Президент Азербайджану Ільхам Алієв та Президент України Володимир Зеленський стратегічно визначають цей шлях довгострокового партнерства. Їхня роль є ключовою в цьому процесі.

5 березня 2026 року, зафіксовано серйозний інцидент із зальотом іранських безпілотників на територію Азербайджану. Подія сталася на тлі масштабної ескалації на Близькому Сході, де з кінця лютого триває військова операція США та Ізраїлю проти Ірану.

Азербайджан уже перевів прикордонні служби та сили ППО в стан підвищеної бойової готовності вздовж усього 700-кілометрового кордону з Іраном. Хоча Президент Алієв раніше висловлював співчуття Ірану, нині  ескалація війни прямо зачіпає безпеку країни. З огляду на те, що Україна має найкращий досвід протидії ворожим дронам, зокрема тим, що були виготовлені в Ірані, питання військово політичної кооперації між Україною та Азербайджаном зараз стає ще важливішим. 

Україна та Азербайджан: фундамент співпраці

Співпраця двох держав має багатолітню історію. Азербайджан послідовно голосує на підтримку суверенітету і територіальної цілісності України в ООН та інших міжнародних організаціях. Україна, своєю чергою, завжди підтримувала суверенітет Баку над всією його міжнародно визнаною територією. Підписано понад 143 документи, що регулюють відносини між двома державами. Співпраця координується не тільки на двосторонньому рівні, але й у рамках ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова). Організація за демократію та економічний розвиток — ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) історично та стратегічно посідає важливе місце у зовнішній політиці України. Однією з головних цілей ГУАМ сьогодні є створення енерготранспортного коридору в обхід Росії. Також в рамках міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ) країни ГУАМ часто виступають із спільними заявами, підтримуючи суверенітет і кордони одна одної.

Гуманітарна допомога Азербайджана Україні

Азербайджан підтвердив свою роль у відновленні України, зокрема, взявши участь у Конференції з питань відновлення України (URC2025) у Римі у липні 2025 року. Там було також анонсовано допомогу в гуманітарному розмінуванні. Азербайджан у 2026 році надав пакет гуманітарної допомоги на понад 1 мільйон доларів. До нього увійшли 11 генераторів різної потужності; 5 великих трансформаторів; 12 панелей низької напруги; 27 000 метрів кабелів і проводів.

Загальна сума гуманітарної підтримки від Азербайджану з початку повномасштабного вторгнення перевищила 45 мільйонів доларів. 

Зустріч двох президентів: чого чекати для україно-азербайджанських відносин

Важливим етапом стала зустріч Володимира Зеленського та Ільхама Алієва на Мюнхенській конференції з безпеки 2026. Основний акцент було зроблено на регіональній безпеці в Чорноморсько-Каспійському регіоні. Обидві країни підкреслюють прихильність принципам територіальної цілісності, що є фундаментом їхнього союзу. 

Лідери підтвердили стратегічний характер відносин і домовилися про спільну розробку нових енергетичних та інфраструктурних проєктів. Довгострокова опція такої співпраці суттєво підвищує енергетичні спроможності України в умовах масштабних обстрілів столиці та ключових міст. Азербайджан сьогодні бере активну участь у відновленні енергетичних об’єктів України, пошкоджених внаслідок обстрілів. Азербайджанською стороною надані енергетичні пакети, куди увійшли в тому числі генератори та трансформатори.

Україна та Азербайджан: думки експертів 

Експерти з Азербайджанської Республіки високо оцінюють рівень співробітництва з Україною. Нова модель стратегічної співпраці, охоплює простір «Кавказ-Чорне море-Східна Європа». Ця модель багаторівнева. Йдеться про і економічну сферу,  і політику, і військово-технологічний обмін, а також застосування досвіду в розмінуванні територій тощо. 

Ельман Тельман огли Джафаров, викладач кафедри управління бізнесом Азербайджанського державного економічного університету, громадський діяч, вважає, що політичний складник підкріплює цілісну стратегічну модель у взаємодії двох держав.

Обидві держави мають схожий досвід у питаннях суверенітету та територіальної цілісності. Після розпаду Російської імперії в 1918 році обидві країни проголосили незалежність.  Обидві республіки проіснували недовго (близько двох років) і були насильно поглинені більшовиками, ставши частиною СРСР.У період «перебудови» в обох республіках виникли потужні народні рухи.  В Азербайджані це був Народний фронт, в Україні — «Рух» (Народний рух України). Обидві країни зіткнулися з проблемою сепаратизму, підтримуваного ззовні, відразу після або в процесі здобуття незалежності. Азербайджан десятиліттями боровся за повернення контролю над Карабахом.Україна з 2014 року веде боротьбу за повернення Криму частини Донецької та Луганської областей, а з 2022 року — повномасштабну війну за саме існування держави.

«Серединний коридор і зв’язок Чорне море —  Каспій відкривають для України альтернативні шляхи виходу, а для Азербайджану означають зростання його геополітичної ваги. Це переводить відносини з площини простої дружби до рівня стратегічного партнерства. Якщо регіональна стабільність і міжнародний баланс створять для цього відповідні умови, співпраця між Україною та Азербайджаном може стати однією з ключових опор нової геополітичної конфігурації. Заклик Президента Азербайджану Ільхама Алієва до українського народу “не миритися з окупацією” також ґрунтується саме на принципах верховенства міжнародного права та поваги до державного суверенітету. Ця позиція не є конфронтаційною риторикою, а радше містить послання про те, що справедливий і сталий мир можливий лише в межах міжнародного права».

Кавказ Омаров, головний редактор інформаційно-аналітичного порталу Armiya.az, який спеціалізується на військовій тематиці та висвітлює проблеми міжнародної політики, наголошує на важливості досвіду Азербайджану у військово-технічній сфері.

Він брав участь в онлайн-конференціях, організованих різними українськими аналітичними центрами. Експерт наголошує, що у всіх цих закритих конференціях, де в основному брали участь військові фахівці, особливо підкреслювався досвід Азербайджану, збройних сил країни, які в 2020 році за найкоротші терміни звільнили досить велику територію від окупації.

«Площа окупованих територій Азербайджану приблизно складала 18-20 тис.кв.км. Гірський рельєф і укріплена тут за майже 30 років армія Вірменії. Чисельність військових їхнього корпусу ЗС складала від 20 до 30 тисяч військових. Навколо окупованих територій було споруджено багатошаровий плацдарм — три ешелони оборони. Протитанкові укріплення, протипіхотні перешкоди, також вся смуга зони зіткнення військ була замінована.  Увесь світ став свідком того, як ЗС Азербайджану інтегрували системи БПЛА в загальну систему ведення бойових дій, координацію з авіацією та артилерійськими з’єднаннями».

Кавказ Омаров впевнений, що війна Азербайджану та її результати змінили військову структуру в арміях світу, де були переглянуті відповідні доктрини. Танки і бронетехніка, які в 2020 році стали легкою здобиччю БПЛА, відійшли на другий план. 

«Також  системи ППО, що існували до цього,  просто стали нездатними боротися з БПЛА, і перетворились на  здобич цих безпілотників».

Кавказ Омаров відмічає, що перспективи у військовому співробітництві є, але не треба забувати, що озброєння Україні постачається західними країнами, і кредити на закупівлю товарів оборонного призначення виділяються ними ж. З огляду на досвід Азербайджану у веденні унікальної війни та продовження війни в Україні, я думаю, що є багато позицій для співпраці. Але військове співробітництво —  це в першу чергу політика, а потім вже економіка — бізнес».

Азербайджан вже пройшов шлях від затяжного територіального конфлікту до повного відновлення суверенітету. Існують політико-правові механізми, використані Баку в Карабасі. Вони могли б бути адаптовані для України в майбутньому.

Експерт вважає:

 «Політико-правовими механізмами для Азербайджану слугували чотири резолюції РБ ООН, в яких відверто підкреслюється важливість виведення окупаційних сил з юридичної території Азербайджану і необхідність відновлення територіальної цілісності країни. Цьому процесу, попри наявність цих резолюцій, перешкоджали зовнішні сили, які і власне, створивши мінську групу ОБСЄ, тримали ситуацію, переговорний процес у своїй монополії». 

«Саме через деструктивну позицію зовнішніх сил карабаський конфлікт був заморожений майже 30 років, але ми ніколи не падали духом і не відмовлялися від частини своєї території. Важливим аспектом у цьому є інформаційне поле, про що, на жаль, наші українські друзі іноді забувають».

Висновки

Політичне співробітництво України та Азербайджану у 2025–2026 роках характеризується переходом до моделі природного союзу. Він заснований на взаємному визнанні територіальної цілісності та прагматичному економічному партнерстві в умовах глобальної нестабільності. Ця архітектура робить відносини менш залежними від зовнішніх геополітичних коливань. Тепер вони підкріплені критичною інфраструктурою та спільними економічними вигодами. Наявними є можливості для подальшого масштабування співробітництва. 

Хоча Азербайджан офіційно дотримується нейтралітету в постачанні летальної зброї, співпраця відбувається в галузі високих технологій і сервісу. Зокрема, йдеться про технологічні розробки у сфері застосування БПЛА. Співпраця у 2026 році змістилася від простих закупівель до обміну бойовим досвідом і технологічного партнерства. Азербайджан виступає для України як важливий партнер у питаннях логістики, розмінування та відновлення інфраструктури.

Азербайджан, тісно співпрацюючи з Туреччиною, зміцнює стабільність у широкому чорноморсько-каспійському регіоні. Це важливо для України в контексті безпеки і протидії РФ.

The post Від Каспію до Дніпра: нова архітектура стратегічного партнерства України та Азербайджану appeared first on The Ukrainian Review.

Наразі Дональд Трамп перебуває на олімпі демонстрації могутності. Ситуація у світі підштовхує його до рішучих дій. Трамп має зберегти позицію сильного лідера за будь-яких умов. В Західній півкулі для нього ця справа стає принциповою. Куба та Мексика можуть стати наступними після Венесуели. Трамп вважає, що кубинський режим слабкий, а Мексика створює багато проблем для інтересів США. Звичайно, першочергово постають проблеми міграції та діяльності мексиканських наркокартелів. У США не відпустять ситуацію, а будуть намагатись вирішити саме перед виборами до Сенату 3 листопада 2026 року.

Куба під загрозою зміни влади

Куба — це приклад історичної втрати для США. Вона є потенційним викликом для амбіцій американців у Карибському басейні. Варто згадати лише про географічне розташування «острова свободи».  Куба розташована всього за 90 миль від узбережжя Флориди, що робить її ключовим гравцем у карибській безпеці США. Десятиліття Гавана демонстративно відбудовувала систему політичних і військових зв’язків з прямими противниками американської демократії.

Кубинська революція стала символом комуністичного виклику для США та ідеологічною проблемою в рамках їхньої регіональної політики. Російський вплив змінив тут совєтський. Венесуельська нафта стала ключовим ресурсом підтримки. Після того як США взяли під контроль Венесуелу, очільник Білого дому перекрив її постачання на острів.

