Імперське бачення Кремля

Світоглядні основи цієї політики були сформульовані самим Путіним задовго до нинішньої війни. Ще у 2005 році він публічно заявив:

«Розпад Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Мільйони наших співгромадян і співвітчизників опинилися за межами російської території, а сама держава втратила історично сформовані позиції».

З того часу ця оцінка стала не просто історичним судженням, а орієнтиром для дій. Кремль дедалі частіше апелює до понять «історичних земель» і «єдиного простору», фактично заперечуючи право сусідніх держав на повноцінний суверенітет.

Американський історик Тімоті Снайдер узагальнює цю логіку так:

«Путін мислить у категоріях імперії. У цій системі координат суверенітет України, Балтійських держав чи інших пострадянських країн не сприймається як остаточний і законний. Це, на його думку, лише наслідок слабкості Росії в 1990-х роках, тимчасовий стан, який можна й потрібно змінити, коли з’являється така можливість».

Україна як ключова ціль

У цій системі координат Україна займає центральне місце. Без контролю над нею проєкт відновлення імперського впливу Росії втрачає стратегічний сенс. Саме тому війна проти України має такий масштаб і жорстокість.

Президент Литви Гітанас Науседа неодноразово наголошував, що ця агресія не обмежується українським напрямком:

«Ця війна не є конфліктом лише між Росією та Україною. Це війна проти принципу, що кожна держава має право самостійно визначати своє майбутнє. Україна — це не остання ціль Путіна. Якщо агресора не зупинити, він продовжить перевіряти Європу на міцність, шукаючи, де опір буде найслабшим».

Цю думку поділяють і в Польщі, країні з власним історичним досвідом протистояння імперській політиці Москви.

Тиск на Європу поза межами фронту

Водночас Кремль діє не лише військовими методами. Гібридні інструменти — дезінформація, кібератаки, політичний вплив і енергетичний шантаж — стали важливою частиною цієї стратегії. Мета таких дій — послабити європейські суспільства, посіяти сумніви та зменшити готовність до спільної відповіді.

Голова Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн прямо охарактеризувала цей підхід, заявивши:

«Ми бачимо чітку закономірність: Росія роками використовувала газ і нафту як інструмент тиску. Вона створювала залежність, щоб у потрібний момент шантажувати держави і диктувати їм політичні рішення. Тому енергетика для Кремля — це не бізнес, а геополітична зброя».

Таким чином Росія намагається відновити вплив не через пряме захоплення територій, а через залежність і страх.

НАТО і межі стримування

Попри те, що прямий напад на країни НАТО наразі вважається малоймовірним, у Східній Європі постійно говорять про загрозу провокацій. Росія тестує єдність Альянсу, діючи в так званій «сірій зоні», де важко швидко застосувати механізми колективної оборони.

Міністр оборони Естонії Ханно Певкур описував цю тактику просто:

«Росія не діє хаотично. Вона крок за кроком тестує нашу реакцію: що буде, якщо зайти трохи далі, якщо порушити правила трохи грубіше. Це постійна перевірка — чи справді НАТО готове захищати кожен сантиметр своєї території».

Україна як бар’єр для реваншизму

У цьому контексті роль України виходить далеко за межі національного питання. Її спротив стримує подальше поширення російського реваншизму на захід. Саме тому підтримка Києва дедалі частіше розглядається в Європі як елемент власної безпеки.

Президент Франції Емманюель Макрон сформулював це так:

«Те, що відбувається в Україні, має значення для кожного європейця. Україна сьогодні бореться не лише за свою територію, а за міжнародний порядок, заснований на правилах. Якщо дозволити силою змінювати кордони, жодна країна в Європі не почуватиметься в безпеці».

Висновок

Політика Володимира Путіна дедалі очевидніше має на меті перегляд кордонів і правил, що виникли після розпаду СРСР. Війна проти України, гібридний тиск на Європу та спроби відновити сфери впливу є частинами однієї стратегії.

Для Європи це означає необхідність усвідомити: питання стоїть не лише про підтримку України, а про захист самого принципу суверенітету та міжнародного порядку. Історія показує, що імперські амбіції зупиняються лише тоді, коли їм чинять послідовний і спільний опір.

The post Кремлівський реваншизм: як Володимир Путін намагається переглянути кордони СРСР appeared first on The Ukrainian Review.

Що саме пропонується

Українська сторона передала Вашингтону оновлену 20-пунктну рамку мирного плану, у якій поєднані питання безпеки, відновлення і контролю над територіями. Пропозиція має враховувати як збереження незалежності України, так і компроміси щодо ліній фронту.

Сам президент України Володимир Зеленський неодноразово підкреслював: «Цей документ має бути надійним та достойним для України» і що лише український народ може затвердити будь-які територіальні зміни через вибори або референдум — позиція, яка відображає жорсткі «червоні лінії» у Києві.

У розмові з журналістами Зеленський також зазначив:

«Сьогодні у графіку — розмова з американською стороною щодо документа, який деталізуватиме процес відбудови та економічного розвитку України після війни».

Позиції Заходу

Роль США у формуванні пропозиції залишається ключовою. За повідомленнями, американська сторона розглядає створення «вільної економічної зони» в частинах Донбасу як компромісний формат, який передбачає демілітаризацію, але без прямого входження російських регулярних частин. Це викликало критику, оскільки багато хто бачить у цьому ризики для контролю й безпеки.

