретних переговорних глав. Лідери країн Балтії неодноразово відвідували Київ, демонструючи підтримку. Для цих відносно невеликих держав поява великого союзника в ЄС (і потенційно НАТО) на сході означає посилення їхнього впливу та додатковий щит від російської загрози.

У свою чергу міністр закордонних справ Литви (2020-2024) Габріелюс Ландсбергіс (Gabrielius Landsbergis) вважає, що ініціатива «Люблінський трикутник», яка об’єднує Україну, Литву і Польщу, також наближає євроінтеграцію України.

Україна вже виконала свою домашню роботу, реалізувавши рекомендації, пов’язані з початком переговорів із ЄС – нам потрібно оцінити це відповідним чином, розпочавши переговори про вступ якнайшвидше, – заявив Ландсбергіс на засіданні Ради із зовнішніх відносин ЄС, передає LRT.

Румунія і Болгарія також підтримують Україну, хоча мають окремі двосторонні питання (наприклад, Бухарест порушує тему прав румуномовних громадян Буковини, а Софія історично сперечалася радше з Північною Македонією, а не з Києвом). Загалом обидві країни виступають за євроінтеграцію всіх сусідів по Чорному морю, розуміючи, що це підвищує стабільність регіону. 

Угорщина – єдиний голос у Центральній Європі, який дисонує із загальним хором. Офіційний Будапешт декларує підтримку членства України, але водночас угорський уряд блокує окремі рішення ЄС, пов’язані з підтримкою України (скажімо, спільне фінансування військової допомоги), протестуючи проти українського Закону Про забезпечення функціонування української мови як державної (2019). Угорщина може створити проблеми і на фінальному етапі, вимагаючи гарантій для угорської меншини. Однак інші союзники вже працюють з Будапештом, щоб той не став на заваді історичному процесу: у разі надто впертого опору можливий тиск з боку Польщі (традиційного партнера Угорщини) чи навіть ультиматуми від Брюсселя щодо фінансування, аби нейтралізувати угорське вето.

США та Велика Британія

Хоча США і Велика Британія не є членами ЄС, їхня позиція має важливе значення. Вашингтон вітає перспективу вступу України до ЄС і всіляко заохочує союзників у Європі підтримувати Київ на цьому шляху. Для адміністрації Байдена успіх України був демонстрацію перемоги демократії над агресією, тож США дипломатично підтримували якнайшвидший прогрес переговорів про членство. Прихід до влади в США Дональда Трампа напряму не впливає на євроінтеграцію України. 

Україна інтегрується до Європейського Союзу за певним планом, і його було розроблено набагато раніше, ніж Трамп став президентом, – вважає політолог Ігор Рейтерович.

Лондон після Brexit не бере прямої участі у справах ЄС, проте британські лідери висловлюються за тісну інтеграцію України із західними інституціями. Велика Британія навіть ініціювала створення окремого «європейського співтовариства» на підтримку України, але в підсумку схиляється до думки, що саме ЄС забезпечить Україні належне місце в Європі. НАТО як організація теж зацікавлене в успіху України: генеральний секретар Єнс Столтенберґ (Jens Stoltenberg) підкреслював, що союзники підтримують реформи в Україні, які зближують її з євроатлантичною спільнотою. Попри те, що НАТО і ЄС – різні структури, їхні цілі збігаються: бачити Україну стабільною, реформованою і інтегрованою у західні союзи.

Отже, міжнародна спільнота загалом солідарна в тому, що місце України – в об’єднаній Європі. Різниця лише у підходах до темпів і умов: якщо для сусідів України це питання нагальної безпеки і моральної підтримки, то для західноєвропейських лідерів – питання контролю процесу і поетапності. Всі ключові гравці – від ЄС та США до окремих лідерів – публічно заявляють про підтримку євроінтеграції України, що підкріплює легітимність цього стратегічного курсу.

Уроки для України: досвід Балкан і Східної Європи

Шлях України до ЄС багато в чому безпрецедентний, але можна взяти до уваги уроки з досвіду інших країн, які пройшли подібний процес. Країни Східної Європи (Польща, країни Балтії, Чехія, Словаччина, Румунія, Болгарія та ін.), що вступили до Союзу в 2004–2007 роках, продемонстрували успішність євроінтеграції за умови потужної внутрішньої мотивації та суспільного консенсусу. 

Польща, приміром, ще на початку 1990-х проголосила курс на ЄС і менш ніж за 15 років стала членом. Її досвід показує важливість згуртованості політичних еліт навколо проєвропейських реформ: попри зміну урядів, стратегічний курс не змінювався. Після вступу Польща та інші східні члени отримали економічний поштовх – суттєве зростання ВВП, модернізація інфраструктури, підвищення рівня життя завдяки інвестиціям та доступу до ринку ЄС. Це вагомий аргумент для українського суспільства щодо довгострокових вигод інтеграції.

Водночас є і зворотна сторона: деякі країни Східної Європи з часом стикнулися з викликами у дотриманні європейських принципів. Наприклад, Польща та Угорщина вже після вступу увійшли в суперечки з ЄС щодо верховенства права. Урок для України – реформи мають бути не лише «на папері» до вступу, а й стати невідворотною частиною політичної культури, щоб не втратити довіру вже будучи членом. Європейський суд справедливості наголошував, що нові члени повинні продовжувати виконувати критерії демократії і після вступу (на це звертає увагу EPC). 

Отже, євроінтеграція – це марафон, який не завершується у день приєднання. Україні важливо закласти таку систему, яка унеможливить відкат реформ у майбутньому.

Країни Західних Балкан дають інший урок – про небезпеку застою і роль геополітики. Північна Македонія чекала на початок переговорів майже 17 років через блокування з боку сусідньої Греції (спір про назву держави) та Болгарії (історико-мовні суперечки). Цей приклад вчить, що двосторонні конфлікти можуть стати на заваді євроінтеграції, і їх бажано вирішувати якнайшвидше. Україна вже зараз працює над врегулюванням потенційно чутливих питань із сусідами – наприклад, створила спільну комісію з Польщею щодо історичної пам’яті, веде діалог з Угорщиною про освіту меншин – аби до моменту вступу ці проблеми не стали причиною для вето. 

Інший приклад – Сербія та Чорногорія розпочали переговори про вступ ще у 2010-х, але рухаються повільно, частково через те, що суспільна підтримка реформ там охолола, а частково через меншу зацікавленість ЄС. Якщо Україна хоче уникнути «балканізації» свого процесу, їй слід підтримувати високий суспільний запит на євроінтеграцію і не дати внутрішнім чи зовнішнім чинникам підірвати його. Балканські країни також наочно продемонстрували, наскільки важливий геополітичний клімат: іронічно, але війна в Україні дала їм новий шанс, коли ЄС згадав про необхідність завершити об’єднання Європи. Лідери ЄС нині визнають, що зволікання з Балканами було помилкою, адже утворився вакуум, заповнений впливом третіх сил (Росії, Китаю). Для України цей урок означає, що зараз – сприятливий момент, який не можна змарнувати; а після отримання членства варто допомагати інтегруватися й іншим сусідам (Молдова, Грузія, ті ж Західні Балкани), щоб не залишати «сірих зон» на мапі Європи.

Приклади Румунії та Болгарії (вступили 2007 року) цікаві тим, що вони увійшли до ЄС із незавершеними реформами у сфері правосуддя і боротьби з корупцією. Для них Союз запровадив спеціальний Механізм співпраці і перевірки вже після вступу, щоб стимулювати доробити почате. Цей процес розтягнувся на багато років (для Болгарії CVM досі формально не закритий). Це показує, що ЄС може піти на компроміс – прийняти країну з певними недоліками, але встановити після вступу моніторинг. Україна, можливо, теж зіткнеться з подібним: навіть у разі вступу може діяти нагляд за дотриманням верховенства права, аби заспокоїти тих, хто сумнівається. Втім, робити ставку на такий сценарій ризиковано: краще до моменту вступу виконати максимум вимог, щоб увійти без зірочок і додаткових умов.

Хорватія (приєдналася 2013 року) продемонструвала важливість вирішення територіальних спорів: їй довелося владнати прикордонне питання із Словенією, і лише після цього Любляна розблокувала переговори. Для України критичним фактором, знову-таки, залишається війна – доки Росія не буде відкинута або не погодиться на прийнятні умови миру, просування до членства залишатиметься умовним. Але є й менші питання, які бажано вирішити завчасно: наприклад, делімітація морського кордону з Румунією чи статус Придністров’я в сусідній Молдові (що географічно поруч з Україною). Урок Хорватії: добросусідські відносини – одна з умов членства, і Україна повинна показати приклад конструктивної співпраці в регіоні.

Таким чином, чужий досвід вчить Україну двом головним речам. По-перше, послідовність і незворотність реформ – ключ до успіху (як продемонстрували Польща та інші) і водночас найкращий захист від відкату, що загрожував деяким новим членам. По-друге, проблеми слід передбачати і вирішувати на випередження – врегульовувати спори з сусідами, підтримувати ентузіазм суспільства, стежити за настроями в ЄС – щоб процес не зайшов у глухий кут, як сталося в декого на Балканах. Україна може використати цей досвід, аби пройти свій шлях до ЄС швидше й ефективніше, уникаючи помилок попередників.

Висновок від редакції

Шлях України до членства в ЄС уже перестав бути гіпотетичним – він перейшов у практичну площину переговорів і реформ. Проаналізувавши різні аспекти цього процесу, можна виділити кілька ключових меседжів.

По-перше, євроінтеграція України – це не питання «чи», а питання «коли і як». Геополітична доцільність її вступу очевидна: об’єднана Європа не буде повною без України, а для світової спільноти це стане перемогою принципів свободи і міжнародного права над агресією та авторитаризмом. 

По-друге, швидкість і успіх цього процесу залежать від зусиль самої України. Жодні зовнішні обставини не повинні стати виправданням для згортання реформ чи боротьби з корупцією – навпаки, саме зараз, під час війни, закладається фундамент майбутнього членства. В руках українського суспільства – показати приклад стійкості та трансформації, який надихне навіть скептиків у ЄС.

По-третє, міжнародна підтримка України є безпрецедентною, але не гарантовано вічною. Вікно можливостей, що відкрилося після 24 лютого 2022 року, слід використовувати максимально: зміцнювати довіру союзників конкретними результатами і паралельно дипломатично працювати з кожною столицею ЄС, аби заручитися довгостроковою підтримкою.

Європейська інтеграція України має значення, що виходить далеко за межі самої України. Її успіх зміцнить безпеку всієї Європи, підірве експансіоністські амбіції авторитарних режимів і дасть новий поштовх розвитку демократичної спільноти. З іншого боку, провал або надмірне затягування цього процесу стали б тривожним сигналом і для сусідів, і для недругів, ставлячи під сумнів єдність Заходу. Тому євроінтеграція України – це спільна справа: і Києва, і Брюсселя, і Вашингтона, і всіх, хто вірить у майбутнє, засноване на правилах та цінностях. 

Автори статті: Бондаренко Надія, Станіслав Кінка, Віктор Шатов.

The post Перспективи вступу України до ЄС: сценарії, виклики та значення appeared first on The Ukrainian Review.

Умови, в яких перебувала енергетика України у 2024 році

У 2024 році продовжилися російські атаки на українську інфраструктуру та енергетику, зокрема. Моніторингова місія ООН з прав людини повідомляє, що протягом першої половини 2024 року відбулося:

• 11 хвиль обстрілів;
• 25 нападів на ТЕС/ТЕЦ;
• 7 атак на ГЕС;
• 101 удар по електромережах.

Великі атаки також були здійснені в другій половині року. Наймасштабніші з них: 26 серпня (атака на Київську ГЕС), 17 листопада та 25 грудня.

Наслідки: втрачено 10 ГВт потужності.

Виробництво електроенергії в Україні: майже половина з атомної енергії та важлива роль імпорту

Атомна генерація продовжує покривати найбільшу частку попиту на електроенергію в Україні. Виробництво електроенергії за рахунок АЕС в Україні вже третій рік не змінюється — і складає 7,7 ГВт. Теплові електростанції та великі теплоелектроцентралі (ТЕЦ) також відіграють значну роль, зберігаючи близько 25–30% частку ринку.

Частина відновлюваних джерел енергії (ВДЕ) у сонячний денний час сягає 15–20% електроенергії, порівняно з лише 2% у вечірні години.

«З урахуванням експертних оцінок готовності генеруючих потужностей, проведених до осінньо-зимового періоду, дефіцит енергосистеми в години пікового навантаження може досягати 2-3 ГВт за умови стабільної роботи атомної та теплової генерації та наявності імпорту електроенергії», – Олена Лапенко, Dixi Group.

Важливим фактором стабілізації енергосистеми став імпорт електроенергії, особливо в години пік.