Власне політичний режим Куби за останній час змінився лише у вигляді «декорацій». Авторитарний стрижень влади та її настрої залишились фундаментальними. Сьогодні Дональд Трамп вважає, що кубинський режим впаде сам собою. 

Президент США негайно закликав Гавану до переговорів. Він погрожує повною ізоляцією та бажає укласти угоду. Держсекретар Марко Рубіо також активно підтримує ідею зміни режиму на Кубі. Куба, своєю чергою активно реагує. Президент Мігель Діас-Канель закликає громадян до захисту революції. Серед пересічних кубинців немає однозначних настроїв. Країна знаходиться у тенетах важкої економічної кризи та соціального занепаду. За даними агентства Reuters ЦРУ не дає однозначного прогнозу щодо економічного потенціалу Куби. Важка ситуація у ключових галузях економіки може суттєво ускладнити управління. Однак про миттєве падіння режиму не йдеться.

Сподівання еліти сконцентровані на силовий варіант та оборону навіть без урахування позиції народу. Хоча декларативно заклики щодо єднання звучать постійно. У великих містах посилюються поліційна та військова присутність. Кубинська влада врахувала досвід Мадуро та скоріш за все, не має намірів його повторювати.

Мексика: боротьба з картелями та  міграційна загроза для США

Станом на січень 2026 року питання про можливий напад США й на Мексику є предметом гострих дискусій. Дві ключові проблеми у відносинах США та Мексики – незаконна міграція та діяльність мексиканських наркокартелів. Трамп закликає Мексику самостійно розв’язати проблеми, інакше США будуть змушені вжити заходів. Ця риторика має як спільні, так і відмінні риси у порівнянні з Кубою.

Натяк Дональда Трампа на пряме силове рішення був далеко не першим. На цьому тлі влада Мексики завжди акцентувала на неможливості цього сценарію. Президентка Мексики Клаудія Шейнбаум категорично відкидає будь-яке іноземне військове втручання. Вона продовжує вести переговори з Трампом щодо безпеки кордонів. Мексика готова до співпраці з США в боротьбі з картелями, але виступає проти односторонніх військових дій на своїй території. Мексика пропонує спільну роботу спецслужб, але категорично відмовляє в розміщенні американських військ на своїй землі.

17 січня 2026 року Федеральне управління цивільної авіації США (FAA) попередило авіакомпанії про небезпеку польотів над Мексикою та Центральною Америкою через «можливу військову активність».

Погрози інтервенції можна розглядати  як частину складної дипломатичної гри. Також це спроба вплинути на перегляд Тристороннього договору про вільну торгівлю між Мексикою, США та Канадою (USMCA). Пряме вторгнення з метою захоплення територій наразі не планується.  Ризик обмежених військових операцій США на території Мексики проти наркокартелів у 2026 році є найвищим за останні десятиліття. Адже, США стверджують, що мексиканський уряд не контролює ситуацію, і фактична влада належить наркокартелю. Найбільш вірогідним сценарієм є не велика війна, а точкові удари. Зокрема, використання дронів або спецвійськ для знищення лабораторій і складів картелів без згоди мексиканського уряду. Безумовно, економічний тиск через тарифи посилюватиметься, щоб змусити Мексику погодитися на військову допомогу США.

Журналістка видання The New American magazine (США) Вероніка Кириленко впевнена, що існує висока ймовірність силового сценарію, особливо у випадку Мексики, оскільки політичні та інституційні обмеження є слабшими, ніж вони були б в обережнішу епоху.

По-перше, адміністрація чітко продемонструвала готовність використовувати силу як інструмент політики, а потім нормалізувати і навіть прославляти її. Це знижує сприйнятий поріг для «подальших» дій і робить військове втручання скоріше керованим, ніж винятковим.

По-друге, спостерігається помітне посилення риторики щодо Мексики, яке виходить далеко за межі того, що раніше вважалося звичайним тиском. Трамп відкрито погрожував, що США можуть «почати зараз завдавати ударів по суші» в Мексиці, нібито націлені на картелі. Це сталося після того, як картелі були визнані іноземними терористичними організаціями (FTO). 

По-третє, і це є важливим контекстом, ресурсна база для тривалих військових дій розширюється. Трамп запропонував різке збільшення видатків на оборону до 1,5 трильйона доларів до 2027 року, на додаток до вже рекордного бюджету, затвердженого на 2026 рік. По-четверте, Міністерство оборони відкрито підтримує прибутковість своєї екосистеми підрядників. По-п’яте, адміністрація підсилює воєнний стан як ідентичність. Це включає риторичне відродження терміна «Департамент війни». Куба є окремим випадком. Повномасштабне вторгнення залишається варіантом з високим ризиком. 

Експертка впевнена, що ми спостерігаємо радикальну трансформацію зовнішньої політики США в Латинській Америці. Але не в тому сенсі, що Вашингтон раптово відновив регіональне домінування. Хор спостерігачів, а також самі військові та дипломатичні лідери США звернулися до Доктрини Монро. 

У її сучасній формі вона вже давно функціонує як самовидана ліцензія на необмежене втручання в Західній півкулі — часто виправдовувати найсумнівнішими твердженнями про загрози інтересам або безпеці США, такими як звинувачення президента Венесуели Ніколаса Мадуро в «наркотероризмі».

Очевидною відмінністю зараз є те, що Трамп майже відмовився від дипломатичних удавань. Сигнал є чітким і безкомпромісним. Півкулю з усіма її суверенними державами президент США вважається «їхнім заднім двором». Ця логіка зараз поширюється не тільки на Латинську Америку, а й на Гренландію та Панаму.

Вероніка Кириленко вважає, що у  цій позиції можна виявити чіткі відгомони неоконсервативної тактики — тієї самої, яка колись визначала участь США на Близькому Сході. Зміна режиму знову розглядається як звичайний інструмент американської влади. Сила розглядається як легітимний перший засіб, а не останній. Знову з’явилася давно дискредитована віра в те, що військове втручання США може благодійно перетворити регіони в ім’я свободи, безпеки та порядку. Нафта, як і в Іраку, залишається додатковим бонусом. Але ніщо з цього не пояснює масштабів чи напрямку очевидного проєкту.

 Важливо підкреслити, що цей відновлений акцент на регіональному домінуванні розгортається саме тому, що однополярному проєкті США зазнав невдачі. Замість того щоб продовжувати тиснути із Заходу на Схід, стратегічний фокус зміщується вздовж осі Північ-Південь. Прикметно, що подібні ознаки регіональної консолідації стають все більш вираженими в інших частинах світу.

Саме тут технічна структура стає необхідною. Менш обговорювана, але старша, ніж більшість усвідомлює, технічна структура з’явилася в 1930-х роках як теорія управління за допомогою технічного менеджменту, а не за згодою народу. Географія амбіцій Трампа тісно віддзеркалює кордони Північноамериканського Технату, великою, інтегрованою адміністративною зоною, — зазначає Вероніка Кириленко.

Цей світогляд не є абстрактним. Він вбудований в екосистему донорів, радників та адміністрації Трампа. Такі основні спонсори, як Ілон Маск, Пітер Тіль та Марк Андріссен, відкрито підтримують сильну виконавчу владу, управління на основі технологій та відхід від традиційних демократичних обмежень. Вони фінансують, укомплектовують персоналом та формують ініціативи, що поєднують державну владу з корпоративними системами.

Інші видатні постаті в цій архітектурі походять з лав авторів Проєкту 2025, багато з яких зараз обіймають ключові посади в адміністрації. Серед найвідоміших — Расс Воут, роль якого підкреслює, як ідеологічні плани безпосередньо перетворилися на владні повноваження.

З цього погляду, регіональна позиція — це не просто відродження інтервенціонізму. Це консолідація. Це стандартизація. Це контроль. 

Висновок

Більше не має бути загрози США у вигляді нелояльних режимів. Йдеться про три типи загроз — безпеки, економічні та міграційні. Команда Дональда Трампа намагається створити умови для їх вирішення вже у короткостроковій перспективі. 

Риторика максимально зрозуміла та відверта. Сьогодні головний фокус уваги у регіоні спрямований на Кубу та Мексику. Обидві країни мають довгу історію суперечностей з США. Куба переживає економічний занепад. Довгострокова перспектива — Латинська Америка повернеться у межі політичного та економічного впливу США. Боротьба з інтересами КНР в регіоні має стати вирішальною.

На цей час йдеться скоріше про максимальний економічний та психологічний тиск на Мексику і Кубу. Трамп використовує успіх операції у Венесуелі як постійний важіль. 

Він бажає змусити сусідів діяти за правилами Вашингтона. У ширшому сенсі, повернути країни у простір геополітичного впливу США. Водночас бажання мінімізувати присутність КНР та Росії наявне. Воно, зокрема, підкріплюється затримками танкерів під російським прапором. Однак, реальне вторгнення вважається малоймовірним через політичні, дипломатичні та економічні наслідки, а також рішучий опір з боку Мексики. Положення Куби є більш крихким. Без венесуельської нафти та військово-політичної підтримки ззовні зміна кубинського режиму більш ймовірна. Вона може відбутись і від військової операції США, і від безпрецедентного тиску в усіх ключових сферах. 

The post Мексика та Куба у політиці Дональда Трампа: силовий сценарій чи санкційний тиск? appeared first on The Ukrainian Review.

Одна з основних особливостей війни в Україні доби Трампа – це повне фокусування всього мирного  процесу саме не тільки на позиції США як країни – лідерки, а на його позиції безпосередньо. Буквального від змінного настрою президента Трампа, від того, хто першим доносить до його відома інформацію та у якому вигляді, залежить доля потенційного рішення щодо підтримки України та потенційні мирні перемовини. Політична поведінка Трампа по війні в Україні періодично нагадує своєрідний «маятник», де тиск здійснюється то на одну, то на іншу сторону. При цьому не важливо, що одна зі сторін є агресором, і це визнають більшість країн світу. Власна стратегія Білого Дому сьогодні орієнтована на перспективу вирішення ситуації, навіть якщо і всупереч інтересам України, яка зазнала вторгнення та веде оборону завдяки зусиллям армії та народу.

У 2025 році змінилося сприйняття Росії та її можливостей. Дональд Трамп все менше схильний до спроб налагодити комунікацію у стилі «бізнес-вигоди», яка має бути взаємною. Зустріч із російським диктатором Путіним в Анкориджі 15 серпня 2025 року чітко продемонструвала небажання російської сторони припинити війну в обмін на вигідну економічну співпрацю. Невдача особистої зустрічі глави Білого дому фактично означала часткове закриття можливого переговорного процесу та загальну недовіру до адекватності Росії в геополітичній ситуації. На цьому тлі зустрічі «команд» американської та російської сторін у 2025 році виявилися марними.

Дональд Трамп та його логіка у політиці

Головне питання, яке постає з початку 2025 року: Якою є логіка поведінки Дональда Трампа? Чим він керується при прийнятті важливих рішень? Безумовно, ця логіка поведінки базована на розумінні життєвого шляху очільника Білого Дому та зв’язках, які нині є системою лояльності йому безпосередньо. Трамп не є політиком в класичному сенсі, не намагається ним бути.  Він бізнесмен та шоумен, людина, яка звикла бути у центрі уваги та довіряти найближчому оточенню, в тому числі приймати рішення у сімейному колі. Прямий доступ до Трампа став важливішим, ніж будь – які інші важелі впливу. Зіграти у гольф з президентом США, означає мати пріоритет у донесенні необхідної думки до нього. 