Так, президент США Дональд Трамп, який активно просуває ідеї мирного плану, наполягає, що «Росія має сьогодні перевагу» і критикує українське керівництво за нібито затягування розгляду пропозицій.

Зокрема, Трамп скзазав:

«Ми були дуже близькі до мирної угоди, але Зеленському не подобається концепція».

За словами американського президента, і населення України, і оточення Зеленського в захваті від плану, і лише українського лідера він не задовольнив.

При цьому стосовно питань гарантій для України Меган Моббс, президент R.T. Weatherman Foundation та директор Центру американської безпеки та захисту Незалежного жіночого форуму, каже:

«Ці гарантії не призначені для забезпечення згоди Росії. Вони призначені для того, щоб зробити відмову Росії дорогою, обмеженою і, зрештою, самогубною. Справжній ризик полягає не в відмові Росії. Справжній ризик полягає в ваганнях Заходу — пом’якшенні цих заходів в надії заздалегідь забезпечити співпрацю Росії. Це гарантує провал. Росія використовує неоднозначність, а не твердість. Тож якщо Росія прийме ці умови, це буде не тому, що вони справедливі. Це буде тому, що альтернатива гірша».

За її словами, історично Росія приймає несприятливі домовленості з безпеки за трьох умов:

1. Коли ескалація погіршує її стратегічне становище, а не покращує його.
2. Коли результати стають передбачуваними та обмеженими.
3. Коли час перестає працювати на її користь.

Путін не зацікавлений у мирі, якщо цей «мир» не буде у вигляді капітуляції України.

Вторить їй і спеціальний кореспондент Kyiv Post Джейсон Джей Смарт:

«Росія явно не зацікавлена в мирі. Росія зацікавлена в створенні умов для поліпшення своїх шансів на наступному етапі війни».

При цьому експерти зазвичай сходяться у думці, що гарантії для України можуть бути за зразком 5 статті НАТО, а чисельність ЗСУ має бути доведено до 800 тисяч з сучасним обладнанням, аби вони були потужним стримуючим фактором для росії.

Європейські «червоні лінії»

Французький президент Еммануель Макрон раніше підкреслював, що мир повинен бути не ціною капітуляції:

«Цей план добрий тим, що пропонує мир, але він має бути погоджений з європейськими партнерами, оскільки деякі його положення неприйнятні з погляду суверенітету України й безпеки Європи».

Також у Брюсселі звучать заклики підтримувати Київ без ослаблення оборонного потенціалу, а будь-які зміни статусу територій мають відбуватися у відповідності до міжнародного права — без примусу чи зовнішніх ультиматумів.

Російська позиція

Володимир Путін заявляв, що Росія отримала американський «мирний план» і що цей документ «може бути покладений в основу мирного врегулювання». Однак у той же час але конкретних кроків або погоджень з Москви поки немає. Це вкотре підтверджує, що будь-який мирний процес буде нелінійним і залежатиме від готовності сторін до компромісів.

У свою чергу помічник путіна Юрій Ушаков заявив:

«Москва різко проти змін у мирному плані, особливо в частині «територіального питання».

Так, за його словами, кремль поки не бачив змін у документах, запропонованих США, але все одно буде проти.

Що далі

План миру, який зараз обговорюється у Вашингтоні, Брюсселі та Парижі, — це скоріше дорожня

– чітких гарантій безпеки для України;

– міжнародного механізму моніторингу і контролю;

– легітимного волевиявлення українського народу щодо будь-яких змін.

Президент Зеленський формулює це так:

«Ми будемо працювати конструктивно з усіма партнерами, але гідний мир має бути справедливим для України».

Висновок

Сьогоднішні дискусії про мирний план для України — це не лише дипломатія, а й тест на здатність світу захищати принципи міжнародного права в епоху глобальної нестабільності. У цьому процесі кожне слово лідерів, кожна деталізована формула та кожна погоджена сторінка документа мають значення, адже від них залежить майбутня архітектура безпеки Європи. Мир, який пропонується Україні, не може бути миром з примусу чи втоми — лише миром, що ґрунтується на справедливості, відповідальності й реальних гарантіях. Тому ключове завдання на найближчі місяці — перетворити політичну волю партнерів на конкретні механізми, які захищатимуть державу та гарантуватимуть, що нова війна ніколи не стане можливістю.

The post Остання спроба: як виглядає новий «план миру» для України appeared first on The Ukrainian Review.

Підтримка України: зброя, санкції, політичний щит

Європейський Союз став одним із головних донорів України. Країни-члени виділили мільярди євро на військову допомогу: від гаубиць та ППО до боєприпасів, дронів і ремонтних програм. Європейські інституції запускають безпрецедентні фінансові пакети, щоб утримати українську економіку на плаву й підтримати роботу державних служб.

На саміті у 2024-му, під час зустрічі з Володимир Зеленський, президентка Урсула фон дер Ляєн заявила:

«Ми наразі надсилаємо мобільні газові турбіни і сонячні панелі. Також обговорювали заходи для захисту електростанцій».