«За наявності цінових лімітів частка імпорту в структурі енергобалансу ОЕС України в години пікового навантаження (коли ця потужність вкрай необхідна), за оцінками Dixi Group, не перевищувала 8%, хоча порівняно з зимою [попереднього року] зросла в рази», – Олена Лапенко, Dixi Group.

Таким чином, виходячи з сильних і слабких сторін української енергосистеми, необхідно зробити наступні кроки для її зміцнення.

1. Підтримка будівництва та інтеграції нових розподілених генеруючих потужностей, зокрема на газі.
2. Розробка систем зберігання та агрегації енергії для балансування відновлюваних джерел енергії.
3. Постійні зусилля щодо захисту інфраструктури.
4. Вирішення фінансових питань у галузі (борги перед виробниками ВДЕ, дисбаланси на балансуючому ринку, закупівля газу).
5. Цільова міжнародна допомога для відновлення та закупівлі обладнання.

Газ для опалення: зима закінчилася, але потрібно буде докуповувати у неопалювальний сезон

Україна пройшла опалювальний сезон 2024-2025 років без серйозних відключень споживачів. Цьому сприяла як відносно тепла зима, так і можливості та вміння аварійно-сервісних підприємств ліквідовувати загрози та ремонтувати обладнання. Однак, за експертними розрахунками, цього року Україні потрібно буде закупити приблизно 4 млрд кубометрів газу.

«[Для цього необхідно] забезпечити достатні обсяги імпорту– не менше 4 млрд кубометрів у 2025 році. Попит України – 19-20 млрд кубометрів, внутрішній видобуток– 12 млрд кубометрів. Імпорт покриє дефіцит, але, як очікується, коштуватиме 1,6-1,65 мільярда доларів США, виходячи з ф’ючерсних цін на TTF [Title Transfer Facility (TTF)– це віртуальний пункт торгівлі природним газом у Нідерландах, який є основним орієнтиром для європейських цін на газ – С.К.] станом на квітень 2025 року (34–36 євро/МВт-год) плюс витрати на транспортування (2–3 євро/МВт-год). [Необхідно] підписати довгострокові контракти; короткострокові контракти дорожчі на 10-15%. У майбутньому Україна має орієнтуватися на 3-5-річні угоди для забезпечення стратегічної безпеки та дотримуватись графіку закупівель, щоб накопичити 13 млрд кубометрів до опалювального сезону 2025–2026»,– Олена Лапенко, Dixi Group.

Використання іноземної допомоги в енергетичному секторі

У 2024 році Україна отримала значну допомогу у сфері енергетики. Але не завжди вона використовувалася належним чином. 

«Український Кабінет міністрів анонсував відновлення у 2024 році «4 ГВт теплових та гідроелектростанцій» і підключення до мереж 233 нових електростанцій загальною потужністю «понад 830 МВт». Уточнивши, що «йдеться про газову генерацію, а саме: газотурбінні, газопоршневі та когенераційні установки», глава уряду, однак, не згадав, що влада задіяна лише в 183 МВт нових встановлених потужностей, а решта є досягненнями донорів та/або результатом приватних ініціатив», — зазначають експерти Геннадій Рябцев і Володимир Омельченко у звіті «Огляд енергетики за січень 2025».

Експерти також наголошують, що Міністерство фінансів України залучило до українського бюджету €3 млрд у рамках внеску ЄС у рамках ініціативи G7 Extraordinary Revenue Acceleration for Ukraine (ERA). ERA передбачає виділення Україні $50 млрд (включаючи $20 млрд від ЄС), які будуть забезпечені майбутніми доходами від заморожених російських активів.

«У 2024 році Міністерство фінансів України залучило зовнішнє фінансування від 11 партнерів розвитку на суму понад $41 млрд. Ця підтримка дозволила «повністю покрити соціальні та гуманітарні витрати», — підкреслюють Геннадій Рябцев і Володимир Омельченко.

Кабінет Міністрів України схвалив проєкт Програми спільної роботи Уряду України та Міжнародного енергетичного агентства на 2025-2026 роки та уповноважив Міністра енергетики його підписати. Документом, зокрема, визначено, що пріоритетними напрямами співпраці між сторонами є: інтеграція української енергетики до європейських енергетичних ринків; посилення безпеки енергетичної системи, включаючи диверсифікацію джерел енергії та впровадження «розумних мереж»; розвиток відновлюваної енергетики та підвищення енергоефективності; створення ринків біометану [біоприродний газ або відновлюваний природний газ – С.К.] та низьковуглецевого водню; вдосконалення механізмів збору, аналізу та використання енергетичних даних.

Крім того, у 2025 році заплановано виготовлення, постачання та встановлення 126 МВт потужності газових електростанцій, когенераційних та модульних установок. Ці проєкти фінансуватиме Європейський банк реконструкції та розвитку в рамках кредитних та донорських угод з ПАТ «Укрнафта».

Станіслав Кінка: опрацювання доповідей та підготовка дайджеста

The post Energy Security Talks: як українська енергетика пережила зиму та які перспективи на 2025 рік appeared first on The Ukrainian Review.

Станіслав Кінка: Я радий вітати вас, шановний пане заступнику голови місії, радник-посланник Юдзі Токіта. За уряду прем’єр-міністра Фуміо Кісіди Японія була однією з провідних країн, надавши понад 10 мільярдів євро з 2022 по 2024 роки допомоги Україні. Частина цих коштів була спеціально спрямована на підтримку енергетичної системи України. Чи планує новий японський уряд на чолі з прем’єр-міністром Ісіба Сіґеру продовжувати підтримувати Україну? Чи планується збільшення фінансування енергетичних програм?

Юдзі Токіта: Японія підтримує Україну. Уряд Японії, включно з нашим прем’єр-міністром, повністю відданий тому, щоб в Україні якомога швидше був встановлений тривалий мир. І в цьому контексті Японія продовжує підтримувати та надавати допомогу Україні. Це залишається незмінним. Як ви зазначили, Японія допомагала Україні. Ви згадали 10 мільярдів євро, але [загальний] еквівалент допомоги 12 мільярдів доларів — ця сума була надана після початку повномасштабного вторгнення в Україну. Що стосується енергетичної системи, то Японія надає допомогу Україні через JICA [Японське агентство міжнародного співробітництва], а також UNDP [Програма розвитку ООН] та інші міжнародні організації, які допомагають енергетичному сектору. І завдяки цьому ми, наприклад, поставили майже 1 000 генераторів, дві газові турбіни, а також теплову помпу . Загалом ми поставили 2 361 генератор, що еквівалентно 25,6 мегаватам. А також три газові турбіни, що еквівалентно 54 мегават номінальної потужності на одиницю. І деякі приводи змінної частоти, газові турбіни. Це вкрай необхідно для енергетичної та супутньої інфраструктури України.

Станіслав Кінка: Які головні проблеми в енергетиці України вбачають японські спеціалісти? 

Юдзі Токіта: Я б скоріше говорив про виклики, які стоять перед енергосистемою України. Україна стримує атаки на енергетичну інфраструктуру і, звичайно, прагне до свого роду припинення вогню в енергетичній інфраструктурі. Але поки, що на Україну продовжують робити напади. Це ускладнює роботу, особливо в зимовий опалювальний сезон. Торік Україна зіткнулася з дефіцитом електроенергії. Ми розуміємо, що Україна втратила 9 ГВт потужності енергогенерації [про це заявив прем’єр-міністр Денис Шмигаль торік – С.К.]. Тому Японія відповідає на ці виклики і продовжує подальшу співпрацю [з Україною].

Станіслав Кінка: Чи не могли б ви надати інформацію про шляхи та напрямки надання Японією допомоги енергетичній системі України? Чи плануються нові енергетичні програми в цій сфері? Наприклад, цього року?

Юдзі Токіта: Перш за все ми надали додаткові генератори. Понад 300 генераторів. Японські компанії зацікавлені у веденні бізнесу пов’язаних з енергетичними програмими. Поки що ми не маємо жодного конкретного оголошення про додаткову допомогу щодо енергосистеми, окрім цих генераторів. Відповідно до RDNA 4 [Швидка оцінка збитків і потреб України у відбудові], японський уряд, а також японський бізнес-сектор, хотіли б зробити внесок у подальше зміцнення відносин між обома країнами. У тому числі у контексті реконструкції України, яка оцінюється у 67,8 мільярда доларів. І це лише вартість реконструкції енергетики в країні. У цьому сенсі попит на реконструкцію в енергетичному секторі буде збільшено. Тому Японія хотіла б відповісти на такий попит. Тому японський уряд і японські компанії працюють над цим.

Станіслав Кінка: Допомога Україні в енергетичному секторі може бути зосереджена не лише на фінансуванні закупівлі обладнання, а й на обміні власним досвідом. Які аспекти японського досвіду можуть бути корисними для України в різних галузях енергетики, включно з відновлюваними джерелами енергії, а також експлуатацією атомних, теплових та інших електростанцій?

Юдзі Токіта: Японія зацікавлена ​​в нових відновлюваних джерелах енергії. Звичайно, українська сторона теж. А щодо екології. Я розумію, що ви чули про CDM [Механізм чистого розвитку]*. Це механізм працює у бізнес-секторі та регулює викид вуглекислого газу та направлений на зменшення викиду вуглекислого газу. У нас працює такий механізм CDM між Японією та Україною. Звичайно, деякі японські компанії можуть бути зацікавлені у розвитку відновлюваної енергетики в Україні. 

*Механізм чистого розвитку (CDM) був створений відповідно до Кіотського протоколу 1997 року, щоб дозволити розвиненим країнам купувати скорочення викидів у країн, що розвиваються, у формі кредитів, які називаються сертифікованими скороченнями викидів (CER) – С.К.

Станіслав Кінка: Під час візиту міністра закордонних справ Японії Івая Такеші до Києва 16 листопада 2024 року було оголошено про надання значного пакету допомоги для підтримки енергетичного сектору України. Йдеться про поставку 15 частотно-регульованих приводів і газової турбіни для Харкова, а також двох газопоршневих когенераційних установок для Одеси. Чи могли б ви надати більше інформації для кращого розуміння того, як це обладнання сприятиме зміцненню енергетичної системи України?

Юдзі Токіта: У листопаді минулого року міністр закордонних справ Японії відвідав Європу і мав багато зустрічей з європейськими лідерами. І тоді міністр закордонних справ був присутній на церемонії надання 15 частотно-регульованих приводів блокам ГПГ, одного агрегату 16 мегаватної газової турбіни. 50 одиниць частотно-регульованих приводів підуть водоканалу. Це комунальне підприємство в місті Харків. А на сьогодні у Харкові проживає 1,3 мільйона жителів, у тому числі 200 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Зараз електрозабезпеченість міста становить 30% від довоєнного. Причому пошкоджено 700 підстанцій і трансформаторних станцій, а це 4 000 повітряних ліній електропередач класів напруги. Підприємство водопостачання стикається зі значними проблемами у підтримці надійного водопостачання міста, і ці приводи змінної частоти є життєво важливими для водонасосних станцій, оскільки вони значно підвищують енергоефективність, регулюючи швидкість двигуна відповідно до потреб у реальному часі. Це призводить до значної економії коштів і точного контрольованого тиску потоку. Це приводи мінімізують механічні навантаження завдяки функціям плавного запуску та зупинки, зменшують витрати на технічне обслуговування та запобігають гідроударам, забезпечуючи плавні зміни швидкості потоку. Після блекауту відключення займає понад 6-8 годин, а після відключення потрібно ще більше годин, щоб повернутися до повноцінного робочого стану. Отже, щоб реагувати на ці відключення електроенергії або здатність комунальних служб, ці 15 приводів зі змінною частотою дуже корисні. А дві газові турбіни, дві газопоршневі генераторні установки підуть комерційному підприємству теплопостачання Одеси. Одеса зазнає постійних атак на інфраструктуру. Ці механізми відновлять приблизно одну чверть енергетичних потреб Одеси у водо-, опалювальних і каналізаційних послугах. І це є початковою фазою проєкту зі створення розподіленої генерації електроенергії в Одесі, яка забезпечить мешканцям доступ до тепла, електроенергії та водопостачання. В листопаді 2024 року до Одеси доставили вже дві одиниці обладнання. І останнє – це газова турбіна. І ця газова турбіна також піде до теплокомуненерго міста Харкова. Ви знаєте, що обстріли серйозно вплинули на централізоване опалення та гаряче водопостачання міста та торкнулося приблизно 506 000 абонентів, майже половини населення. Ця газова турбіна є життєво важливою складовою теплостанції, і вона збільшить її здатність генерувати енергоефективність та надійність, особливо під час відключень електроенергії та аварійних ситуацій  цієї системи. Ці приклади сприяють створенню безпечної, стабільної ситуації щодо забезпечення енергією людей, особливо тих, хто постраждав від атак на інфраструктуру.

Станіслав Кінка: Японія, як член G7, бере активну участь у розробці нових пакетів допомоги Україні. Однією з останніх форм підтримки є макроекономічна допомога коштом заморожених активів Російської Федерації. Чи є умови для того, щоб Україна ним користувалася? 

