Історія Олексія Бошина «Джокер» – одна із таких. Здається, сама доля обрала його для цієї надважкої місії, точно знаючи, що він вистоїть.

Шлях майбутнього Захисника почався у 1999-му на Херсонщині. Його рідний Олешківський район зараз у тимчасовій окупації. У 2019 році Олексій став до лав Збройних Сил України, згодом підписав контракт і обрався бути морпіхом у 36-й бригаді. Тоді він ще не знав, що цей вибір вестиме його через епіцентр великої війни – героїчну оборону Маріуполя.

12 квітня 2022 року. Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча. За наказом Головнокомандувача Олексій разом із побратимами із 36-ї бригади потрапив у полон. Далі – довгі місяці невідомості. Для рідних він довгий час був «зниклим безвісти», а для нього почався власний відлік пекла, який розтягнувся на довгі 3 роки, 2 місяці та 22 дні. За цей час Захисник перебував у трьох місцях утримання: Сартана (3 дні), Оленівка (5 днів) та основне місце – СІЗО №2 міста Галич Костромської області РФ, де провів 3 роки, 2 місяці та 14 днів.

І лише на початку липня 2025 року для хлопця настав той самий день – день його обміну та повернення в Україну. Захисник не вірив до останньої секунди, адже раніше його ім’я вже тричі вносили у списки, але в останню хвилину ситуація змінювалася та надія обривалася. 

Олексію лише 26. Попереду – ціле життя. Те саме життя, яке він буквально вигриз у долі за кожну з тих 1180 діб у неволі ворога. 

Сьогодні наше «дякую» – це не просто вдячність військовому. Це повага до людини, яка не чекала змін, а сама стала частиною нашої боротьби. Боротьби за право бути нацією.

Момент виходу в полон

36-та окрема бригада морської піхоти, в якій я служив, базувалася на заводі Ілліча. Ми були не на «Азовсталі», де стояв полк «Азов». Між нашими заводами було близько 10 кілометрів. У звичайному житті це дві години пішки, але тоді пройти цю дистанцію через руїни під постійним вогнем було складно.

На початку квітня ми вже були в трьох кільцях оточення окупантів. Прориватися — майже без шансів, хоча ми пробували чотири рази. Комусь вдавалося вийти, але це одиниці. Спочатку пробували на Сартану, потім просто навгад. Четвертий раз намагалися пробитися на «Азовсталь» до «азовців», але теж не вийшло.

Коли зрозуміли, що немає ні води, ні їжі, нічого, прийшов наказ. За рішенням Головнокомандувача ми вийшли в полон. Іншого виходу просто не було.

Я вже тоді приблизно розумів, що таке російський полон. Хотілося йти до кінця, на прорив, але був наказ. Перед самим полоном я встиг набрати сестру та маму. Сказав: «Виходимо, бо вибору немає». В думках я їх обіймав… і не знав, чи побачимося ще.

Сартана

Відразу після потрапляння в полон росіяни нас привезли в Сартану – це селище недалеко від заводу Ілліча. Помістили в бараки, пробули ми там три доби. За цей час дали кожному по одній вафлі, банку тушонки – спочатку на дев’ятьох, а потім на одинадцятьох ділили. Кажуть: «Вас багато, а їжі мало». Буханку хліба давали на шістьох і гарячий чай — один на двох.

В одному бараці було 800 людей. Це колишні склади, тобто умов взагалі ніяких. Спали всі на підлозі. Там була дика спека: уявіть, вісімсот чоловік у маленькому приміщенні. Стояли полички для ящиків, то ми на них лежали по черзі, щоб кожен міг хоча б трохи перепочити. Туалету чи ванни, звісно, не було – доводилося ходити прямо в бараці.

Але знаєте, це був лише перевалочний пункт. Зараз, пройшовши все, я можу сказати, що тоді для мене це ще не був полон. До нас навіть приїжджав Кадиров і наказував росіянам не бити нас. Аргументував це тим, що вони обіцяли доставити нас цілими. Тільки було питання — куди. Під ранок четвертого дня нас усіх завантажили в автобуси й повезли в Оленівку через весь Донецьк. І от там уже почалася зовсім інша реальність. 

Оленівка

Везли нас через увесь Донецьк – автобусами, маршрутками, фурами. Народ там налаштований проти нас страшно. Місцеві на вулицях, коли бачили нас, поводилися агресивно, використовували нецензурну лексику, кидали в машини все, що було під руками.