Це мала бути допомога Україні напередодні зими, коли безпека енергетичної інфраструктури надзвичайно критична. Зеленський сам тоді підкреслив:

«Наші пріоритети зрозумілі — захист України. Наші позиції, наші воїни, і справедливий тиск на Росію … Зараз, як ніколи, важливо захистити та відновити нашу енергетику».

Також Європа кілька разів робила політичні заяви про непохитну підтримку України, санкції проти Москви і використання заморожених російських активів на користь Києва.

Проте паралельно — холодна логіка власних інтересів

Європа ніколи не діяла виключно на емоціях. Вона керується балансом: підтримувати Україну настільки, щоб стримувати Росію, але не заходити за межі, які можуть спровокувати пряму конфронтацію чи обвалити власну економіку.

Це проявляється у всьому — від темпів військових поставок до риторики у питаннях оборонного потенціалу та ролі власних армій. Наприклад, Еммануель Макрон заявив, що європейські країни мають збільшити витрати на оборону, аніж просто покладатися на зовнішню допомогу:

«Три роки росіяни витрачають 10 % свого ВВП на оборону… ми маємо готуватись до того, що буде далі».

Водночас Макрон зазначив, що, при всій підтримці, «нічого не може бути без гарантій»:

«Ми хочемо миру, але не за будь-яку ціну».

Це відображає делікатний баланс: допомагаємо, але обережно, щоб не втягнути Європу у пряму війну.

Менше газу, але гроші все ще йдуть у Москву

Попри санкції й масштабне згортання імпорту, Європа продовжує купувати частину російських енергоносіїв. Формально — значно менше, ніж у 2021-2022 роках. Але повністю відмовитися від російських ресурсів континент поки не зумів.

За даними 2025 року, деякі країни навіть збільшили закупівлі російської нафти та газу порівняно з попереднім роком.

Так, енергетичний експерт, аналітик компанії Amphorenergy Янніс Бассіас, відзначив:

«Так, правда, що Європа збільшила імпорт російського газу у 2023 і 2024 роках, і імпорт буде навіть більшим у 2025-му, бо США не можуть надати більше».

Це створює те, що українські експерти називають «енергетичною шизофренією Європи»: одною рукою ЄС фінансує українську протидію Росії, іншою — частково дозволяє російському бюджету підтримувати війну.

Безпека континенту: європейці допомагають Україні, бо це їхня оборона

У Брюсселі та Парижі, Берліні та Варшаві політики дедалі частіше відкрито говорять: Україна тримає на собі фронт, який мав би пролягти десь під Ельбою або на Балтиці. Тому допомога — це не благодійність, а стратегічна інвестиція у власне майбутнє.

Але водночас Європа не готова діяти так радикально, як США у окремих випадках. Європейські уряди набагато чутливіші до внутрішнього політичного опору — від фермерських протестів до правопопулістських партій, які постійно підвищують ставки.

В результаті Європа рухається вперед, але обережними кроками. Вона підсилює оборонну промисловість, збільшує виробництво снарядів, запроваджує нові санкції, однак робить це так, щоб уникнути надмірних внутрішніх потрясінь.

Висновок

Європа хоче української перемоги, але боїться того, що для неї доведеться зробити. Вона прагне позбутися залежності від російських енергоносіїв, але не хоче різкого економічного шоку. Вона розуміє, що поразка України означатиме кінець європейської безпеки, але водночас уникає кроків, які можуть виглядати надто «ескалаційними».

Це складна, суперечлива, але абсолютно реалістична європейська позиція: допомагати Україні — так, але завжди через призму власного інтересу. І реакції, заяви та дії європейських політиків — це часто компроміс між солідарністю та страхом, між ідеологією і прагматизмом.

І майбутнє континенту залежить від того, чи зможе Європа знайти в собі достатньо сміливості зробити наступний крок. Бо війна, яку веде Україна — це не лише її боротьба. Це битва за те, якою буде Європа в XXI столітті: сильною і принциповою, чи обережною і розділеною.

The post Між принципами та прагматизмом: як Європа допомагає Україні, оберігаючи власну безпеку appeared first on The Ukrainian Review.

Населення України: від повільного спаду до різкого падіння

До 2022 року в Україні проживало близько 41-42 млн осіб. За різними оцінками, сьогодні ця цифра знизилася до 35-36 млн. Такого обвалу не було навіть у найскладніші часи 1990-х.

Економістка та демографиня Елла Лібанова наголошує, що спад відбувався і до війни, але повномасштабне вторгнення зробило його драматичним:

«Україна вже втратила щонайменше 10 мільйонів осіб. Це не просто цифри — це зниклий людський капітал, який формує майбутнє країни».

За оцінками демографів, до 2050 року населення може скоротитися до 27-29 млн, а за песимістичного сценарію — навіть до 25 млн.

Три головні фактори депопуляції

1. Міграція: мільйони українців за кордоном.

Після початку війни за межі України виїхало понад 6 млн людей. Частина повертається, але значна кількість інтегрується за кордоном, знаходить роботу, переводить дітей у місцеві школи.

Демограф Олександр Гладун пояснює:

«Якщо людина прожила за кордоном два-три роки, її шанси повернутися знижуються. А якщо вона влаштувала дітей у школу — знижуються в рази».