Юджі Токіта: По-перше, Японія, як ви зазначили, є членом G7 і бере активну участь у нових пакетах допомоги розвитку для України.*

*20 березня 2025 року Україна отримала ще 1 мільярд євро в рамках своєї частини позики G7, яка має бути погашена коштом надходжень від арештованих російських активів – С.К. 

У жовтні минулого року відбулася зустріч міністрів фінансів G7. І кожна з країн G7 робитиме свій внесок у фонд допомоги Україні. Сума буде бл. 50 мільярдів доларів США. І ця сума не розподіляється порівну. В цій ініціативі бере участь і Японія. Думаю, цей внесок сприятиме розвитку України. І насправді цей механізм створено для України разом зі Світовим банком та іншими пов’язаними структурами. А точніше про розподіл коштів найкраще мають пояснити у Міністерстві економіки України.

Станіслав Кінка: 19-20 лютого 2024 року в Токіо відбулася Японсько-українська конференція зі сприяння економічному зростанню та реконструкції. Під час конференції було підписано 56 документів та досягнуто більше десятка домовленостей із відомими японськими організаціями щодо підтримки зусиль у відбудові України. Не могли б ви коротко описати ключові аспекти цієї співпраці та чи враховує вона енергетичний сектор?

Юджі Токіта: Як ви зазначили, японсько-українська конференція зі сприяння економічному зростанню та реконструкції відбулася в лютому минулого року [2024]. Прем’єр-міністр Кісіда Фуміо провів цю японсько-українську конференцію зі сприяння економічному зростанню та реконструкції в Токіо та виступив із програмною промовою. Було підписано 56 документів. У тому числі із представниками бізнесу. А після цього відбулося підписання документів на конференції зі сприяння економічному зростанню та реконструкції України в Бахрейні в червні 2024 року. І ми маємо ще 20 додаткових договорів. Це свідчить про те, що концепція японсько-української конференції з реконструкції є успішним різновидом приватно-державного партнерства. Це також означає, що все більше японських компаній беруть участь у відбудові України. І після цієї конференції ми маємо щось на кшталт нової ініціативи японського уряду, спорідненої з бізнес-сектором. Конкретний крок – ми відкрили офіс JETRO [Японська організація зовнішньої торгівлі] в Києві в жовтні минулого року [2024]. Крім того, все більше японських ділових делегацій на чолі з JETRO або іншими міністерствами відвідують Київ. Тепер точками співпраці є не тільки енергетичний сектор, але й багато інших сфер. Ми сподіваємось, що багато японських компаній відвідають Україну та задумуються про співпрацю з українськими компаніями. Тож у цьому процесі я відчуваю цей імпульс щодо зацікавленості японських компаній прийти в Україну. 

Станіслав Кінка: Я розумію, що японський уряд приваблює все більше приватних компаній, щоб вони приходили в Україну та інвестували в Україну після війни. Я дуже вдячний за цю інформацію. І мене дуже вразило, що офіс Японської організації зовнішньої торгівлі відкрили в Києві. І останнє запитання: розкажіть, яким чином Японія бере участь у розмінуванні українських територій?

Юдзі Токіта: Як ви зазначили, Україна страждає від мін. Зараз в Україні дуже багато територій вкритих мінами, я думаю, їх понад 300 тисяч. Японія вважає, що розмінування є важливим фактором економічного зростання та реконструкції. Отже, одним із ключових напрямів допомоги Японії є розмінування. Японія надала обладнання для розмінування. Але, Японія надає не тільки обладнання, а й ділиться знаннями. Ми, звісно, ​​продовжуємо надавати обладнання відповідним установам, але також ми забезпечуємо розвиток людських ресурсів.

Можна з впевненістю сказати, що лідером з розмінування в Україні є саме Японія. Ми тісно співпрацюємо з ООН, а також з Міністерством економіки України. Ми приймали робочу групу з розмінування у себе, в Японії. А ще цієї восени в Японії відбудеться один дуже важливий захід, який називається Ukrainian Mine Action Conference 2025 [Конференція з питань протимінної діяльності в Україні]. А минулого року він проходив у Лозанні, Швейцарія. Ініціатива проведення цього року в Токіо Конференція з питань протимінної діяльності в Україні належить саме Японії. Таким чином, ми зосереджені на підтримці України в цій сфері.

Одним із ключових факторів є те, що Японія має досвід розмінування в Камбоджі. 30 років тому Камбоджа була країною, яка постраждала від наслідків громадянської війни і де була велика кількість мін.  Японія тривалий час допомагала Камбоджі в розмінуванні. І цього разу ми маємо співпрацю між Японією, Камбоджею та Україною. Українські експерти побували в Камбоджі та навчилися розміновувати на місці, а потім повернулися і поділилися своїм досвідом. І Японія в цілому підтримує таку систему. Ми не тільки привозимо та надаємо обладнання, але й ділимося досвідом розвитку людських ресурсів з іншими країнами. Зараз Японія збирається включаючи до цієї програми інші країни, міжнародні організації чи інші неурядові організації. Нам подобається мати своєрідне коло зацікавлених сторін і таким чином розв’язати питання розмінування в Україні. І Японія, таким чином, повною мірою бере участь у розмінуванні в Україні.

Інтерв’ю провів Станіслав Кінка

The post Японія підтримує Україну в енергетиці та розмінуванні: конкретні приклади та цифри appeared first on The Ukrainian Review.

У цьому інтерв’ю ми зосереджуємось на питаннях, пов’язаних із так званою «угодою про рідкоземельні метали», а також ми дізнаємося його думку з інших питань, зокрема пов’язаних із можливим використанням «заморожених» російських активів.

Станіслав Кінка: Підписання «угоди про рідкоземельні метали» було і залишається однією з головних тем у двосторонніх українсько-американських відносинах. Чи можна вже говорити про конкретні пункти угоди і якими можуть бути «червоні лінії» для України?

Довідас Віткаускас: Я не вірю, що будь-яка зі сторін сприймає угоду про рідкісноземельні елементи як серйозну практичну спробу. Це питання політичного піару. Ризики, пов’язані з обсягом додаткових інвестицій, необхідних для видобутку, значно перевищують будь-яку передбачувану фінансову вигоду для обох сторін (ми торкалися цієї теми в попередньому інтерв’ю: «США хочуть українські рідкоземельні елементи. Але кому вигідна така угода»: https://tur.timepro.com.ua/us-wants-ukraines-rare-earths-but-who-would-benefit-from-such-a-deal ). Але запропонована угода – якою б нереальною вона була на практиці – призведе до того, що підписи будуть поставлені на папері. А це означає дуже реальний ризик переслідування – після можливих політичних змін після майбутніх виборів – для членів українського уряду, які підписали відмову від національних ресурсів іноземцям. Лише десять років тому колишній прем’єр-міністр Юлія Тимошенко була ув’язнена за значно легшими звинуваченнями. Ось чому можна підозрювати, що український уряд буде зволікати із запропонованою угодою. Навіть якщо уряд України врешті-решт піддасться американському тиску, підпис поставить більш другорядний член українського уряду… Єдиний гравець, який має стратегічне бажання, терпіння та логіку робити подібні довгострокові проекти в Україні – це Китай. Просто подивіться, що китайські інвестори зараз роблять в Афганістані, де президент Трамп підписав дуже схожу угоду щодо рідкоземельних металів під час свого першого президентства у 2017 році.

С.К. Чи можна цю угоду в будь-якому варіанті вважати умовою подальшої співпраці між Україною та США, в тому числі в сенсі отримання фінансової допомоги, нелетальної та летальної зброї?

Д.В.: Новий уряд США дуже чітко вказав свій стратегічний поворот до Азії та поступовий відхід від Європи. Це, разом з оголошеними торгівельними митами, спричинить різноманітні проблеми у військовому та економічному співробітництві між США та Європою в цілому. [Але] Україна не буде єдиною стороною, яка програє від такої політики, якщо вона втілиться в життя.

С.К. Яка позиція України щодо включення до тексту угоди не лише питання корисних копалин, а й переліку об’єктів інфраструктури? Ще до початку повномасштабного вторгнення в Україні йшла підготовка до приватизації портів. Чи можна розширити цю практику і чи не завадить цьому майбутня «Угода», яка буде зачіпати вже не тільки рідкоземельні метали?

Д.В.: На жаль, Україна має дуже обмежені регуляторні та адміністративні можливості для належної приватизації незначного порту вартістю 5 мільйонів доларів США. Історія незалежної України за останні 34 роки загалом була історією знеохочення іноземних інвестицій на користь місцевих фінансових і політичних груп. Чи можна реалістично очікувати, що країна керуватиме значно більшими та складнішими проектами приватизації інфраструктури? По-друге, зараз в Україні 13 морських портів. Це надмірна цифра для економіки, яка має лише 160 мільярдів доларів ВВП на рік. Який обсяг і тип вантажів буде перевозити кожен із цих портів протягом 10 років? Чи буде Україна тоді потужною виробничою потужністю чи залишиться переважно виробником сировини – як наслідок, чи знадобляться більше інвестиції в інфраструктуру для контейнерних, масових та інших перевезень? Ці стратегічні питання будь-якого потенційного інвестора досі залишаються без відповіді, деякі через об’єктивні причини війни. Сусідня Румунія має вдвічі більший ВВП, ніж Україна, але має лише вісім портів, у тому числі в дельті Дунаю. Україні потрібно консолідувати свою логістичну інфраструктуру, а не фрагментувати її шляхом індивідуальної приватизації. Це означає виведення з експлуатації деяких історичних портів з інфраструктурою радянських часів. Це буде непросте завдання ані політично, ані економічно.

С.К. Заморожені російські активи: на яких умовах вони можуть бути передані Україні та яка позиція української сторони щодо їх можливого використання для «відбудови» окупованих Росією територій України?

Д.В.: У питанні «заморожених російських активів» було багато плутанини, де ілюзії та політичне маневрування, особливо з боку брюссельських бюрократів, часто випереджали реальність. По-перше, Україна не отримає жодної вигоди від мільярдів доларів підсанкційних приватних російських активів, окрім «дрібниць» у справах про кримінальні злочини, вчинені на Заході підсанкційними олігархами (див., наприклад, «справу Костянтина Малофєєва», російського олігарха, медіамагната, засновника православного телеканалу «Царьград ТВ» — С.К.). По-друге, всупереч враженню, створеному деякими офіційними особами ЄС, Україна не отримує частину суверенних російських активів, які перебувають під санкціями, наприклад авуарів (авуар — це кошти банку, які знаходяться на його рахунках в іноземній валюті у закордонних банках – С.К.) російського центрального банку в Бельгії. Україна отримає лише частину доходу, отриманого від цих російських інвестицій. У кращому випадку це означає пару мільярдів доларів США на рік. Український уряд, можливо, також може отримати більше гарантованих позик під заставу, пов’язану з російськими суверенними холдингами. Але це будуть не подарунки, а фінансові зобов’язання українського платника податків.

С.К. Протягом 2024 року загальний державний борг України зріс на $20,7 млрд. Але разом з тим у 2024 році відбулася певна реструктуризація державного боргу. Чи можна передбачити динаміку зміни державного боргу і як вона залежить від політики США? Які умови погашення кредитів, які Україна взяла під час війни, і чи можливо їх реструктуризувати та/або погасити за допомогою заморожених російських активів?

Д.В.: Україна вже винна іноземним інвесторам більше, ніж її річний ВВП, або 160 мільярдів доларів [за даними Міністерства фінансів України – 169,09 млрд. дол. США станом на 28 лютого 2025 р. — С.К.]. Ймовірно, до кінця цього року державний борг становитиме 125% ВВП. Україна також перебуває у вибірковому дефолті перед своїми кредиторами з 2022 року. На жаль, поведінка ЄС та інших донорів лише погіршує становище. Різні типи українського державного боргу зараз продаються від 50 до 70 центів за долар і можуть навіть знизитися, якщо перші надії ринку на припинення вогню згаснуть. Зважаючи на це, політика США щодо російсько-українського конфлікту може дати значний поштовх ринку, а отже, стійкості українських державних фінансів. Але наскільки ця політика США є реалістичною та продуктивною – відповісти набагато складніше.

С.К. Які можливі шляхи отримання коштів для України: це подальші кредити, угоди з передачею частини прибутку від експлуатації природних ресурсів, об’єктів інфраструктури, концесії чи велика приватизація?

Д.В.: Належна приватизація всіх видів землі, включно з дозволом її іноземної власності. Земля – єдиний вагомий ресурс України, який має безперечну цінність. Більшість інших активів, які обговорюються українським урядом та його західними партнерами як інструменти перезавантаження економіки, включно з державними компаніями чи корисними копалинами, по суті, нічого не варті або недоступні без мільярдів доларів додаткових інвестицій. Дозвіл повної приватної власності на землю також є ключовим психологічним і суспільство-будівним фактором, якщо Україна справді хоче бути частиною західного суспільства, заснованого на правилах. Нинішній державний контроль над землею є віхою радянського минулого в українській політичній і правовій системах і бізнес-культурі, які десятиліттями тягнули Україну вниз.