Коли приїхали в Оленівку, виявилося, що це колишня жіноча колонія. Звідти якраз вивезли всіх жінок. Ми чекали 5–6 годин — без їжі, без води. І саме там почалися перші побиття від «донецьких».

Коли виходиш з автобуса, треба пройти через так звану «прийомку» – живу чергу з наглядачів. Вони стояли з ременями, палками, дубинками та залізними трубами. Били всіх по черзі. Треба було бігти сильно зігнутим, головне – прикривати обличчя та грудну клітину, бо прилетіти могло куди завгодно. Якщо не добіг – могли б забити прямо там. Один хлопець навіть намагався порізати собі вени прямо на місці, не витримував, але йому не дали.

В Оленівці ми теж спали на підлозі – по 800 людей у бараці, а таких бараків було чотири чи п’ять. А щодо їжі – ти міг весь день простояти в черзі на вулиці. Повертаєшся з обіду – і одразу стаєш у чергу на вечерю. Іноді сил не було чекати, тож просто йшли спати голодними. Давали щось схоже на вівсянку чи капусняк.

Там ми пробули п’ять днів. А потім нас через Таганрог відправили літаком у Костромську область – місто Галич, СІЗО №2. З мого барака туди потрапило 140 чоловік. Нам казали, що нам пощастило, бо Галич зазвичай був кінцевою точкою – звідти вже нікого не відправляли на етапи в інші місця.

СІЗО №2 міста Галич Костромської області РФ

Перший день та катування

Приїхали ми туди пізньої ночі. Випускали по черзі, спочатку закидали в загальну камеру. Потім вибігаєш, швидко скидаєш старе шмаття – і в душ. Швидкість була така, що, дай боже, просто встигнути намочитися. Виходиш — тебе вже б’ють. Далі інша кімната: заповнюють дані, видають речі й ведуть у камеру.

Перші два-три дні було ще більш-менш: вони ніби придивлялися і не знали, як із нами поводитися. А потім приїхав спецназ. Ми називали їх «дементорами». Це були чеченці. Саме вони почали нас бити з ранку до ночі, як хотіли.

У хід ішло все: ноги, руки, киянки, дубинки, електрошокери, плітки й «телескопи». Били не в камерах, а в коридорах – там, де були «сліпі зони», або просто просили вимкнути камери спостереження на тій ділянці, де знущалися. Це було конвеєрне катування, де кожен твій крок поза камерою перетворювався на випробування.

Умови утримання та їжа

Загалом я пробув там 3 роки, 2 місяці та 14 днів. Кидали по різних камерах: спочатку одиночка, потім на шістьох, на двох і під кінець – там, де сиділи четверо.

Із речей — маленька зубна паста, яку видавали раз на два місяці. Зубна щітка — раз на рік. Шкарпетки сам зшив, труси теж саморобні. Кружка й ложка свої, а шматок мила – один на всю камеру. Медикаментів не було взагалі. Було два тазики, в яких і купався, і прання робив. Воду пили з кранів теж тільки за дозволом, а вона була чорною. І цією ж водою і переш, і купаєшся, і посуд миєш. 

Щодо раціону. Зранку зазвичай давали перловку, ячмінь, пшоно або манку. До речі, перші три дні ще бачили гречку на молоці. До каші давали чай і два шматки хліба. Але в тарілці було більше води, ніж крупи. Якщо одну ложку чистої каші нашкрібав – уже добре. Ми навчилися хитрувати: на один шматок хліба накладали ту жижу, зверху накривали другим – робили такі подвійні бутерброди. Бо якщо просто сьорбати з тарілки, то взагалі не відчуєш, що щось з’їв.

На обід давали супи, борщ, щі чи макарони. На вечерю – рибу. До кінця 2022 року в них ще було хоч якесь різноманіття, а потім вони зрозуміли, що на нас можна просто наживатися. Ніхто ж не перевіряє.

Згодом рибу могли взагалі не варити – давали сиру, як вона є. Мені навіть їхні інспектори казали: «Не їж, бо погано буде». А я що? Кажу: «Так їсти ж хочеться». М’ясо часто було зелене, тухле — його просто кидали в суп, проварювали й усе. Пам’ятаю, як завезли партію перловки з опаришами. Ми її два місяці так і їли. Доходило до того, що крихти хліба падали на підлогу, а ми їх підбирали та їли. Намагалися хоч щось відкласти «на потім», замотували в ганчірки, але інспектори знаходили й за це сильно влітало. 