Формування політичної команди Дональдом Трампом – це пошук і довіра людям, які або близькі до нього, або вміють стати корисними (чи здаватись такими) при розв’язаннях питань. І у формуванні власної команди, і у дипломатії Дональд Трамп довіряє особистісному контакту.

В умовах переговорного процесу по війні в Україні дуже яскраво проявляється «маятник Трампа» – серія різких коливань власної позиції у публічній сфері. Такі коливання залежать від інформації, яку президент США отримав перед цим та людини, яка її передала. Президент США промовляє цілу низку заяв, які своєю чергою, широко інтерпретують провідні світові медіа. Однак, у кожній заяві Трампа завжди є певний «фаворит» та «аутсайдер», вони часто міняються місцями. Можуть лунати прямо протилежні тези. Важкий і довгий процес перемовин по війні в Україні Дональд Трамп вже маркував своїми ключовими фразами безліч разів. «Велика угода» змінювалась «розчаруванням» і навпаки. Логіка Дональда Трампа щодо мирного врегулювання в Україні базується на принципах «миру через силу» та підходу «бізнес – угоди». Особливо це помітно у форматі так званої «човникової дипломатії» (Shuttle diplomacy), коли треба максимально акцентувати на ролі арбітра та посередника у переговорному процесі. Він має змогу спілкуватись з двома сторонами на власних умовах. Крім того, посередник фактично обирає місце проведення переговорів. Це створює особливу та контрольовану атмосферу, що важливим компонентом у розумінні очільника Білого Дому.

Дональд Трамп робить ставку на сильних. В його команді присутні як «голуби», так і «яструби». Донесення інформації до впливових членів команди президента США є вірним кроком з врахуванням обставин та умовностей політики Білого Дому у наш час. До прагматиків команди Трампа належить держсекретар Марко Рубіо. Він є ключовим американським дипломатом у питаннях українського мирного процесу. Рубіо наполягає на досягненні справедливого, а не тимчасового рішення з повагою до суверенітету України. Він послідовний критик стратегії Джо Байдена щодо війни в Україні. Рубіо вважає війну патовою. На сучасному етапі заяви  держсекретаря стають більш помітними, і перш за все, Рубіо оцінює реальність та стратегію можливого.

Марко Рубіо відіграє ключову роль у просуванні мирної ініціативи для України, наголошуючи на важливості 20-пунктного плану як основи для переговорів, що включають як російські, так і українські дані, з метою не просто припинення війни, а забезпечення довгострокового суверенітету України та її економічного розвитку. 

Мирний процес та вікно можливостей у 2026 році

Перспективи мирного процесу за завершення повномасштабної війни за участі США – це єдиний можливий варіант у 2026 році. Власне орієнтування на певні сигнали від Дональда Трампа залишається опцією, якою українська сторона має користуватись. Коливання у позиції Дональда Трампа скоріш за все, будуть мати продовження. Після демонстрації сили у питанні Венесуели, успішної воєнної операції та арешту диктатора Ніколаса Мадуро може проявитись демонстративна впевненість очільника Білого Дому у необхідності тиску на російську сторону. Медіа та аналітики залишаються досить стриманими в оцінці перспектив миру в Україні у 2026 році. Видання Politico у січні 2026 року оцінює шанси на мир в Україні як низькі. Politico припускає, що закінчення у 2026 році можливе, але може бути невигідним для України, враховуючи максималістські вимоги Кремля та політичні обмеження Києва. Шанси на мирні зусилля Трампа оцінюються як 4:1. Своєю чергою, The Washington Post оцінює ситуацію як дуже нестабільну, наголошує на проблемності часових обмежень безпекових гарантій Україні з боку США, що дасть змогу російському агресору відновити бойові дії. Навіть з активною дипломатією, як зазначає The Guardian, мир залишається недосяжним без зміни стратегічних підходів. В цілому світові видання оцінюють ситуацію в Україні у 2026 році як складну та невизначену. Вони наголошують, що справжній мир вимагає надійних угод, а не лише припинення вогню, і результат стане тестом для міжнародного порядку. 

США в новому світовому порядку

Свій коментар надав нам блогер та громадський діяч Юрій Курат (США). Він веде власний блог “Думки перехожих” (Thoughts of Passers By). У своїй діяльності Юрій аналізує міжнародну політику, повномасштабну війну в Україні, зміни в американській політиці доби Дональда Трампа:

Багато хто звинувачує Трампа у порушенні світового порядку: замість підтримання міжнародного права і домовленостей він відкрито веде цинічну політику власних інтересів. Я приєднуюсь до хору критиків, але з одним великим «але» — Трамп став президентом коли міжнародне право вже було мертве, він тільки констатував цей факт своєю зовнішньою політикою. Несправедливо звалювати усю відповідальність тільки на нього. ЄС роками пріоритезували торгові преференції, енергетичну безпеку і політичну стабільність над міжнародними зобовʼязаннями, і наш Будапештський Меморандум перший тому приклад. Тому так, ми маємо визнати що світовий порядок мертвий, на арені править realpolitik, але разом із Трампом у цьому винні Ангела Меркель, Герхард Шрьодер, Ніколя Саркозі, Франсуа Олланд і багато інших у цьому трагічному списку.

Але чи означає це що ми приречені бути розмінною монетою у геополітичних іграх у 2026? Мені здається що після нескінченного року коливань між «Україна сама винна у нападі Росії» і «Україна має шанс виграти війну» в адміністрації президента США починає формуватися правильний підхід до вирішення не тільки російської проблеми, але і коаліції диктаторів яка сформувалася навколо війни в Україні.

Політичний аналітик Юрій Курат вважає, що останні міжнародні події демонструють спробу США перейти до жорсткішої, багатовекторної стратегії стримування авторитарних режимів. За його оцінкою, Вашингтон намагається обмежити ресурси та глобальний вплив Китаю, Росії й Ірану, аби змусити їх до переговорів із позиції сили, зокрема й у контексті війни проти України. Водночас експерт наголошує, що Захід залишається вразливим через економічну взаємозалежність і технологічний дисбаланс, що обмежує його можливості прямого протистояння:

Як би це фантастично не звучало, але ані США, ані ЄС не можуть протистояти нечистому союзу цих країн: здебільшого через те що вони залежать від них економічно, а у випадку США і Китаю — навіть у збройному конфлікті через значну технологічну перевагу останнього (див. Overmatch Brief)». Дивлячись через цю призму, останні події у Венесуелі починають набирати глобального характеру та виглядають як один із перших кроків на шляху до стримування безжалісного маршу світових диктаторів — знищення російсько-китайського анклаву на порозі США. Зʼявляється надія на те, що Трамп нарешті зрозумів що ані особисті стосунки, ані економічні заохочення не працюють для стримання імперських амбіцій диктаторів. Працює тільки старий консервативний принцип «мир завдяки силі» (peace through strength). Хіба не іронічно, що ми можемо спостерігати як президент Трамп, на наших очах, стає політично більш консервативним?

Перспективу мирного врегулювання війни проти України у 2026 році Юрій Курат пов’язує насамперед із зовнішньополітичним курсом США та ідеологією «America First», яку просуває адміністрація Дональда Трампа:

Європа і Україна не здатні самостійно дати відсіч Росії, Китаю і Ірану, нам потрібно у короткій перспективі повернення сильної Америки. Я налаштований оптимістично на 2026 рік і підтримую новий настрій зовнішньої політики США. Щодо Дональда Трампа, його тенденція завжди зповзти у “Trump First” поки що успішно коригувалася його кабінетом і європейськими лідерами, і його останні рішення у Південній Америці сигналізують про те, що Америка повертається на світову арену.

Висновок

В цілому оцінити рівень переговорного процесу по війні в Україні у добу президента США Дональда Трампа можна лише з врахуванням його особливостей як лідера. Трамп бажає бути переможцем та полюбляє швидкі рішення, які роблять його постать яскравішою та помітнішою. Ці моменти були очевидними за його першої каденції у Білому Домі, більш наявні вони на сучасному етапі. Білий Дім за 47 – ого президента США не балансує між американськими та європейськими інтересами, а скоріш ставить європейських партнерів перед фактом та необхідністю його прийняти. США прагне максимально акцентувати на відповідальності європейців щодо військової та фінансової допомоги Україні. Постізоляціонізм команди Дональда Трампа структурується навколо цього аспекту.

Вибори у Сенат листопада 2026 року – це ключова подія, Дональд Трамп може знов перейти до прямої риторики звинувачень демократів. Це означає, що його підтримка України буде залежати від правильного дипломатичного балансу та інформаційної політики зі сторони нашої держави. На офіційному рівні США реалістично оцінюють складність завдання, але залишаються оптимістичними щодо вироблення дорожньої карти.

The post Постать Дональда Трампа на тлі мирних перемовин: чого варто очікувати Україні у 2026 році? appeared first on The Ukrainian Review.

Молдова сьогодні зробила свій європейський вибір. Для країн ЄС він має однозначний характер. Президентка Молдови Майя Санду веде активну міжнародну діяльність, уряд Молдови залучений до європейських економічних, інформаційних та, головне, безпекових ініціатив. Однак внутрішня політична ситуація викликає занепокоєння. Проросійський активізм та його зовнішня підтримка не вщухають та навіть набирають оберти. Основна мета – це дестабілізація політичного режиму Молдови, відрізання її від цілісного геополітичного ландшафту, який почав складатись за підтримки європейських партнерів, також за участю Румунії. Активність молдавської президентки Майї Санду вже прогнозовано викликає агресію зі сторони російських пропагандистів та проросійських сил у самій республіці, що прагнуть не просто політичного реваншу, але по суті повної геополітичної переорієнтації держави. Звичайно все це зумовлює велике занепокоєння і необхідність розібратись у турбулентних процесах в республіці. У вимірі європейських відносин Молдова – важлива у сенсі збереження цілісності та недопущення Росії до кордонів ЄС. В сучасних умовах суспільні настрої та стабільність політичного стану в Молдові – це запорука для безпеки на теренах Одеської області. Також Молдова надає тимчасовий захист українським біженцям, співпрацює з Україною у сфері енергетики та питаннях безпеки. Інтереси у підтримці демократичного вибору Молдови збігаються і в України, і в абсолютної більшості європейських партнерів.

Україна та Молдова на сучасному етапі об’єднані спільним курсом та завданнями, які постали особливо гостро після початку повномасштабного вторгнення 2022 року. Молдова є ключовим партнером України в регіоні. Обидві країни є кандидатами до ЄС, координують свої євроінтеграційні прагнення в рамках Асоційованого тріо (травень 2021 року). Це визначається синхронізацією власних зусиль двох країн щодо подолання зазіхань спільного ворога на територіальну цілісність демократичних держав. Молдова послідовно виступає проти російської агресії, підтримує територіальну цілісність України, вимагає виведення російських військ з Придністров’я. Ця позиція об’єднує правлячу партію та значну частину громадян. Існування ПМР стало проблемним викликом для обох країн.