Розмовляв Станіслав Кінка

The post У пошуках срібної кулі для перезавантаження української економіки appeared first on The Ukrainian Review.

Позиція США після виборів нового президента стала для України досить складною. Але країни ЄС, які заявили про безумовну підтримку України, у 2024 році витратили на закупівлю російської нафти і газу 21,9 млрд євро. За даними газети The Guardian, допомога Україні склала 18,7 млрд євро. Загалом у 2024 році Росія заробила 242 мільярди євро на експорті викопного палива, причому до половини податкових надходжень було отримано від нафтогазового сектору.

Посилення санкцій: хто, коли і які санкції було введено щодо Росії

Перший пакет санкцій Європейського Союзу був оприлюднений 21 лютого 2022 року після визнання Держдумою Росії “незалежності” Донецької та Луганської областей України. На сьогодні ЄС запровадив 16 пакетів санкцій. Отже, Росія виявилася найбільш підсанкційною країною.

Я був здивований, як швидко Сполучені Штати та їхні європейські союзники змогли запровадити низку дійсно суворих санкцій проти Росії відразу в лютому 2022 року та через кілька тижнів після повномасштабного вторгнення Росії. Я думаю, що одна з проблем полягає в тому, що це не залишило багато можливостей для підсилення санкцій, враховуючи, наскільки швидкими та всеосяжними були деякі з них. І я вважаю, що настільки ж вражаючим було те, як Росія явно підготувалася до цього, – Метью Дусс, виконавчий віце-президент Центру міжнародної політики, експерт із зовнішньої політики США.

Санкції, введені проти Росії, можна розділити на такі сектори:

Сфера фінансів і послуг: для десяти російських банків, включаючи Сбербанк, введена заборона на SWIFT-операції. Активи Центробанку заморожені. Європейський Союз заборонив надавати Росії різноманітні послуги, які охоплюють крипторахунки, ІТ-консультації та послуги кредитного рейтингу. І ЄС, і Сполучені Штати ввели обмеження на інвестиції в енергетичний сектор Росії, причому ЄС додатково заборонив інвестиції в гірничодобувну діяльність. Приблизно 9 000 осіб і 1 800 компаній підпадають під заморожування активів і обмеження на пересування.

Торговельні обмеження: G7 встановила обмеження цін на російську сиру нафту та нафтопродукти. ЄС заборонив імпорт більшості продуктів нафтопереробки, морської сирої нафти та вугілля, тоді як США запровадили повну заборону на російське викопне паливо. Німеччина призупинила процес сертифікації “Північного потоку-2”. G7, США та ЄС також заборонили імпорт російського золота, і хоча США заборонили російські алмази, ЄС продовжує імпортувати значну кількість, зокрема через Бельгію. Крім того, існує заборона на експорт високотехнологічних товарів, включаючи предмети, які можуть бути використані у військових цілях, а також мікросхеми та компоненти для літаків. Предмети розкоші, такі як одяг, автомобілі та твори мистецтва, також підпадають під обмеження на експорт.

Транспорт: повітряний простір закрито для російських літаків, а судна під російським прапором не мають доступу до портів ЄС. Додаткові заходи Світова організація торгівлі (СОТ) скасувала статус країни найбільшого сприяння.

Обмеження на в’їзд для росіян запровадили країни Балтії, Польща та Фінляндія, причому в останній спостерігається помітне збільшення кількості перетинів кордону після оголошення мобілізації в Росії. ЄС заборонив державні ЗМІ RT і Sputnik. Крім того, Росія була відсторонена від участі в різних культурних і спортивних заходах, включаючи змагання УЄФА і ФІФА, а також Євробачення.

Чому російська економіка змогла витримати санкції? За словами Метью Дусса, Росія цілком могла підготуватися за прикладом Ірану, який перебуває під санкціями багато десятиліть.

Я думаю, як людина, яка зосереджена також на Близькому Сході та спостерігала за тим, як Іран створив те, що вони називають “економікою опору”, яка вже десятиліттями перебуває під жорсткими санкціями. І вони створили цілий набір обхідних шляхів для цього. Я маю на увазі, що Росія, на мій погляд, спостерігала за тим, як Іран це робив, і навчалися в нього. І, звісно, ​​Росія має набагато більше ресурсів: природних та енергетичних ресурсів, на яких можна побудувати власну стійку економіку. А також той факт, що Росія продовжує торгувати з такими країнами, як Індія та іншими, які не приєдналися до міжнародного санкційного тиску. Я думаю, що навіть попри те, що ці витрати були серйозними, логіка таких санкцій подвійна. По-перше, ми хочемо перешкодити цільовій країні отримати певні інструменти, інструменти, зброю та компоненти. Але по-друге, ми намагаємося чинити тиск на населення, яке, у свою чергу, тисне на свій уряд, щоб той змінив політику. І коли у вас є уряд, якому все так байдуже, або він настільки ж ізольований від будь-якого суспільного тиску, як російський уряд або більшість авторитарних урядів. Це не означає, що вони не звертають уваги на громадську думку. Вони зважають на неї. Але інструменти для громадськості, щоб висловити це невдоволення, дуже і дуже обмежені. Ці уряди можуть продовжувати роботи, як хочуть. Це ми і з’ясували у результаті, – Метью Дусс, виконавчий віце-президент Центру міжнародної політики, експерт із зовнішньої політики США, експерт із зовнішньої політики США.

Санкції, які не діють: або що робити з “тіньовим флотом” Росії?

G7, ЄС і союзники встановили максимальну ціну на російську сиру нафту в 60 доларів за барель, щоб обмежити доходи Москви, зберігаючи стабільність глобальних поставок. Однак Росія знайшла способи уникнути цього обмеження, особливо через сторонні країни, тіньові флоти та альтернативні механізми оплати.

Важливу роль в уникненні санкцій відіграє так званий “тіньовий флот”, який постачає нафту та газ замовнику. Без цього флоту танкерів і газовозів Росії довелося б послуговуватися трубопроводами. Однак ще у 2021 році Росія постачала газ до Китаю по трубопроводу “Сила Сибіру” за ціною 196 доларів за тисячу кубометрів при середньосвітовій ціні близько 1 000 доларів за тисячу кубометрів, а точку беззбитковості самого газопроводу експерти визначили на рівні 350 доларів за тисячу кубометрів. Отже, принаймні в цьому випадку Росія пішла в мінус, намагаючись завоювати прихильність Китаю. Однак флот, який займається транспортуванням російських енергоносіїв, є великою проблемою.

Наш великий досвід моніторингу руху суден дозволяє стверджувати, що реальна кількість танкерів із російською нафтою щонайменше на 20% перевищує дані іноземних колег. Наприклад, у січні 2025 року їх було не 402, а 500. Це пов’язано з тим, що Росія спотворює частину інформації, — Андрій Клименко, Інститут Чорноморських стратегічних досліджень, Група моніторингу санкцій і свободи судноплавства.

Для боротьби з порушеннями санкцій доцільно застосовувати такі комплекси заходів:

Відстежувати та накладати санкції на порушників. Розширити використання супутникового відстеження, суднових журналів і митних даних для ідентифікації танкерів, які перевозять російську нафту вище встановленої ціни. Застосовувати додаткові санкції до компаній, які порушують обмеження цін, включаючи посередників у Китаї, Індії, Туреччині та ОАЕ. А також використовувати big data для моніторингу підозрілих торгівельних моделей.

Зробити “чорний список” танкерів “Тіньового флоту”. Росія використовує флот старих незареєстрованих танкерів для таємного транспортування нафти. Треба за можливості заборонити цим суднам причалювати до портів країн G7 та ЄС. Співпрацювати з великими портами, щоб відмовити в обслуговуванні (наприклад, не проводити ремонті роботи або відмовляти у дозаправці) суднам, які порушують санкції.

Посилити тиск на країни, під прапорами яких курсують російські судна. Багато російських нафтових танкерів змінюють прапор на прапор Ліберії, Панами або Маршаллових островів. Треба працювати з цими країнами, щоб скасувати реєстрацію суден, які порушують обмеження ціни на нафту.

Заборонити перевантаження з корабля на корабель у ключових регіонах. Багато операцій тіньового флоту передбачають передача вантажу з судна на судно (STS) для змішування російської нафти з іншою сирою нафтою. Посилити спостереження у відомих “гарячих точках”, зокрема:

• Лаконська затока, Греція
• Південно-Китайське море (Малайзія, Індонезія)
• води Оману та ОАЕ

Потрібно співпрацювати з прибережними країнами, щоб забезпечити дотримання суворих правил звітності про перевезення нафти.

Щоб протидіяти цьому, посли ЄС домовилися про нові санкції проти російського “тіньового флоту”, який використовується для транспортування цього палива. Дослідники припускають, що посилення санкцій може знизити доходи Росії від палива на 20%.

СПГ-термінали в Європі: ще немає рішення

Низка експертів бачила вихід із ситуації залежності Європи від російських енергоносіїв у будівництві та використанні терміналів зрідженого газу. Однак ухвалені ЄС пакети санкцій поки не дають чіткої ясності щодо повної заборони закупівлі/першої перевалки російського газу.

Загалом це питання досить гостро обговорювалося на різних політичних рівнях. Я думаю, що зараз Євросоюз близький до консенсусу щодо повної відмови. Або це буде зроблено через санкційну заборону, або окремим рішенням щодо енергетичної безпеки, але я думаю, що врешті-решт Євросоюз зможе вирішити це питання, – заявив уповноважений президента України з питань санкційної політики Владислав Власюк у середині лютого 2025 року.

Наскільки це важливо, свідчать цифри збільшення поставок російського газу.

Ян-Ерік Фенріх, газовий аналітик компанії Rystad Energy, сказав, що роль СПГ в ЄС і Великобританії різко зросла з початку війни, підскочивши з довоєнного максимуму в 81,3 млн. тонн у 2019 році до 119 млн. тонн у 2022 році. Він відмітив: “Минулого року Росія зайняла місце як другий експортер ЗПГ до Європи”.

Минулого року країни ЄС імпортували рекордну кількість зрідженого газу, заплативши за це Росії понад 7 мільярдів доларів. Збільшувати закупівлю СПГ на тлі цієї ситуації немає сенсу, враховуючи ембарго на нафту морем, добровільні відмови чи заборону на імпорт газу по трубопроводах, — зазначив Власюк.

Чи можна використовувати заморожені російські активи?

Станом на 2024 рік після повномасштабного вторгнення країни G7 заморозили понад 300 мільярдів доларів резервів російського Центрального банку. Європейський Союз і деякі з його держав-членів, зокрема Німеччина, Франція та Італія, висловили занепокоєння з приводу плану через складність узгодження конфіскації з встановленими принципами міжнародного права, зокрема суверенним імунітетом іноземних держав, та її потенційним впливом на фінансові ринки.

Ми запитали Довідаса Віткаускаса: Чи можуть підсанкційні російські гроші також допомогти Україні?

Ні. Більше року тому я зробив прогноз, що Захід не буде конфіскувати підсанкційні російські суверенні активи на користь України. Цей прогноз досі справедливий. Приблизно мільярд доларів, які щорічно передаються Україні з прибутків російського Центробанку за кордоном — це сльоза в океані фінансових потреб України.

Наскільки великі заморожені активи Росії порівняно з міжнародними притоками в українську економіку?

Українська економіка все ще падає на 25% порівняно з рівнем до 2022 року, тому можна і потрібно очікувати деякого зростання від нещодавнього дна. Але майже все економічне зростання нині відбувається виключно завдяки позикам і грантам від Європейської комісії та Світового банку разом із двосторонніми фінансовими гарантіями США, Великобританії, Канади, Японії та інших західних урядів. Близько 120 мільярдів доларів США було сплачено безпосередньо в українську скарбницю шляхом прямої бюджетної підтримки від цих донорів з 2022 року. Це дуже значна сума, оскільки річний ВВП України становить лише близько 160 мільярдів доларів США. Іноземні фінансові вливання зараз складають близько 25% економіки, або 50% державного бюджету, щороку. У результаті державний борг України вже зріс до 100% ВВП. Обслуговувати борг буде важко в економіці з високими процентними ставками, яка не в змозі друкувати власні гроші, як їй заманеться. Дефіцит бюджету протягом останніх 3 років майже не змінювався і залишиться таким у 2025 році. Реально очікувати, що державний борг до ВВП до кінця цього року становитиме 125% ВВП. Іншими словами, українська економіка і бюджет живуть на іноземних донорських стероїдах, передбачених урядом.