На прийом їжі давали лічені хвилини. Сніданок – хвилина, обід – три, вечеря – знову хвилина. І часто спеціально заливали все окропом. Стояли й дивились, як ми будемо той кип’яток за хвилину в себе вливати. Але ми й до цього пристосувалися, навчилися навіть так.

Розпорядок дня

Підйом о 6:00 ранку. Зарядка до сніданку обов’язкова – триває півгодини. Присідання, віджимання. Проводив її черговий по камері. 

Потім команда: «Підготуватися до сніданку». Ти не маєш в цей час заправляти ліжко, вмиватися. Готуватися до сніданку означало встати і протерти стіл та чекати їжу. Навіть у туалет там ходиш тільки за командою.

Після їжі починалося найважче. Вісім місяців ми просто весь день стояли й дивились в стіну та слухали російські старі пісні. Рухатися не можна, розмовляти – теж. Через це у всіх почалися дикі проблеми з ногами — вони просто відмовляли. Тут таке цікаве спостереження: я навіть не знав, що так можна. Життя показало, що можна. Я таки навчився нерухомо спати, стоячи на ногах. Вже потім вони ввели нові правила: пів години ходиш, пів години сидиш та стоїш. І так по колу весь день. Потім з часом вже було трохи легше. Також давали читати примусово радянську літературу.

Були в нас і “прогулянки”. Видали форму – одну на цілий рік. Бушлати тоненькі, як палець, і шапка, яку забороняли натягувати на вуха. На вулиці мороз −35, а нас виганяють так на 3–4 години. У декого з хлопців навіть взуття нормального не було – ходили в літньому, буквально без підошви. Отак без підошов і гуляли на такому морозі. А як прийшло літо, то все навпаки – випускали лише на 15 хвилин і все.

Медична допомога

Найбільші проблеми були з ногами, а потім уже із зубами. Вибігаєш на перевірку весь зігнутий, і тебе питають, чи є скарги, чи хоче хтось у медчастину. Якщо хтось казав “так”, йому відповідали: “Ми тебе зараз вилікуємо”. І починали бити. Тобто про лікарню не можна було навіть питати – відразу отримаєш. Це перші півроку так було, поки стояли чеченці. Потім уже місцеві наглядачі трохи водили до медиків, але допомоги там особливої не давали. Там все упиралось в спецназ.

“Допити”

Із самого початку слідчі, працівники ФСБ, проводили так звані “розслідування”. На допитах ти розповідаєш усе, як було насправді, а вони кажуть: “Ні, неправильно”. Ти до останнього тримаєшся правди, але вони її ігнорують. Із 40 наших хлопців шестеро зізналися в тому, чого не робили. Вони зламалися і “підписали”, що нібито вбивали цивільних. І за це їм давали реальні терміни.

У чому був весь жах: могли у воду занурити, пакет на голову натягнути, ліску на голову закинути або ніготь вирвати. Могли пістолетом Макарова залякувати. Я до останнього стояв на своєму: смерті цивільних на себе не візьму. Тоді вони намагалися змусити мене здавати своїх же, тих, хто зі мною в камері. Але я теж цього не робив.

Повернення в Україну: перші емоції

Мене тричі намагалися обміняти. У 2025-му, коли мене уже почали водити митися, голити та відгодовувати, я зрозумів, що цього разу точно обмін. Але раптом почув, що мене викреслили зі списку. Тоді вже нічого не хотілося — накрила повна апатія.

Навіть коли вже реально летів на обмін, я до останнього не вірив. Підсвідомо все одно було страшно. Коли сідаєш у літак, одразу згадуєш історію про наших хлопців, які сиділи з нами в одному СІЗО, полетіли на обмін і не долетіли – літак упав. Це було 24 січня 2024 року. Десь за місяць після тієї катастрофи нас почали викликати – шукали тих, хто сидів із загиблими. Питали про татуювання та особливі прикмети, щоб їх опізнати. І ось ти сидиш у такому ж літаку і не знаєш: обмін це чи кінець.