Український досвід за останні роки для Молдови є вкрай цінним у боротьбі із загрозами гібридного втручання у внутрішньополітичні та економічні справи.

Політична ситуація у Молдові: які тенденції продемонстрували парламентські вибори 2025 року

Молдова на сучасному етапі знаходиться у складній та неоднозначній політичній ситуації. Молдова є парламентською республікою. В країні діє багатопартійна система. Є можливість для прояву абсолютно різних політичних позицій та бачень. Це є ознакою демократичності та відкритості до змін. Однак, такою ситуацією й активно користуються. При чому як зовнішні, так і внутрішні сили, для яких часто електоральний процес стає простором для конфліктів та політичних баталій. Системне включення з 90 – х років проросійського впливу до економіки та політичної сфери надало свої результати. Кремль брутально втручається у виборчий процес через цілу низку політиків та мережу лояльних  політичних сил. Більш того, за даними DW Москва виділила суму в 200 млн. євро для розгортання  кампанії впливу на парламентські вибори в Молдові у вересні 2025 року. Ці гроші, в тому числі, були частиною плану з підкупу інфлюєнсерів і виборців на тлі потужної медійної «обробки» населення. Враховуючи наростання євроінтеграційних настроїв у молдовському суспільстві, Москва розглядала вибори до парламенту республіки як останній шанс суттво вплинути на зовнішньополітичний курс країни, відірвати Молдову від ЄС та України.

Увага до партій у сучасній Молдові є ключовим аспектом у розумінні поточного стану політичного режиму. Головне, визначити, що існують значні полюси – розколи у політичних поглядах. Країна балансує між західними прагненнями та впливом Росії. Західні прагнення виражені не тільки у самій євроінтеграції. Окремо, вони мають і уніоністський характер за об’єднання Молдови та Румунії. Поділ політичних сил та організацій є не тільки поляризованим. Він демонструє складну внутрішню структуру. І тут постають, як популісти, так і політичні прагматики, єврооптимісти та євроскептики тощо.

Виразниками цієї тенденції є як великі, так і «малі» політичні партії. Отже, основними партіями Молдови на сьогодні є проєвропейська «Дія і солідарність» (Partidul «Acțiune și Solidaritate»), що виграла останні вибори, та різноманітні опозиційні сили, зокрема проросійський Патріотичний виборчий блок («Blocul Electoral Patriotic») на чолі зі славнозвісним лідером Ігорем Додоном. Також діють інші партії як «Альтернатива» (Blocul electoral «Alternativa»), «Наша партія» («Partidul Nostru») та «Демократія вдома» (Partidul Politic Democrația Acasă). Вони представляють досить протилежні проєвропейські чи проросійські позиції зі значним розколом електорату, в тому числі, за регіональною ознакою. Вже на етапі підрахунку проміжних результатів парламентських виборів 2025 року стало зрозуміло, що боротьба між основними політичними гравцями буде вкрай запеклою, тим більш зіткнулись саме непримиренні ідеологічно сторони. Таку динаміку надає незалежне онлайн – медіа Cotidianul md.

При цьому, наявність, партій, сформованих під конкретного політика чи бізнесмена, які тримаються лише на ньому репутаційно, досить поширена практика у політичних реаліях Молдови. Це ставить політичні сили в пряму залежність від думки та ідеології конкретної особи в довгостроковій перспективі зі значною централізацією партійного керівництва. Олігархічний вплив при цьому тільки зростає. Сьогодні він стає більш заангажованим але не менш небезпечним.

До 2019 року олігарх Влад Плахотнюк через правлячу Демократичну партію фактично контролював політичну ситуацію в країні. У 2025 році підсанкційний олігарх Плахотнюк був екстрадований з Греції до Молдови за звинуваченнями у крадіжці мільярда доларів з бюджету. Наявним прикладом також є діяльність політичної партії «Шор» олігарха Ілана Шора до заборони та розпуску Конституційним судом Молдови у червні 2023 року. Партія «Шор» як юридична особа не існує. Водночас, потенційна загроза залишається.

Політичні структури олігарха Ілана Шора сьогодні продовжують функціонувати під іншими назвами. До таких можна віднести політичний блок «Перемога» (Victoria). Це основна коаліція, сформована І. Шором ще у 2024 році. В неї увійшли афілійовані з ним партії (наприклад, «Шанс», «Відродження» та ін.). Електоральне фіаско у парламентських перегонах політичних проєктів олігарха призвело до об’єктивного послаблення його впливу. Уряд Молдови та ЦВК системно ведуть роботу по обмеженню доступу політичних організацій, пов’язаних з Шором до електорального простору. Тим самим, шанси на видалення значного осередку російського впливу в Молдові зростають. Особливо, це відчувається в регіонах, де його прихильники йдуть з посад.

Поряд з цим постають і інші представники нелояльних до уряду політичних організацій. Необхідно підкреслити, що в країні відсутні заборони на діяльність політичних партій, які сповідують комуністичну ідеологію. Такою є Партія комуністів республіки Молдова. ПКРМ досить активна у виборчому процесі. В союзі з іншими лівими, зокрема соціалістами, вони становлять певну небезпеку для правлячої «Дії і солідарності», особливо через мітингову діяльність у великих містах. Під час передвиборчої кампанії, особливо у серпні-вересні 2025 року, проводились мітинги та агітаційні заходи  на чолі з лідерами ПСРМ та ПКРМ, з проросійськими та соціальними гаслами. Позиції «лівих», безумовно, спираються на своєрідну риторику «реваншизму» та «радянської ностальгії», вона підігрівається серед людей похилого віку. Однак, з роками помітна суттєва втрата власного потенціалу подібними політичними проєктами. Незмінною особливістю залишається їх проросійська орієнтація та стійкі відносини з російською стороною на довготривалій основі. У 2025 році «Партія комуністів Республіки Молдова» (ПКРМ) брала участь у парламентських виборах у складі «Патріотичного блоку» разом із соціалістами (ПСРМ).

Парламентські вибори за пропорційною системою підтвердили суттєву напругу в країні. Ця тенденція досить помітна на тлі результатів попередніх президентських виборів, коли саме голосування молдовської діаспори забезпечили перемогу чинної президентки Майї Санду. 28 вересня 2025 року певним чином стало поворотним днем у намаганні відстояти проєвропейський вибір. Правляча проєвропейська партія отримала перемогу в  50, 2 % голосів. При цьому Патріотичний блок набрав 24,17 голосів. У парламенті партія «Дія і Солідарність» отримала 55 місць, в той самий час як Патріотичний блок 26. Так, результат демонструє сильну проєвропейську орієнтацію, однак і загроза проросійського «відкату» присутня. Основна ставка Кремля була зроблена саме на консолідацію всіх підконтрольних сил, агітаційну кампанію та особу Ігоря Додона, найбільш помітну з – поміж інших діячів.

Також наявні діаметрально різні візії щодо майбутнього республіки. Апогеєм нарощення конфліктності став мітинг 29 вересня 2025 року у Кишиневі, організований проросійським Патріотичним виборчим блоком. Блок не визнав результати електоральних перегонів та намагався продемонструвати суттєву підтримки серед населення. Демонстрація фактично не мала масового характеру. В цілому у проросійському мітингу за різними підрахунками взяли участь 1000 людей. Безумовно, створити при цьому «фон» для висвітлення зі сторони російських каналів Ігорю Додону вдалось. Однак, інформація щодо «винагороди» для проросійських протестувальників у розмірі від 50 до 300 $ практично відтворює традиційну логіку у намаганні імітувати «масову підтримку».

Конфронтація поколінь у політичному виборі наявна у сучасній Молдові. Ключовою суспільною силою для проєвропейського майбутнього Молдови є молодь. Молоді люди відстоюють власне право та можливості вільної інтеграції до єдиного  європейського простору. Однак, частина молоді виїжджає за кордон.  Це створює об’єктивні виклики для формування сталого громадянського суспільства в країні.

Проросійська політична й медіа активність на тлі нових реалій

Проросійська опозиція у Молдові спирається на вже класичні ідеологічні позиції. Можна виокремити щонайменш декілька партій, які сутнісно є не просто лояльними Москві, а беруть на себе роль провідників її стратегії в країні. Така стратегія, в тому числі, базована на внутрішньому розколі країни за рахунок або електоральних перегонів, або регіонів, де місцеві еліти невдоволені політикою центра. Саме таким регіоном є Гагаузія, автономний округ на півдні Молдови. Російська мова та відверто проросійські політики, як затримана 25 березня 2025 року  правоохоронцями Молдови, Євгенія Гуцул, фігурантка кримінального провадження. Російські медіа та наративи мають сильний вплив в регіоні, формуючи проросійську громадську думку. Однак, є і суттєві зрушення у бік прихильності до ЄС, але в контексті трудової міграції. Ці «зсуви» суспільної думки у гагаузів Молдови є досить повільними. На національному референдумі у 2024 році близько 95% електорату Гагаузії проголосували проти вступу Молдови до ЄС. На парламентських виборах у вересні поточного 2025 року Гагаузія залишалася оплотом проросійського «Патріотичного виборчого блоку». Ці показники залишаються ключовими для розуміння загальної динаміки настроїв.

Кремль де – факто робить ставку на дестабілізацію ситуації за рахунок дезінформації. Масштабувались інформаційні атаки з боку прокремлівських джерел у період енергетичної кризи січня 2025 року через зупинку постачання російського газу. Ситуація подавалась саме на користь РФ зі звинуваченнями проти ЄС та України. Декілька незалежних молдовських ЗМІ активно протидіяли кампанії дезінформації та відслідковували її загальну динаміку. З посиланням на дані Texty.org.ua основною площиною поширення проросійського контенту став Телеграм (де створювались групи каналів так звані «сітки»). Кількість контенту досягала рекорних 65 %. Загалом кількість вигідного Москві контенту у інфополі на період січня 2025 року становила 1695 публікацій (румунськомовні та російськомовні).

Зокрема, постійними є акценти, щодо «утисків російськомовного населення» та економічних проблем, прямі звинувачення у «зовнішньому управлінні» країнами ЄС, «втягування в НАТО» тощо. Ці заяви безпосередньо пов’язані із політикою уряду Молдови та його підтримкою України. Більшість проросійських інфлюєнсерів негативно ставиться до зближення Молдови та Румунії.

Пропагандистські заяви поширюються досить швидко. Особливо в умовах, коли Молдова лише починає активну боротьбу з інформаційними атаками. Не секрет, що поширення вигідних кремлівській владі думок відбувається двома основними шляхами: мережею проросійських телеграм – каналів, часто анонімних  («Приднестровец», «Sputnik Молдова», «Аргументы и факты в Молдове», «Блокнот Молдова» тощо) та офіційними медіа ПМР. Додатково – поширення через виступи політиків та лідерів думок в медіа Молдови. Однак, існують шляхи так званої «м’якої сили». Так, діяльність Митрополії Молдови, яка пов’язана з РПЦ та має вплив на частину громадян. Вона протиставлена Бессарабській митрополії (вплив Румунії). Конфліктність взаємовідносин знаходить прояв і у медійній сфері.