Але підтримка Заходу добре вплинула на українські зарплати, які у 2024 році зросли більш ніж на 20%:

Ймовірно, ви маєте на увазі середню зарплату в державному секторі центрального уряду, яка на початку 2025 року зросла до понад 1 900 доларів США на місяць (без урахування податків). Однак середня зарплата в країні все ще залишається нижче 470 доларів США на місяць. Це означає, що київські бюрократи отримують зарплату в 4 рази більше, ніж інші працівники країни. А тим, хто працює в державному секторі, тепер платять краще, ніж у приватному. Тут важко побачити якусь економічну логіку – можливо, певну політичну логіку. З 2022 року завдяки донорським вливанням роль державних витрат в Україні зросла майже вдвічі – до понад 50% річного ВВП країни! Але Україна — не скандинавська країна — у неї немає історії чи культури, щоб прийняти таку економічну роль, якою займає уряд. Знову й знову продовжують з’являтися новини про неналежні державні закупівлі за завищеними цінами «дружнім» субпідрядникам в українській оборонній, енергетичній та інших галузях. Рівень відкатів і хабарів державним чиновникам, схоже, не зменшується, незважаючи на велику кількість кримінальних розслідувань. 42 члени парламенту (з нинішнього етапу виборів, у тому числі від власної партії президента) зараз перебувають під кримінальним розслідуванням, а також тисячі інших державних службовців! Надто легко вказати пальцем на корупцію у вищих чи нижчих ешелонах влади в Україні, особливо в часи хаосу, спричиненого війною. Але, можливо, настав час підвищити обізнаність про те, що іноземні донори є прямими співучасниками цієї триваючої корупції та розкрадання в Україні – просто продовжуючи годувати звіра державного сектора в таких обсягах.

***

Таким чином, ми можемо зробити висновки, що санкції негативно вплинули на російську економіку та обмежили її доступ до західних технологій; однак вони не підірвали суттєво її спроможність вести військові дії та не сприяли політичним перетворенням.

Санкції, якщо вони впроваджуються ізольовано і без супроводжуючих військових і дипломатичних заходів, мають обмежену ефективність у досягненні дотримання, особливо проти багатої на ресурси країни, готової протистояти економічним труднощам.

Більш ефективна стратегія може включати посилення заходів примусу (наприклад, запобігання ухилення від санкцій через країни-посередники) та об’єднання економічного тиску з посиленням військової підтримки України.

Україна продовжує сподіватися на використання заморожених російських активів, але це дискусійне питання, яке поки що не знайшло одностайної підтримки серед політиків ЄС. Пряма економічна допомога з боку ЄС не корелює з передачею заморожених активів Росії і складається з трансфертів і позик. Зовнішньополітична ситуація у відносинах між Україною та США ставить підтримку США під сумнів або залежить від безпосередніх інтересів адміністрації Дональда Трампа. Також фактором тиску на Україну можна вважати санкційну політику США щодо Росії: пом’якшення санкцій може стати вкрай неприємним сигналом для інших країн, окрім ЄС, які послідовно виступають за санкційний тиск проти РФ (за винятком Угорщини та Словаччини).

Станіслав Кінка

The post Санкції проти Росії: три роки великої війни appeared first on The Ukrainian Review.

Станіслав Кінка, The Ukrainian Review: Сьогодні ми хотіли б поговорити про російську війну проти України у контексті результатів виборів президента Сполучених Штатів Америки. І дозвольте мені почати із запитання: чи наблизилися ми до припинення російської війни проти України після обрання Дональда Трампа президентом Сполучених Штатів? Ми всі знаємо про його заяву, що він може закінчити війну за 24 години, але війна ще не закінчилася.

Джон Болтон: Я не думаю, що сьогодні [інтерв’ю записано 31 січня 2025 року — ред.] ми більше знаємо про те, що Трамп має на увазі в якості можливого врегулювання. Як ви зазначаєте, йому не вдалося вирішити це за перші 24 години. Зараз він каже: від трьох до шести місяців, але це лише припущення [таку думку висловив Президент Фінляндії Александер Стубб виступаючи 22 січня 2025 р. у Давосі – С.К.]. Я думаю, що для України є вагома причина для занепокоєння щодо того, в якому напрямку можуть розгорнутися ці переговори. І частково, якщо ви подивитеся на те, що казав Трамп, не лише під час кампанії, але й під час перехідного періоду та в перші 10 днів перебування на посаді, є дуже сильне відчуття, що він хоче, щоб війна в Україні “залишилася позаду” [тобто закінчилась – С.К.]. Я б те саме сказав про війну на Близькому Сході. Він не хоче про них турбуватися. Під час президентської кампанії він казав, що це були війни [Джозефа] Байдена.

За його словами, якби він був президентом, не було б ані війни в Україні, ані війни на Близькому Сході. І все це означає, що Трамп хоче просто закінчити ці війни, що означає, що його не хвилюють умови, на яких ці конфлікти розв’язуватимуться. І тому я стурбований, враховуючи здатність Путіна грати з Трампом у його перший термін на посаді Президента. З часів служби в КДБ він знає, як оцінювати людей і як ними маніпулювати. І я боюся, що як тільки переговори почнуться, Путін стане більш успішним, аніж президент Зеленський, який багато зробив за останні кілька місяців, щоб спробувати налагодити відносини з Трампом, але я не думаю, що йому це вдалося. Лише один маленький доказ: за останні кілька днів Путін публічно заявив, що Трамп мав рацію, що якби він був президентом, війни між Росією та Україною не було б. Так він починає лестити Трампу. Так він починає з ним працювати [щоб досягти своєї мети].

С.К.: Ви вірите, що Дональд Трамп і його адміністрація мають план зупинити війну, чи вони просто грають у цю гру, щоб укласти угоду? Він багато разів говорив, що хоче укласти угоду, але ж це не справжні переговори. Чи вважаєте ви, що американська сторона має реальний план продовжувати підтримувати Україну і завершити цю війну позитивним чином щодо України?

Д. Б.: Я боюся, що Трамп не має жодного стратегічного уявлення про те, як він хоче, щоб війна закінчилася. Для нього угода є угода. Це не частина політики чи великої стратегії. Це лише ще одна транзакція. Це все одно, що купити ділянку нерухомості на Мангеттені та побудувати на ній будинок. Ви будуєте  один, а потім переходите до наступного [1971 р. Дональд Трамп оселився на Мангеттені та займався бізнесом у сфері нерухомості – С.К.]. І у випадку України президент Володимир Зеленський має дуже чітке уявлення щодо того, яким, на його думку, має бути результат для України. Путін має дуже чітке уявлення про те, який він хоче отримати результат для Росії. Трамп не має такої впевненості, крім того, що він хоче, щоб війна закінчилася. Один із його радників, який зараз є посланцем із вирішення війни, Кіт Келлог, та інші, зокрема написали, що стратегія, яку вони використовують, полягає у тому, щоб погрожувати Росії новими санкціями, якщо вона не погодиться на угоду, і погрожувати Україні припиненням допомоги, якщо вони не домовляться про угоду. І я хвилююся, що з таким підходом Україні може стати дуже важко досить швидко. Пам’ятайте також, що під час кампанії нинішній віцепрезидент США Джей Ді Венс наголосив, що може уявити собі врегулювання конфлікту у спосіб заморозки по нинішній лінії фронту. І ця лінія фронту стає новим фактичним кордоном між Росією та Україною. Створюється певна буферна зона і Україна не вступає в НАТО. І Джей Ді Венс сказав, що це буде мирна угода, яку він може прийняти. Дуже важко повірити, що він сказав це під час кампанії, не поговоривши про це [попередньо] з Трампом. Це доказ того, чому я вважаю, що в Україні є вагомі причини хвилюватися.

С.К.: Дуже важко повірити, що Україна зголоситься на такий сценарій, запропонований Джей Ді Венсом. Тим не менш, майбутнє світу в контексті заяв Трампа і його перших дій при владі непередбачуване. У цьому випадку можна згадати його слова щодо Гренландії. Чи можете ви припустити, що Україна знову стане ядерною державою, якщо США скоротять або взагалі припинять допомогу? 

Д. Б.: Дуже важко робити висновки з того чи іншого, але я вважаю, що заяви Трампа щодо Гренландії і Панами, які не виключають застосування сили, дуже шкідливі для України. Вони також дуже шкідливі для Тайваню, тому що ми неодноразово говорили, що в Європі застосування сили було неприйнятним після Другої світової війни. І ми сказали китайцям, що застосування сили проти Тайваню є неприйнятним. Зараз Путін уже двічі застосовував силу проти України, і Тайвань залишається вразливим. Такі заяви, які зробив Трамп, можна уявити від Сі Цзіньпіна чи Володимира Путіна. Ось чому я кажу, що незважаючи на всі зусилля президента Зеленського, який доклав багато зусиль, щоб зустрітися з Трампом стикаються з бажанням Трампа знову побачити свого “старого друга Володимира Путіна”. Його бажання просто не мати справу з проблемами, які, на його думку, створив і залишив для нього Байден, ймовірно, вказує на те, що Україні буде дуже важко зберегти свою позицію на переговорах. Звичайно, багато залежить від європейців, і ми не знаємо, як вони поводитимуться.

С.К.: Без Сполучених Штатів Америки НАТО не здається достатньо сильним альянсом. Розглянемо можливу конфігурацію міжнародних відносин на основі нового бачення міжнародної політики адміністрацією Трампа. До чого це може призвести? До зміцнення НАТО як військово-політичного блоку, якщо європейські країни витрачатимуть більше на оборону, чи до розмивання цієї організації і, наприклад, створення нового блоку з деяких європейських країн? Що ви думаєте про майбутнє НАТО в цьому контексті?

Д.Б.: Я теж дуже хвилююся з цього приводу. Я вже казав і досі вірю, що врешті-решт Трамп хотів би вивести Сполучені Штати з НАТО. Він не розуміє, що таке Альянс колективної оборони. Простіше кажучи, він вважає, що Сполучені Штати захищають країни НАТО. Ми в Америці з цього нічого не отримуємо, а європейці за це не платять. Тож яка нам користь від союзу? Він просто не розуміє, що США в більшій безпеці, якщо їхні союзники в Європі в безпеці, а на континенті є мир і стабільність, які порушуються, коли Росія вторгається в таку країну, як Україна. Тепер є підстава вважати, що це просто позиція для переговорів. Він хоче, щоб європейці, які є членами НАТО, дотримувалися зобов’язань, які вони взяли у 2014 році, а саме збільшили свої витрати на оборону до 2% ВВП [зобов’язання з оборонних інвестицій, схвалене у 2014 році, мало заклик до країн-членів НАТО виконати до 2024 року керівну вказівку щодо виділення 2% валового внутрішнього продукту на оборонні витрати та 20% щорічних оборонних витрат на нову основну техніку — С.К.]. І деякі з них збільшили свої витрати, частково через Трампа, частково через те, що Росія зробила в Україні. Саме це спричинило взяття двох відсоткового зобов’язання у першу чергу. Але тепер Трамп каже: “Я думаю, що члени НАТО повинні витрачати 5% валового внутрішнього продукту на військові потреби”.

Зі свого боку, я вважаю, що це сума, яку Сполучені Штати повинні витрачати. Зараз ми витрачаємо на безпеку близько 3% [у 2024 р. Видатки США на оборону склали 3,38% ВВП – С.К.]. Але я думаю, що у світі викликів, з якими ми стикаємося, нам потрібно збільшити витрати на оборону, як за часів Рональда Рейгана. Отже, якби США гіпотетично досягли 5%, мене б зовсім не здивувало, якби Трамп вважав, що 5% на військові витрати стосуються і європейців. Після цього багато з європейських союзників США, таких, як Німеччина дуже напружились, щоб досягти 2% військових витрат. І тепер вам кажуть, що ви повинні зробити навіть більше. Це свідчить про те, що Трамп не серйозно ставиться до НАТО. Він знає, що цим країнам, важко більш ніж подвоїти свої витрати на оборону за короткий час. Відверто кажучи, багато європейських країн повинні витрачати більше на військову сферу, так само як і США повинні витрачати більше. [Але цим закидом] Трамп створив ще один привід для виходу Америки з НАТО, і якщо в якийсь момент він вирішить піти вперед і вийти, він просто скористається цим закидом в якості ще однієї причини невдачі НАТО. 

С.К.: Чи не вважаєте ви, що країни Євросоюзу не хочуть витрачати навіть 2% ВВП з іншої причини? Можливо, для них співпраця зі Сполученими Штатами Америки є найбільш реалістичним способом забезпечення більшої безпеки, оскільки без США навіть 5% ВВП малих держав, таких як країни Балтії, не зрівняються з військовими витратами Росії. Це багато мільярдів доларів, які Росія отримує, в тому числі від європейських країн через те, що санкції не працюють на 100%.