Я зрозумів, що вдома тільки коли нам почали знімати пов’язки. Хлопець розрізає стрічку на очах, а я за звичкою видаю: “Гражданин начальник, дозвольте зняти пов’язку?” А він мені спокійно так: “Нічого не треба, ти вже вдома.” Ось тоді я не повірив. А вже коли побачив напис “Медична служба” українською – все, накрили емоції.

Але найбільше з усього обміну мені запам’яталося, як ми їхали додому. Дивишся у вікно, а вздовж дороги стоять діти… Це було найприємніше. Те, як діти нас зустрічали, просто не забути.

Про своє життя зараз та плани на майбутнє

Вже дев’ятий місяць, як я повернувся з полону. Спочатку була ейфорія. Ти місяці не спиш навіть на медикаментах, бо хочеться пізнати весь світ навколо. Потім стає важко. Я досі працюю з психологом, бо бували ночі, коли я боявся засинати – снився полон, і здавалося, що прокинуся знову там. До полону мав вагу 86 кг. А після полону – 59. Втратив 27 кг.

Але цей досвід став моєю місією. Я створив ГО «Другий подих», де в нашій команді працюють ще троє звільнених із полону. Ми пройшли цей шлях самі, тому знаємо кожен страх тих, хто щойно ступив на рідну землю. Зараз я їжджу на обміни та в лікарню у Чернігові, щоб зустрічати наших хлопців.

Ми забезпечуємо підтримку за принципом «рівний рівному», надаючи супровід від тих, хто сам пройшов через полон. Наша команда забезпечує юридичний захист і допомогу у відновленні документів, професійну психологічну реабілітацію для подолання травм та ПТСР, а також допомагає із соціальною адаптацією для повернення до цивільного життя. Окремим важливим напрямком є супровід родин – ми підтримуємо близьких як під час очікування, так і після повернення рідних додому.

Найголовніше – не забувати про безвісти зниклих та тих, хто досі в полоні. Кожен день там вбивають, а наші хлопці дійсно помирають, так і не дочекавшись обміну. Про це треба нагадувати постійно, кожного дня. Наш обов’язок – допомагати Захисникам, які тримають фронт, і людям, які захищають наш тил. Важливо, щоб кожна людина задумалася і була корисною: допомагала, чим може, бо маленької допомоги не буває.

Я дякую за те, що я вдома. Я щасливий зараз і не шкодую, що доля мала на мене саме такі плани – цей шлях зробив мене сильнішим. 

Інтерв’ю провела Дар’я Сергіївна,

українська журналістка

1 квітня 2026 року

The post Місія – вистояти: шлях морпіха «Джокера» appeared first on The Ukrainian Review.

Через Ормузьку протоку транспортується близько 20% світових морських поставок нафти. Якщо бойові дії торкнуться танкерної логістики або портової інфраструктури в ОАЕ чи Катарі, ринок отримає подвійний удар — як по маршруту, так і по видобутку. Іран виробляє близько 3,3 млн барелів на добу, але разом із Саудівською Аравією, ОАЕ, Катаром і Кувейтом через затоку проходить понад 18–20 млн барелів щоденно. Тобто мова йде про критичний для світу обсяг.

Цінова реакція вже закладена в котирування. Якщо конфлікт залишиться локалізованим і без повної блокади протоки, Brent може стабілізуватися в коридорі $100–110. Якщо ж транзит буде частково зупинений або інфраструктура в Дубаї чи Катарі зазнає системних ударів, ринок швидко протестує рівні $120–140 за барель. У разі повномасштабної морської блокади не можна виключати і пікові значення $150.

Для Європи це означає конкретні цифри. Станом на лютий 2026 року середня ціна бензину в країнах ЄС коливається в межах 1,60–1,80 євро за літр. Якщо Brent зростає до $120, ціна на заправках може піднятися до 2,00–2,20 євро. У стрес-сценарії з $140–150 барелем — 2,20–2,50 євро за літр у Німеччині, Австрії чи Італії. Дизель може реагувати ще швидше через логістичний попит. Тобто зростання становитиме 25–40% протягом кількох тижнів.

Економічні наслідки для Європи

ЄС сьогодні не залежить критично від іранської нафти. Після 2022 року основні постачальники — Норвегія, США та Казахстан. Але глобальна ціна єдина для всіх. Навіть якщо фізичний дефіцит буде компенсований стратегічними резервами та додатковим видобутком з Північного моря чи США, премія за ризик залишатиметься.