ВИСНОВКИ

Досвід Молдови сьогодні дещо схожий на досвід багатьох пострадянських республік, з врахуванням суто національних особливостей, які склались за роки незалежності. Молдова має внутрішні ресурси та потенціал до європейської інтеграції, послідовно йде цим шляхом. Водночас, необхідне врахування і масштабної національної травми – створення ПМР. Вона стала постійним нагадуванням про можливість війни, зміни геополітичних полюсів та дестабілізації. Фактор ПМР – це постійне нагнітання та використання гібридних інформаційних атак проти центрального уряду. Повернення власного суверенного контролю над всією територією республіки – це довгий але важливий шлях.

Сьогодні проєвропейська еліта впевнена у дієвості акцентовано мирної стратегії у відновленні територіальної цілісності країни. Зокрема, такої позиції дотримується Майя Санду. Водночас, проросійський вектор впливу представляють цілий ряд політичних проєктів, які звинувачують уряд Молдови у економічних негараздах та провалі соціальної політики. Вони тиснуть через мітингову активність та інфокампанії. І, власне, виникає питання про системні кроки про обмеження російського впливу через партію Патріотичний виборчий блок та «ліві»  політичні сили, зокрема комуністів.

В аналітиці поточної ситуації в республіці Молдова значна роль повинна бути відведена дослідженню партійного поділу в межах країни. Зокрема, мова йде не тільки про виявлення зовнішніх впливів на ці політичні сили, ліній системного фінансування, але й внутрішніх особливостей. Зокрема, персоналістського характеру та олігархічних «інвестицій» у розвиток партійної структури та мереж інформаційної лояльності по всій території держави. Розуміння «регіонального» характеру у діяльності політичних сил необхідне для усвідомлення системної політики у цьому напрямку, створення спільних мети та завдань на майбутнє, видалення назавжди дестабілізуючих інформаційних впливів.

The post Молдова у зіткненні політичних партій та цінностей: вибір майбутнього appeared first on The Ukrainian Review.

Міграційні процеси та намагання їх систематизувати – це виклик для європейських країн. Мова йде про спільні зусилля загальноєвропейських інституцій та національних урядів. Діалог та взаємодія такого рівня не може бути однозначною. Отже, напрацювання нової спільної міграційної стратегії є вкрай проблемним. Наявна економічна нерівність європейських держав також сутнісно впливає на спроможності  здійснювати масштабовану міграційну політику. Політична конкуренція між різними ідеологічними полюсами підігріває нестабільність та непередбачуваність загальної ситуації. До прикладу ситуація зіткнення між «правими» та «лівими» прямо демонструє залежність відношення до біженців у контексті того, хто приходить до влади.

З початком повномасштабного вторгнення країни Європи надали прихисток мільйонам українців. Лютий – березень 2022 року став періодом «стресового тестування» європейських держав. Також суттєвими стали надання соціальної, фінансової та допомоги у контексті працевлаштування біженців. Умови надання прихистку початково різнились в залежності від країни, яка приймала. Українці з початку повномасштабного вторгнення швидко інтегрувались до європейських спільнот та правил, здобували освіту та отримували офіційну роботу.

Ультраконсервативна риторика євроскептиків – популістів в цілому ряді країн Європейського Союзу, в тому числі у Польщі, ФРН, Румунії, Франції, Нідерландах, загрозлива щодо надання допомоги українським біженцям. Цей суто політичний виклик, що має відображення у медіа та інформаційному просторі загалом. Так, часто можна почути та побачити проросійські гасла, несприйняття положення українців в цілому. Такі позиції лунають від політичної партії «Конфедерація» у Польщі.

Обмеження для українських біженців є результатом дії цілого ряду факторів. Однак, поєднання соціальноекономічних та політичних викликів створюють відповідний грунт. На ньому виникають все нові і нові тенденції. Намагання в них розібратись та викоремити головні, ось мета, що стоїть перед експертним середовищем сьогодні.

Позиції національних урядів європейських держав щодо міграції в цілому не є однозначними. Це зумовлено проблемами нерегулярної та нелегальної міграції, зростанням злочинності, неефективною системою розподілу мігрантів та міждержавними конфліктами щодо політики «відкритих дверей». Наприклад, уряд Угорщини активно виступає проти неї. Відношення до міграційних процесів визначається не стихійно, водночас суспільні тенденції та зміни громадської думки можуть різко коливатись в залежності від обставин. Європа періодично переживає міграційні кризи, які пов’язані із хвилями біженців з країн Африки та Близького Сходу. Це в свою чергу змушує суттєво змінювати національними урядами своє відношення до мігрантів загалом. Обмеження щодо біженців часто є прямим маркером того, що держава не в змозі  впоратись з міграційними хвилями. Війна в Україні, певною мірою, створила унікальну ситуацію в таких країнах як ФРН та Польща. З однієї сторони, прийом біженців, це велике навантаження на економіки та соціальну сферу, з іншої, зміна на краще демографічної ситуації (Німеччина), збільшення притоку капіталу та робочих рук до країни (Польща).

За даними Євростата у 2025 році три європейські країни є безумовними лідерками за кількістю осіб з України, які отримали тимчасовий захист. Мова йде про ФРН (1 203 715 осіб; 27,7 % від загальної кількості в ЄС), Польщу (993 665; 22,9 %) та Чехію (380 680; 8,8 %). Такі позиції є свідченням стабільної економічної ситуації в цих країнах та умов, які сприяють швидкій адаптації. Можна прослідкувати також значну реальну зацікавленість урядів цих держав.  Крім того, працює відомий принцип «сарафанного радіо», українці, які проживають в цих країнах фактично передають необхідну інформацію на Батьківщину, допомагають своїм родичам, друзям та знайомим зробити вибір. Тобто, значну роль відіграють діаспори та їх можливості та широка комунікація.

Розуміння кількісних показників міграції з України після початку повномасштабного вторгнення Росії, це процес у динаміці, яка постійно коливається. Тенденція щодо збільшення потоку мігрантів залишається відносно стабільною. В цьому сенсі можна оцінювати загальні демографічні показники, що дорівнюють більш ніж 7 млн. біженців, які полишили Україну та наразі мають різний статус у країнах, що їх прихистили. Вражають дані за період лютого – жовтня 2025 року, надані Європейською комісією.

Очікування українських біженців та реалії у країнах, які їх приймають

Умови для українських біженців в країнах Європи не є однаковими. Вони суттєво різняться в залежності від економічного розвитку, особливостей соціальної політики у державі, наявності додаткових політичних важелів впливу, які сприяють обмеженню кількості мігрантів. При цьому чітко можна розділити країни, які мають найкращі умови для біженців, та ті, що не можуть надати їх в необхідному об’ємі. Кількість українських біженців в країнах Європи прямо корелює з внутрішніми умовами в державі, наявними пільгами та їх доступністю. Суттєве значення має географічне розташування країни. Спільний кордон з Україною, географічна близькість завжди є фактором у виборі. Однак, часто такі європейські країни є лише початком шляху, і подальший переїзд сімей біженців стає неминучим. Безумовно, країною – лідеркою і за кількістю українських мігрантів, і відповідно, за рівнем допомоги та, в цілому, соціальних гарантій залишається Німеччина. Тут стратегічно та системно працюють над покращеннями, водночас існують жорсткі умови для біженців. Вони стосуються найважливішого – житла, працевлаштування та освіти.

Сьогодні об’єктивно існують обмеження, які пов’язані з українськими біженцями з регіонів, де не має активних бойових дій. Так, у Швейцарії відмовляються надавати прихисток вихідцям із Заходу України. У Норвегії також ретельно відслідковують регіон, звідки приїхала людина. Заявки розглядаються в індивідуальному порядку.

Реальністю для українців часто є обмежені можливості знайти роботу за спеціальністю. Вимагається підтвердження кваліфікації та, особливо, знання мови. Некваліфікована праця без спеціальних навичок є короткостроковим виходом для мігранта. Суттєвою є необхідність адаптуватися до нових культурних умов. А також наявна залежність від соціальної допомоги, яка варіюється від країни до країни. Існуючий мовний бар’єр ускладнює інтеграцію багатьох українців у суспільство та відповідно пошук роботи. Така проблема існує як для людей похилого віку, так і для молоді.

У 2025 році українські біженці першочергово очікують на продовження терміну тимчасового захисту в країнах ЄС. Сьогодні  вони зіштовхуються з реальністю скорочення соціальної допомоги та посиленням умов адаптації. У Німеччині такі вимоги лунають на федеральному рівні та на рівні земель (Баварія та вимога щодо скасування програми Bürgergeld). Вимоги до біженців загалом стають більш жорсткими (ФРН, Італія, Бельгія тощо). Традиційно за такі зміни виступають ультраправі, у ФРН, зокрема АдН.

На сучасному етапі українці, що проживають у країнах ЄС зможуть користуватись правом на проживання фактично до березня 2026 року. Вони будуть мати також доступ до освіти та медичної допомоги. Біженцям буде надаватись фінансова допомога, однак її об’єм можуть знизити. Мова йде також про відсутність компенсації зі сторони держави на витрати пов’язані із житлом, в деяких країнах планують скасувати надання безкоштовного тимчасового житла для біженців. Відсутність фінансової допомоги або її обмежений характер прямо впливає на перебування в тій або іншій європейській країні. Звичайно, в більшості випадків зміни щодо правил перебування в країнах поступові, однак вже сьогодні можна прямо заявити про їх невідворотність.

Наявність спільного кордону лише частково визначає пріоритети переїзду українців. Географія країн, що приймають українських біженців, суттєво розширилася за довготривалий період повномасштабної війни.

Головні очікування українців пов’язані з можливістю отримати житло та соціальні гарантії. Перспектива надалі має чіткі обриси, тобто мова йде про поступову інтеграції з набуттям громадянства. Довготривалість війни однак збільшує відсоток тих, хто за можливості та сприятливих умов хотів би повернутись додому. Так, за даними дослідницької компанії Gradus «у 2025 році частка тих, хто хоче повернутись в Україну, зросла до 64% — порівняно з 55% торік. Проте цей показник все ще нижчий, ніж у 2023 році (75%).»

Експертна думка та механізми впливу на міграційну політику

Думки експертів щодо міграційної політики в європейських державах різняться. Безумовно, ситуація зі змінами у міграційній політиці країн Європи повністю акумулює в собі цілі «зони проблемності». Мова йде, до прикладу, про нелегальну міграцію українців, в тому числі пов’язану із ухиленням від обов’язкової мобілізації та намаганням «сховатись» у Європі або навіть їхати далі у пошуку кращої долі.

За експертним баченням ситуації з міграційної політики щодо українців ми звернулись до Олександра Дубового.  Він, зокрема,  спеціалізується на дослідженні політики у Східній Європі.

• Як ви оцінюєте загальну ситуацію з міграцією в європейських країнах? Які виклики існують на даний момент?