Д.Б.: Я думаю, що коли Трамп говорить про витрати членів НАТО на рівні 5%, це може бути лише приводом. Це ще один привід, який він тепер може використати, щоб сказати, що США витрачають усі ці гроші на захист цих людей, а вони не витрачають достатньо. І якщо США вийдуть із НАТО, це буде кінець альянсу з функціональної точки зору. І росіяни це знають. Я думаю, що Путін зробить усе можливе, щоб не вступити у конфлікт із Трампом щодо переговорів щодо України. І я думаю, що він знайде інші способи, щоб спробувати зробити Трампа особисто щасливим, коли вони зустрінуться на розмову знову. Він буде заохочувати Трампа і таким чином, може завдати шкоди і НАТО, і Україні.

С.К.: Чи можете ви уявити якийсь сценарій завершення цієї війни, який би залучив війська НАТО на українську землю?

Д.Б.: Поки Трамп є президентом США, я дуже скептично ставлюся до того, що він погодиться на гарантії безпеки з боку НАТО. Він не погодився б розмістити американські війська на лінії припинення вогню. Я думаю, що він буде проти того, щоб це робило і НАТО. Це було б несумісне з тим, що він сказав щодо багатьох інших речей. Тому критичне питання буде наступним: які гарантії безпеки будуть для України, якщо все ж таки з Росією буде домовлено про припинення вогню. Тому що без залучення США Україна залишається дуже незахищеною.

С.К.: Президент України Володимир Зеленський зазначив, що Україні знадобиться принаймні 200 тисяч військових, якщо українська армія буде скорочена після війни. Що ви думаєте про міжнародних миротворців на території України? Це можуть бути військові з країн-членів НАТО чи це має бути міжнародна місія під егідою ООН?

Д.Б.: Я вважаю, що Україна має бути дуже обережною щодо будь-чого подібного під час переговорів. Ідея, що миротворці будуть лише з українського боку лінії розмежування, була б великою помилкою. Вони повинні мати доступ до всієї території, яка є частиною суверенної держави Україна, як це було погоджено у тексті Біловезької угоди, коли Радянський Союз розпався. Тому що миротворці можуть стати частиною проблеми в контексті того, що тимчасовий поділ країни може стати постійним. Я вважаю, що погодитися на це було б дуже нерозумно з боку України. Але також важливо, щоб люди розуміли, що вони мають на увазі, коли говорять про миротворців. У більшості миротворчих місій сил ООН правила ведення бойових дій для миротворців полягають у тому, що їм дозволяється застосовувати силу лише для власної самооборони. Іншими словами, вони там не для того, щоб забезпечити припинення вогню. Вони там насамперед для того, щоб наглядати за сторонами, які вже дотримуються режиму припинення вогню. У цьому сенсі не буде б різниці, чи це війська НАТО, чи миротворці ООН. Вони будуть неспроможні нічого зробити, щоб запобігти подальшій агресії Росії. Якщо в якийсь момент Путін відновить російську армію та буде готовий почати вторгнення втретє, то миротворці ООН не зупинять його. І питання для миротворців НАТО полягає в тому, чи захочуть країни-контрибутори НАТО мати директиви, які окреслюють обставини та обмеження, за яких їхні сили починатимуть та/або продовжуватимуть бойові дії, щоб вони протистояли військовою силою будь-якому порушенню режиму припинення вогню. Це був би радикальний крок у миротворчих операціях ООН. Наскільки мені відомо, це не те, що НАТО коли-небудь робило. Коли люди говорять про миротворців НАТО, дуже важливо запитати, які в них правила ведення бойових дій? Коли вони мають право застосовувати силу? Тому що, якщо вони будуть такими ж слабкими, як миротворці ООН, то я не впевнений, що Україні буде краще з силами НАТО, аніж з силами ООН. І якщо правила ведення бойових дій свідчать про те, що миротворці НАТО можуть битися з росіянами, якщо вони порушать перемир’я, то ви повинні запитати, скільки країн НАТО нададуть свої війська за таких обставин.

С.К.: Перейдімо до теми санкцій. У 2022 році було багато голосів про те, що санкції знищать російську економіку за рік, за два роки чи навіть за кілька місяців. Але що ви думаєте з точки зору 2025 року? Чи можуть європейські та американські політики покращити нові санкції, щоб Росія постраждала більше? Або ви вважаєте, що санкції взагалі не діють? Тому що ми бачимо, що Росія використовує багато зброї, виготовленої в тому числі із західних частин і за західними технологіями. І ці поставки із західних країн, на жаль, не зменшуються.

Д.Б.: Так, санкції не діють у повному обсязі. Це загальна проблема багатьох економічних санкцій. Навіть Сполучені Штати не застосовують санкції, які ми запроваджуємо, настільки ефективно, як ми повинні. А Євросоюз взагалі майже не застосовує санкцій. Найбільшою помилкою були санкції, накладені на продажі російської нафти, тому що адміністрація Байдена і я думаю, що багато європейських країн, були стурбовані тим, що якщо вони введуть суворе припинення будь-яких продажів російської нафти чи газу, це призведе до глобального зростання ціни. У випадку Сполучених Штатів це підвищило б ціну на бензин на заправках, чого Байден не хотів у важкий рік виборів. Що ж, якщо ви хочете санкцій, ви повинні бути готові нести побічні наслідки. Але режим нафтових санкцій, що діють проти Росії, дозволяє їм продавати достатньо енергоносіїв на світових ринках. Хоча ціна, нижча за світову ринкову, все ще значно перевищує собівартість виробництва. Росія все ще заробляє гроші, які використовує для ведення війни, тому це приклад спроби зробити дві різні речі за допомогою санкцій, які не досягти жодної з заявлених цілей [мається на увазі знизити ціну на нафту та послабити Росію – С.К.].

С.К.: Повернемося до питання американської допомоги. Чи можна припустити, що якщо американська допомога Україні буде скорочена або припинена, це може призвести до ситуації, яка спіткала Афганістан у 2021 році, коли американські війська тільки що покинули цю країну, а через кілька днів країна була повністю під контролем повстанців? Звичайно, Україна і Афганістан – це дуже різні випадки. Але ви розумієте, що в цій ситуації може постраждати імідж Америки. Якщо Україна програє цю війну Росії, це означатиме, що Сполучені Штати Америки та НАТО не змогли контролювати цю ситуацію в Європі, а це поставить під сумнів їхній статус у всьому світі.

Д.Б.: Я згоден. Я вважаю, що припиняти допомогу Україні – це велика помилка. Було великою помилкою також вийти з Афганістану. І пам’ятайте, що в певному сенсі це не було відповідальністю Байдена. Він сказав, що виконує угоду Трампа. Він повинен був відмовитися від угоди, а натомість сам вихід під його керівництвом було проведений погано. Але це [вихід з Афганістану — С.К.] була та сама мета, здійснення якої хотів Дональд Трамп. Тому він уклав угоду з Талібаном, що цілком передбачувано. Але вони не виправдали його очікувань. Але і Трамп, і Байден хотіли вийти з Афганістану. І ось що вони зробили. І я вважаю, що це мало дуже негативні наслідки. Я не думаю, що Трамп хоче виглядати так, ніби він прогнувся під Росію. Я не думаю, що це станеться. Але погроза, яка була частиною статті, яку написав Кейт Келлог, полягала в тому, що якщо Україна не буде серйозно вести переговори, ми припинимо допомогу. З іншого боку, якщо Росія не буде вести серйозних переговорів, посиляться не тільки санкції стосовно РФ, але й збільшиться допомога Україні. На думку Трампа, всі ці речі взаємозамінні. Україна, Росія, одна сторона, інша сторона. Він хоче угоди. І умови угоди для нього не мають значення, що, на мою думку, може спрацювати на шкоду Україні. Дуже важливо продовжувати спілкуватися з членами Конгресу, які підтримують допомогу Україні, спілкуватися з державним секретарем [Марко] Рубіо, з Майклом Волцем, радником з національної безпеки, та іншими, щоб довести, що перемога Росії в Україні, а саме так виглядає примусове врегулювання конфлікту, в кінцевому підсумку несе дуже негативні наслідки для Сполучених Штатів і Дональда Трампа, і, звичайно, негативно для України. Важливо довести, що сам Трамп виглядав би погано, якби погодився на врегулювання, яке дозволило б Росії зберегти плоди її неспровокованої агресії.

С.К.: Чи є позитивні сигнали або голоси на підтримку України з боку республіканської частини Конгресу чи Сенату?

Д.Б.: Я думаю, що є багато республіканців, які рішуче підтримують допомогу Україні. І я вважаю, що важливо підтримувати з ними зв’язок. Це не повинно бути суто партійним питанням, але деякі республіканці налякані Трампом. Вони стурбовані тим, що він підтримує їх опонентів на праймериз, особливо в Сенаті. Я думаю, переважна більшість представників все ще рішуче підтримує допомогу Україні. І в обох палатах, взявши всіх членів разом є сильна підтримка продовження допомоги Україні. Місія українського посольства тут має полягати в тому, щоб підтримувати зв’язок із цими людьми, привезти членів Конгресу в Україну та надіслати запрошення і Трампу, і Венсу приїхати в Україну та побачити все на власні очі. Я вважаю, що це важливо. Я не знаю, чи це станеться, але я вважаю, що як мінімум важливо, щоб держсекретар [Марко] Рубіо приїхав туди якомога швидше. Він їде в Латинську Америку цими вихідними [інтерв’ю записано 31 січня 2025 року — ред.]. Це його перша закордонна поїздка. Але Україна повинна спробувати зробити Україну його другим пунктом призначення.

С.К.: Останнє питання не про аналіз, а про ваші відчуття. Як ви думаєте, чи може ця війна закінчитися цього, 2025 року?

Д.Б.: Будь-яку війну можна закінчити дуже швидко, погодившись на те, чого хоче ваш опонент. І це було б величезною помилкою для України, навіть якщо вона зазнає величезного тиску. Володимир Путін і багато росіян чітко дали зрозуміти, що хочуть повернення Російської імперії, а це означає, що вони хочуть навернути до себе Україну. Таким чином, незалежна Україна, на яку Борис Єльцин погодився у Біловезькій Пущі, — це те, що Путін і багато інших хочуть скасувати, і якщо він думає, що може цього отримати, він готовий знову застосувати силу. Якщо Україна не хоче цього, як можливого сценарію майбутнього, тоді вона не повинна погоджуватися на умови, які роблять її вразливою. Це означає, що для досягнення угоди з Росією знадобиться багато часу, доки росіяни хочуть прямо протилежного.

Інтерв’ю та підготовка тексту: Станіслав Кінка

The post Запросіть Трампа до України, щоб він все побачив на власні очі, – Джон Болтон appeared first on The Ukrainian Review.

Війна, вибори в США та її вплив на ситуацію в Україні

Наталія Власенко: Дякуємо, що знайшли час для цього інтерв’ю. Спочатку я хотіла би запитати вас про війну в Україні у зв’язку із обранням Дональда Трампа Президентом США. Після його обрання світ очікує, що ставлення США до війни Росії проти України може змінитися в гіршу для України сторону. Якою ви бачите стратегію США щодо врегулювання збройної агресії Росії у відношенні до України, виходячи з того, кого висунули на посаду радника Трампа з національної безпеки?*

*Йдеться про Майка Волца.

Бен Годжес: Я думаю, що навіть президент Трамп насправді не знає, як він з цим впорається. Звичайно, виходячи з того, що він говорив у минулому, я був би стурбований. Але виходячи з того, що я чув від таких людей, як генерал у відставці [Кейт] Келлог, Майк Волц та інші, а також знаючи, що багато високопоставлених лідерів республіканців у Конгресі є проукраїнськими у мене ще є трохи оптимізму. Президент Трамп прийде на посаду з набагато більшим впливом на Володимира Путіна, ніж він мав вісім років тому. Економічно, політично, а також тому, що Росія зараз дуже сильно постраждала від цих 11 років війни. Є потенціал, що його термін може пройти добре. І виходячи з того, що я бачу і чую від українського уряду в Києві, я думаю, що в Офісі президента Зеленського розумно підходять до цього. Зрештою, в інтересах США, щоб Україна була успішною, і я сподіваюся, що президент Трамп побачить це саме так.

Н.В.: Наскільки ймовірно, що президент Трамп змінить свій підхід до війни в Україні, зважаючи про свої публічні обіцянки після того, як фактично займе президентське крісло в Білому домі та отримає повноту всієї інформації, доступної нинішньому президенту?