Окремий фактор — можливі удари по нафтових об’єктах у Саудівській Аравії, подібні до атак на Abqaiq у 2019 році, які тоді тимчасово скоротили 5% світового видобутку. Якщо подібний сценарій повториться одночасно з напруженням у протоці, ефект буде мультиплікативним.

Порівняння з 1973 роком звучить логічно, але структурно ситуація інша. Під час Війна Судного дня країни ОПЕК ввели ембарго, і барель зріс у чотири рази. Тоді Захід не мав стратегічних резервів, а США не були великим виробником. Сьогодні США — один із лідерів світового видобутку, а Європа має механізми екстрених інтервенцій. Повтору +300% майже ніхто не очікує.

Найбільш імовірний сценарій — 3–6 місяців дорогого пального, інфляційний тиск у межах +1,5–2 процентних пунктів і новий виток дискусії про енергетичну автономію Європи. Колапсу із талонами не буде, але психологічний і фінансовий ефект для домогосподарств та бізнесу стане відчутним вже цієї весни.

The post Європа після 28 лютого: війна Ірану та Ізраїлю і ризик нового нафтового шоку appeared first on The Ukrainian Review.

Команда The Ukrainian Review відвідала Мюнхенську безпекову конференцію 2026 року, взявши участь як в офіційних панелях, так і в численних заходах, де відбувається значна частина реальної дипломатії. Протягом кількох днів ми провели десятки зустрічей із політиками, дипломатами, військовими та експертами. Ці розмови дозволили чіткіше зрозуміти загальний настрій конференції: світ прагне миру, але водночас адаптується до нової безпекової реальності.

Військовополонені: де міжнародне право більше не працює

Наш перший день розпочався із зустрічі з українським правозахисником і військовослужбовцем Максимом Буткевичем, присвяченої проблемі українських військовополонених. Дискусія привела до тривожного висновку — наявні міжнародні механізми виявляються неспроможними захистити військовополонених у сучасній війні.

Попри міжнародні конвенції, продовжують надходити повідомлення про систематичні порушення, тортури та страти. У зв’язку з цим розпочалися обговорення нових міжнародних ініціатив, зокрема винесення питання на рівень Організації Об’єднаних Націй, аби повернути тему захисту військовополонених у центр глобальної уваги. Без механізмів примусу міжнародне право ризикує залишитися декларативним, а не захисним.

Європа починає говорити про власну оборону

Під час заходу Townhall Defense європейські учасники дедалі частіше зміщували фокус із підтримки України на обговорення власних вразливостей. Протиповітряна оборона, війна дронів, технологічна адаптація та зміна характеру війни домінували в розмовах.

У кулуарних дискусіях колишній посол США Майкл Макфол наголосив на зростаючій ролі англомовних українських медіа в умовах інформаційної війни, зазначивши, що здатність України пояснювати війну міжнародній аудиторії стала окремим стратегічним чинником.

Ukrainian House: символічний поворотний момент

Однією з визначальних подій цьогорічної конференції стало відкриття Ukrainian House, організованого Фондом Віктора Пінчука та YES. Уперше в історії Мюнхенської безпекової конференції Україна отримала власний простір — не лише як учасник дискусій, а як активний їхній формувач.

Експозиція включала реальні дрони Shahed, інсталяції зі зруйнованими українськими містами та симуляції, створені за допомогою штучного інтелекту, що демонстрували наслідки російських атак. Особливо вражали візуальні сценарії ударів дронів по європейських столицях, зокрема Брюсселю та Мюнхену — включно з готелем, де проходила сама конференція.

Послання було однозначним: війну більше не можна сприймати як проблему лише України. Ukrainian House символізував перехід України від об’єкта обговорення до активного співтворця майбутньої архітектури безпеки Європи.

Переговори пришвидшуються

Під час конференції команда The Ukrainian Review взяла участь у зустрічі з Президентом України Володимиром Зеленським, присвяченій мирним переговорам і майбутнім безпековим гарантіям. Президент підкреслив, що Україна залишається відкритою до компромісів, однак не виведе свої війська з Донбасу. Обговорюються різні економічні домовленості, проте ключовим питанням залишаються довгострокові гарантії безпеки.

Після цієї зустрічі українські посадовці продовжили переговори з представниками США. Водночас, за повідомленнями, у Женеві відбулися закриті консультації, сторони погодилися продовжити діалог. Дипломатична активність очевидно зростає, навіть якщо результати залишаються невизначеними.