«У всій Європі міграційна ситуація у 2025 році визначається структурним перевантаженням. Системи надання притулку в багатьох країнах залишаються постійно перевантаженими: процедури є повільними, адміністративний потенціал є недостатнім, а механізми повернення функціонують неефективно, незважаючи на неодноразові двосторонні зусилля з ключовими країнами походження. Нелегальна міграція вздовж середземноморських і балканських маршрутів триває, оскільки політична нестабільність у країнах походження, укорінені мережі контрабанди та обмежений потенціал ЄС у сфері управління кордонами підсилюють одна одну. Політично вибуховою ситуацію робить не тільки адміністративний тиск, а й ступінь поляризації, який зараз супроводжує кожне рішення, пов’язане з міграцією. Міграція стала одночасно символом і проявом більш широких суспільних конфліктів, що означає, що уряди реагують короткостроковими заходами, уникаючи довгострокових структурних реформ. Результатом є ситуація, в якій Європа займається вирішенням повторюваних надзвичайних ситуацій, а не здійснює послідовне управління міграцією.».

• Які основні перешкоди стоять на заваді інтеграції українських біженців у європейське суспільство на даному етапі?

«Інтеграція українських біженців є відносно успішною за європейськими стандартами, проте вона досягла помітних структурних обмежень. Багато українців мають середню та високу кваліфікацію, але їх професійна інтеграція уповільнюється через складні процедури визнання кваліфікацій, мовні бар’єри, які обмежують їх працевлаштування на низькокваліфікованих роботах та сегментах ринку праці. Другим серйозним обмеженням є невизначеність щодо перспектив повернення. Оскільки багато біженців вважають своє переміщення тимчасовим, вони вагаються брати на себе довгострокові зобов’язання щодо інтеграції, такі як вивчення мови на високому рівні, перепідготовка за фахом або пошук стабільного житла. Житлова криза в декількох європейських країнах посилює ці обмеження, часто змушуючи українські сім’ї жити в нестабільних або переповнених умовах, що підриває стабільність у роботі та освіті. Школи в країнах, що приймають біженців, також стикаються зі значним навантаженням, оскільки нестача вчителів та обмеженість спеціалізованих програм підтримки негативно позначаються на дітях, які вже живуть між двома освітніми реальностями. До цього додається значний психосоціальний тиск, особливо на жінок, які самостійно займаються працевлаштуванням, доглядом за дітьми та бюрократичними процедурами, підтримуючи при цьому зв’язки з родичами або партнерами, які беруть участь у захисті України. Ці фактори разом створюють бар’єр, що обмежує інтеграцію навіть за сприятливих соціальних та культурних умов.»

Поділився власними думками щодо міграційної політики в країнах ЄС та становища укранців на сучасному етапі Сімон Шлегель, аналітик Міжнародної кризової групи.

• Як ви оцінюєте виклики для міграційної політики щодо українців в ЄС на даному етапі? Чи можна очікувати посилення вимог до українських біженців, які проживають в країнах ЄС?

«По всій Європі українські біженці відчули охолодження привітності з моменту повномасштабного вторгнення Росії. Підтримка як з боку громадянського суспільства, так і з боку уряду все ще існує, але не в тій мірі, як це було на початку 2022 року. Наприклад, у Німеччині, де проживає найбільша група українських біженців, розглядається законопроект, який надасть новоприбулим українським біженцям менше соціальних пільг, ніж тим, хто вже тут проживає. Канцлер також критикував Україну за те, що вона дозволила виїжджати молодим чоловікам віком 18-22 років, що нещодавно призвело до великої хвилі нових прибульців з цієї вікової групи.

У Польщі, яка є першим пунктом призначення для багатьох українських біженців, новий президент Кароль Навроцький оголосив про скорочення допомоги українським біженцям і про введення додаткових умов, за яких біженці зможуть отримувати допомогу, а саме – вони повинні працювати в Польщі. Іншим прикладом є Швейцарія, де з листопада 2025 року українські біженці будуть відхилятися, якщо вони походять з однієї з семи західних областей України, які Швейцарія вважає достатньо безпечними для проживання. Загалом, українці все ще мають кращі умови, ніж більшість інших біженців, і можуть розраховувати на солідарність у Європі, але привітність до них поступово зменшується.»

 

Висновок

В цілому міграційні процеси у європейських країнах залишаються контрольованими. Це, зокрема, стосується біженців з України після початку повномасштабної війни. Країни Європи готові надавати прихисток українцям, однак умови суттєво різняться та все більш відтворюють стабільно жорсткі обмеження. Національні уряди європейських держав посилюють контроль та моніторинг. Життя мігрантів знаходиться під пильним оком місцевої влади, соціальних служб тощо. Вони бажають бачити відповідальне відношення з сторони українців до вимог, які висуваються перед ними. Тривалість війни виявляє відтворення певного суспільного запиту, що переходить у політичний тиск в країнах ЄС щодо суворої звітності українців. Це стосується житла, освіти та працевлаштування. Також активно поширюється риторика щодо повернення чоловіків призовного віку до України.

Українці загалом досить швидко інтегруються у суспільства країн Європи, набувають нових навичок. Німеччина, Польща, Швеція, Нідерланди, Чехія та Данія на сучасному етапі є найбільш привабливими для еміграції. Фактичне «перенесення» власного бізнесу у європейські країни, виведення капіталу, перш за все, у Польщу, ускладнює їх потенційне повернення. На майбутнє це явище актуалізує кризові економічні тенденції безпосередньо в Україні.  Процеси відновлення в Україні можуть затягнутись саме через безповоротні економічні втрати у сфері середнього та малого бізнесу, які були спричинені його релокацією закордон. Освіта – це основний барометр очікувань та вимога у інтеграції в межах країн Європи. Школярі та студенти здобувають освіту в Німеччині, Франції, Польщі, Чехії, тим самим закріплюються та їх потенційне повернення після завершення навчання не є цілком ймовірним. Взагалі це питання щодо молодого покоління українців вкрай актуальне сьогодні. Фактично поступово проявляється ще один ключовий момент у демографічних та економічних втратах України.

Отже, особливості міграційних процесів ставлять цілий ряд питань перед урядом України вже сьогодні. Найбільш актуальним є питання, щодо повернення громадян на Батьківщину та недопущення втрати молодого покоління та в цілому працездатного населення. Враховуючи виклики, наразі це вкрай важке завдання. З кожним роком війни виїзд українців закордон набуває все більш масштабованого характеру.

The post Міграція українців у країни Європи на тлі повномасштабної війни: основні показники, нові обмеження та виклики. appeared first on The Ukrainian Review.

Блогінг у США не є одномірним явищем. Зрозуміти його специфіку можливо лише із суттєвим «зануренням» у американський інфопростір. Де – факто на постійній основі відбуваються значні зрушення у інформаційному порядку денному. Однак деякі позиції політичного світогляду залишаються незмінними. Особливо це стосується підтримки двох полярностей у політичному співвідношенні – демократів та республіканців. По суті, це два «ідейні кластери» з різною аудиторією. І перші, і другі віднаходять безліч моментів для конфліктів. Американський медіапростір буквально наповнений «тектонічними» зламами та суперечками між радикальними блогерами, які мають мільйонні аудиторії прихильників. Вони – нова еліта інформаційної конкуренції, яка в ідеалі має бути більш неупередженою, ніж традиційні американські медіа. На практиці далеко не завжди це твердження повністю відповідає дійсності.

Водночас, блогери відчувають на собі потужний «хейт» від нелояльної та негативно налаштованої аудиторії. Це відбувається загалом хвилеподібно, особливо у відповідності з американською «традицією» масштабованих розслідувань щодо високопосадовців, селебріті, бізнесменів. Вони вкрай політизовані. Так, інформаційні суперечки щодо справи Джеффрі Епштейна («список Епштейна») не вщухають. Викликають сьогодні протистояння: війна в Україні, «палестинське питання», міграція, боротьба із наркортелями тощо. Навколо постаті Дональда Трампа також не вщухають суперечки та звинувачення.

«Республіканський» сегмент політичної блогосфери представлений як професіональними журналістами, так і авторами контенту з досить різними вподобаннями. Тенденція, що характерна для явища блогосфери в цілому, і політичної зокрема. Ідеї можуть ґрунтуватись як на аналітичній, науковій основі, власному професійному досвіді, так і вільній «творчій» інтерпретації щодо принципів суспільного життя у американському суспільстві. Отже, прослідковується певна «парасолькова умовність» віднесення всіх авторів інфоконтенту до одного табору за всіма показниками. Щонайменш, вартує розділити прореспубліканський перелік блогерів на більш помірних у власних ідеях та радикалізованих й, навіть маргінальних. У цьому сенсі постають класичні республіканські політичні блогери та коментатори, блогери для MAGA – напрямку та ті, хто відстоює ультранконсервативні «екзотичні» позиції.

Відомий блогер та політичний коментатор Бен Шапіро загалом підтримує консервативні погляди, релігійні християнські цінності, активно піддає критиці ліві ідеї. Його аудиторія на платформі YouTube складає близько 7,2 млн. Шапіро намагається розібратись у ключових проблемах сучасного американського суспільства, його погляди виважені та послідовні. Він впевнений, що саме американські університети просувають ліву ідеологію, і це є ключовою проблемою. Шапіро активно виступає перед студентською аудиторію, і часто, в так званих «червоних» республіканських штатах (зустріч зі студентами у кампусі Університету Флориди 21 жовтня 2023 року. При цьому слід нагадати, що Флорида неодноразово віддавала голоси за кандидатів від Республіканської партії на президентських виборах, хоча часто з невеликою перевагою.). Виступи відбуваються, в тому числі в рамках Young America’s Foundation (YAF). Ця інституція займається підвищенням обізнаності з консервативних та релігійних тем. Бен Шапіро активно набирає популярність серед американців, однак відношення до нього залишається неоднозначним й у самому «республіканському таборів» інфлюєнсерів та журналістів.

У 2025 році Бен Шапіро відвідав Україну. Цей крок, певним чином, став ключовим та поворотним моментом для його власної аудиторії. На власні очі відомий республіканець зміг побачити суспільство, що живе у боротьбі за власне життя. Велике інтерв’ю з Президентом України Володимиром Зеленським мало резонансний характер. Шапіро не стримував себе у питаннях щодо ролі саме США у підтримці України (фінанси, озброєння тощо).

В цілому позиції Бена Шапіро є в достатній мірі класичними для республіканського крила. Радикальними та сутнісно вкрай контроверсійними є ідеї іншого консервативного блогера Кертіса Ярвіна (псевдонім Менціус Молдбаг ). Він веде авторські блоги Unqualified Reservations і Grey Mirror. Авторська позиція Кертіса Ярвіна є антиукраїнською (для української аудиторії об’єктивно він менш відомий, ніж блогер Такер Карлсон), у своїх висловлюваннях він ретранслює російські нарративи та додає власні квазісторичні судження. Ярвін взагалі «відміняє» ідеї класичної демократії, наголошуючи на необхідності впровадження так званої техномонархії, провадить ідеї так званого «Темного Просвітництва». В цілому його можна віднести до тих політичних блогерів, які намагаються продукувати «шокуючий контент» у своєрідній «рамці», доповнений конспірологічними думками боротьби з «поганою системою», що тримається на змі, бюрократії та сучасних університетах.