Б.Г.: Я думаю, що ставлення президентів еволюціонує, коли вони фактично приходять на посаду. Вони вже несуть відповідальність за те, що відбувається. На відміну від того, що під час кампанії ви можете говорити, що завгодно, але коли ви на посаді, ви більш відповідальні за ваші рішення та дії. Він буде уважнішим щодо цього. Я думаю, якщо його вдасться переконати, що це в інтересах Америки, і він зможе побачити  можливість, він справді зможе це зробити. Я маю на увазі, що адміністрація Байдена, яка зробила багато хорошого для України, не змогла виконати все, що було схвалено. Таким чином, все ще буде допомога на майже два мільярди доларів, яка ще не надійшла. І президенту Трампу нічого не потрібно робити. Він може просто дозволити цьому продовжуватися, прийняти на себе цю заслугу. І він також може використовувати це як важіль впливу на Володимира Путіна. Я думаю, що європейські лідери, ймовірно, намагаються донести до президента Трампа, що це буде справжньою проблемою для Сполучених Штатів, а також для Європи, якщо Україна зазнає невдачі. До того ж допомога Україні перемогти Росію також надішле сильний сигнал стримування Китаю.

Н.В.: Який найкращий спосіб припинити цю війну для США: заморозити конфлікт на президентський термін Трампа, вирішити конфлікт у форматі корейського чи фінського сценарію з переходом частини України в сферу впливу Росії або радикально загострити ситуацію та нанести поразку Росії, надавши максимальної підтримки з боку Сполучені Штати і НАТО?

Б.Г.: Зрештою, саме український уряд, має вирішальний вплив на те, що буде відбуватися далі. Але найкращий варіант, якщо американський президент публічно і дуже чітко скаже, що в наших інтересах, щоб Україна перемогла Росію, і що Росія має повернутися до кордонів 1991 року. І тому, оскільки це в наших інтересах, ми будемо робити все необхідне, щоб Україна перемогла. Це надало б потужний сигнал. Я думаю, що багато інших країн підтримали б це рішення, тому що вони теж цього хочуть, але вони стурбовані можливістю російської дії у відповідь. Трамп міг би сказати: “Дивіться, Росія не збирається використовувати ядерну зброю, ми не віримо, що вони збираються використовувати ядерну зброю. Ми збираємося допомогти Україні перемогти Росію”. Це був би найкращий сценарій, який би мав статися минулого року, але ми не змогли взяти на себе це зобов’язання. Але ще не пізно взяти його на себе. Звісно, що ​​Росія не безпорадна і не дурна. Та й Україні є що покращити. Я не бачу хорошого результату для України, якщо Росії буде дозволено зберегти частину української території. Або якщо Україна не буде членом НАТО чи в Україні не буде сильної присутності США.

Відновлення ядерного потенціалу України: дуже дорого і непотрібно

Н.В.: Давайте перейдемо до іншого блоку питань, а саме про ядерну карту світу. Перше питання стосується ядерного статусу України. На початку 1990-х років Україна мала третій за величиною ядерний арсенал у світі. Однак у 1996 році Україна офіційно відмовилася від ядерного статусу заради миру, спираючись на безпеку, гарантовану Будапештським меморандумом. [Останніми роками] українські політики та публічні спікери неодноразово натякали, що розглядають сценарій відновлення ядерного статусу. Отже, питання полягає в тому, чи вважаєте ви реалістичним для України відновлення ядерного статусу з технічної та політичної точки зору враховуючи те, що Україна більше не пов’язана Будапештським меморандумом?

Б.Г.: Зрозуміло, чому Україна, а тепер навіть Японія та Південна Корея, Польща, інші країни, [наприклад] Швеція, думають про те, що, можливо, їм варто мати ядерну зброю. Це відбувається в результаті того, що вони не впевнені, що Сполучені Штати будуть надійним партнером. Як би нам не хотілося, ми все ще живемо в ядерному світі. І доки такі країни, як Росія та Китай, Північна Корея та Іран, мають ядерну зброю або хочуть мати ядерну зброю, ви повинні бути в змозі стримувати це. Але я думаю, що розповсюдження ядерної зброї було б поганим сценарієм. Якби інші країни почали намагатися виробляти ядерну зброю, це було б прикро. І в цьому немає необхідності. Сполучені Штати повинні чітко дати зрозуміти, що ми фактично будемо ядерним стримуючим фактором для країн, щоб їм не довелося отримувати власну ядерну зброю. Перш за все, це юридичні наслідки, дипломатичні наслідки, але також є величезні витрати. Мати ядерну зброю дуже дорого. Я не знаю, чи це найкраща інвестиція для України.

Н.В.: І якщо ми уявимо, що Україна вирішить відновити свій ядерний статус і мати ядерну зброю, якої потенційної реакції слід очікувати від США та ЄС, якщо Україна розробить або оголосить про створення ядерної зброї?

Б.Г.: Звичайно, я не знаю, якою буде реакція, але напевно, це суттєво може вплинути на вступ України до ЄС. Отже, я знаю, що ваш уряд уже подумав про це, але я не можу передбачити, як відреагують інші. Я думаю, що більшість людей проситимуть їх не робити цього.

“Я не можу уявити нічого хорошого для України, крім виходу на кордони 1991 року”

Н.В.: Давайте поговоримо про наслідки війни. Це питання досить велике, тому я розділю його на менші. За майже три роки повномасштабної війни в Україні представники країн НАТО озвучили чимало проблем. Низькі витрати на оборону, нездатність [їх] армій воювати, а також натяки Трампа на можливий вихід з НАТО та загрози Канаді та Данії. З огляду на ваш досвід колишнього командувача армією США в Європі, як ви думаєте, якби країни Східної Європи разом з Україною оголосили про створення альтернативного військового блоку, як би відреагували НАТО і США зокрема? 

Б.Г.: Зрештою, кожна суверенна нація має право захищати себе та укладати союзи та домовленості, які забезпечують їй найкращу безпеку. Це обов’язок кожного уряду – захистити свій народ. Я можу уявити, що будуть регіональні або інші типи домовленостей для країн, щоб захистити себе. Це було б помилкою для Сполучених Штатів, якби ми не мали достатньо сили, не переконалися, що НАТО відповідає всім вимогам безпеки, щоб включити Україну. Членство України в НАТО негайно зробило б НАТО кращим, а також, очевидно, стало б гарантією безпеки для України. І я вважаю, що це має бути нашим фокусом.

Н.В.: Тож, враховуючи невизначену політику Трампа щодо НАТО та перераховані вище проблеми, чи готові всі члени організації виконувати статтю 5 щодо найбільш уразливих членів, наприклад, країн Балтії у разі вторгнення Росії?

Б.Г.: Так, я в цьому впевнений. Я маю на увазі, навіть коли у вас є проблемні країни, такі як Угорщина чи Словаччина, якщо союзник зазнає нападу, я впевнений, що всі члени альянсу погодяться зі статтею 5. Зараз, як ви, мабуть, знаєте, і багато з ваших слухачів знають, стаття 5 не означає, що учасники повинні щось робити. Ви знаєте, це політичне рішення, але очікується, що ці країни прийдуть на допомогу тому, на кого напали. І я впевнений, що це станеться.

Н.В.: Наступне питання стосуватиметься кордонів повоєнної України. Чи варто українцям розраховувати на повернення до кордонів 2022 року військовим шляхом, якщо адміністрація Трампа вирішить надати Україні масштабну військову підтримку, чи доведеться прийняти умови Путіна і вивести війська з Херсонської та Запорізької областей?

Б.Г.: Я не можу уявити нічого хорошого для України, якщо прийняти щось інше, крім кордонів 1991 року. Крим є суверенною територією України. Поки Росія контролює Крим, вона блокуватиме доступ до Азовського моря. Росія опиниться в такому становищі, з якого зможе знову розпочати війну. Таким чином вони могли б знову перервати судноплавство в Одесу та з Одеси. Я думаю, що знову ж таки це буде рішення українського уряду. Я дивлюся на Росію [і] вони виглядають слабкими. Зараз вони слабші, ніж були рік тому. 

Н.В.: Як швидко Росія зможе відновити свій військовий потенціал для нових атак? І як швидко можуть бути зняті санкції у військовій сфері, наприклад, щодо товарів військового та подвійного призначення?

Б.Г.: Це залежить від того, чи закінчиться війна та яка буде ситуація. Якщо це закінчиться тим статус-кво, яке зараз, то, я думаю, через два-три роки ви знову побачите Росію. У них буде час перебудуватися, переозброїтися, виправити свої помилки та відновити конфлікт, тому що вони будуть впевнені, що у нас немає волі, і що ми втратили інтерес. Якщо, однак, вони зазнають поразки та будуть змушені повернутися до кордонів 1991 року, тоді, я думаю, що ви побачите інший режим у Москві та російський уряд, який зосередиться на внутрішній, а не зовнішній політиці. І це було б добре для всіх у Європі.

Н.В.: Щодо стратегій, які має обирати Україна, чи вважаєте ви, що суто оборонна стратегія України може призвести до позитивного результату війни, чи вона має бути з чимось поєднана?

Б.Г.: Що ви маєте на увазі під суто оборонною стратегією? Я вважаю, що Україна правильно зосередилася на відновленні суверенітету своєї території. Почати  контрнаступ я вважаю блискучим кроком, оскільки він змінив наратив. Це відібрало ініціативу в російської сторони і змусило росіян тепер мати справу зі стратегічним та оперативним викликом. Це здається цілком доречним. Частиною хорошого захисту є здатність перейти в атаку, коли вам це потрібно на оперативному рівні. Мені подобається те, як Україна підійшла до цього. Зараз, звичайно, Україна має зробити щось, щоб покращити [ситуацію], продовжувати вдосконалювати свої збройні сили, як з точки зору виміру, так з точки зору того, щоб їм довіряли українські сім’ї, щоб чоловік чи сестра не були витрачені даремно, щоб їх не відправляли у бій, доки вони не будуть належним чином навчені та оснащені та не введені в підрозділ, який належним чином навчений та оснащений. Це завдання уряду. І я думаю, що це має бути частиною загальних зусиль, а також, звичайно, має розвиватися оборонна промисловості України. 

Над Європою нависла тінь нової “залізної завіси”

Н.В.: У вас є досвід служби під час холодної війни в Німеччині, в Європі. Нинішні часи нагадують вам ті роки, коли світ був поділений на демократичний Захід і радянську зону впливу? Чи можете ви сказати, де проходить цей водорозділ, ця завіса і скільки триватиме цей період?

Б.Г.: Є схожість, звичайно. Тому Росія, Китай, Іран, Північна Корея змушують нас розвивати можливості та промислові потужності, які відповідатимуть завданню. Наприклад, якщо б ви спочатку перемогли Росію, це ізолювало б Іран, тому що в Ірану немає друзів у світі, крім Росії. Це ізолювало б Північну Корею, яка також не має друзів у світі, крім Росії. І це надішле потужний сигнал стримування Китаю, що так, у Заходу є політична воля, промисловий і військовий потенціал, щоб зупинити Росію. Для китайців було б важливо побачити це прямо зараз. Я не вірю, що вони думають, що ми пов’язуємо ці загрози. Крім того, ми повинні набагато краще використовувати наші економічні інструменти. Росія може продовжувати купувати боєприпаси та безпілотники лише тому, що вона продає нафту та газ Китаю та Індії. Але ми маємо зупинити це, зупинити їхній “тіньовий флот” від проходження через Балтійське або Чорне моря цим і цими “неморехідними суднами”, так званим “тіньовим флотом”. Звичайно, ми можемо знайти спосіб зупинити це, але ми цього ще не зробили.

Н.В.: Сподіваюся, це може статися незабаром. І до війни, і зараз лунають голоси, що деякі європейські та американські політики займаються умиротворенням агресора, натякаючи на домовленості з Гітлером у Мюнхені 1938 року. Чи можна говорити, що у 2025 році можлива угода за спиною України, як це було з Чехословаччиною в 1938 році?

Б.Г.: Я не хочу говорити, що немає нічого неможливого. Я сподіваюся, що Сполучені Штати та наші союзники зроблять необхідні кроки, щоб сказати, що в наших інтересах, щоб Україна досягла успіху і щоб ми допомогли Україні перемогти Росію, а не досягли результату переговорів, коли Росія винагороджується за свою агресивну поведінку. Отже, це те, що я збираюся й надалі відстоювати.

Н.В.: Давайте уявимо, що буде з Росією після Путіна? Чи змінить його відсутність політику цієї країни?

Б.Г.: Звичайно, ми не знаємо, але ми повинні бути готові до такої можливості. Я думаю, що майже всі були здивовані тим, що Радянський Союз розпався. Ми не були готові до того, що сталося після розпаду Радянського Союзу. Тому, я думаю, ми повинні передбачити можливий крах. Я думаю, що Російська Федерація зараз розвалюється. Це не прямолінійно, але це відбувається. Ми повинні думати про те, що буде. Будуть біженці. Виникне занепокоєння щодо ядерної зброї. Будуть люди, стурбовані контролем над нафтою і газом та всіма іншими ресурсами. І одні частини Російської Федерації захочуть стати незалежними, інші вирішать залишитися пов’язаними з Москвою. Ми повинні думати про те, як ми хочемо, щоб це закінчилося.

Н.В.: І ще кілька запитань, більш особистих про вас. Отже, яка ваша особиста мотивація бути на боці України у цій війні?