Американський чинник

У розмові з губернатором Каліфорнії Ґевіном Ньюсомом — якого часто розглядають як потенційного майбутнього кандидата в президенти США — він наголосив, що гарантії безпеки для України мають бути формально схвалені Конгресом. За його словами, Сполучені Штати, підтримавши Україну від початку, повинні залишатися відданими цій позиції до кінця. Він також висловив готовність Каліфорнії долучитися до відбудови України.

Відставний генерал США Бен Годжес озвучив більш стриману військову позицію: Росії не можна довіряти, а Європа має готуватися до тривалого протистояння.

Підтримка без рішень

Попри численні заяви європейських лідерів про солідарність, низка ключових питань залишилася невирішеною. Конкретних термінів вступу України до ЄС не обговорювали, а рішення щодо далекобійних систем, зокрема ракет Taurus, знову відклали.

Навіть дискусії про новий масштабний пакет фінансової допомоги супроводжувалися умовами щодо того, у яких виробників Україна має закуповувати озброєння. З української перспективи це виглядає суперечливо: країна, яка вже четвертий рік стримує найбільшу війну в Європі з часів Другої світової війни, досі стикається із зовнішніми обмеженнями щодо власних оборонних рішень.

Побоювання ескалації

У розмові з Гаррі Каспаровим пролунало жорстке застереження: Росія навряд чи зупиниться, а Європа має готуватися до можливої ескалації, включно з ризиками для Балтійського регіону вже в найближчій перспективі. Подібні занепокоєння неодноразово звучали й у неформальних дискусіях у Мюнхені.

Після численних зустрічей «off the record» стало очевидно: попри публічну риторику про деескалацію, Європа непомітно пришвидшує підготовку до довгострокового протистояння з Росією — через спільні навчання, оборонне планування та технологічну модернізацію.

Реалізм переговорів

Коротка розмова з Михайлом Ходорковським, який відвідав конференцію на запрошення організаторів, додала ще один вимір. Він зазначив, що Владімір Путін не заслуговує довіри навіть у межах підписаних угод, а Україна має бути готовою до можливих порушень будь-яких майбутніх домовленостей.

Україна як чинник безпеки Європи

Багато співрозмовників у Мюнхені відкрито визнавали: сьогодні Україна є головною лінією стримування російської агресії в Європі. Україна має одну з найбільш досвідчених армій на континенті. Проте, як зауважив сам Президент Зеленський, українці — не «термінатори».

Україна потребує надійних гарантій безпеки як від США, так і від Європи. Будь-які майбутні угоди мають мати юридичну силу, включно з формальною ратифікацією з боку Росії, аби не повторити провал Будапештського меморандуму.

Мир потребує гарантій

Головний висновок Мюнхена-2026 очевидний: усі говорять про мир, але мало хто вірить у швидкі рішення. Україна прагне миру, бо людське життя важливіше за територію. Однак мир без надійних гарантій безпеки ризикує стати лише паузою перед наступною війною.

Сьогодні безпека Європи тісно пов’язана зі стійкістю України. Майбутнє європейської стабільності залежатиме від того, чи розглядатимуть Україну не лише як отримувача підтримки, а як повноцінного партнера у формуванні системи безпеки континенту.

Примітка редакції

Під час конференції наша команда також зустрілася з українським спортсменом Владиславом Гераскевичем. Після нещодавнього скандалу, пов’язаного з рішеннями Міжнародного олімпійського комітету, ми висловили йому підтримку та солідарність, вважаючи ухвалене рішення несправедливим щодо українського атлета. Невдовзі ми опублікуємо окреме розширене інтерв’ю з Гераскевичем, щоб детальніше висвітлити це питання та його ширші наслідки для міжнародного спорту і справедливості під час війни.

 Артем Каспарян

The post Мюнхен після ілюзій: що насправді обговорювалося за лаштунками конференції з безпеки 2026 року appeared first on The Ukrainian Review.

Крім того, окупанти повторно атакували енергетичний об’єкт в Одесі. Про це повідомила пресслужба ДТЕК у своєму Facebook.

«Руйнування колосальні. Ремонт потребуватиме тривалого часу, щоб повернути обладнання до працездатного стану», — наголосили там.

СЕО The Ukrainian Review перебував безпосередньо в Одесі поруч із місцем атаки.