ЄС вже визнає, що багато українців можуть залишитися назавжди, особливо молоді жінки з дітьми.

2. Рекордно низька народжуваність

До війни в Україні народжувалося близько 270-300 тисяч дітей на рік. У 2023-2024 роках ця цифра впала до історичного мінімуму — близько 180 тисяч. Це менше, ніж Україна мала у часи Другої світової.

Україна сьогодні має рівень народжуваності один із найнижчих у Європі. Молоді люди не планують дітей через невизначеність, економічну нестабільність та загрозу війни.

Паралельно смертність, попри зупинку COVID-19 та загальне зростання тривалості життя у минулі роки, все ще перевищує народжуваність у 2-3 рази.

3. Військові втрати та зміна статевої структури

Війна створила ще одну критичну демографічну проблему — нестачу чоловіків репродуктивного віку. Мобілізація, втрати, поранення, міграція чоловіків за кордон — усі ці фактори суттєво впливають на можливість народження дітей у найближчі роки.

Експерт із соціальної політики, доктор економічних наук Андрій Ревенко зазначає:

«Сучасна демографічна структура України стала глибоко асиметричною: жінок дітородного віку більше, ніж чоловіків. Це означає, що народжуваність залишатиметься низькою навіть у повоєнний час».

Старіння населення: бомба сповільненої дії

Середній вік українця вже перевищив 41 рік. До 2050 року він може зрости до 46-47 років.

Це означає:

• зростання навантаження на систему охорони здоров’я;
• збільшення кількості пенсіонерів;
• дефіцит робочої сили;
• падіння економічної активності.

Економістка Марія Репко із Центру економічної стратегії пояснює:

«Україна фактично входить у зону демографічного ризику, коли працюючих людей буде менше, ніж тих, кого вони утримують. Це підриває економічний потенціал країни».

Що може змінити ситуацію

Аналітики виділяють кілька стратегічних напрямів.

1. Стимулювання повернення українців

Програми для діаспори, можливість дистанційної роботи на українські компанії, інвестиційні стимули та пільги — усе це може повернути частину громадян.

2. Підтримка народжуваності

Експерти наголошують, що гроші самі по собі не стимулюють народження дітей. Потрібні:

• доступне житло,
• якісні дитсадки,
• допомога для працюючих батьків,
• гарантії безпеки.

Елла Лібанова додає:

«Жодні одноразові виплати не допоможуть. Народжують не через гроші, а через відчуття стабільності та майбутнього».

3. Робота з міграцією

Частина українців хоче повернутися — але лише за умови безпеки, робочих місць, реформи держуправління та відновлення інфраструктури.

Що буде далі: три сценарії

1. Оптимістичний

Повертається половина українців за кордоном, народжуваність зростає, війна припиняється. Населення до 2050 року стабілізується на рівні 33-35 млн.

2. Реалістичний

Повертаються 20-25%, народжуваність зростає несуттєво. До 2050 року — 28-30 млн.

3. Песимістичний

Війна триває довго, міграція збільшується, народжуваність падає. До 2050 року — 24-26 млн.

Висновок

Демографічна криза — не лише статистика, а фундаментальна загроза майбутньому України. Війна оголила й прискорила тенденції, що накопичувалися роками. Проте експерти переконані: за умови правильної державної політики, повернення мігрантів, підтримки молодих сімей та відновлення економіки країна здатна розвернути тренд.

The post Демографічна криза в Україні: масштаби, причини та прогнози appeared first on The Ukrainian Review.

Так, у Флориді відбулися перемовини між українською та американською делегаціями стосовно мирного процесу у війні України та рф.

Незважаючи на заяви політиків про те, що все пройшло дуже плідно та оптимістично, стає зрозумілим, що основні питання залишилися невирішеними.

Наприклад, Марко Рубіо заспокійливо заявив:

«Усе пройшло гарно, але ще є над чим працювати».

Серед української делегації також була позитивна реакція, Рустем Умєров зауважив:

«Маємо відчутний прогрес на шляху до миру».

Однак всі ці слова можуть опинитися порожніми, оскільки стосовно двох головних питань – поступок територій та гарантій безпеки для України – так і не вдалося дійти згоди.

Зокрема, кремль продовжує наполягати на міжнародному визнанні українських окупованих територій своїми, а крім того, жадає розв’язання майбутнього статусу цих регіонів.

На самих перемовинах американська делегація відверто поспішала, адже хотіла швидко дійти згоди саме з цих двох пунктів, аби уже у вівторок передати план путіну. Однак не вийшло.

Тим не менш, далі на порядку денному стояла поїздка Стіва Віткоффа до москви, де він мав зустрітися з російським диктатором.

Про що говорили у кремлі?

Варто зауважити, що перед самою зустріччю делегацій США та рф відбувся виступ диктатора володимира путіна, де він, як зазвичай, вдався до зухвалих на нахабних висловів та погроз.

Зокрема, за його словами, Європа висуває неприйнятні для Росії пропозиції щодо миру в Україні. У той же час він каже, що Кремль “допускає повернення європейців до переговорів, якщо ті враховуватимуть реалії на землі”.