Б.Г.: Що ж, на стратегічному рівні я зважаю на те, що я сказав досі, що перемога над Росією є важливою для захисту речей, про які ми піклувалися з моменту закінчення Другої світової війни. Суверенітет, повага до міжнародного права, повага до прав людини, свобода судноплавства, Статут ООН. Я в це вірю. Я також вважаю, що це в інтересах моєї країни та Європи. І ви знаєте, я живу тут, у Німеччині, хоча я американець. Я вважаю, що перемога над Росією покращить безпеку Європи, а отже, безпеку Америки на десятиліття. І це стримало б Китай. Це стратегічні причини. На більш особистому рівні, я працюю з українцями багато років. Повертаючись до 2005-2006 років, коли я вдруге був в Іраку. З нами там були українські війська. У мене були друзі з того часу, які зараз старші українські офіцери й досі воюють. Але тоді це були молоді люди-офіцери. Тож спочатку була така особиста дружба. Потім я подружився з українськими цивільними особами, а також з військовими в уряді, людьми в ЗМІ, коли я був командувачем армії США в Європі, людьми, до яких я відчуваю глибоку повагу, і мене надихає те, що вони роблять.

Н.В.: Дуже дякую за вашу підтримку. Це дуже багато значить для мене і, думаю, для всіх, хто читатиме це інтерв’ю. І наостанок, що б ви сказали людям із Заходу, які втомилися допомагати Україні? Що може мотивувати їх?

Б.Г.: Ніхто не повинен втомлюватися, крім українців. Я маю на увазі, чому хтось у США чи Європі втомлюється? Це неспроможність нашого політичного керівництва пояснити нашому населенню, чому Україна має значення. У Сполучених Штатах, ви знаєте,  були дуже тривалі війни у ​​В’єтнамі, в Іраку та Афганістані. Це зводиться до того, що люди розуміють, чому ми це робимо. І я думаю, якби наше керівництво пояснило, чому для нас це було так важливо, що це не про благодійність для України, що це важливо для нас, то більшість людей сказали б: добре, це має сенс. Але, на жаль, у нас не було такого стратегічного лідерства.

Н.В.: Ви маєте на увазі, що людям потрібно більше пояснень і розуміння сенсу?

Б.Г.: Я маю на увазі, що якщо ви живете в Техасі, або Каліфорнії, або Мічигані, або Нью-Йорку, ви думаєте: добре, а чому це має впливати на мене? Мені це легко зрозуміти, тому, що я весь час маю справу з цим. Саме тут наше цивільне керівництво має це пояснювати.

Спілкувалась: Наталія Власенко.

Підготовка до видання: Станіслав Кінка

The post Я не бачу хорошого результату для України, якщо Росія забере частину території, — Бен Годжес appeared first on The Ukrainian Review.

Політичний устрій Румунії: розподіл влади президента та парламенту

У Румунії президент відіграє важливу роль і обирається кожні п’ять років. Президент обирається всенародним голосуванням максимум на два п’ятирічні терміни (чотирирічні терміни до 2004 року). Він є главою держави (відповідає за дотримання конституції, закордонні справи та належне функціонування державної влади), верховним головнокомандувачем збройних сил і президентом Вищої ради національної оборони. У грудні 2024 року завершиться другий термін повноважень президента Клауса Йоганніса.

Парламент Румунії двопалатний – Палата депутатів (330 депутатів) і Сенат (136 депутатів). Обидві палати парламенту формуються виборцями на загальних виборах, які проводяться кожні чотири роки. Поріг входу до парламенту встановлено на рівні 5%. У нижній палаті парламенту 18 місць зарезервовано для національних меншин. Кандидатуру прем’єр-міністра висуває партія, що отримала більшість голосів. Її затверджує президент, який має право відхилити її і відхилити. У сучасній історії Румунії були випадки гострого протистояння між президентом і прем’єр-міністром (у 2014-2015 роках прем’єр-міністр і кандидат в президенти від Соціал-демократичної партії Віктор Понта конфліктував з президентом Клаусом Йоганнісом, внаслідок чого він подав у відставку з поста прем’єр-міністра).

Румунія та її відносини з Україною: проблеми та сучасний стан

Румунія визнала відновлення державної незалежності України 8 січня 1992 року. У 1990-2000-х роках у відносинах між двома країнами були періоди, відзначені суперечками навколо таких питань, як наполягання Румунії на дотриманні прав румунської меншини в Україні (більшість етнічних румунів проживає на Буковині (Чернівецька область) і Бессарабії (південь Одеської області), поділ континентального шельфу Чорного моря (проблема острова Зміїний), будівництво Україною каналу Бистрого в гирлі Дунаю.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії румуни виявили солідарність з Україною. Згідно з опитуванням 2022 року, 52% румунів позитивно ставляться до України, 72% вважають, що Україна має стати членом НАТО, а 77% вважають, що вона має стати членом ЄС. Румунія також послідовно підтримує антивоєнні резолюції ООН, спрямовані на припинення збройної агресії Росії проти України.

Румунія і допомога Україні

З початку повномасштабної агресії Росії проти України Румунія надавала значну допомогу Україні, як економічну, так і військову. Лише станом на жовтень 2022 року через Румунію пройшли понад 2,65 мільйона українських біженців, понад 86 тисяч залишаються в країні. Румунія також послідовно підтримує Україну на багатьох міжнародних майданчиках, надаючи дипломатичний вплив на країну-агресора. Важливо, що чорноморські порти та логістичні ланцюги Румунії стали опорою для України під час літньо-осінньої навігації з експорту зерна у 2022 році та продовжують відігравати у цьому важливу роль.

За даними The Ukraine Support Tracker, Румунія надала Україні допомогу на суму 127 млн. євро, що є 31-м показником у світі, при цьому військова допомога дорівнює лише 4 млн. євро (дані за 2023 рік). Більш детальний трекер допомоги Україні показує, що Румунія передала невідому кількість бронетранспортерів радянських часів (TAB-71M, виготовлена за ліцензією в Румунії версія БТР-60PB), 152-мм гаубиці радянських часів і APR- Реактивні системи залпового вогню 40 РСЗВ (ліцензійна румунська копія радянської РСЗО БМ-21 “Град”). Проте в жовтні 2024 року Румунія передала ЗРК Patriot (одна батарея), що стало важливим кроком у розвитку військового співробітництва між двома країнами та серйозним поштовхом у захисті повітряного простору України від російських балістичних ракет. Серед іншої військової допомоги згадується “122-мм і 152-мм снаряди, гранатомети, кулемети ДШК і багато іншого”. Попри це румунська сторона залишається вкрай небагатослівною щодо військової допомоги Україні.

Також важливо зазначити, що 11 липня 2024 року Україна та Румунія підписали “Угоду про співробітництво у сфері безпеки”. Пункти 6 і 7 стосуються військового співробітництва, і там, серед іншого, написано, що “Румунія разом з партнерами активно надаватиме можливості навчального центру F-16 (FTC), розміщеного на території Збройних Сил Румунії, для навчання українських пілотів, як її відчутний внесок у Коаліцію можливостей Військово-повітряних сил”.

Політичні сили, які за чи проти допомоги Україні

У Румунії є політичні сили, які виступають проти допомоги Україні. Деякі навіть відкрито висувають територіальні претензії до України. Приклад: політична партія S.O.S. România. Згідно з результатами виборів 2024 року вона має два місця в Європейському парламенті та наразі представлена в Сенаті Румунії (одне місце).

Найактивнішим обличчям партії є румунський політик Діана Шошоаке. Ми вже присвятили їй публікацію. Вона встигла зробити низку скандальних заяв, була помічена у спілкуванні з російськими політиками та дипломатами після початку великої війни проти України та навіть зробила заяви щодо приналежності низки українських територій Румунії, за що українська сторона пропонувала застосувати до неї санкції. Загалом діапазон її поглядів унікальний – вона відзначилася своєю позицією проти членства Румунії в ЄС (але була обрана до Європарламенту), вона різко проти міграції, але водночас підтримує Палестину та притримується антиізраїльської позиції. Під час пандемії Covid-19 вона відзначилася риторикою проти вакцинації, і її заяви часто лежать у сфері теорій змови та явно суперечить здоровому глузду.

Наш румунський експерт, професор політології на факультеті європейських студій Університету Бабеш-Боляй у Клуж-Напоці Сергіу Міцою зазначає, що ця партія все ще має в опитуваннях близько 5% підтримки. Проблема для S.O.S. România полягає в тому, що Конституційний суд Румунії визнав недійсною кандидатуру Діани Шошоаке на посаду президента через її позицію проти конституційного ладу, як це було інтерпретовано. Це допомогло Георгіу Сіміону (президенту правої політичної партії “Альянс за Союз румунів” (AUR)), який захопив найбільш віддану частину електорату Діани Шошоаке.

Іншою партією, активісти якої висувають територіальні претензії до України, є значно впливовіша політична сила – Альянс за Союз румунів. Ця політична сила має представництво в обох палатах парламенту Румунії та в Європейському парламенті. У січні 2024 року, виступаючи в Яссах, Клаудіу Тарзіу (співпрезидент Альянсу за Союз румунів у 2019-2022 роках) заявив про претензії щодо української Буковини та Бессарабії, фактично підтвердивши прихильність своєї політичної сили до відновлення Румунії в рамках 1940 кордонів. Подібні заяви з територіальними претензіями до України звучали й від угорських політиків.

Попри свою антизахідну риторику, AUR підтримує членство Румунії в НАТО, вважаючи це важливим інструментом для забезпечення безпеки країни, – наголошує Каміль Калуш, старший науковий співробітник відділу Білорусі, України та Молдови Центру східних досліджень (Польща).

Прогнози щодо президентських та парламентських виборів 2024 року у Румунії

З проханням прокоментувати прогнози щодо майбутніх парламентських і президентських виборів у зв’язку з румунсько-українськими відносинами ми звернулися до румунського експерта Сергію Міцою:

Ці партії [Альянс за союз румунів (AUR), S.O.S. România – ред.] усі разом можуть мати до 20% підтримки виборців, навіть, можливо, дещо більше 20% у наступному парламенті. Тому, навіть якщо вони будуть ізольовані, вони будуть важити набагато більше, ніж раніше. І тому новій коаліції потрібно буде дуже віддано захищати свою політику, включно зі своїм ставленням до України.

Зменшення допомоги Україні з боку Румунії експерт не прогнозує:

У румунському суспільстві є більшість, яка підтримує Україну, і є ця більшість у парламенті. Після наступних виборів така ситуація не повинна сильно змінитися. Здається, перемога ультраправих на цих виборах малоймовірна. І це тому, що основні політичні партії, а особливо Соціал-демократи, Ліберальна партія, Союз порятунку Румунії (USR) та Демократичний союз угорців Румунії (RMDSZ), кілька разів заявляли, що поточна лінія [підтримки України] буде продовжена.

Що стосується президентських виборів, то експерт наголошує, що неясно, хто буде наступним президентом, але є певні фаворити перегонів:

За одним із сценаріїв цілком ймовірно, що прем’єр-міністр Іон-Марсел Чолаку, лідер Соціал-демократичної партії, потрапить у другий тур виборів. Проблема в тому, що ми не знаємо, з ким він вийде у другий тур. Це або лідер Ліберальної партії, або лідер Союзу порятунку Румунії Олена Валеріка Ласконі, або колишній заступник генерального секретаря НАТО Дан Мірча Джоане.

Експерт сумнівається, що Джордж Ніколае Сіміон (правий політик, президент AUR) переможе. Тому в будь-якій конфігурації новий президент буде підтримувати нинішню лінію щодо підтримки України.

Звичайно, все може змінитися залежачи від міжнародної ситуації. Наприклад, якщо [Дональд] Трамп вирішить повністю відмовитися від [підтримки] України або зміниться рішення Євросоюзу, Румунія прослідує за ним. Але якщо ми візьмемо лише ті причини, які притаманні румунській політиці, дуже малоймовірно, що лінія підтримки України зміниться без серйозних змін на міжнародному рівні.

Висновки

За різними даними, ультраправі політичні сили в Румунії можуть набрати 21-25% на майбутніх виборах. Хоча переважна більшість голосів дістанеться проєвропейським політичним силам, посилення правих у Румунії, очевидно, також буде фактором, який вплине на кількість і якість допомоги Україні. Румунія, швидше за все, підтримуватиме Україну як дипломатично, так і військово. Особливістю Румунії є надзвичайна негласність військової допомоги.

Експлуатація антиукраїнської риторики в основному спрямована на внутрішнього споживача/виборця, і вкрай малоймовірно, що вона відображатиме політичний консенсус румунських еліт після парламентських і президентських виборів.

Матеріал підготували

Станіслав Кінка

Євген Джумига

The post Якщо Трамп вирішить повністю відмовитися від України, Румунія піде за ним: чого чекати від виборів appeared first on The Ukrainian Review.