Забруднення повітря на Львівщині

У Львівській області ворожий безпілотник під час ранкової атаки поцілив в об’єкт інфраструктури у Золочівському районі. Цей удар спричинив тимчасове погіршення якості повітря у селі Смільне. Фахівці зафіксували перевищення рівня оксиду вуглецю в атмосфері.
Очільник Львівської ОВА Максим Козицький порадив мешканцям із захворюваннями дихальної та серцево-судинної систем залишатися вдома. Хоча радіаційний фон залишається в нормі, лабораторні дослідження тривають за напрямком руху вітру.

Знеструмлення у Харкові

Ситуація у Харкові залишається критичною після ракетного удару Росії по місцевому енергетичному об’єкту. Атака супроводжувалася трьома прямими влучаннями, що суттєво пошкодило енергосистему міста. Як наслідок, близько 40% споживачів Харкова наразі перебувають без електропостачання.
Мер міста Ігор Терехов повідомив, що комунальні служби та енергетики працювали всю ніч, ремонтуючи дахи та відновлюючи тепло- і водопостачання. Через значні пошкодження у місті діють графіки планових та аварійних відключень. Міжнародні партнери надають допомогу, щоб прискорити процес відновлення.

Реакція Зеленського та Сибіги

Президент Володимир Зеленський назвав цю атаку цілеспрямованим ударом по цивільних та енергетиці. Он наголосив, що такі дії підривають дипломатичні зусилля, і закликав до посилення тиску на Москву, зокрема через санкції проти російського танкерного флоту:

Міністр закордонних справ Андрій Сибіга також звернувся до міжнародної спільноти, підкресливши нагальність зміцнення ППО України для подолання російського зимового терору:

Висновок

Масштабні удари 27 січня вкотре підкреслюють стратегічну мету Росії — завдати максимальної шкоди цивільному населенню та критичній інфраструктурі України. Систематичні атаки на житлові квартали, релігійні об’єкти та енергетичні мережі є проявами цілеспрямованого терору, спрямованого на виснаження стійкості країни в зимовий період. Такі дії є свідомою ескалацією, що потребує рішучої та консолідованої відповіді міжнародної спільноти.

The post Росія атакувала Україну 27 січня appeared first on The Ukrainian Review.

Генеральний прокурор Ірану Мохаммад Джафар Монтазері заявив, що учасників демонстрацій вважають «ворогами Бога». Це звинувачення за іранським законодавством може каратися смертною карою.

Протести в Ірані та міжнародна реакція

Протести в Ірані спалахнули наприкінці грудня на тлі поглиблення економічної кризи та обвалу національної валюти. Це не перша хвиля масових заворушень у країні: протести подібного масштабу відбувалися у 2009, 2019 та 2022-23 роках.

За оцінками Iran Human Rights, кількість жертв під час протестів 2022 року — які почалися після загибелі Магси Аміні після її затримання «поліцією моралі» за нібито неправильне носіння хіджабу — перевищила 550 осіб.

Президент США Дональд Трамп заявив, що Сполучені Штати готові допомогти Ірану «здобути свободу», однак не навів конкретних кроків. Водночас іранський парламент попередив, що в разі нападу США на Ісламську Республіку американські військові та Ізраїль вважатимуться «законними цілями».

Україна заморозила дипломатичну співпрацю з Іраном через постачання Тегераном дронів Росії. Однак 10 січня міністр закордонних справ України Андрій Сибіга засудив жорстоке придушення антиурядових протестів в Ірані та закликав міжнародну спільноту посилити тиск на Тегеран, провівши паралелі між внутрішніми репресіями Ірану та його поведінкою на міжнародній арені.

Чинний режим як союзник Росії

За даними The Times з посиланням на розвідувальні джерела, верховний лідер Ірану нібито розглядає можливість втечі до Москви у разі падіння режиму.

Росія, ключовий союзник Ірану, традиційно утримується від критики іранської влади. Російські державні та пропагандистські медіа подають протести переважно як фактор дестабілізації, уникаючи теми порушень прав людини.

Висновок

Боротьба Ірану за свободу є важливою не лише для внутрішнього добробуту його громадян, а й для глобальної політики. Тенденції показують, що авторитарні режими, пов’язані з Росією, усе частіше стикаються з внутрішнім тиском і нестабільністю.

The post Понад 500 людей загинули під час протестів в Ірані appeared first on The Ukrainian Review.