Висловив агресор і готовність воювати з Європою:

«Європа сама вивела себе з українського врегулювання. У неї немає мирного порядку денного і зараз вони заважають зусиллям США щодо врегулювання. Європа висуває неприйнятні для Росії пропозиції до мирного плану щодо України. Росія не збирається воювати з європейськими країнами, але якщо Європа почне війну – Росія готова прямо зараз, і тоді Москві не буде з ким домовлятися».

Звучали погрози від нього і в бік України стосовно ураження українськими дронами двох танкерів тіньового флоту:

«рф буде більше бити по українських портах і суднах, що заходять в них, у відповідь на атаки на танкери. Росія може відрізати Україну від моря».

Самі ж перемовини у кремлі, у свою чергу, лише підтвердили все те, про що говорили у Флориді.

Так, помічник путіна юрій ушаков після зустрічі заявив:

«Ніяких компромісів стосовно війни в Україні – поки немає. Москва отримала ще 4 документи, окрім 28-пунктного плану США: щось викликає критику, з чимось ми згодні».

Експерти ж зауважують, що існує декілька варіантів угоди про мир, при чому всі з них рф послідовно відкидає.

В той же час «NBC News» з посиланням на російського посадовця, який говорив на умовах анонімності, пише, що путін ні в якому разі не піде на поступки стосовно трьох пунктів: захоплення всього Донбасу, скорочення чисельності ЗСУ, аби залишити Україну беззахисною, та визнання окупованих територій Америкою та Європою.

Про що все це свідчить?

Усе це свідчить про те, що перемовини шляхом просто перемовин лишаються безрезультатними. Сторони готові йти на поступки у другорядних питаннях, але у головному стоять на своєму.

путіна переконати в «обміні територій» буде неможливо, оскільки той взагалі не вважає Україну державою і навіть не торгувався б за Курськ, якби ЗСУ змогли там закріпитися.

Тож у даній ситуації, на думку США, лишається тільки одне – це тиск саме на Зеленського.

Так, видання «WP» написало, що найближчим часом Вашингтон дуже надавить на українського Президента, щоб нарешті добитися від нього підписання угоди про мир.

При цьому сам Зеленський опиняється в дуже складній ситуації, тому що, наприклад, деякі військові ЗСУ, за цитатою видання «NBC News» кажуть:

«ЗСУ не покинуть Донбас, навіть якщо буде наказ. Це не керівництво сидить в окопі, а наші хлопці. Тільки вони можуть вирішувати».

А це вже дуже тривожний дзвоник, оскільки там, де військові не виконують наказів головнокомандувача, вони перетворюються на озброєних бунтарів.

Висновок

Все це означає, що яким би не було рішення, воно опиниться непопулярним для частини українського суспільства.

Перемовини у Флориді та кремлі підкреслили, з одного боку, цю неоднозначність суспільної думки, та, з іншого, непоступливість президента рф.

У той же час США вторять путіну, вимагаючи повного виходу ЗСУ з Донбасу. Українська ж сторона наполягає на тому, що це неможливо через Конституцію, реалії фронту та означену вище позицію суспільства.

Тож, можемо підвести чергові попередні підсумки про те, що ще одні перемовини завершилися відверто нічим. І так, вірогідніше, буде продовжуватися і далі, адже український фронт, незважаючи на кремлівські наративи про неминучу поразку України, стоїть. А це значить, що воювати є за що і значить, що війна, скоріш за все, буде продовжена.

The post Від Флориди до Кремля: без жодних зрушень appeared first on The Ukrainian Review.

В чому Туреччина насправді підтримує Україну?

Так, є низка рішень, які нібито кажуть про те, що Туреччина дійсно є другом нашою держави:

1. Військова допомога та технології.

• БПЛА Bayraktar TB2. Турецькі ударні безпілотники стали одним із символів перших місяців війни. Вони допомогли Україні знищувати колони техніки, ППО та командні пункти, а також підвищили якість розвідки.
• Співпраця у виробництві безпілотників. Українсько-турецький завод із виробництва Bayraktar (проєкт Kızılelma, Akinci) створює довгострокові можливості для спільних оборонних розробок.

2. Морська безпека та роль у Чорному морі.

• Монтарська конвенція. Туреччина закрила протоки для військових кораблів держав, що беруть участь у війні. Це обмежило можливості росії заводити нові кораблі у Чорне море.

3. Дипломатія та зернова угода. Анкара відіграла унікальну роль у створенні зернової ініціативи, яка тимчасово розблокувала експорт українських агропродуктів і стабілізувала світові ринки. Не менш важливою стала участь Туреччини у переговорах щодо обміну військовополоненими та повернення депортованих українців.
4. Посилення якого-не-якого, але санкційного тиску. Туреччина суттєво звузила експорт товарів подвійного призначення до росії та обмежила схеми обходу обмежень. Це стало певним ударом по російській економіці й логістиці військового виробництва.

Підкреслював значущість допомоги Туреччини і Президент України Володимир Зеленський. Так, він, зокрема, на зустрічі з Ердоганом в Анкарі у лютому 2025 року сказав:

«Україна дуже цінує наші з вами відносини й те, що в цей надзвичайний час війни ми маємо необхідне взаєморозуміння та отримуємо підтримку. Туреччина завжди принципова в питаннях щодо суверенітету й територіальної цілісності нашої держави, і ми вважаємо, що це має глобальне значення».