Загалом «демократичний сегмент» американської політичної блогосфери також не є однозначним та цілком гармонійним. Умовно до цього сегменту можна віднести різних інфлюєнсерів (в тому числі професійних журналістів і політиків), серед яких Джон Олівер, Вейн Стентон, Алекс Окасіо-Кортес, Брайн Тайлер Кохен та інші.  Ідеї, які просувають демократично налаштовані блогери, наповнені прагненнями соціальної рівності, доступу до різноманітних благ, неоднозначним відношенням до багатих та впливових, ролі корпорацій, захисту довкілля. Де – факто, можна віднайти багато саме «лівої» риторики та лівоцентристських поглядів. Хоча в американських умовах така риторика не є вакуумно – звичною. Міграційна політика взагалі постає вже класичною «точкою зіткнення» із ультраконсервативними республіканцями.

Блогери – демократи активно конкурують з своїми опонентами республіканцями. Вони існують частково поза журналістською спільнотою з її чіткими правилами, частіше використовують «нові медіа», тобто соціальні мережі для поширення власних поглядів та мобілізації виборців, зокрема на протестні мітинги.  Силу інфлюєнсерів по відношенню до журналістів більш класичних видань визнають у політичному колі демократів. Показником цього стало особливе відношення під час з’їзду Національного  Демократичної партії США 20 серпня 2024 року у Чикаго. Виокремлення для блогерів особливої зали для створення інфоконтенту та всебічна допомога зі сторони організаторів з’їзду акцентувала їх незвичне положення. Це стало своєрідним визнанням аудиторії користувачів нових медіа: інстаграм, ютуб, тікток. Напевно, була зроблена політична ставка на молодь та комунікацію більш вільну від традиціоналізму, який властивий американському медіапростору. Чи виправдала себе така тактика? Питання досі залишається риторичним. Оскільки після програшу президентських виборів Демократична партія увійшла у довготривалу внутрішню кризу. Частоково її подолано лише з обранням нового мера Нью-Йорка Зохрана Мамдані (Zohran Mamdani).

Сьогодні олімп демократичної блогосфери в США має своїх героїв. Так, Брайн Тайлер Кохен є помітною постаттю серед політичних інфлюенсерів від Демократичної партії (4,9 млн. підписників на платформі YouTube). Він має уявлення якою бути стратегії демократів на майбутніх виборах, окреслює нові виклики та проблеми Демократичної партії та її прихильників у протистоянні з «правою медіа – машиною». Зокрема, ділиться своїми думками на каналі Democracy Docket.

Експертна думка: лінії розмежування американської політичної блогосфери

Інформаційне поле, в тому числі і роль медіа в ньому радикально змінюється у США. Такі тенденції особливо відчутні для українців, які працюють у сфері блогінгу та громадської діяльності в цій країні. Свій коментар надав нам американський блогер українського походження Юрій Курат. Він веде власний блог Думки перехожих (Thoughts of Passers By). У своїй діяльності Юрій намагається максимально об’єктивно та чесно аналізувати міжнародну політику, повномасштабну війну в Україні, ставити актуальні питання.

• Пане Юрій, якою Ви бачити сьогодні позицію відомих американських блогерів з мільйонною аудиторією відносно України, вона конструктивна, чи все ж має свої неоднозначні моменти?

«Сполученим Штатам потрібно домовитись із Росією про закінчення війни і потім навʼязати цю угоду Україні” — так півтора роки тому Бен Шапіро, один із найвпливовіших консервативних коментаторів Сполучених Штатів, бачив закінчення війни. На жаль, це була один із найконструктивніших позицій? які можна було почути у популярних консервативних медіа того часу».

• Якими Ви бачити трансформації у американській політичній блогосфері?

«У другій половині 2010х на зміну традиційним республіканським каналам (таким як Fox News) прийшли нові медійні компанії які позиціонували себе як джерела сучасної консервативної думки незаангажовані впливом з боку партійного естеблішменту. Серед них найбільшими стали мережа The Daily Wire, the Blaze, Newsmax, тощо. Поряд із цими організаціями окремі блогери, такі як Тім Пул, Девід Краудер і сумнозвісний Такер Карлсон, набули широкого охоплення серед консервативних глядачів».

• На Ваш погляд, на скільки змінилося ставлення до повномасштабної війни в Україні зі сторони “нових” американcьких медіа?

«Ставлення цих медіа по відношенню до української війни змінювалось із часом. Перші два тижні із вторгнення покриття було змішаним, від нейтрального констатування фактів, до співчуття Україні або навіть із сентиментом про закономірність цього кроку Росії у протистоянні із Заходом. Наприкінці 2022 цей настрій почав змінюватись на роздратування у бік України: на моє нескінченне розчарування правоцентристські коментатори які відстоювали першорядну роль США у світових відносинах почали малювати Україні образ маленької корумпованої нації яка не варта уваги і ресурсів платників податків, а президенту Зеленському — образ диктатора. Багато з них використовували тези із пропаганди російської федерації про один народ, релігійне переслідування у нашій країні, російськомовне населення, розкрадання коштів надісланих адміністрацією Байдена, тощо. У цей час війну в Україні почали порівнювати із війнами у Афганістані, Іраку і Вʼєтнамі аргументуючи що як і тоді Сполучені Штати можуть тільки втратити, не тільки свої ресурси, а і “наших хлопчиків».

• «Російський слід» та вплив на американських політичних блогерів та коментаторів, він настільки масштабований та небезпечний сьогодні? Росіяни йдуть шляхом підкупу інфлюенсерів в інформаційному просторі?

«Тільки нещодавно ми отримали підтвердження що двоє із таких коментаторів отримували гроші від Російських організацій за підтримання вигідної їм редакційної політики. Наприклад, Девіду Рубіну, як стало відомо платили $400,000 за кожен епізод, де він висвітлював війну в Україні у потрібному їм ракурсі».

• Чи не вбачаєте Ви наявність масштабованих змін серед прореспубілканських блогерів, певної кризи, про яку можна відкрио заявити вже сьогодні?

«Переломом стало 7 жовтня в Ізраїлі. Подія, яка спричинила фундаментальний розкол не тільки у консервативних медіа, а й усьому руху MAGA. Серед політиків, експертів, коментаторів і звичайних членів республіканської партії ізоляціоністи почали дистанціюватися від так званих неоконів (нео-консерватори відстоюють геополітичне лідерство і зобовʼязання США на світовій арені). Ізоляціоністи сформулювали свою позицію більш загальним  “невтручанням в інозмені війни заради вирішення внутрішніх проблем”, і послідовно переключили свою критику на владу Ізраїлю. У свою чергу, у неоконів, які підтримували Ізраїль, виникла дилема, тому що з етичної і зовншіньополітичної точки зору позиція Україні і Ізраїлю у відповідних конфліктах однакова. У цей час ми можемо бачити як коментатори із цього табору починають більш гучно підтримувати право України на спротив і необхідність США підтримувати нашу боротьбу проти РФ. У першу чергу це Бен Шапіро, Марк Левін та Пірс Морган. Бен навіть приїхав в Україну щоб не тільки взяти інтервʼю у президента Зеленського, але і у квітні 2025 присвятив декілька епізодів своєї передачі пояснюючи геополітичну ситуацію у нашому регіоні. Наразі консервативна партія переживає глибокий внутрішній розкол через прийняття деякими впливовими ідеологами (читайте, Такер Карлсон і компанія) праворадикальних спрямувань. Україну вони згадують тільки у контексті “іноземних війн”, а увесь свій час приділяють на критику Ізраїлю і їх вплив на американську політику».

–  На що потрібно звернути увагу у висвітленні війни в Україні у сучасних консервативних медіа?

«Я відповім наступне:

1. Думка експертів не відображає настрої американскього народу. На жаль, обіцянки, які нові консервативні медіа давали свої слухачам про “чисті факти” виявились економічно нерентабельними і багато з них почали просувати наративи які зароблять найбільше переглядів. Біля 60% консервативних виборців підтримують допомогу Україні, незважаючи на переважаючу більшість коментаторів які або не хочуть щоб США були задіяні у світовій політиці або активно виступають проти допомозі Україні.

2. Консервативні ЗМІ розглядають війну в Україні в контексті загальної зовнішньої політики США. Нам хотілося б вірити що аргументи від американських коментаторів відштовхуються від необхідності слідувати міжнародному праву і протистояти агресивним диктатурам, але на жаль для них Україна це ще один фактор міжнародної діяльності США. Вони оцінюють необхідність підтримки України у контексті відносин і можливої війни із КНР, економічної ізоляції Ірану, дипломатичного протистояння із ЄС відносно оборонних бюджетів, впливу на дії Ізраїлю на близькому сході, тощо. У цих умовах Українській дипломатії важливо сформувати аргументи про подальшу підтримку саме у розрізі інтересів США на світовій арені.

3. Аргументи, на які спираються впливові противники України варіюються від відверто фальшивих до підтверджених фактів, але які не мають відношення до війни. У той час як історію про катування віруючих спростити легко, аргументи про те що гроші надіслані урядом США розкрадаються представниками влади стають справжніми перешкодами навіть для найстйкіших прихильників Україні на фоні корупційних скандалів».

– Яким чином можна повпливати на американських блогерів – республіканців та «нові медіа» в цілому, щоб отримати більш масштабовану підтримку для України? Взагалі, це можливо в сучасних умовах?

«Ми можемо скористатися кризою яка виникла у сучасних консервативних медіа для того щоб підтримати і підсилити голоси які висвітлюють правдиву ситуацію в Україні і аргументують за збільшення їй підтримки. Республіканський виборець починає бачити приголомшливу радикалізацію суттєвого крила своєї партії і переоцінювати фундаментальні позиції її лідерів, це саме той момент коли ми можемо просунути свій наратив і перетягнути цих людей на правильну сторону історії».

Висновок

Популярність політичного блогінгу в США пояснюється можливістю прямого спілкування з аудиторією та відсутністю цензури, що дозволяє висловлювати навіть найсуперечливіші думки. В США блогосфера поділена на багато окремих сегментів. Значна поляризація політичної блогосфери обумовлена існуванням більш консервативних та ліберальних, й навіть радикальних за власними вподобаннями популярних блогерів. Традиційний «водорозділ» між республіканцями та демократами тут доповнюється більш активними та менш обмеженими вимогами авторами, які налаштовані вкрай критично до своїх опонентів та під загальними «гаслами – парасольками» збирають часто політизовану, а іноді й маргіналізовану частину американського суспільства, яка бажає чути прості рішення у відповідь на складні питання.