Сам же Ердоган неодноразово заявляв, що виступає за територіальну цілісніть України. Наприклад, 15 травня 2025 року на ще одній зустрічі з Зеленським в Анкарі він зауважив, що завжди підтримує Україну та вважає Крим українським.

Також президент Туреччини часто висловлювався за готовність сприяти мирним перемовинам:

«Ми готові зробити будь-який внесок, зокрема надати платформу для переговорів, аби забезпечити справедливий, тривалий і гідний мир в Україні».

Однак, незважаючи на такі промовисті слова, якщо придивитися до цієї проблеми дещо ближче, стає зрозумілим, що все не так просто і Туреччина зазвичай шукає власні вигоди, балансуючи між москвою та Києвом.

Наприклад, Анкара продовжує зберігати контакти з рф через енергетику і торгівлю; до всіх санкцій Заходу не приєдналася, а власних так і не запровадила.

Чому Туреччина не розриває зв’язки з Москвою?

Так, як ми вже сказали, Туреччина послідовно зберігає відносини з росією, попри війну в Україні, і робить це не через симпатії, а через холодні геополітичні та економічні розрахунки. Анкара вибудувала унікальну модель: допомагаючи Україні технологіями та дипломатією, водночас отримує від Москви вигоди, які важко замінити іншими партнерами.

По-перше, чим росія вигідна Туреччині, це, звичайно, сферою енергетики.  Туреччина майже на 45% залежить від російського газу. Крім того, вона отримує російську нафту та паливо для АЕС «Аккую», яку будує «Росатом». Для Ердогана це одночасно означає стабільні поставки енергоносіїв за відносно низькими цінами, можливість уникати енергетичних шоків та є важливим важелем у внутрішній політиці, адже дешевший газ означає стабільність для виборців.

По-друге, це сфера туризму. Мільйони росіян приносять мільярди доларів, адже росія є одним із найбільших туристичних ринків для Туреччини. Щороку до війни приїжджало до 6 млн росіян, і в 2022–2025 роках цей потік залишився значним. Це дозволяє Анкарі тримати на плаву сектор, який дає до 10% ВВП.

По-третє, це торгівля та логістика. Після запровадження західних санкцій Туреччина стала для росії «вікном» у світ — але також виграла сама. Так, різко зріс турецький експорт до РФ (побутова техніка, одяг, електроніка). Окрім того, Туреччина стала ключовим транзитним хабом між Росією та іншими країнами. І, нарешті, зросли доходи портів, транспортних компаній та банків.

Також не можна не враховувати і суто політичні преференції, які отримує Анкара, адже для неї росія — це інструмент розширення власної ролі у світі, завдяки якому Ердоган позиціонує себе як посередник, здатний підтримувати зв’язок з обома сторонами війни.

Таким чином, незважаючи на формальну підтримку України на міжнародній арені, тим не менш, реальний стан справ полягає в тому, що Ердоган не такий прямий, як він сам демонструє.

Ще одним яскравим додатковим доказом того, що президент Турції грає «на дві руки», для українців стала зовсім нещодавня подія з ураженням двох танкерів тіньового флоту рф у Чорному морі.

Реакція Туреччини на атаку дронів Sea Baby на тіньовий флот рф

Так, у відповідь на удари, які 28 листопада завдали по двох російських танкерах тіньового флоту — Kairos та Virat — уряд Туреччини висловив серйозне занепокоєння.

Офіційний представник МЗС Туреччини, Онджю Кечелі, заявив:

«Ці інциденти, що сталися в нашій виключній економічній зоні в Чорному морі, створили серйозні ризики для безпеки судноплавства, життя, майна та навколишнього середовища в регіоні».

Він зазначив, що Туреччина «продовжує контакти з відповідними сторонами з метою запобігання поширенню війни у Чорному морі та її подальшій ескалації».

«А також забезпечення того, щоб економічні інтереси та діяльність нашої країни в регіоні не постраждали».

Висновок

Все означене вище лише підтверджує той факт, що, незважаючи на спроби демонструвати себе мирним посередником, Туреччина все-таки захищає в першу чергу лише свої інтереси. І така позиція стала у світі вже звичною, коли політика вважається важливішою за справедливість.

Ніхто не буде «класти життя» за Україну лише тому, що вона права. Неповноцінні санкції від Заходу, недостатня кількість наданої зброї – глобальна картина того, що Ердоган на прикладі Туреччини продемонстрував локально.

А це означає лише одне – спасіння потопаючих справа рук самих потопаючих, і ця війна – це суто наша війна, в якій право на власне життя виборювати тільки нам самим.

The post Турецькі солодощі з пригірклістю: хто такий Ердоган для України? appeared first on The Ukrainian Review.

«Тіньовий флот рф» –  це термін, який з’явився на тлі вторгнення окупанта до України. Однак сам термін є, по суті, не досить коректним, оскільки, за даними S&P, половина тіньового танкерного флоту возить лише російську нафту і продукти, п’ята частина — лише іранську. При цьому кількість суден, що обслуговують не одну, а декілька країн, росте і тепер вже кожен п’ятий танкер тіньового флоту не має яскраво вираженої приналежності до будь-якої країни.

Тим не менш, це не заважає тіньовому флоту обслуговувати інтереси росіян, адже він перевозить 80% російської нафти в обхід західних санкцій.

Загалом же обсяг тіньового флоту у світі також росте та на даний момент сягає 19% кількості діючих танкерів. Їх, за різними оцінками експертів, нараховується від 1000 до 1300 суден.

Диверсійна діяльність

Окремими викликами для цивілізованого світу, окрім суто економічного боку питання, є те, що танкери тіньового флоту неодноразово затримували за підозру у протиправних діях в Європі проти країн НАТО.

Йдеться про старі танкери та допоміжні судна з непрозорою реєстрацією, які регулярно відключають транспондери, змінюють назви, прапори та маршрутні дані — що ускладнює їх відстеження.

Так, експерти з питань безпеки попереджали, що такі судна можуть вести розвідувальну діяльність або чинити диверсійні дії проти підводних кабелів, газопроводів і енергетичних об’єктів, які проходять у територіальних водах країн НАТО.

Так, віцепрезидентка Єврокомісії Кая Каллас таким чином висловлювала побоювання стосовно даної проблеми:

«Ці судна не тільки сприяють військовій економіці Росії, а й становлять серйозну загрозу для довкілля і безпеки судноплавства».

Через це НАТО посилює моніторинг, а прибережні держави патрулюють свої води в розширених межах.

І хоча влада каже, що прямих доказів цілеспрямованих диверсій з боку тіньового флоту немає, проте сам його характер з непрозорістю та порушенням правил безпеки створюють загрозу, яку не можна ігнорувати.

Таким чином, тіньовий флот має не тільки економічні наслідки, а й може складати суттєву загрозу безпеці, що вимагає постійного спостереження та міжнародного реагування.

Що Захід може протипоставити загрозі?

ЄС, Велика Британія, США та їхні партнери розширюють санкційні списки, додаючи туди десятки суден, операторів і компаній-посередників. Обмеження закривають для них доступ до страхування, брокерських послуг і європейських портів, фактично роблячи такі перевезення юридично і фінансово ризикованими.

Наприклад, Кір Стармер сказав у травні 2025 року в заяві уряду:

«Загрозу з боку Росії для нашої національної безпеки не можна недооцінювати, тому ми зробимо все, що в наших силах, щоб знищити його тіньовий флот, позбавити його військову машину доходів від нафти та захистити підводну інфраструктуру, від якої залежить наше повсякденне життя».

Одночасно країни ЄС посилюють контроль на морських маршрутах: посилюються перевірки суден з сумнівною реєстрацією, небезпечними технічними характеристиками та історією відключення транспондерів. Деякі держави, зокрема Данія та Німеччина, збільшили патрулювання своїх вод і детально відстежують танкери, підозрювані в порушенні санкцій.

Крім того, ЄС готує додаткові заходи проти постачальників «зручних прапорів» і схем фіктивної реєстрації, які дозволяють тіньовому флоту приховувати походження і маршрути. Завдання Заходу — позбавити ці судна інфраструктури, без якої обхід санкцій стає неможливим.

Яка роль України?

Україна також не лишилась осторонь санкційної діяльності проти тіньового флоту рф.

Так, у 2025 році наша держава запровадила санкції, зокрема, проти капітанів танкерів і компаній, які перевозили російську нафту в обхід обмежень.

У своєму зверненні Президент Зеленський наголосив, що Україна готує кілька санкційних пакетів:

«Ми вводимо санкції проти капітанів російського тіньового флоту, і будемо синхронізовувати їх з нашими партнерами так, щоб тиск працював у більшості юрисдикцій».

Завдяки такій координації між Україною та західними партнерами стало важче для Росії обходити санкції через зміну прапорів суден, перевалку нафти на морі чи «схемні» компанії. Це посилило міжнародний тиск і обмежило здатність РФ фінансувати війну за рахунок незаконного експорту нафти.

Ураження російських танкерів як демонстрація мови сили

Критичні пошкодження українськими морськими дронами Sea Baby у Чорному морі двох танкерів тіньового флоту рф, Kairos і Virat, які відбулися з 28 на 29 листопада, стали логічним продовженням подій вересня 2025 року, коли СБУ вже пошкодила дронами два судна у порту Приморськ на Балтиці.

Цього разу удар по порожніх суднах продемонстрував, що навіть продаж російської нафти після перевалки й перевезень — не гарантія безпеки.

Ця подія має значення не лише з боку тактики, а й з боку свого символізму. Це ніби сигнал, що тіньовий флот — не недосяжна ціль, а вразливий механізм, а також посил для країн Заходу, що санкції та заборони потрібні, але недостатні; потрібні й фізичні дії проти ключових елементів цієї системи.

У той же час втрата росією частини флоту підриває довіру до схем обходу санкцій, примушує російську сторону витрачати більше ресурсів на страхування, логістику, організацію перевалок. Це підвищує ризики й витрати для Кремля — отже, робить тіньовий флот менш привабливим.

Така подія може значно змінити правила гри, адже вона показала, що навіть давні морські маршрути не є безпечними, і тих, хто ризикує працювати з тіньовим флотом, чекає реальна загроза.

Якщо подібні операції продовжаться — і особливо якщо буде розширено міжнародну координацію — тіньовий флот може стати для Росії занадто нестабільним і ризиковим інструментом. Пошкодження частини танкерів, страх перед новими ударами, зниження довіри — все це може зменшити його ефективність.