Погляд на американську блогосферу в цьому ракурсі повинен бути більш детальним. Всі співвідношення та суперечності тут краще зрозумілі, якщо використовувати класичний метод «включеного спостереження», мати змогу відчути лінії зіткнення прихильників двох ідеологічних таборів та буквально безлічі різноманітних авторських позицій політичних коментаторів. Часто їх важко віднести суто до демократів та республіканців. Кожен шукає власний напрямок, цільову аудиторію, намагається якісно відрізнятись від інших, іноді шокувати та виводити із психологічної рівноваги. Блогерам доводиться створювати контент, який буде цікавим як для їхніх прихильників, так і для людей, які ще не визначилися зі своїми політичними поглядами. «Перетягування аудиторії» є питанням виживання в системі жорсткої конкуренції.

Поширеною у американській блогосфері є своєрідна «політична конспірологія». Причина обумовлена бажанням охопити більшу аудиторію на постійній основі. Однак, поряд з професійними політичними аналітиками, журналістами, політичними коментаторами із багаторічним досвідом, можна побачити і почути незалежних авторів, які створюють власний контент без огляду на стандарти журналістики або глибинну розробку матеріалу.

The post Політичний блогінг у США, співвідношення позицій табору “республіканців” та “демократів”, основні ідеї та активність appeared first on The Ukrainian Review.

США мають потужну та розгалужену систему медіа із власними традиціями та акцентами у політичних вподобаннях. Класичні медіа діють у єдиному інформаційному полі з «новими», хоча зберігають значний рівень довіри та охоплення аудиторії. Поділ на республіканські та демократичні засоби масової інформації – не вигадка, а історична особливість у країні із двопартійною системою та стійкими політичними відносинами по лінії двох ідеологічних полюсів. Певним чином, це є реальним відображенням поляризації громадян цієї держави. На лінії поділу думок американців ціла низка проблем внутрішньої та зовнішньої політики, соціальних та економічних відносин, міграції тощо.

Американці сьогодні не мають цілісної позиції щодо України, вона розділена системою стійких переконань, які не завжди відповідають дійсності, однак стають вигідною площиною, щоб будувати політичну конкуренцію. Така конкуренція поряд із раціональним баченням іноді постає у вигляді популістських заяв. Вони закріплюються, що знаходить відображення у статистичних дослідженнях американського суспільства.

Сучасний етап повномасштабної війни в Україні виводить на новий рівень потребу у американській підтримці. Більшість аспектів, що пов’язані з специфікою внутрішнього політичного порядку денного у Америці актуальне як ніколи. Необхідність для української дипломатії вчасно реагувати на принципові зміни у риториці провідних американських медіа постає як нагальна.

Це відбувається на фоні загальної трансформації позицій щодо підтримки України чинного американського Президента Дональда Трампа. Замість позиції щодо «великої угоди» він починає діяти у формулі «примус через силу». Нова формула має відображення у інформаційному полі. ЇЇ підхоплюють змі та підкріплюють конструктивними заявами інших високопосадовців, Марко Рубіо або Джей Ді Венса.

Головне питання, яке постає, стосується саме змін у позиціях правих республіканських медіа. Вони відображають політичні «коливання» у підтримці України, базовані на сприйнятті цільової аудиторії. Тема підтримки України тут не є стрижневою. Вона охоплюється фрагментарно у вимірі «сили» або «слабкості» Америки на сучасному етапі у вирішенні світових питань, необхідності концентруватись на власних проблемах, чи «Зробити Америку Знову Великою».

Медіа – це рупор позиції республіканців?

Сприйняття позицій консервативних республіканських медіа потребує глибокого аналізу, як медіа – лідерів суспільної думки серед республіканського електорату, так і загальних «фонових» особливостей інформаційного контенту. 2025 рік висуває нові маркери, які потребують уваги. Так, заяви, що лунають на ключовому телеканалі республіканців відтворюють розуміння провалу «російської війни» проти України.

На цьому, зокрема зауважив кореспондент Fox News Ден Гофман в програмі «Fox Report». Він, в тому числі, наголосив на успішних ударах України по нафтовій та енергетичній інфраструктурі Росії. Ця заява – це важливий маркер щодо крихкості російської інфраструктури та й військової, економічної слабкості РФ. На тлі провального візиту представника Росії Кирила Дмитрієва до США, це виглядає особливо системно й помітно у ЗМІ. Але такий маркер не є єдиним та стрижневим.

Присутнє усвідомлення непохитності країн ЄС у наданні всебічної допомоги Україні. Цілісна європейська стратегія щодо підтримки України «стільки часу, скільки буде необхідно», безумовно, це справляє позитивне враження на меседжі ведучих, журналістів та експертне середовище. Ця тенденція помітна і вона посилюється з кожним ефіром. Складність полягає у тому, щоб віднайти спільні «точки зіткнення» політичного та медійного.

Щодо співвідношення політичної та медійної риторики суттєві аспекти розкриває Володимир Дубовик, вчений, політичний дослідник, директор Центру міжнародних досліджень ОНУ імені І.І. Мечникова.

Пане Володимир, чи бачите Ви реальні зміни ставлення консервативних медіа до повномасштабної війни в Україні? Які сутнісні моменти необхідно виокремити?

Останнім часом є покращення ставлення частини про-республіканських, про-трампівських медіа щодо України. Частково це пов’язано зі змінами в риториці самого президента Трампа, яка стала помітно більш критичною щодо Росії, її лідера та їхнього небажання закінчувати війну. Позиція президента Трампа та навіть невеличкі зміни в його позиції очевидно, що не залишаться без уваги його прихильників. Другий фактор можливо це власне, просто еволюція самих деяких каналів чи то видань чи то підкастів. Є усвідомлення того, що Росія не зацікавлена у врегулюванні. Третій фактор можливо це те, що стало більше республіканських політиків, що вони зараз більш активно та відкрито пропонують підтримати Україну. Це повʼязано з першим моментом – Трампом. Зміні в його риториці дозволяють іншим в його партії більш відкрито висловлювати свою позицію. Тож, зараз більше можливостей та простору для висловлення про-українських думок. Небезпека тут в тому, що це трохи ситуативно; якщо позиція Трампа змініться на гірше, то це теж може повпливати.

На які акценти чи тези у республіканських медіа необхідно звернути увагу українській стороні сьогодні? Які теми знаходяться у спектрі уваги?

Важливі тези: Путін руйнує миротворчі намагання Трампа, маніпулює, обманює його; Росія не просто воює, а вбиває мирних людей, дітей, викрадає дітей; руйнує церкви та переслідує віруючих окремих християнських деномінацій; Путін дестабілізує країни НАТО, робить щодо них провокації; він робить ядерні погрози, зокрема на адресу США; Україна не програє, а тримається, тож підтримка України не є безглуздою.

Якими меседжами сьогодні наповнений порядок денний у «республіканських» медіа США? На це питання відповіла нам американська політична журналістка, аналітикиня Вероніка Кириленко:

Пані Вероніка, як, на Вашу думку, змінилася риторика провідних “республіканських медіа” щодо підтримки України? Чи наявна тенденція їх «радикалізації»?

Приблизно половина «консервативних» ЗМІ підтримують «умовну» допомогу Трампа Україні («ми допомагаємо, але тільки якщо бачимо в цьому особисту вигоду»), представляючи її як прагматичний підхід «Америка понад усе» (“America First”). Близько третини ставляться скептично, зображуючи Київ корумпованим і невдячним, а підтримку – як розтрату коштів платників податків. Невелика, більш «яструбина» частина вважає Україну важливим рубежем стримування Росії.

Як ці позиції, проявляються на практиці у конкретних заявах та акцентах в медіа? Де можна помітити ту саму лінію розмежування щодо України?

Fox News відображає цей розкол: одні сюжети хвалять дипломатію Трампа – “Trump, Zelenskyy agree on crucial aspect to end Ukraine war: ‘good compromise”. В той самий час, як інші попереджають, що його «запал щодо Росії згасає». Breitbart зображує його то миротворцем, то жорстким лідером – “Trump: Kyiv in Position to Fight and WIN All of Ukraine Back”. Межує з “I told Zelensky and Putin, ‘It Is Time to Stop the Killing.'”Washington Examiner представляє «яструбине» крило, вимагаючи нарощування підтримки – “Trump must escalate to de-escalate the war in Ukraine”, хоча цитує і слова Трампа, що США «не можуть віддати все своє озброєння Україні». The Daily Wire чергує акценти між оптимізмом Трампа – “Україна може повернути свою країну в первісному вигляді” – і стриманістю, – “Not Ready to Give Ukraine Tomahawk Missiles.” National Review намагається зберегти баланс: застерігає від перетворення України на «постійного утриманця», але публікує матеріали на кшталт: “Tomahawk Missiles for Ukraine Should Be on the Table.”

Якими Ви бачите перспективи у зміні риторики правих республіканських медіа?

Важливо пам’ятати, що медіа, «праві» чи «ліві», далекі від об’єктивності. Великі ЗМІ та платформи на кшталт Rumble фінансуються елітними інтересами і формують громадську думку, а не відображають її. Поки одні видання звеличують «переговорний геній» Трампа, а інші вимагають посилення підтримки Києва, частина його союзників у Конгресі нагадує, що втручання за кордоном суперечить його обіцянці покласти край «вічним війнам», особливо на тлі економічних і соціальних труднощів усередині США.

Отже, ізоляціоністські тренди риторики у медіа наштовхуються на світогляд масштабування американської участі у світовій політиці та підтримки України. Консервативні медіа також відтворюють помітну поляризованість. Образ «сильного Президента Трампа» є суттєво відмінним у різних медійних ресурсах.

ВИСНОВОК

Нова адміністрація Білого Дому та Президент Дональд Трамп прямо впливають на позиції «республіканських» медіа. Дональд Трамп задає акценти провідним медіа, для республіканських, більш позитивні, по відношенню до власної політики. Демократичні медіа йдуть шляхом виокремлення саме негативних аспектів у політичних рішеннях діючого американського керманича.

Розуміння провалу російського наступу в Україні та загальних обрисів «невдалої» й «руйнівної» війни Росії проти України є ключовим. Важливим є загальний доступ представників української політичної еліти до ефірів основних республіканських медіа. Пряма комунікація українських високопосадовців посилює репутацію України та сприяє оформленню нової системи «меседжів підтримки». Виступи Президента Володимира Зеленського є сигналом для започаткування нового «вікна можливостей» для діалогу (подорож до України Бена Шапіро та інтерв’ю Володимира Зеленського, трансляція Президента України Володимира Зеленського Right Side Broadcasting Network 10/17/2025 тощо).

Наявні інтереси американських еліт консервативного спрямування відображаються на медіа. Не всі вони готові підтримувати Україну. Деякі відстоюють активну ізоляціоністську позицію (суттєву орієнтовану на власну аудиторію «червоних штатів», навіть на правий радикалізм), яка мало корелює з ідеєю всебічної допомоги України. Однак, системна політична, дипломатична, фінансова та військова підтримка України у інформаційному просторі консервативних республіканських медіа можлива. Така позиція має підкріплюватись лобіюванням інтересів України та наявністю лідерів думок у засобах масової інформації для американської аудиторії, які готові доносити правду.

The post Риторика провідних американських медіа щодо підтримки України: «республіканський» вектор appeared first on The Ukrainian Review.