Для України така тактика — це ще один інструмент тиску на агресора, який працює паралельно з санкціями, дипломатією й розслідуваннями. Якщо «тіньового флоту» не буде — Кремль втратить важливу частину каналів для фінансування війни.

У сукупності ж ці кроки доводять, що поки Росія намагається ховати свої схеми у морській пітьмі, прозорість, рішучість і спільні дії призводять до значного зменшення впливу тіньового флоту та в результаті здатні взагалі позбавити агресора цього останнього прихистку.

The post Вийти з «тіні»: як Україна та союзники протидіють схемам тіньового флоту рф appeared first on The Ukrainian Review.

путін не тільки за цей час, а взагалі за період свого царювання зарекомендував себе як непередбачуваний політик, який часто керується не холодним розрахунком, а такими емоціями, як ненависть та помста.

Добра ж кремлівська традиція – приховувати свої мотиви, своє життя, в тому числі особисте – також лише більше підкреслювала незрозумілість мотивів голови рф.

За сумою таких причин світовому політикуму дуже важко робити якісь прогнози стосовно путіна та відповісти на питання: чого він все-таки хоче?

Чого ви хочете, містер Путін?

Але, зважаючи на більшість ознак та, по суті, відсутності адекватних причин війни в Україні, нелегітимний президент таки марить імперіалістичними ідеями.

Однак тут варто замислитися – чи обмежуються його зазіхання лише поверненням радянської величі, чи його апетити мають біль широкий розмах із європейськими амбіціями.

Те, що він тероризує Європу безпілотниками, може виявитися не просто спробами «тримати в напрузі Захід», а прямою розвідкою боєм. І те, що Європа та НАТО просто проковтнули такий плювок собі в обличчя, викликає насправді велике занепокоєння, адже тоді виникає питання: які червоні лінії має перейти путін, аби зіштовхнутися з жорсткою відповіддю, та чи є ці червоні лінії взагалі?

Наприклад, генеральний секретар НАТО Марк Рютте заявляв: «… припиніть порушувати повітряний простір союзників. Знайте, що ми готові, що ми пильні і що ми будемо захищати кожний сантиметр території НАТО».

Однак насправді незрозуміло, чи не залишаться такі погрози просто словами, тому що, судячи з усього, НАТО боїться ескалації, у той час як путін – ні.

Політичний цугцванг

Велику роль у такому порядку денному відіграє той факт, що Путін із війною давно опинився в ситуації, коли продовження бойових дій саме по собі є для нього єдиною гарантією збереження влади, а може, і життя. Тому якщо він закінчить війну в Україні, він просто не дозволить оговтатися російському суспільству та може продовжити воєнну експансію і далі.

Таку точку зору висловив, наприклад, президент Франції Еммануель Макрон: «Росія стала – на момент, коли я з вами говорю, і на багато років уперед – загрозою для Франції і Європи».

У свою чергу, Президент Зеленський також відзначив можливість такої загрози. Він сказав, що цілком можливо, що Росія відкриє другий фронт проти іншої європейської країни до закінчення війни в Україні: «Я так вважаю. Він може це зробити. Ми повинні забути про загальний європейський скептицизм щодо того, що Путін спочатку хоче окупувати Україну, а потім може піти кудись інде. Він може зробити і те, і інше одночасно”.

Чому путін буде продовжувати війну?

Причин, чому диктатору вигідно продовжувати війну, декілька:

1. Мобілізація і консолідація суспільства. Зовнішня загроза допомагає об’єднати населення, знизити внутрішню критику, відволікти увагу від проблем всередині. Це посилює «патріотичний» настрій, змушує людей зосередитися за зовнішньому ворогу, а не на недоліках влади.
2. Придушення опозиції та контроль над суспільством. Війна дає привід для посилення репресій, обмежень, цензури, підміни сталого громадянського контролю на «воєнну риторику», що укріпляє авторитарний режим.
3. Матеріальні та елітні вигоди. Воєнний бюджет, контракти, контроль над ресурсами, вплив силовиків: ті, хто оточує владу, отримують пряму вигоду від війни та зацікавлені в тому, щоб вона продовжувалася.
4. Дисципліна і страх. Війна підтримує атмосферу страху, невизначеності, що робить людей менш схильними до протестів, критики та вимоги змін.

 Які висновки?

Усе це свідчить про те, що якщо путін і буде приймати мирні угоди з Україною, то це може статися лише для того, аби пізніше зуміти зосередити сили на європейському напрямку – оскільки воювати на два фронти, в Україні та Європі, навіть російська воєнна машина може не витримати.

А тому очікувати, що ця людина, вихована в найгірших традиціях кдб, насправді зажадає миру та поведе хоча б свою країну у світле вільне майбутнє – дуже наївно. Вірогідніше за все, нам треба очікувати війни: довгої, виснажливої та беззмістовної.

Оскільки там, де руки по лікоть в крові і де немає прощення, вже немає й сенсу завершувати бійню, а лишається тільки поринути у цю кров по саму голову.

The post Королівство малувате: наскільки Путін хоче розширити свою імперію? appeared first on The Ukrainian Review.